EN|RU|UK
 Суспільство
  7487  12

 20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): "Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія"


Автор: Віолетта Кіртока

Львів’янин, лейтенант Дмитро Яремків, який цього року з відзнакою закінчив академію сухопутних військ, відразу потрапив на війну, на найвіддаленішу і найнебезпечнішу позицію на Донбасі.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 01

Дмитро видається трохи старшим, ніж є насправді – міцний, спокійний, упевнений. Здається, з його обличчя не сходить лагідна усмішка. У нього мало досвіду давати інтерв’ю та згадувати історії, які можуть бути цікавими читачеві, але його щоденна робота – найкращий приклад мужності і відваги на війні. "Що роблять 20-річні на фронті, хто їх туди посилає, навіщо? Хай воюють досвідчені", - таку "стурбованість" та невдоволеність зараз можуть висловити ті, "хто втомився від війни". Але військові вищі навчальні заклади випускають молодих офіцерів, які і мають зайняти свої місця в армійській ієрархії. І Дмитро саме там, де потрібно.

Дістаючись траншеєю, прокопаною у донецькій землі, до позиції, де ніс службу лейтенант, я думала про те, що хлопця занесло занадто далеко від рідного Львова, питала сама себе, як же хлопці забезпечують себе водою, щоб помитися та випрати одяг, дивувалася, як акуратно та розумно облаштовані всі переходи та місця, в яких можна сховатися під час несподіваного обстрілу… Про все це ми поговорили з Дмитром. Але перше, про що я його спитала, який позивний обрав собі, потрапивши у бойову роту бойової бригади.

"КОМБРИГ ВІДРАЗУ СПИТАВ: "ТИ ДУМАВ, ТУТ СТАЛІНГРАД?"

- Я назвався Аттілою, - розповідає Дмитро. – По-перше, це оригінально звучить. По-друге – він був завойовником, полководцем. Ось я вирішив, що такий позивний буде мені пасувати.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 02

- Цього року ти закінчив академію…

- Так, з відзнакою. Моя родина живе у Львівській області, Кам’янсько-Бузькому районі. Після отримання диплому нам надали місяць відпустки, потім п’ять днів я провів у Яворові, у пункті постійної дислокації бригади, після чого поїхав сюди, в Донецьку область. Перші декілька днів я пробув у штабі бригади, після чого мене відправили на цю позицію. Я тут перебуваю з 30 липня.

Чесно кажучи, не так я собі уявляв свою службу. Комбриг відразу спитав: "Ти думав, тут Сталінград?" Але наша війна не в тому полягає. Я готувався до гіршого, до активніших бойових дій. Та й судячи з телевізійних картинок, все мало бути трохи по-іншому, серйозніше.

- В академію ти вступив у якому році?

- Вже під час війни, у 2015. Це був перший набір під час війни. Так що я йшов учитися свідомо. Крім того, мій тато військовий. У нашому містечку знаходилася протитанкова дивізія, в якій він служив багато років, з часом її розформували. Після цього батько перевівся у сухопутну академію, де служить начальником автослужби. Коли почалася війна, він був інструктором на яворівському полігоні, вчив мобілізованих експлуатації та водінню бойових машин.

Коли я вчився класі в десятому, сумнівався, чи йти в академію, роздумував, може, займатися чимось іншим… Але якось зрозумів, що дійсно потрібно іти вчитися на офіцера. Це честь і гордість для будь-якого чоловіка.

- Але в країні іде війна…

- А віддати обов’язок Батьківщині?

- Тато напевно був гордий таким твоїм рішенням, а мама?

- І мама! Я добре вчився, намагався нікого не підводити, тому батькам було чим пишатися. Мама, звичайно, переживала, що я потрапив на війну, але все розуміє.

- Була думка: поки ти вчишся, на сході країни все закінчиться…

- Саме так думали і ми, курсанти, і наші батьки. Гадали, що до 2019 року все вже вирішиться. А воно ще буде і буде, судячи з усього. В моїй групі вчилися семеро хлопців, які воювали в 2014-2015 роках. Не десь там на другій лінії, а в бойових бригадах, спецназі, морській піхоті. Вже воюючи, вони вирішили вивчитися і стати офіцерами. Їх розповіді мені було цікаво слухати, вони ділилися досвідом, розказували. Я багато спілкувався з хлопцем, який служив у 30-ій бригаді, брав участь у наступальних діях на Степанівку. Він чимало згадував. Є загальні положення під час наступу. Він має бути рішучим та активним. Потрібно якомога швидше зблизитися з противником. І він говорить, що це дійсно так. Важливо не зупинятися. Все, записане в статуті, в книжках, не з неба взято, а на досвіді побудовано.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 03

- Як відбувалося розподілення, хто в яку бригаду іде?

- Це робиться, згідно з рейтингом. За чотири роки навчання на основі оцінок, результатів стажування, інших даних складається загальна оцінка кожного курсанта. Той, хто займає перше місце у рейтингу, заходить у аудиторію і сам обирає собі місце служби із списку бригад. Коли заходить останній з рейтингу, у нього вже часто й вибору немає – лише частина, яка має в лісі дві палатки.

- Тобто ти, маючи високий рейтинг, обрав цю бригаду свідомо…

- Так. У 2018 році саме у цьому підрозділу проводили експеримент, змінювали організаційно-штатну структуру, залучали курсантів у ролі інструкторів. Я потрапив в 3-ій батальйон, 9-ту роту, проводив там заняття, бачив, в якому стані техніка, як люди підготовлені, яке ставлення до особового складу. Мені все це сподобалося, тому я обрав саме цю бригаду. Ще розглядав 30-ку. Я бачив людей, які там служили, толкових і справжніх. Але 24-ка перемогла ще й тому, що її пункт постійної дислокації розташований ближче до мого дому.

"ВІЙНА - ЦЕ ЩЕ Й ВИТРИМКА, ГРА НЕРВІВ"

- Хто ще з випускників отримав розподілення на війну?

- Десь десять моїх однокурсників прийшли в цю бригаду. Багато хто потрапив у бригаду, яка змінювала нас на позиціях під Донецьком. Так ми домовлялися хоч побачитися при зміні один одного. Взагалі всі, хто зі мною вчилися, потрапили в різні механізовані бригади. Ті, хто вже мав військовий досвід, мали можливість обрати службу на полігонах, навчальних центрах. Більшість із них так і вчинили. Там їм спокійніше, другий раз на війну не захотіли йти.

Мій друг, який служив у 30-ій бригаді навідником-оператором БМП, розповідав, як їхав у другому ешелоні під час наступу. І бачив згорілі БМП, трупи, і тут, і там… Він вже думав: нащо мені та війна, ті гроші. В такій ситуації думаєш лише про те, щоб додому живими повернутися. Так само говорять і викладачі академії. Кажуть, нас вчать люди, які війни не бачили. Це неправда. Там всі досвідчені! Є ті, хто був в Іраку. До речі, такі також не сильно рвуться в АТО. Бо добре знають, що таке війна.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 04

- Ти відразу обійняв посаду…

- …командира взводу.

- Тебе представили. Вийшли дядьки з різними обличчями і досвідом. Що з ними робити? Як спільну мову знайти?

- Переживав. Першим чином, коли прийшов, зібрав всіх, хто у мене в підпорядкуванні, представився, сказав про свої вимоги. Да, я із академії, не брав участь у бойових діях, але я - командир. І це важливо пам’ятати і мені, і їм. Я вчуся у бійців, раджуся з ними, ми багато говоримо, роблю висновки, як люди себе поводять. Я щось знаю – розказую їм. Спілкування і повага, - ось що для мене важливо. Якщо ти поважаєш людину – вона поважає тебе.

- Що вразило на цьому місці?

- Те, що потрібно пахати. Думав, трохи менше буде роботи. А тут ще копати і копати. Це становить основу повзучого наступу. Десять метрів вкопалися – це вже наша земля, це вже наша територія.

Найперше, що мене вразило, коли я приїхав на позицію, це те, що в людей притуплений інстинкт самозбереження. Боєць міг стояти на повний зріст на тому місці, яке бачить ворожий снайпер з терикону, там, де було вбито чотири людини. Питаюся: "Ти ж знаєш, що це небезпечно?" "Так, але мені до одного місця"... Одного військовослужбовця навіть довелося перевести в інше місце… Є у нас бійниця розміром метр на метр, з танку по ній влупили. А він визирав безпосередньо через неї. Комбриг зробив йому зауваження: не висувай голову. Він відповів: "Доля все вирішить, я воюю з 14 року"... Доля. Яка доля? Треба себе захищати завжди.

- А побутові умови тебе не засмутили?

- Це не було вражаючим. Під час навчання у нас були марші, розташування на місці, ми облаштовувалися в чистому полі. Так що щось я вмів. Тут у нас є бочка алюмінієва. Вночі притягуємо її повну води. Вдень сонце її нагріває – отже, маємо душ. Було б бажання – можна все зробити. Ви були у нас на кухні? Я сильно здивувався, коли її побачив. Як удома! Балон газовий є, так що можна зігріти їжу, воду для чаю чи кави. Я думав, на війні буде гірше з харчуванням. Але помилився – продуктів не жаліють, всього вистачає.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 05
20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 06

Найбільше мене здивувало спілкування з комбригом. Коли я вирішив іти саме в 24-ту бригаду, почитав про командира статті в інтернеті, подивився відеоролики. Але під час особистого спілкування був страшенно здивований його ставленням до лейтенантів, до молодих офіцерів. Він настільки по-людськи, навіть по-батьківськи ставився до нас. Прийшов молодий хлопець з академії не в ППД, а відразу на війну - і він це добре розуміє, готовий підтримати. Командир бригади кожному лейтенанту присвячує добу свого часу. З дев’ятої ранку до дев’ятої наступного дня кожний з випускників академії, хто прийшов у бригаду, проводив з ним весь час.

- Що ви робили з комбригом?

- Зранку поїхали по позиціях. Я побачив, як він спілкується з солдатами, як розпитує про події в підрозділі, що спостерігають... Потім ми поїхали в штаб, там відбувалася робота з заступниками. Графік такий щільний – одна подія за іншою… Часу немає на відпочинок чи навіть на те, щоб просто в тиші чаю випити... Ввечері ми з Валерієм Федоровичем пішли до нього в кабінет поговорити. Він вислухав мої враження, розпитав, що мені було не зрозумілим, які висновки зробив. Це все було страшенно корисним.

- Зараз, коли ми говоримо, навкруги тихо. Ти сподівався саме на такий режим чи все ж по-хлопчачому хотів воювати?

- Коли я прибув, цю позицію тільки зайняли, тому тут спочатку наростали обстріли, а зараз знову притихло. Один раз за останній час прилетіли до нас шість ВОГів. В першу чергу я маю думати головою, а не азарт якийсь включати. Емоції залишити, думати тверезо. Якщо командування дає режим припинення вогню, значить, це не просто так. В штабі сидять не дурні люди. Війна - це ще й витримка, гра нервів.

Ви проходили через розвалений ангар. Хлопці показали мені відео, як сюди прилетіла "урка" - Ур-83П. Її призначення – розмінування мінних полів. Це така кишка, набита тротилом, її викидає реактивний двигун. Такий снаряд влупив по цьому ангару. Аж гриб піднявся над будівлею.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 07
20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 08

"ДЕКОЛИ ТРЕБА ВЗЯТИ І ЛОПАТУ В РУКИ, КОПАТИ… ОСОБИСТИЙ ПРИКЛАД КОМАНДИРА - НАЙГОЛОВНІШЕ"

- Ти все робиш нарівні із бійцями?

- Основне командирське правило - роби, не як я кажу, а роби, як я. Деколи треба взяти і лопату в руки, копати…

- Бачу – мозолі є на долонях...

- Особистий приклад командира - найголовніше. Коли облаштовували бліндаж, колоди на хребті сюди носили. Всі робили це однаково, ніхто ж не каже – я командир, тому не буду тягати важкого… Ні. Вдень копаємо, а вночі облаштовуємо чи позицію, чи бліндаж, чи місце схову… Дядя Вова, старший чоловік, який вже давно служить в бригаді, такі інженерні споруди зробив! Я такого не знав і ніде не бачив: перекриті щілини, траншеї, укриття… У нього цього навчаюся.

Мої власні умови життя також нормальні. У мене окрема маленька кімнатка. Ходімо, подивитесь…

Дмитро заводить мене у величезний ангар, який колись слугував цехом виробництва. Біля глухої стіни  невеличке відокремлене приміщення. У подібних зазвичай сидить людина, яка керує процесом чи заповнює дані… Попри зовсім крихітні розміри цієї кімнатки, тут помістилося ліжко та письмовий стіл із стільцем. Все дуже скромно, навіть аскетично.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 09

- Чим погано? – гостинно розводить руками Дмитро і заповнює весь простір приміщення своїми широкими плечима. – Тут є поличка для книг, гвіздок для речей. Тут я сплю. Мені комфортно.

- Як вважаєш, навчання в академії корисне?

- Однозначно. Часто згадую слова викладачів, що вони нам розказували. Це є фундамент.

- А ще щось підчитуєш зараз чи часу бракує?

- Мене цікавить артилерія. Я піхотинець, але мені як загальновійськовому командиру потрібно вміти управляти і артилерією. Коли поступав на піхотний факультет, мені пропонували йти в артилерію, бо у мене був високий бал з математики, а там якраз потрібно добре рахувати. Я відмовив: "Ні, я махор".

- Про що спілкуєтеся з бійцями?

- Про ставлення до армії. Розумієте, основне завдання Збройних сил – захист незалежності країни, цілісності держави. Крім цього, існують ще свої традиції, закони, яких потрібно дотримуватися. Шикування, форма, які всі сварять і ганьблять, насправді дисциплінують людей, роблять їх більш керованими. Тоді в бою ними легше управляти. Коли чую запитання: "В ППД потрібно в пікселі ходити?", відповідаю: "Подивіться на елітні армії світу. У них що – хто як хоче, так і ходить? Це прояв дисципліни". Це намагаюся роз’яснювати.

- За ці два місяці на війні не виникало сумнівів: навіщо я це обрав?

- Пізно щось змінювати, пізно жалкувати. Де б я зараз був, що б робив? Навіть не знаю. В будь-якій професії є свої плюси і мінуси. Мене вже показували по телебаченню, в сюжетах новин, батьки бачили, їм страшенно приємно. В яких би інших обставинах у мене в 20 років інтерв’ю брали? За що? Десь би сидів в якомусь університеті досі…

- Але тут ризик височенний…

- Так, він є. Але я готовий і до більш активних дій. Хочеться щось робити. Бойові дії завжди пов’язані з втратами. Нам мало часу лишилося до ротації. І хочеться щоб усі повернулися додому живими. Я з першого курсу розумів, що від мого рішення, колись прийнятого, буде залежати життя людини. І завжди перед тим, як ухвалити рішення, щось зробити, треба добре подумати.

20-річний комвзводу Дмитро Яремків (Аттіла): Вкопалися на десять метрів – це вже наша земля, наша територія 10

- Чого тобі не вистачає на війні?

- Сім’ї, близьких людей. Все інше – є. Як отримаю першу зарплатню, обов’язково куплю батькам подарунки. Хочеться їх чимось потішити.

- Мрієш кудись поїхати, подорожувати?

- Навіть не знаю. Я за межі України ще ніколи не виїздив. А в країні найдалі, де був, то це… Донецьк, оці його околиці, які бачу з наших позицій. Коли потрапив сюди, сміявся мамі по телефону: "Скажи нашій сусідці, тітці Наташі, яка родом з Маріуполя, що я у неї на батьківщині служу"…

- Чи відчуваєш ти, що маєш воювати за Донбас, за цю землю?

- Звичайно. Вся Україна – моя земля!

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3155557
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору