EN|RU|UK
 Суспільство
  5119  106
Матеріали за темою:

 Якщо закордонні українці бачитимуть, що в Україні відбувається прогрес, і ми потрібні тут, то ймовірним є повернення, - засновниця канадсько-української організації "Когорта" Антоніна Кумка


Автор: Ольга Скороход

Антоніна Кумка, чернівчанка, яка понад 10 років тому виїхала в Канаду, однак бере активну участь у громадському житті України, а також дає пропозиції щодо формування глобального українського світу, незалежно від кордонів.

За кілька років після початку російської агресії Антоніна з однодумцями фактично створила сучасну галузь протезування в Україні. Завдяки цьому воїни, що втратили кінцівки на війні, більше не повинні їздити у закордонні клініки на функціональне протезування, а волонтери – збирати десятки тисяч доларів, щоб оплатити ці послуги. Гальмування змін з боку чиновників викликало діяльність в обхід офіційних органів.

В інтерв'ю Цензор.НЕТ Кумка розповіла про свої враження від візиту Зеленського до Канади та очікування від нової влади щодо реформи реабілітації ветеранів.

А також розмірковує про різницю між старою та новою еміграцією й питаннями, що турбують українців за кордоном – спрощення голосування на виборах, консолідації та мобільності українства.

Якщо закордонні українці бачитимуть, що в Україні відбувається прогрес, і ми потрібні тут, то ймовірним є повернення, - засновниця канадсько-української організації Когорта Антоніна Кумка 01


МИ НЕ МОГЛИ ЗБИРАТИ ВЕЛИЧЕЗНІ СУМИ НА ПРОТЕЗУВАННЯ КОЖНОГО ВОЇНА В КАНАДІ, ТОМУ ВЗЯЛИСЯ НАЛАГОДЖУВАТИ СИСТЕМУ ПРОТЕЗУВАННЯ В САМІЙ УКРАЇНІ

- Ви є активною учасницею українського життя в Канаді. Коли й чому емігрували?

- У Канаді мешкав мій майбутній чоловік. Власне, тут я з ним і познайомилася, коли приїхала погостювати у родичів і більше пізнати мову, яку вивчала на факультеті іноземних мов Чернівецького університету. Потім в Україні я брала участь у Помаранчевій революції - спочатку в Чернівцях, потім у Києві. Згодом я поїхала до майбутнього чоловіка, і залишилася тут. У перші роки в нас була думка повернутися до України, однак побачили, що там іде повний відкат назад, повернувся Янукович. Тому вирішили, що лишимося в Канаді. Але ми щороку їздили додому в гості. У Канаді я підтвердила свій український диплом,отримала ліцензію вчителя старших класів і почала викладати математику.

Звісно, мені було цікаво долучитися до українського життя. Я на волонтерських засадах викладала українську мову для маленьких дітей у суботній школі. Однак сильно задіяною в громаді я не була аж до початку Євромайдану та революції. Усі, кому боліли події в Україні, шукали можливості, як допомогти Україні. Я долучилася до групи студентів. Ми не мали великого досвіду, але спиралися на приклад тих діаспорних організацій, які діяли довго і вже бачили історичні повороти в українській історії – розпад Радянського Союзу, Помаранчева революція. Ми разом робили акції проти агресії РФ. Оскільки я була однією з найактивніших, то мене почали помічати й трохи орієнтуватися на мене.

На початку 2014-го ми збирали допомогу для української армії. Коли Крим вже захопили і почалися спроби окупувати схід і південь, наша діяльність полягала у пошуку касок, бронежилетів, кровоспинних препаратів. Зрештою, цим займалися об'єднання українців по всьому світу.


- Потім ви брали участь у конкретних проєктах. Зокрема, щодо протезування українських воїнів.

- Коли вже кілька місяців тривали бої, наприкінці 2014-го, зросла кількість воїнів, які поверталися додому зі втраченими руками й ногами. Я та мій колега Олександр Романко отримали пропозицію від канадської компанії Kobo, що виробляє електронні читалки. Вони передали дві тисячі таких читалок для поранених і дітей-сиріт в Україні, але ми самі мусили забезпечити їхнє транспортування і розподіл. Одна з передач книжок відбувалася у київському військовому шпиталі. Там перебував Саша Чалапчій – батько двох дітей, який втратив ноги. Від нього ми дізналися, що основна проблема, з якою стикаються ампутанти в Україні, - це те, що українські фахівці ніколи не мали справу із втратою кінцівок в результаті міновибухових уражень. Також немає відповідних технологій, тому пораненим ветеранам доводилося їздити за кордон, де протезування дуже дорого коштує. Йому, наприклад, на протез потрібно було 75 тисяч доларів (якби протезувати за найновітнішими технологіями). Таких людей, як він, було багато. Я зрозуміла, що збирати таку суму щоразу на кожну людину для нас буде непідйомним, тому треба налагоджувати систему протезування в Україні. Окрім того, ліпше щоб обслуговування людини після протезування також відбувалося на місці.

Мені порадили звернутися до президента Асоціації протезистів США Джона Батсдорфа, який заснував благодійну організацію Prosthetika. Він робив те, що нас цікавило – збирав команду фахівців ерготерапевтів, протезистів та фізіотерапевтів, які поїхали б у країни, де потребують передачі досвіду й нових технологій. Вислухавши мене, він одразу погодився на співпрацю. Організація процесу була на мені. Ряд фондів нам допомогли фінансово – World Rehabilitation Found, Українська кредитова спілка, Канадсько-українська фундація, Фундація родини Темертей, Посольство Австралії в Україні та інші організації. Нас підтримували пересічні закордонні українці та діаспора, відвідуючи наші благодійні події. Ми робили все на волонтерській основі, потрібно було лише покрити переліт і проживання фахівців в Україні. Тому за канадськими мірками це обходилося доволі дешево.

Протези нам на перший проєкт подарувала компанія-виробик. Таких технологій в Україні на той час не було. В Україні діяла одна німецька компанія, яка була монополістом, і, скоріш за все, вони мали якусь домовленість з Мінсоцполітики (я не знаю офіційно чи неофіційно). Ця компанія трохи нервувалася, коли ми привезли інші протези, але з часом нам вдалося сертифікувати понад 10 фахівців у різних регіонах (Харків, Київ, Миколаїв, Одеса, Полтава, Львів). Тепер людям не потрібно їхати тисячі кілометрів до Києва чи до іншої держави, щоб потрапити до протезиста.

Перша місія була у Києві, друга місія – у Львові, остання місія – у Дніпрі. Вона і відбулася за підтримки посольства Австралії. Тоді ми вчили українських фахівців протезувати спортивними протезами.


- По часу це збіглося з участю українців в "Іграх нескорених". Українську команду ви також підтримували?

- Уповноважений президента з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко тоді здобув бронзу з насадками для греблі, які ми йому привезли. Інші спортсмени-ветерани також використовували наші протези.

Ми були раді, що змогли допомогти. Але основна цінність цього проєкту в двох речах. По-перше, в Україні з’явився набагато більший вибір технологій і тепер в Україні є фахівці, що можуть робити й налагоджувати протези на місці. По-друге, ми добилися внесення змін у законодавство для збільшення фінансової підтримки ветеранів з ампутаціями. Зокрема, це стосується змін до постанов Кабміну 518 та 321 про протезування за новітніми технологіями. Досі (вже два роки) чекаємо на остаточне затвердження змін, які дозволять здійснювати спортивне протезування ветеранів за державний рахунок (для ветеранів, які хочуть займатися спортом та брати участь у змаганнях). Словом, сьогодні в Україні виготовляють протези на світовому рівні.

З 11 ДЕРЖАВНИХ ПРОТЕЗНИХ ПІДПРИЄМСТВ ТРЕБА ЛИШИТИ 2 І НА ЇХНІЙ БАЗІ ЗРОБИТИ ІДЕАЛЬНІ ЦЕНТРИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

- Ви неодноразово заявляли про перешкоди на шляху створення системи протезування всередині країни, і це був камінь у город Мінсоцполітики. Це було пов'язане з інтересом конкретних фірм чи зв'язками з конкретними клініками за кордоном?

- Колишні міністри соцполітики на словах підтримували наші ініціативи - і Розенко, і Рева, - але далі це нікуди не йшло. Протезування за кордоном було дуже вигідне людям, які на цьому могли отримати відкати. Були випадки, коли представники держави укладали угоди із закордонними клініками, які навіть не мали ліцензії на певні види протезування, але вони здійснювали його нашим бійцям. Прямих доказів у мене на руках немає, але можу судити за тим, як ця схема діяла, знаючи різницю в ціні між тим, скільки мало би коштувати таке протезування, і скільки коштів переказували на клініку. Потім хлопець повертався, а в нього протез був скріплений суперклеєм.

- Ця схема діяла в Мінсоцполітики?

- У Державній службі ветеранів, коли вона ще існувала. Мінсоцполітики ніяк не допомагало. Все, що ми зробили, відбувалося всупереч їм. У якийсь момент вони навіть заважали, бо запровадження нових технологій могло б завадити їхнім схемам. Тож ми їх або обходили, або йшли паралельно.

- Яким чином обходили?

- Ми йшли напряму до підприємства. Хоча вони підпорядковуються міністерству, але самі протезисти були зацікавлені у наших пропозиціях. Вони тиснули на керівництво підприємств, і тому нам вдавалося.

- Ви можете сказати, що у сфері забезпечення протезів Україна зробила ривок і зараз проблем немає? Чи ще є щось, що потребує покращення?

- Покращення може відбуватися у плані реабілітації. Після зміни влади я почала інтенсивно на різних рівнях просувати важливу річ. У різних регіонах України є 11 величезних державних протезних підприємств. Вони взагалі не ефективні. Це величезні будівлі, з яких в реальності потрібна третина. Через них прокачується багато державних коштів, які пропускаються через фірми-прокладки й виводяться, а підприємства вважаються банкрутами. У фахівців, які працюють на цих підприємствах, зарплати мізерні або їх не виплачують місяцями, і люди звідти йдуть.

Разом з тим є багато маленьких приватних підприємств, і це добре.

Але для того, щоб забезпечити дуже хорошу реабілітацію та протезування саме для ветеранів, можна залишити лише два великі державні протезно-реабілітаційних центри. Один у Львові, інший у Харкові.

З них можна зробити щось на зразок ідеальних центрів реабілітації, які будуть повністю задовольняти потреби бійців і доводити їх від букви А до букви Я. Решту 9 можна віддати під приватизацію.

- Коли говорять про так звані ідеальні реабілітаційні центри, то про що йдеться?

- Такі центри охоплюють весь комплекс потреб: передреабілітаційний процес, протезування, відновлення, психологічна допомога. Весь цей процес є, колесо винаходити не потрібно. Закордонні фахівці, що мають величезний досвід, готові приїхати та проводити аудит на існуючих підприємствах та створювати програми, як їх переробити. Потрібно лише бажання української сторони.

- Ви з кимось проводили попередньо переговори?

- Офіційно не проводили. Я поки тільки "закидала вудочки" – писала декільком знайомим, що пов’язані з командою президента. Розумію, що зараз є речі, якими вони повинні були перейнятися до того, поки цілком візьмуться за справу. Плюс необхідно, щоб сформувалися міністерства, хочу бачити, хто тепер буде в Мінсоцполітики та Мінветеранів. Після того я пропагуватиму це активніше. Думаю, що це єдиний шлях до комплексної і повної реабілітації ветеранів.

- У процесі переформатування дискусії щодо доцільності подальшого існування Мінветеранів та Комітету парламенту у справах ветеранів. Ви також до неї долучилися. Чи задоволені тим, що вийшло в результаті?

- Якщо говорити відверто, то не зовсім задоволена. Однією з названих причин скасування Комітету з питань ветеранів було заощадження коштів. Але в комітетах працюють депутати, які й так вже отримують зарплатню.

Я особисто не бачу великої користі від Міністерства у справах ветеранів у такому вигляді, в якому він існує. Поясню чому.

Усі послуги та питання, які стосуються реінтеграції ветеранів, лікування та всього решта і надалі розпорошені між більш ніж десятьма різними міністерствами. Чому б усе, що стосується ,не передати у відання одного міністерства? Чи не для цього воно існує?

Якщо цього не відбудеться, то якраз МінВет і буде порожнім витрачанням бюджетних коштів, на мою думку.

Тобто, як на мене, в такому вигляді, як зараз все, я би залишила комітет, а ліквідувала МінВет.

НА ВІДМІНУ ВІД СТАРОЇ ЕМІГРАЦІЇ, НОВІ ЗАКОРДОННІ УКРАЇНЦІ МАЮТЬ ПРАВО КРИТИКУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ВЛАДУ ТА ВПЛИВАТИ НА ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

- Ви на виборах підтримували нинішнього президента Володимира Зеленського. І були присутньою під час візиту Зеленського в Канаду. Які ваші враження?

- Я не підтримувала Зеленського на виборах, однак опісля - так, я вирішила, що їм треба допомагати щоб щось змінилося. На зустрічі з представниками української діаспори основні питання, які порушували, - це питання мови, рух до НАТО та геополітичний вектор. Словом, намагалися зрозуміти, чи буде реванш.

- Наскільки я розумію, вас переконали, що реваншу не буде?

- За всіх розписуватися не буду, але мене - звичайно. І що мову також ніхто не пригнічуватиме. Промова Зеленського була досить хороша. Він кілька разів пожартував, можливо, канадці цього не дуже зрозуміли. Але месседж був чіткий: ми працюємо на реформи і хочемо змінити країну, ми хочемо рухатися вперед, і просимо допомогти нам.

Якщо закордонні українці бачитимуть, що в Україні відбувається прогрес, і ми потрібні тут, то ймовірним є повернення, - засновниця канадсько-української організації Когорта Антоніна Кумка 02

- Ви одна з представників ініціативи "Глобальні українці"(Global Ukrainians). Це об’єднання емігрантів з України в різних країнах. При тому, що вже давно існує Світовий конгрес українців. Секретар конгресу Стефан Романів заявив, що покладає великі надії щодо майбутнього українства по світу саме на "Глобальних українців". Поясніть, чому ви вирішили творити окрему нову структуру?

- Світовий конгрес українців створений 75 років тому – тоді, коли українці були у вигнанні. І в основному це була найпотужніша канадська діаспора. І нині більшість людей, які очолюють Світовий конгрес, - це канадці. Є також люди з США, Австралії, Португалії.

Остання, п’ята, хвиля еміграції - це останні 10 років. Вони відрізняються вже навіть від тих людей, які виїжджали у 90-х роках. Вони більш професійні – більше людей емігрують не на так звані "чорні роботи", а з метою влаштування на роботу за спеціальністю. Ті, хто їдуть на будівництво, скажімо, це переважно тимчасові працівники.

Існує певний дисонанс між українцями, які приїхали в останні роки, та українцями, які заснували ці організації. Нові українці створюють свої організації, які однак не поспішають вступати в СКУ. Стара генерація українців має давно встановлені правила, рамки й цілі. Вони дуже фокусуються на протистоянні Росії і захищають на світовій арені інтереси України з огляду на те, що Росія напала на Україну. У внутрішні справи України вони не втручалися. Виняток – Уляна Супрун, яку вони підтримали на посаду міністра охорони здоров’я.


- Ви розділяєте діаспору та закордонних українців за критерієм часу еміграції та впливом на внутрішню політику в Україні.

- Закордонне українство – це ті, хто вже народився за кордоном або живе там змалечку. А мігранти – це люди, які виїхали, але мають надзвичайно великий зв’язок з Україною. Багато хто з них не виключає повернення додому. Третя категорія – заробітчани, що виїжджають на тимчасові заробітки. Всі разом ми діаспора.

Через те, що СКУ не дуже торкається проблем, які хвилюють мігрантів, і виникла мережа "Глобальних українців". Хоча і вона не включає усі організації, які утворилися. І ми всі між собою співпрацюємо. Наприклад, моя канадська організація "Когорта" співпрацює з американською "Разом", польською "Євромайдан Варшава" чи з іспанським фондом "Кон Укранія", про який знаємо ще з часів їхньої допомоги Майдану.

Риса старої еміграції – структурованість. А у нас на першому місці співпраця. Купа об’єднань українців у різних державах між собою працюють, але це не відбувається в рамках якогось єдиного об’єднання. Нещодавно я запропонувала голові Світового конгресу українців Павлу Гроду дещо видозмінити роботу СКУ. Зокрема в частині задоволення потреб "нових закордонних українців". Поки я чекаю від нього відповідь.


- Так видається, що нова хвиля закордонних українців вважає, що може більше впливати на те, що відбувається в самій Україні.

- Ми маємо право критикувати український уряд і президента. Ми маємо право брати участь у реформуванні України, маємо право голосувати на виборах. Тому виступаємо за те, щоб нам не потрібно було летіти до виборчої дільниці 2 тисячі кілометрів, при чому летіти двічі – щоб зареєструватися, а потім, щоб проголосувати. А в деяких країнах дуже мало дипломатичних установ на ту кількість українців, яка реально там живе. Низька явка на закордонних виборчих дільницях пов’язана переважно з відстанями або перевантаженістю дільниць, а також забюрократизованим процесом реєстрації.


ЗАПРОПОНОВАНИЙ НАМИ ЗАКОНОПРОЄКТ ПРО ЕЛЕКТРОННУ РЕЄСТРАЦІЮ ВИБОРЦІВ ЗА КОРДОНОМ ЗАСТРЯГ У ПРАВОВОМУ КОМІТЕТІ

- Питання електронного голосування давно обговорюють. Навіть були певні проєкти. Засновниця "Глобальних українців" Віолетта Москалу зазначала що спершу Петро Порошенко це ігнорував. А потім вона зверталася до Зеленського, і з його боку також не було зацікавлення, щоб втілити цю систему до дострокових парламентських виборів. За її словами, якби цю систему вже втілили, то це могло б дати інший результати (ймовірно щодо потенційно меншого показника ОПЗЖ).

- Для громадян України, які перебувають за кордоном було б набагато легше, щоб принаймні реєстрацію зробили електронну. А якби і голосування зробили електронне, це було б ідеально.

- Однак є небезпека можливого втручання в електронну систему, що актуально, зважаючи на гібридну політичну війну з боку Росії.

- Естонія робить електронне голосування. Росія до Естонії має претензії, як і до інших країн. Але естонцям це вдається. Для початку можна було б зробити полегшену реєстрацію. Щодо проблем закордонних українців ми часто спілкувалися з нардепом Єгором Соболєвим. У співпраці з ним виробили зміни до законопроекту щодо можливості реєстрації виборців за кордоном за е-мейлом. Це не радикальні зміни, а пробна версія – щоб подивитися, наскільки це покращить ситуацію для початку. МЗС та ЦВК його підтримали. Цей законопроєкт 10053 застряг у правовому комітеті , хоча ми билися головою об стінку до всіх. Його навіть не винесли на обговорення під час прийняття змін до Виборчого кодексу.

- Участі у виборах якої кількості людей цей законопроєкт стосуватиметься? Говорять про понад мільйон осіб.

- Офіційно за кордоном працює 3 мільйони. А скільки фактично живе, невідомо. Люди не відмовляються від українського громадянства, однак запрошення на вибори їм приходить за місцем реєстрації в Україні.

Перепис населення необхідно провести, тому що ніхто толком не знає, скільки українців за кордоном і скільки з них зберегли громадянство.

- Ви за юридичне врегулювання питання подвійного громадянства? Тривають дискусії, як це має бути – із наданням повних громадянських прав чи обмежених.

- Мігранти, що народилися в Україні, виїхали, але більшість не відмовлялися від українського громадянства. Вони просто прийняли громадянство іншої країни, і якщо ця країна визнає подвійне громадянство, то вони є громадянами двох держав. Україна офіційно не забороняє мати громадянство іншої держави, а визнає єдине українське громадянство. Для таких українців тема подвійного громадянства великої ролі не грає.

Це питання найактуальніше для етнічних українців, які народилися за кордоном. За кордоном до громадянства ставляться обережно, тому що не може бути кілька категорій громадянства – ти або громадянин і маєш усі права, або ні.

- Окей, не громадянства, а системи лояльності на кшталт "карти поляка" чи аналогічних дій Угорщини.

- Тоді це вже не громадянство, а посвідка на проживання.

- Власне для українців діаспори це був би вихід, щоб не поновлювати постійно свої візи.

- Так, цей процес дуже складний. І в цьому плані це було б ефективно.

- Як ви відчуваєте себе між двома націями, двома державами? Емігранти з часом асимілюються, хоча як можуть, плекають зв'язки з Україною та її культурою. Якими методами ви плануєте не втрачати цього зв'язку? Коли завершиться війна і, як ми всі сподіваємося, пройдуть реформи, відбудеться ментальний ривок й Україна опиниться у колі розвинених держав, - тоді вочевидь допомоги діаспори Україна не потребуватиме, і зв'язок слабшатиме. Як сформувати і зберегти цей глобальний український світ?

- Зв'язок не слабшатиме. Якщо подивитися назад – у 1900 рік, і зараз, то бачимо комунікаційний прорив. Нині в Україну можеш не повертатися кілька років, а все одно бути в курсі справ. Є моніторинг усіма можливим зв'язками. До речі, українці мало це використовують. Можна було би більше проводити телемостів , веб-форумів.

По-друге, зросла мобільність. Якщо діаспора та закордонні українці бачитимуть, що в Україні відбувається прогрес, і що ми потрібні тут, то ймовірним є повернення. Наприклад, з нашим проєктом протезування, коли я побачила, що реформи згорнулися і нікуди це не йде, то я просто поставила це на паузу. Тобто чим більше Україна прогресуватиме, тим більше закордонні українці повертатимуться додому. І вони приноситимуть інвестиції – адже приїдуть будувати собі будинок, купувати машину, їздити на море в Одесу. Плюс, це повернення мізків, які вже бачили щось інше.

Також важливий момент інфраструктури. Людина з діаспори не повинна боятися, що десь по дорозі у село, з якого походять її предки, вона уб'ється, бо там ями. Якщо в Україну літатиме більше різних компаній, якщо дороги не будуть розбитими, якщо туристи чи люди з діаспори не боятимуться заходити в українські лікарні – зв'язок тільки посилюватиметься.

 Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3146916
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
Сторінка 2 з 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вгору