EN|RU|UK
 Політика України
  28975  11
Матеріали за темою:

 Загиблі Герої вересня 2017 року


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за вересень 2017 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Про загиблих Героїв серпня читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні, читайте тут.
Про полеглих у червні - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні - тут.

Якщо невідривно дивитися на небо, біль трохи відступав, біль відповзав на задвірки свідомості, покусуючи там те місце, куди увійшла куля. Біль здавався вже не таким значущим та всеосяжним, якщо зосередити погляд на повільній течії хмар, майже не відчуваючи, як щось гаряче і липке заливає бік.

Поки його несли на ношах, поки бігли до реанімобіля, поки перед очима проносилися клаптики синьої височині, він так і робив - він дивився вгору, жадібно вбираючи в себе останнє тепло вже минулого літа, ловлячи поглядом у повітрі пожовклий листок тополі, запам'ятовуючи, запам'ятовуючи, запам'ятовуючи...

В автівці біль повернувся, жадібний та злий, вгризся у тіло і крізь міцно стиснуті зуби вирвався назовні. В машині було спекотно та тісно, ​​навколо метушилися люди, обробляли рану, ставили крапельницю, тримали за руку, говорили щось, але слова їхні поступово почали затулятися щільним покривалом темряви, вони начебто лунали зі зворотного боку Землі, голоси віддалялися, голоси прохали не засинати, не йти, протриматися ще трохи, голоси запевняли, що вже майже приїхали, що зараз ним займуться хірурги, що все буде добре.

Він слабо кивнув голосам, а навколо рани почало німіти, і пішов звідти по тілу холод, тонкими щупальцями поповз по м'язах, венах і думках, біль притупився, поступившись місцем втомі, ніби щойно пробіг багато кілометрів. А тим часом автівка, що летіла на повній швидкості, різко загальмувала біля входу до лікарні, його винесли, переклали обережно і помчали перед очима яскраво освітлені коридори, що вели до операційної.

А голоси не замовкали, голоси заспокоювали, просили, кричали, плакали, обіцяли. Залишилося зовсім небагато потерпіти, говорили вони, зовсім небагато...

Він знову кивнув голосам і заснув.




Загиблі Герої вересня 2017 року 01

1. Олег Миколайович Динька (позивний Єгер) народився 25.10.1974 року у Дніпрі.

Закінчив місцеву школу №82, а 1994 року разом із сім'єю переїхав до Запоріжжя, де працював помічником юриста, агентом із нерухомості, торгівельним агентом та виконував ремонтно-будівельні підряди.

01.03.2014 року вступив до Самооборони Майдану Запоріжжя, з липня 2014-го по січень 2015-го пройшов вишкіл "Тактика та стратегія малих груп у полі та місті". У лютому 2015 року добровольцем вирушив на фронт.

Дружина дуже кохала Олега Миколайовича, але серце його обрало шлях мужності, бо східна частина України вже стікала кров'ю.

Солдат, гранатометник 1-ї роти механізованого батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

Комфортний та м'який у спілкуванні, однак він завжди мав свою точку зору, яку нікому не нав'язував, уникав суперечок та сварок, полюбляв докопатися до самої суті, що на війні, що у житті.

Із 3 по 11 червня 2015 року Олег Миколайович разом із побратимами на трьох БМП заїхали у Мар'їнку та тримали там школу, лікарню, інтернат та хлібзавод. У тій школі одного разу Єгер, перебуваючи на другому поверсі, почув, як наближається танк. Як потім виявилось, танк був наш, але про той випадок він казав: "Тоді я пізнав, що таке страх танка. Це коли від цього звуку, коли до тебе їде танк, якого ще не видно, усередині довго прострілює крижаними голками".

13 квітня 2016 року він демобілізувався, а влітку опинився знову серед лав добровольців.

Солдат 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

Нагороджений медаллю "За оборону Авдіївки". Олег Миколайович ніколи не ховався від бою, а, навпаки, зі своїм вірним ПК рвався туди, де гаряче.

Це була дуже спокійна та неконфліктна людина. Він ретельно та скрупульозно підходив до виконання військових обов'язків. А іноді його рішення були продумані так виважено, що це одразу вказувало на витончений розум справжнього воїна.

Не кожен може думати ТОНКО під час бою, коли наступна секунда може виявитись останньою у житті.

Загинув 6 вересня о 15.10 у селищі Піски Донецької області внаслідок численних осколкових поранень, отриманних під час підриву на розтяжці з гранатою Ф-1 із нульовим запалом.

Похований 8 вересня на Кушугуському кладовищі у Запоріжжі. У нього залишилися мати й дружина.



Загиблі Герої вересня 2017 року 02

2. Максим Ігорович Кривиденко народився 30.01.1994 року в селищі Сарата Одеської області.

Закінчивши місцеву школу 2012 року, хлопець одразу пішов на строкову службу, яка тривала до квітня 2013-го. Повернувшись додому, через півроку зустрів великі зміни у своїй країні у вигляді Майдану, вогонь та кригу якого пройшов від початку й до кінця.

Думаєте, він вважав свій обов'язок виконаним? Помиляєтесь. Максим Ігорович не міг сидіти вдома, адже по закінченню Революції Гідності лихо завітало до Криму. Тому хлопець добровільно, разом із кількома товаришами поїхав туди на підтримку проукраїнських мешканців і там потрапив у полон.

5 днів його били, знущались над ним та катували, адже знайшли його сторінку в соцмережах та побачили, що він був на Майдані. Неодноразово в нього стріляли з травматичної зброї, але він не зламався.

Він був сильною людиною, мав велике серце патріота, мав незламний дух українського козака, який не змогли перемогти у підвалах окупованого Сімферополя.

Згодом хлопців вдалося звільнити, а вже 31.08.2014 року Максима Ігоровича було призвано за мобілізацією і він став на захист Батьківщини.

Пройшов усі важкі бойові зіткнення, у яких брала участь його бригада. Пройшов їх із честю, сповна виконавши свій обов'язок чоловіка та воїна. Але це не спинило його.

Після демобілізації 06.04.2016 року він недовго побув там, де мирне небо. У червні того ж року підписав контракт зі ЗСУ та повернувся до рідного підрозділу.

Старший солдат, стрілець-снайпер 2-ї роти 18-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 9 вересня близько 22:00 в районі селища Красногорівка Мар'їнського району Донецької області внаслідок осколкових поранень під час мінометного обстрілу 82-мм мінами наших позицій. Було чотири прильоти мін і одна з них забрала життя Максима Ігоровича. Разом із ним отримав поранення його побратим, а рани Максима виявилися надто тяжкими - він помер дорогою до лікарні.

Похований 12 вересня у Сараті. У нього залишились батьки, брат, три сестри (одна є його двійнятком) та кохана дівчина.



Загиблі Герої вересня 2017 року 03

3. Костянтин Олександрович Сергієнко народився 09.03.1978 року у місті Шостка Сумської області.

Хлопчину з дитинства переповнювала енергія, активність та допитливість, тому батьки доволі часто віддавали йього до різних спортивних секцій, що зрештою дало свій результат - він гарно плавав, швидко бігав та зміцнів.

Класний керівник передав йому захоплення туризмом, тож Костянтин разом із групою неодноразово мандрував Карпатами. Мав талант до шахів, брав участь у міських змаганнях.

Після закінчення 9 класів школи №9 вступив до хімічно-технологічного коледжу Шостки, але на другому курсі отримав повістку на строкову. Проте служба відклалася, адже отримав важку травму й рік відновлювався після неї.

Отримавши фах механіка у ВПУ №43, пішов працювати на ТЕЦ, де відпрацював 10 років спеціалістом із ремонту турбін.

Війна вирвала його зі звичного життя. Він був єдиним зі свого підприємства, хто зголосився добровільно йти служити та не уникати мобілізації. Службу проходив у Ромнах у складі НГУ.

Демобілізувавшись, чоловік не повернувся до мирного життя у тилу, а восени 2016 року підписав контракт зі ЗСУ. Спочатку служив у лавах прикордонників у Середино-Будському прикордонному загоні, а потім за власним бажанням перейшов до свого підрозділу.

Старший солдат, снайпер 13-го окремого мотопіхотного батайльйону "Чернігів-1" 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Курси снайперів проходив на навчаннях у Десні, де вирізнявся серед інших та отримав пам'ятну відзнаку від куратора за нестандартне вирішення моделі бойової ситуації.

Я не маю права деталізувати його військову біографію через специфіку його діяльності, але достатньо буде того, що він був справжнім воїном, добрим та виваженим щодо своїх, але безжальним до ворога, що прийшов на нашу землю топити нас в крові.

Загинув у ніч з 6 на 7 вересня у Луганській області.

За словами Олени Кравченко, керуючої справами виконкому Шосткинської міської ради, у землянку, де він був, прилетів снаряд. Микола Нога (міський голова Шостки) сказав: "Звір війни підступно вночі обстріляв позиції блокпосту. Змішалося все - палаючі бліндажі, крики, постріли снайпера… Життя обірвалось, як тонка ниточка між сьогоденням та вічністю". За даними штабу АТО 6 вересня втрат немає.

Поховано цю мужню людину 9 вересня у Шостці. У нього залишились батьки, брат, дружина та син.



Загиблі Герої вересня 2017 року 04

4. Ігор Володимирович Телюк (позивний Сокіл) народився 30.09.1979 року в селі Клавдієво-Тарасове Бородянського району Київської області. 1990 року переїхав до села Бабинці.

Закінчив Клавдієвську школу, після чого здобув освіту у Київському ВПУ №4, отримавши фах "верстатник широкого профілю 3-го розряду". Працював у Бородянці верстатником, а також плавильщиком металу у селі Горенка.

Він був відкритою людиною, щирою та справедливою. Ігор Володимирович цілком віддав своє серце дружині, а доньку (він називав її "Кицюня") просто обожнював та носив на руках. Був добрим дядьком, а іноді й татом для своєї племінниці.

31.01.2016 року підписав зі ЗСУ контракт на три роки.

Солдат, кулеметник 1-го зводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Хоробрий та безстрашний воїн, Ігор Володимирович за час служби пройшов разом зі своєю бригадою усі гарячі точки, йому невідомим було відчуття паніки при обстрілах, він завжди знав, як діяти, та де його місце.

Добрий та усміхнений, він завжди випромінював позитив, навіть у найважчі моменти, був справжнім надійним другом для своїх побратимів. Нещодавно їздив у відпустку, не знаючи ще, що наступного разу його везтимуть до рідної землі в мікроавтобусі з табличкою "200".

Загинув 7 вересня о 12.30 у промзоні міста Авдіївка Донецької області від кулі снайпера. Хлопці укріплювались та клали колоди, а в цей час пролунало два постріли, один із яких в одну мить залишив матір без сина, зробив вдовою дружину та сиротою доньку.

10 вересня українська земля прийняла ще одного свого захисника, який поклав голову, перебуваючи на її захисті. Відбулося це у Бабинцях, на Тарасовському кладовищі. В Ігоря Володимировича залишились мати, брат, сестра, дружина та донька.



Загиблі Герої вересня 2017 року 05

5. Сергій Валерійович Альмужний (позивний Матрос) народився 10.01.1987 року у селі Красилівка Ставищенського району Київської області.

Батько воював в Афганістані та повернувся звідти живим, проте невдовзі трагічно загинув. Після закінчення Красилівської середньої школи, хлопець відслужив строкову службу спочатку у Луцьку, а потім у місті Ізмаїл, матросом у державній прикордонній службі морської охорони.

Працював трактористом, також їздив на заробітки до Києва.

На війну пішов добровольцем та з 22.08.2014 року перебував у складі 5-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади, з якою з січня 2015 року перебував у зоні війни, пройшов важкі бої та вихід з Дебальцевського котла.

Слово "воїн" у його випадку набуло нечувано розгорнутого сенсу. Сергій Валерійович мав гени справжнього безкомпромісного захисника своєї землі, він був таким собі залізним кістяком, сталевим стрижнем, життєрадісним осередком бойового натхнення, навколо якого гуртувалися інші. Знав усі види озброєння, міг вести вогонь, як з ручного, так і станкового гранатометів, снайперської гвинтівки та кулеметів.

2016 року приєднався до Внутрішнього Корпусу батальйону "Донбас", а з 14.11.2016-го служив гранатометником 1-го взводу 3-ї роти "Донбас" 16-го окремого мотопіхотного батальйону "Полтава" 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Цієї зими разом із побратимами поїхав на блокаду, щоб підтримати наших хлопців, після чого 24.04.2017 року прибув до свого нового підрозділу.

Старший солдат, командир відділення розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Матрос постійно займався технічними доробками бойового спорядження, вносив новаторські зміни, майстрував перехідники для того, щоб з РПГ можна було стріляти боєприпасами від СПГ, і тому подібні дива інженерної думки.

Загинув 14 вересня о 20.00 в районі шахти Бутівка (місто Авдіївка Донецької області) від кулі снайпера, що влучила у шию.

Похований 16 вересня, у Красилівці. У нього залишились мати, дві сестри, брат, дружина та донька.


Загиблі Герої вересня 2017 року 06

6. Роман Сергійович Довгий народився 22.02.1991 року у місті Первомайськ Миколаївської області.

Спочатку навчався у Первомайській школі №7, закінчив там 9 класів та перейшов до гімназії, по тому навчався у вечірній школі та отримав середню освіту.

Встиг недовго попрацювати на автозаправці, після чого у жовтні 2011 року пішов до військкомату та підписав із ЗСУ контракт.

Роман Сергійович в усіх сенсах був позитивною людиною, любив життя та радів йому, він вмів цінувати, те, що в нього було, та мріяв почати будувати своє щасливе сімейне життя, дуже хотів удочерити доньку своєї дівчини. Але так і не встиг.

На війні перебував з 2014 року, 2015 року отримав посвідчення учасника бойових дій, а у лютому 2016-го демобілізувався, проте невдовзі знову підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, військовослужбовець 108-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Після демобілізації, яка мала відбутися на початку жовтня цього року, Роман Сергійович хотів поїхати до Польщі разом зі своєю майбутньою дружиною ( а одружитися він планував одразу по поверненню додому, казав дівчині, що готує для неї подаруночок).

На шляху до щастя став той останній в його житті бій.

Загинув 23 вересня близько 4.00 в районі села Новоалександрівка Попаснянського району Луганської області внаслідок кульового поранення, отриманого під час бою з ДРГ ворога.

Похований 27 вересня на Кінецьпільському кладовищі Первомайська. У нього залишились бабуся, мати, вітчим, молодший брат та кохана дівчина.



Загиблі Герої вересня 2017 року 07


7. Сергій Іванович Гувір народився 24.04.1993 року у селі Крутоярівка Білгород-Дністровського району Одеської області.

Старшина, інспектор прикордонної служби 3 -ї категорії — черговий відділу прикордонної служби "Станично-Луганське" (в/ч 9938, с. Гарасимівка) Луганського прикордонного загону ДПСУ.

У зоні АТО з осені 2016, до того служив у в/ч 2197, Білгород-Дністровський прикордонний загін Південного РУ ДПСУ.

Загинув 28 вересня о 17.00 неподалік залізничної станції "Ільєнко" Станично – Луганського району Луганської області, за 800 метрів від кордону з РФ, внаслідок підриву на фугасі з розтяжкою.

Залишились батьки і вагітна дружина.




Загиблі Герої вересня 2017 року 08

8. Дмитро Васильович Деде народився 12.03.1984 року у селі Єлізаветівка Тарутинського району Одеської області. Мешкав у селі Підгірне.

Старший прапорщик, дільничний інспектор прикордонної служби 1 -ї категорії відділу прикордонної служби "Станично-Луганське" (в/ч 9938, с. Гарасимівка) Луганського прикордонного загону ДПСУ.


У зоні АТО з осені 2016, до того служив у в/ч 2197, Білгород-Дністровський прикордонний загін Південного РУ ДПСУ.

Загинув 28 вересня о 17.00 неподалік залізничної станції "Ільєнко" Станично – Луганського району Луганської області, за 800 метрів від кордону з РФ, внаслідок підриву на фугасі з розтяжкою.

Залишились дружина та двоє дітей.

ПІСЛЯМОВА

Лікар сидів на сходинках і мовчки курив, марно намагаючись вигнати тремтіння з рук. Лікар був молодий, але виходив на ці сходинки у забризканому кров'ю халаті вже багато разів. Він сідав, закурював цигарку, і мовчав, навіть якщо поруч були його колеги.

Доволі часто цигарку докурював вітер. Вона обпікала лікарю пальці, поки він сидів, звісивши голову, дивлячись порожнім поглядом на землю, поглядом молодого чоловіка і водночас старця, який багато побачив на своєму шляху.

Він сидів, а спогади розносили на шматки його мозок, адже він зробив все, що міг, ніде не припустився фатальної помилки,  але, все одно, секунда, коли на моніторі з'явилася пряма лінія й дефібриляція нічого не дала, та секунда, коли до операційної, не постукавши, увійшла біологічна смерть, саме та секунда вбила не тільки бійця, який лежав на столі, вона забрала з собою ще одну частку душі лікаря, який до останнього бився за життя, але програв.

Війна триває не тільки в окопах, вона триває в лікарнях і шпиталях, реанімаціях і відділеннях інтенсивної терапії, і головною зброєю вже стає не автомат, а скальпель і медикаменти, і ворога не можна вбити пострілом в голову, можна тільки від ворога піти, втекти, обдурити, змусивши життя заново битися в венах бійців. 

 Люди у цьому секторі оборони роблять неможливе, але іноді безсилі й вони. Коли поранення занадто важке або пройшло багато часу, або зачеплені важливі органи. Коли залишається тільки вийти на сходинки та неслухняними руками закурити. Коли плачуть навіть чоловіки. Коли ті, хто пробував рятувати, тихенько розбрідаються по кутках та не дивляться один одному в очі. Коли усередині величезне ніщо.

Коли на моніторі монотонно біжить пряма лінія.


Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"





























Источник: https://censor.net.ua/ua/r457758
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору