EN|RU|UK
 Суспільство
  28333  13

 Загиблі Герої жовтня 2017 року


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за жовтень 2017 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.


Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

ВСТУП


Кошеняті було холодно у бліндажі, тому воно постійно сиділо неподалік від печі. Кошеня було худим і брудним, з вирваною на боках шерстю. Воно пам'ятало, як місяць тому почався обстріл, почався, як завжди, раптово, коли воно спало у будинку. Кошеня ледве встигло втекти від падаючої зруйнованої прямим попаданням 120-ки стіни, шматок якої встиг вдарити у бік, видерши до крові шерсть і завдавши рани, яка довго мучила й боліла, поки кошеня не знайшов Бог.

Спочатку кошеня хотіло втекти й від Бога, воно від усіх тікало, притискаючись до землі та притиснувши до маленької голови вуха, за своє коротке котяче життя воно вивчило, що поруч може пролунати вибух або вдарити кулеметна черга. Тому, коли у полі зору кошеняти з'явилися запорошені пилом берці Бога, який зайшов у зруйнований двір, першим бажанням було або бігти, або сидіти тихо в своїй затишній нірці у руїнах, чекаючи, поки берці підуть.

Але кошеня помітили. Берці зупинилися і Бог сів навпочіпки, мовчки, з якимось страшенним сумом дивлячись на пару переляканих очей, які блищали у завалах. Бог простягнув руку і витягнув кошеня з-під шматків цегли й уламків черепиці, все так само мовчки вивчаючи зіщулене від страху тільце, з якого випирали тонкі ребра. Кошеня спочатку хотіло вкусити або дряпнути, однак перш ніж воно набралося сміливості, Бог поклав руку в кишеню і дістав звідти шматок хліба, і поки кошеня жадібно їло, легенько гладив його по худій спині.

Бог забрав його з собою. У Бога на великому пальці лівої руки був глибокий шрам, кошеня запам'ятало це, коли той легенько втирав йому в рану якусь мазь, від якої вже не так боліло, і навіть можна було спокійно поспати. По цьому шраму кошеня впізнавало свого рятівника серед інших Богів, які теж добре ставилися до нього, підгодовували, гладили та гралися з ним у проміжках між боями або бойовими виходами. Кошеня не знало, як висловити свою любов до Бога, тому воно дуже часто лизало шрам на його великому пальці, і Бог одразу сміявся, погладжуючи свого маленького друга.

Сьогодні сильно похолодало, і поки Бог спав, кошеня перебралося ближче до вогню. Рана майже загоїлась, і вже можна було навіть лягати на понівечений бік, не боячись спалаху болю. Зненацька щось із силою вдарило в землю біля бліндажу, а потім ще і ще. Затремтіли стіни, і Бог разом з іншими, схопивши автомат, вискочив назовні.

У бліндажі нікого не залишилось, лише у кутку виблискувала пара переляканих очей.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 01

1. Сергій Сергійович Клемешев (позивний Клема) народився 16.02.1993 року у селі Красносілка Лиманського району Одеської області.

Хлопець закінчив 9 класів сільської школи, після чого продовжив навчання у ВПУ №25, де отримав фах "столяр - тесляр". 2011 року пішов служити строкову. Після повернення з армії працював продавцем - консультантом на шкіряному комбінаті та охоронцем на паркінгу.

Коли в Україні зробила перші кроки війна, Сергій Сергійович був призваний за мобілізацією у квітні 2014 року. Захищати країну він вирушив без жодних вагань, не ховаючись від повісток, адже вже тоді, у молодому віці знав, що це його святий обов'язок, як чоловіка. Службу, яка тривала рік, проходив у Херсонській області, у селі Червоний Чабан (зараз - Преображенка), на кордоні з окупованим Кримом.

14.02.2017 року підписав із ЗСУ контракт. Після навчань на Яворівському полігоні, навесні цього року прибув до свого підрозділу.

Молодший сержант, командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 28-ї окремої механізованої бригади.

Пройшов курси саперної справи у Центрі розмінування у Кам'янці-Подільському, де показав себе з найкращого боку, швидко вчився, не припускався помилок, добре засвоюючи теорію.

Сергій був доброю та дружелюбною людиною, мав авторитет серед побратимів, працював впевнено, холоднокровно та спокійно на бойових виходах.

І, що найголовніше, йому було лише 24 роки.

10.06.2017 року разом із бригадою прибув до зони війни. Незважаючи на постійну небезпеку, ніколи не втрачав життєрадісності, для кожного знаходив своє слово підтримки, а якщо ці слова були потрібні йому - не показував цього, він просто смакував життя маленькими ковтками, розтягуючи насолоду.

Загинув 1 жовтня поблизу села Богданівка Волноваського району Донецької області внаслідок підриву на міні. Осколок влучив у скроню, не залишивши шансів.

Похований 4 жовтня у рідному селі. У нього залишились батьки, брат, сестра та донька.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 02

2. Андрій Іванович Беспалов (позивний Палич) народився 17.03.1971 року у місті Челябінськ (РФ). 1986 року разом із сім'єю переїхав в жити в Україну, до міста Кропивницький, а з 2004 року став мешканцем селища міського типу Нове Кіровоградської області.

Закінчивши 10 класів школи, вступив спочатку до військового училища у Калінінграді, з якого перевівся до Кіровоградського машинобудівного коледжу Кіровоградського Національного технічного університету, який закінчив за фахом "інженерна механіка та машинобудування".

До фанатизму захоплювався риболовлею, займався цією справою професійно, неодноразово виступав суддею на змаганнях з цього виду спорту.

Добро світилося в його очах. Добро, щирість та бажання допомогти всім людям, він просто по природі своїй не міг відмовити нікому, а коли одного разу до його батьків приїхав з Авдіївки син знайомих та віддав їм форму, то Андрій сказав, що в жодному разі її не носитиме, а відвезе до своїх, бо є у нього боєць, якому вона у сто разів потрібніша.

На війну чоловік вирушив добровольцем у 2014 році. Після навчань у Десні був доправлений до свого підрозділу.

Спочатку службу ніс у роті матеріального забезпечення, тому що чудово тямив у техніці та був гарним спеціалістом з озброєння. Потім служив у протитанковому артилерійському дивізіоні, а десь з півроку тому за власним бажанням перевівся на передову.

Молодший лейтенант, заступник командира роти вогневої підтримки 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

У серпні цього року на місяць прийняв командуваня постом на передовій, тому що його побратима контузило, і Андрій Іванович гідно замінив його як справжній та мужній воїн.

Він зовсім трохи не дочекався на звання лейтенанта. "Тату, у мене для тебе подарунок", - казав він батькові, який теж є кадровим військовим у запасі, маючи на увазі, що скоро привезе додому нове звання та нагороду.

Натомість привезли його.

Загинув 16 жовтня о 15.30 в районі селища Невельське Ясинуватського району Донецької області внаслідок підриву на розтяжці під час бойового чергування по перевірці постів.

Похований 19 жовтня на Алеї Слави у Кропивницькому. У нього залишились батьки, сестра та син.


Загиблі Герої жовтня 2017 року 03

3. Микола Миколайович Ларін (позивний Вінні-Пух) народився 08.09.1992 року у селі Хрулі Лохвицького району Полтавської області.

Закінчив Бодаквянську середню школу, а по тому – Червонозаводське ВПУ №32.

У листопаді 2015 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат розвідроти 72-ї окремої механізованої бригади.

Спочатку служив у льотній частині, що базується на Полтавщині, а у грудні 2016-го прийшов до 72-ї бригади. У січні, коли під Авдіївкою противник розпочав активні бойові дії, Микола разом з іншими бійцями розвідувальної роти 72 ОМБр відстояв кілька днів на відбитій у ворога позиції "Алмаз", згодом перейменованій на "Орел" на честь полеглого тут капітана Андрія Кизила, що мав такий позивний.

Закінчивши відрядження, Микола Миколайович прийняв рішення продовжити службу в 72-ї ОМБр, в розвідроті та повернувся туди у серпні 2017-го.

Загинув 16 жовтня близько 18.00 в районі селища Крута Балка Ясинуватського району Донецької області внаслідок кульового поранення у шию.

Похований 18 жовтня у рідному селі. У нього залишились мати, дві сестри та брат.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 04

4. Михайло Володимирович Луговий (позивні Дід або Борода) народився 27.06.1964 року у Харкові.

Закінчивши 8 класів школи №88, вступив до ПТУ №9, у якому отримав фах "слюсар літальних апаратів 4-го розряду". Працював водієм, обожнював риболовлю та полювання, неодноразово привозив додому трофеї.

Коли Україну залихоманило на Сході, Михайло Володимирович неодноразово добровільно ходив до військкомату, але його не брали у військо. Це не зупинило його, і він все ж домігся свого, бо бажання стати на захист від російського агресора було значно сильнішим за папірці з відмовами.

У серпні 2016 року підписав контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Сержант, командир відділення кулеметного взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Михайло Володимирович до початку вересня цього року був у взводі матеріального забезпечення 1-го мехбату, лише нещодавно був переведений до 2-го, бо виказав бажання потрапити на передову, щоб стати пліч-о-пліч з тими, хто щодня ризикує своїм життям.

Незважаючи на поважний вік, він був дуже енергійним, з міцною складовою характеру, не міг сидіти без діла, увесь час знаходив собі роботу, мав кудись їхати, комусь допомагати, прекрасно володів тонкощами служби та взаємовідносин між побратимами.

Своїм прикладом патріотизму привів до бригади зятя та племінника, які й досі справно служать своєму народові.

Загинув 17 жовтня о 13.15 у районі міста Мар'їнка Донецької області за таких обставин. Ворог о 13.00 розпочав обстріл наших позицій зі стрілецької зброї. Негайно було прийняте рішення на відкриття вогню у відповідь. Зав'язався бій, під час якого заклинило наш ДШК. Михайло Володимирович кинувся на допомогу, рухаючись по безпечному коридору серед укріплень. Навпроти мішків знаходився гараж, у дах якого влучила куля калібром 12,7 мм, що зрикошетила вертикально униз та зустріла на своєму шляху нашого воїна.

Похований 19 жовтня у Харкові. У нього залишилась дружина, донька та сестра.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 05

5. Олександр Олександрович Омельчук (позивний Механ) народився 18.02.1990 року в селі Велика Боровиця Білогірського району Хмельницької області.

2007 року закінчив 11 класів Великоборовицької школи, після чого вступив до Рівненського технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування, у якому отримав спеціальності "слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматизації 3-го розряду" та "технік-електромеханік".

Олександр Олександрович любив готувати та не любив сидіти без діла. Будь-яку справу, за яку він брався, було доведено до кінця, і неважливо, що то було - фізична праця чи завдання для розуму. Йому дано було думати глибоко, думати неординарно, а після його рішень люди дуже часто дивувались, як він оригінально вирішив ту чи іншу проблему.

14.10.2011 року підписав із ЗСУ контракт. Після навчання був доправлений до свого підрозділу, у якому прослужив 6 років.

Солдат, механік-водій 2-го батальйону 128-ї окремої гірсько- піхотної бригади.

Абсолютно неконфліктний, спокійний та врівноважений чоловік, сумлінний боєць, який ніколи не жалівся, не сварився, завжди перебував у мирі з побратимами, працелюбний сільський хлопець, який присвятив життя захисту своєї країни.

З самого початку війни брав участь у бойових діях на Сході, з останньої ротації повернувся на передову на початку літа цього року.

Спочатку ніс службу у роті матеріального забезпечення, але взимку 2016 року на полігоні Широкий Лан був переведений на посаду "механік - водій", і треба сказати, що зі своїми новими обов'язками Олександр Олександрович впорався бездоганно.

Під час перебування у Пісках, у нього з'явився домашній улюбленець - кіт, якого він кликав Льонькою, якого годував та пестив, до якого прикипів усією душею.

Не сприймайте його, як чергову цифру сумної статистики, він був ЖИВОЮ людиною, зі своїми гранями характеру, зі слабкостями та невимовно сталевою силою духа, він був таким, як і ми всі, він жив би й жив, якби не той фатальний осколок.

Загинув 17 жовтня близько 18.00 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області внаслідок поранень, отриманих під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 20 жовтня у рідному селі. У нього залишились дідусь, батьки та сестра.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 06

6. Микола Вікторович Руденко (позивний Рудік) народився 02.05.1984 року в Одесі.

Закінчивши 11 класів школи №106, навчався в Одеському Національному медичному університеті (на той час - медичний інститут), потім почав працювати автоперевізником та на будівництвах.

Захоплювався баскетболом (грав у шкільній команді) та зброєю. Саме друге захоплення, разом із великою любов'ю до української землі й дало поштовх до прийняття рішення йти добровольцем, коли спалахнула війна.

Микола Вікторович був високим, дуже сильним та відданим справжній дружбі. У нього ще зі шкільної парти був найкращий друг, який мав не такий зріст, тому Рудік завжди контролював його безпеку, коли той грав у шкільні ігри зі старшокласниками, стоячи поруч та одразу попереджаючи тих, щоб гра була чесною.

А життєрадісність та чуйність просто переповнювали цього чоловіка, вони били через край, мов кришталево чиста, наповнена добротою, вода з колодязя. Тут і писати нічого не потрібно, просто подивіться в його очі.

01.02.2017 року він підписав із ЗСУ контракт на 3 роки. Навчання проходив в Острозі, у батальйоні розвідки, після чого на початку березня прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, командир БРДМ-2, командир 1-го відділення розвідувального взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Він завжди чітко усвідомлював те, що будь-якої хвилини може потрапити на небо, але у його діях ніколи не було жодних вагань, навіть у критичних ситуаціях, він ішов на ризик з усмішкою на вустах та з палаючими очима.

Разом із батальйоном брав участь у бойових діях, починаючи з 27 травня. Хоча позивний його був Рудік, побратими доволі часто казали на нього "Дєдушка Рудік" через те, що Микола Вікторович просто обожнював свого дідуся, постійно згадував його у розмовах та ставив за приклад.

Загинув 17 жовтня на Приморському напрямку Донецької області внаслідок підриву на фугасі.

Похований 21 жовтня, в Одесі. У нього залишились дідусь, батьки, дружина та донька.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 07

7. Юрій Олександрович Колесник народився 22.03.1994 року у місті Дубровиця Рівненської області.

Закінчив 9 класів школи, після чого вступив до місцевого ліцею, у якому через 3 роки отримав фах "муляр-штукатур". А далі одразу в його життя увійшла армія, якій він віддав увесь той невеличкий проміжок часу, який йому залишався у житті.

15.10.2013 року підписав із ЗСУ контракт. Спочатку проходив службу у 80-й десантно-штурмовій бригаді, у складі якої й зустрів війну.

Після всіх лютих боїв пекельного літа та початку осені 2014 року (він отримав контузію та проходив лікування в Одеському військовому шпиталі) Юрій Олександрович вступив на навчання до Військової Академії в Одесі, але не закінчив, адже виявив велике бажання повернутися на передову, тому був переведений до свого нового підрозділу.

Солдат, стрілець-зенітник механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

На деякий час був доправлений до Яворівського полігону, де був інструктором з саперного діла. Після повернення у бригаду займався організацією та вдосконаленням саперної майстерності серед побратимів.

А як він малював, з-під його руки виходили справжні шедеври (батько Юрія - художник та зміг передати сину любов до цього виду мистецтва), дуже захоплювався татуюванням на патріотичну тематику, багато хлопців з бригад, у яких він служив, мають на своїх руках та плечах вічну та красиву згадку про свого бойового товариша. А деяких з тих, хто загинув у кривавих боях, впізнавали саме за малюнками Юрія, які він наніс до того.

29.11.2015 року був нагороджений пам`ятним нагрудним знаком Міністерства Оборони України "Захиснику України".

Загинув Юрій Олександрович 23 жовтня в зоні відповідальності ОТУ "Маріуполь" Донецької області внаслідок множинних осколкових уражень, отриманих через підрив на російській міні новітнього зразка під час встановлення сигнальних загороджень для запобігання прориву ворожих ДРГ.

Похований 27 жовтня у рідному місті. У нього залишились батьки, дві сестри та брат

Загиблі Герої жовтня 2017 року 08

8. Ярослав Володимирович Бондар (позивний Фестиваль) народився 29.12.1986 року у селі Губник Гайсинського району Вінницької області.

Закінчив 4 класи Губницької середньої загальноосвітньої школи, по тому його сім'я переїхала до Літина, а хлопець перейшов до школи села Селище. Після школи пройшов 2-місячні курси у бюро з підготовки робочих кадрів Вінницької філії ВАТ "Укртелеком" та отримав фах "електромонтер лінійних опор електрозв'язку та проводового мовлення".

Чим захоплювався Ярослав? А захоплювався він життям. Він умів отримувати насолоду навіть у не надто веселі проміжки часу, він тягнувся до позитиву та до дій. Лежати на дивані - то була не його стихія, його характерними рисами були винахідливість, чесність та сміливість.

Повною мірою це проявилося, коли його друга, який був слабше за нього, почали бити троє кремезних чоловіків. Ярослав, знаючи, що не стягне бійку проти них всіх, все одно, плечем відтіснив друга з небезпечної зони та прийняв всі удари на себе. Його тоді сильно побили, але він зміг захистити свого друга, ось який то був чоловік.

Був призваний за мобілізацією у шосту хвилю. Спочатку півроку перебував на полігоні у Житомирі, а потім проходив службу у 122-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї окремої аеромобільної бригади. 7 місяців провів у Авдіївській промзоні, а після того, як бригаду вивели на ротацію, демобілізувався.

Він пішов з війни, але війна не пішла з нього. Ярослав Володимирович увесь час, поки був вдома, не припиняв думати про тих, хто залишився на нулі. Серце його не знало спокою, він постійно цікавився новинами звідти, перечитував усю інформацію про стан речей у зоні бойових дій.

Але не думайте, що він зламався після повернення додому, він не почав пити (алкоголь він взагалі ненавидів), а навпаки, зміцнів, став Чоловіком з великої літери.

Дівчина Ярослава Володимировича мешкає у Житомирській області, і коли він приїхав до неї, то її село почало нове життя. Це не гучні слова, це факт. Він почав боротися з пияцтвом у селі, боротися завзято та віддано, він оживив той застиглий фон депресії, який панував у селі. А дівчину свою він шалено любив, жив нею та для неї.

21.09.2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар".

Не минуло й місяця, як Ярослав прийшов до "Айдару". Але за той короткий час він встиг створити незабутню атмосферу якоїсь чарівної веселості серед побратимів, постійно жартував та заряджав все навколо себе елементами простої людської гармонії.

Загинув 24 жовтня близько 8:30 в районі Світлодарської дуги в результаті підриву на міні ОЗМ.

Я зараз напишу страшні слова. Того ранку він своєю смертю врятував увесь взвод.

Хлопці повинні були займатися розчисткою місцевості неподалік своїх позицій. Вони ще не знали, що там заміновано, а коли дізнались, то Фестиваля вже з ними не було, адже саме на тій ділянці, де були заплановані роботи, він і підірвався, поспішаючи на допомогу своїм побратимам, які теж підірвались, але трохи далі.

Похований 26 жовтня у Літині. У нього залишились мати, брат та кохана дівчина.


Загиблі Герої жовтня 2017 року 09

9. Антон Сергійович Сінягуб (позивний Дейл) народився 16.09.1993 року у селі Тарасівка Києво-Святошинського району Київської області.

Закінчивши середню школу №5 у місті Боярка, продовжив навчання спочатку у політехнічному ліцеї НТУУ "КПІ", після чого провчився 3 курси на юридичному відділенні Університету економіки та права, а згодом отримав диплом економіста у Кіровоградському інституті комерції, який заочно закінчив 2015 року.

У березні 2014 року Антон Сергійович одразу добровільно зголосився йти туди, де чума сепаратизму почала розпливатися на землі східної частини України. Разом зі своїм другом спочатку займався ремонтом БРДМ та допомагав батальйону "Київська Русь".

Завжди був там, де потрібна допомога, ніколи не відмовляв, робив усе можливе та неможливе, щоб їхня робота мала стовідсотковий КПД. Його з другом так і кликали: "Чіп і Дейл".

12.06.2015 року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар".

Усмішка Дейла зачаровувала. Знаєте, є такі люди, від усмішки яких мимоволі починають підійматись догори куточки власних губ та у душі сяє тепле сонце. Це про нього, він був людиною, яку просто через край переповнював оптимізм, і він щедро ділився ним зі всіма оточуючими.

Він захоплювався футболом, а ним захоплювались дівчата. Що не є дивним, адже разом із красою зовнішньою, він мав набагато дивовижнішу внутрішню красу та добре серце. Але на першому місті у житті Антона Сергійовича була війна. Він просто чітко знав, що якщо не захищати рідну землю, то просто далі не буде її, тієї землі, не буде країни, не буде майбутнього.

Загинув 24 жовтня близько 8:30 в районі Світлодарської дуги в результаті підриву на міні.

Похований 26 жовтня у Тарасівці. У нього залишилась мати.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 10

10. Ілля Миколайович Стецун народився 03.08.1998 року у селі Любомирівка Новоушицького району Хмельницької області.

Батьки дали йому таке ім'я на честь святого Іллі, свято якого відзначається напередодні.

Закінчив 9 класів школи у селі Вербовець Мурованокуриловецького району Вінницької області (Любомирівка знаходиться на межі із Вінницькою областю, тому у Вербовцях навчаються діти з прилеглих сіл Хмельниччини). По тому закінчив ВПУ у Михайлівці, де отримав фах "тракторист- машиніст сільськогосподарського виробництва".

З малих років Ілля Миколайович допомагав батькам у їхньому великому господарстві, привчився завжди виконувати роботу будь-якого ступеня важкості, знав, що просто так хліб на дається, що треба багато та важко працювати, щоб прогодуватися та тримати хазяйство у порядку.

На першу сходинку у шкалі життєвих цінностей Ілля ставив справедливість. Не можна побудувати здорове суспільство та жити у ньому без відчуття, що все до цього зроблено було правильно та з чистою совістю. Хлопець доволі часто повторював ці, не за своїм молодим віком дорослі думки.

Підписав із ЗСУ контракт.

Загинув 24 жовтня близько 12.00 в районі села Водяне Донецької області.
Похований 27 жовтня у рідному селі. У нього залишились батьки та молодша сестра.


Загиблі Герої жовтня 2017 року 11

11. Валерій Павлович Самофал народився 11.01.1969 року у селі Леб'яже Чугуївського району Харківської області.

Закінчив сільську школу, після чого виїхав з села, а повернувся у батьківську хату лише нещодавно. Після початку війни спочатку відслужив по мобілізації, але потім прийняв рішення продовжити службу в армії.

15.04.2016 року призваний за контрактом Чугуївським РВК.

Старший солдат, водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 жовтня в районі міста Мар'їнка Донецької області внаслідок пострілу ворожого снайпера, куля 7,62 мм влучила у шию.

Похований 26 жовтня у Леб'яжому. У нього залишились батько, дружина та двоє синів.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 12

12. Олександр Ігорович Жуков народився 23.08.1986 року у селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Працював у залізничому цеху Запорізького залізорудного комбінату.

2015 року був призваний за мобілізацією, проходив службу у 16-му полку Національної Гвардії України. По тому уклав перший контракт на півроку. Повернувся додому на 2 місяці, а потім підписав новий контракт із ЗСУ та був призваний Василівським РВК Запорізької області.

Солдат, стрілець-санітар 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 28 жовтня о 20.50 у Донецькій області внаслідок кулі ворожого снайпера.

Похований 31 жовтня у Малій Білозерці. У нього залишились мати, сестра та донька.

Загиблі Герої жовтня 2017 року 13

13. Георгій Саларідзе (позивний Гюрза-2) народився у Грузії.

У 13-річному віці вступив до Легіону грузинських соколів, а у 14 років - до Національної гвардії, де служив його батько. Брав участь у війнах в Абхазії та Грузії, а з початку бойових дій в Україні допомагав нашому народові протистояти російському агресору.

Брав участь у бойових діях у Мар'їнці (2015 року був там поранений), у Широкиному, а також ще у багатьох гарячих боєзіткненнях цієї війни.

Загинув 31 жовтня о 8:15 ранку в районі селища Опитне Донецької області внаслідок кульового ураження, завданого ворожим снайпером.

Поховання заплановано на 2 листопада у Запоріжжі.


ПІСЛЯМОВА

Обстріл тривав довго, близько години. Зовні було чути крики, гуркіт, кулеметні черги, стрілкотню автоматів, свист мін, а кошеня перелякано сиділо у кутку.

Нарешті все припинилось. У бліндаж залетів один із друзів Бога, схопив пару ковдр і вискочив геть. Кошеня боязко виповзло зі свого кутка і теж піднялося сходами вгору. Навколо бліндажа була розкидана земля, лежали мішки, горіли колоди, заготовлені під дрова, бігали бійці, кричав щось надсадно в рацію командир, і лежав хтось на землі, а хто - зрозуміти не можна було, тому що обличчя його було закрите ковдрою, на якій розпливалася велика червона пляма.

Повз промайнули медики, на кошеня ніхто не звертав уваги, і воно пішло шукати Бога, незважаючи на холодне повітря, яке голками почало колоти його тіло. Берці снували перед його очима, але жодні з них не пахли Богом. Кошеня набрело на воронку, обнюхало її, вловивши ледь чутний рідний запах, обійшло і раптово наткнулося на кров на землі. Воно підняло голову та побачило, що майже впритул підійшло до тіла, накритого ковдрою, але накритого не повністю, тому що з-під ковдри виглядала долоня з глибоким шрамом на великому пальці.

Кошеня підійшло до пальця й ​​доторкнулося до нього носом. Палець не ворухнувся. Тоді воно розвернулося та повільно спрямувало до бліндажа, лягло на те місце, де перед боєм спав Бог, і завмерло. Через деякий час до бліндажа спустилися інші Боги, майже не розмовляючи один з одним. Хтось запалив свічку, хтось налив щось у стакан, хтось мокрими очима дивився в нікуди. Один з друзів Бога підняв миску кошеняти, налив у неї молока, в іншу поклав шматок тушонки.

Кошеня не зрушило з місця.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r461162
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору