EN|RU|UK
 Суспільство
  15986  10

 "У Слов’янськ зайшло 56 російських найманців, професіонали, називалися - рота "Крим"


Автор: Михайло Ухман

Російські терористи разом із місцевими сепаратистами окупували місто Слов’янськ у квітні 2014 року. Місцевий священник Генадій Лисенко (Капелан) потрапив у полон до бойовиків, дивом вижив і змушений був покинути рідне місто. Сьогодні він - відомий капелан та волонтер - розповів про події тих днів.

 У Слов’янськ зайшло 56 російських найманців, професіонали, називалися - рота Крим 01

"ВСІ БУЛИ ЧУДОВО ОЗБРОЄНІ. МИ БАЧИЛИ, ЩО ЦЕ ПРОФЕСІОНАЛИ"

- Дуже мало людей знають, що операція щодо захоплення Слов’янська російськими бандитами була давно спланована. Прапори так званої республіки були надруковані ще у 2004 році. Ми знаємо, що цим займалися навіть у Києві.

Хтось каже, що загарбників було 5 чоловік. Це брехня. Їх зайшло в місто – 56 і вони називалися рота "Крим". Всі мали бойовий вишкіл і були чудово озброєні. Ми бачили, що це професіонали. Їхні рухи всі скоординовані, спілкувалися мовою поглядів, жестів. Було видно, що вони знають одне одно давно.

- Коли вам вперше довелося побачити їх?

- 12 квітня 2014 року. Я потім спілкувався з людьми, мені сказали, що загарбники вийшли із будівлі під назвою "Вілла Марія". Це приміщення, яке орендував так званий "московський патріархат". Бандити почали штурм міського відділу поліції. Місто почало шуміти. І в центр підтягнулися також і патріоти.

Всі були готові захищати місто від росіян та сепаратистів. Адже нікому не подобається розруха, грабежі, бізнес потребує стабільності. Проте надто був сильний спротив від агресора. На всіх будинках по периметру розмістилися російські снайпери, які були готові відкрити вогонь будь-якої миті.

До того, як стати священником, я служив в армії, навчався на міліціонера. Але через складний характер - покинув навчання. Тому знав деякі складнощі роботи військових і поліції. Я розумів, що місто – здали. А його захопили не п’яниці місцеві, а професійні московські терористи.

17 квітня, ми ще зібралися в Краматорську. Нас було кілька тисяч, ми мали багато прапорів, скандували, що Донбас – це Україна. Кордоном біля нас стояла міліція. І в той момент до нас прибігли любителі "новоросії". Серед них були жінки похилого віку, які вели неблагополучний спосіб життя. Вони щось кричали, кидали у нас пляшки. І мали вигляд, як зборище відьом.

Все що летіло в нас, частково попадало в міліцію. А вони стояли без зброї, схилили голову і мовчки терпіли. Я звертався до молодих хлопців у формі. "Ви й надалі будете захищати це бидло, яке у вас жбурляє непотребом"? Дехто з них люто дивився на сепаратистів, проте ніхто не давав їм команду розганяти сепаратистів.

- Поруч з окупантами було чимало місцевого населення. Сепаратисти, готові вбивати українських бійців, своїх земляків. Як це сталося і чому?

- Десь на другий чи на третій день після захоплення адміністративних будівель в місті почали з’являтися барикади. Туди справді пішло місцеве "непорозуміння", яке ще вчора пиячило, вживало наркотики. Вони взяли в руки зброю, яку їм дали московські найманці, і відчули себе сильними. Плюс до всього, російська пропаганда голосно трубила, що в місто їде "Правий сектор", який вбиватиме тих, хто проти Києва, ґвалтуватимуть жінок.

А зброї було дуже багато, навіть деякі слов’янські наркомани продавали пістолети по 300 гривень. Тобто, загарбники роздавали зброю всім, хто мав бажання взяти її в руки і мав слов’янську прописку.

- Мирне населення, яке не підтримувало окупантів, яку позицію воно займало? Адже радикально проти ворогів майже ніхто не діяв.

- Після того, як під Краматорськом були захоплені три бойових машини з нашими бійцями, терористи геть розгнуздалися. Містом поширилися чутки про зникнення людей, розправи над ними і вбивства. Людей захопив страх після жорсткого катування і вбивства депутата Горлівської ради - Рибака. Та ще одного активіста з Києва, яких пізніше знайшли в річці з розпоротими животами. Люди жили в якомусь колапсі, в атмосфері відчаю. Більшість із них не розуміли, що робиться. Я, з друзями, побратимами почав масово вивозити людей з міста.

Тим більше, що почали гинути бійці СБУ. Нас це змушувало діяти обережніше. Уже потім ми дізналися, що есбеушників просто здали. Але на той момент - цього ніхто не розумів.

Росіяни та їхні поплічники ввели комендантську годину. Заборонили торгівлю алкоголем після 20.00. Через що деяким місцевим це дуже сподобалося. Адже поменшало п’яниць.

Почався режим – "віджим". Спочатку вони діяли м’яко, забирали в людей майно, але обережно. Було таке враження, що вони тренуються, чекають на реакцію людей. У червні ці нелюди діяли жорстокіше. Заходили в будинки і грабували, навіть не звертаючи уваги на людей.

Пізніше, коли терористи втекли у Донецьк, вони уже діяли безкарно. Погрожували зброєю і забирали усе, що їм сподобалося. Але полігоном для них став Слов’янськ.

"САДИСТ УЗЯВ АВТОМАТ, ПРИСТАВИВ ДО СПИНИ, ПЕРЕЗАПУСТИВ ЗАТВОР І НАТИСНУВ НА ГАЧОК"

- Що змінилося в місті після так званого "референдуму"?

- Найманці почали контролювати місто дуже жорстко. З’явилося багато озброєних людей. Серед них вирізнялися кавказці і російські козачки. Наприклад, 20 з них - зайняли нашу церкву. Потім ще до них доєдналося пів сотні. Ми навіть не пробували протестувати, не було сенсу. Там уже діяло тільки право сили. Приміщення для нас не було важливе – цінувалося людське життя. Тим більше, що наша віра протестантська. Росіяни та сепаратисти вважали, що ми походимо від американців, тому автоматично стаємо їхніми ворогами.

Коли сидів у полоні, у підвалі їхнього ватажка Гіркіна, мене запитували, чому я не православний? Вони вважали, що тільки російська православна віра правильна, все інше від нечистого.

У нашій церкві були запаси сушеного хліба, так вони звинуватили нас, що ми робимо заготовку для "Правого сектора".

Окупанти штурмували приміщення церкви, немов у нас сиділи небезпечні злочинці. Штурм відбувся в той момент, коли наші парафіяни зібралися разом, щоб подумати, як допомогти постраждалим від бойових дій людям. Приїхало кілька машин, з них висипалися озброєні московські нападники. Кулеметники впали на землю, взяли наші вікна під приціл. Частина бійців забігли всередину, всіх поклали обличчям до стіни, жінок в тому числі.

- Ви вивозили людей за межі міста. Терористи не перешкоджали цьому?

- Був момент, коли виїжджали спокійно. Ми мали табличку на машині: "Евакуація дітей і сімей з дітьми". Тому спокійно проїжджали через їхні блокпости до наших.

Під час однієї з поїздок трапився конфуз, мої емоції не витримали і я засвітився перед ворогами. На блокпосту сепаратистів до нас в машину заглянув молодий найманець і почав переконувати людей, щоб вони не їхали в мирну Україну. Мовляв – там "правосекторівці", які жінок ґвалтують, чоловіків змушують окопи рити. Жіночка запанікувала і почала вірити сепаратистському покидьку. Я ж кажу до нього: "Чого ти брешеш"? Я їжджу по два рази на день, але не бачив там "Правого сектора"..

Навіть більше скажу. Люди, які потрапили з окупованої території Слов’янська в Ізюм, в істериці кричали, що їх росіяни дурять. Там їм говорили про страшний "Правий сектор", вбивць російськомовного населення. А насправді тут були солдати, які нікого не чіпали, ще й допомагали..

Бандити на мене затаїли зло, через те, що принизив їх в очах простих людей! Минув деякий час мені зателефонували і сказали, що мою машину шукають окупанти. Кілька днів, я не возив людей. Потім заспокоївся і знову почав вивозити. Через тиждень мене зупинили на блокпосту. І сказали, що мають вказівку на моє затримання.

- Якими були дії окупантів?

- Людей пересадили в іншу машину, а мене та іншого водія поставили під стіну і приставили охорону. Все відбувалося біля пожежної частини на стоянці. За десять метрів від нас сиділи приковані наручниками два молодих хлопці. Вони порушили комендантський час, їх зловили і тримали, щоб передати на підвал.

Через годину приїхав комендант блокпоста – Андрій Чернишов. Я його знав дуже добре, колись наші шляхи перетиналися. Але він був нехорошою людиною, проте для окупантів став своїм. Цей Чернишов нас допитав, при тому робив вигляд, що взагалі мене не знає.

Після цього нас повезли в приміщення СБУ, де знаходився Гіркін. Все відбувалося 2 червня 2014 року, в дев’ятій ранку. Чернишов зайшов у приміщення вільно, без всіляких дозволів. Видно було, що він людина окупантів уже давно. Минув час і він вийшов з якимось "тєлом". Той подивився на мене і сказав, що я той, хто їм потрібен.

Мене знову поставили під стіну, руки та очі замотали липкою стрічкою. В гаманці знайшли багато карточок. Один з них крикнув: "Подивися – це він отримує "бабло" за інформацію про нас на різні карти". Ці дурні навіть не розуміли, що це дисконтні карти, а не банківські. Мене відправили на підвал.

Було дуже важко. Десь години через три – я відчув, як в мене порушився кровообіг, тіло не слухалося. Стрічка надто тісно пережимала кров’яні судини. Окупанти це розуміли, тому чекали, щоб мені стало зле. Лишень потім вивели на допит

- Гіркін був присутній при цьому?

- Ні. Все робили його "шістки"!

- Яка манера допиту була в них?

- Як в тридцяті роки минулого століття. Манера – НКВС. Вони ставлять питання і тільки вони знають правильну відповідь. Я навіть правду говорив, але вона не збігалася з їхньою. За кожну неправильну відповідь, мене били. Але тоді я зрозумів, що мене здали.

Мене звинуватили в тому, що я передавав ліки та продукти нашим військовим, карти.

- Хто знав про цю інформацію з вашого середовища?

- Хто мене злив – не знаю. Крім вище перелічених звинувачень, було ще одне. Але воно видавалося абсурдним. Окупанти говорили, що я вивозив тіла мертвих бійців "Правого сектора". Хоча навіщо їх було вивозити і де там були "правосекторівці"?

- Вони не пропонували вам співпрацю чи навпаки – не намагалися катувати, щоб вибити інформації більше?

- Мене оминуло катування, чого, на жаль, не скажеш про інших бранців, але про все по порядку. Після допиту хтось сказав, що я брешу. Я не бачив цієї людини, адже очі були зав’язані. Проте чув добірну москальську лайку. Потім цей садист взяв автомат, приставив до спини, перезапустив затвор і натиснув на гачок. Пролунав сухий тріск. "Сука, осєчка", - крикнув він. Другий раз він вистрілив повз мене. Проте я розумів, що він блефує.

У Слов’янськ зайшло 56 російських найманців, професіонали, називалися - рота Крим 02

"ПІСЛЯ ЗНУЩАНЬ У КІМНАТІ ДОПИТУ МЕНЕ ПОВЕЛИ НА ПІДВАЛ І СКАЗАЛИ, ЩО В 5 РАНКУ РОЗСТРІЛЯЮТЬ"

- Що відчуває людина, яка знаходиться в полоні? До якої приставили автомат і стріляють у спину?

- Я віруюча людина, і в цей момент до мене прийшло умиротворення. Бог послав спокій і дав можливість все витерпіти.

Після знущань у кімнаті допиту мене повели знову на підвал. Перед тим сказали, що в 5 ранку реально розстріляють. Там якийсь молодий конвоїр, розв’язав мені очі. В цій кімнаті знаходилося 6 чоловіків. В куточку лежала людина – це був мер міста Миколаївка. Він був у полоні уже дев’ятнадцятий день.

Коли захотів сходити в туалет, мені порекомендували п’ятилітрову пластмасову пляшку.

Потім розговорився з іншими полоненими. Мене запитали, як зі мною поводилися окупанти? Відповів, що стріляли жартома. Той здивувався і промовив, що сьогодні він уже два тіла витягував. Вороги їх убили після допиту. Цей хлопець був з Краматорська, його змушували прибирати після катувань.

Як виявилося, один з убитих був мародером. А інший пробував партизанити проти кремлівських найманців. Вдень привезли ще одного чоловіка до нас на підвал. Він працював у Росії, проте приїхав у Слов’янськ, щоб подивитися на ситуацію в місті. З цікавості почав фотографувати найманців. Ті зловили його і загребли.

Вночі окупанти привели ще трьох полонених. Один був з Донецька, інший з Білорусії, третій теж з Донецька. Білорус два тижні був в Україні. Він приїхав у Слов’янськ, щоб підтримати сепаратистів. Проте через два тижні розчарувався у всьому і спробував утекти. Його зловили і кинули в підвал як дезертира.

В одного із них була "мобілка". Я думав собі, що потрібно попередити когось про свій полон. Проте не пам’ятав жодного номера. Тому, коли пізніше вийшов з полону, – змусив себе вивчити усі важливі номери: дружини, сина, знайомих і так далі.

- Скільки вас тримали в полоні?

- Два дні. Мене захопили зранку 2 червня, а випустили увечері 3 червня. Там була непроста ситуація. Спочатку в камеру прийшов якийсь окупант, побачив, що я розв’язаний – почав кричати, бити. Потім він накричав на молодого конвоїра і змусив його знову мене зв’язати.

Зранку мене на допит не вели. Хоча в них була така манія, як в радянських офіцерів, глумитися над полоненими під ранок. Біля Семенівки розпочався бій і їм було не до того. Всі кудись бігали, репетували. Близько обіду все стало тихо. А під вечір мене випустили.

- Де в той час були ваші рідні? Вони знали про полон? Їх не шукали?

- Свою рідню я вивіз зі Слов’янська перед референдумом. Проте вони знали про моє нещастя. Перед тим, як загриміти в полон, я встиг зателефонувати священнику своєму і дружині. Вони почали працювати на повну силу.

Перед тим, як мене випустити, я мав ще один допит. Його вів росіянин. Я чітко відчував московський акцент і професійну манеру допиту. Він повністю переказував нашу вчорашню розмову. І так хитро ставив питання, щоб зловити мене на якісь неточності.

У кінці розмови сказав, що він сьогодні добрий і дарує мені життя. Проте автомобіль я мушу по-доброму відати у фонд Новоросії.

Мене вивезли на моїй машині, я вийшов. Сказав, що хочу зайти до кафе і зняти нервовий стрес. Вони поїхали, а я пішов до знайомого. Там мене погодували і вночі я попав додому. Навіть не вмикаючи світла – ліг.

У той момент мені подзвонив один "знайомий" чоловік, від ще одного знайомого, який повідомив, що окупанти відпустили мене помилково. Їм дана команда знову розшукати і доставити в підвал.

- Як вам вдалося виїхати з міста і пробитися до наших?

- Я домовився з одним таксистом, що він вивезе мене. Перед тим зателефонував українським бійцям, що буду вибиратися до них. Вони здивувалися, що я живий. Хоча ці бійці складали плани, щоб мене витягнути з полону.

Я все-таки переночував удома, а наступного ранку ми почали вибиратися з міста. Блокпости сепаратистів об’їхали відомими нам дорогами і виїхали до нашого 3 блокпоста, який пізніше був розстріляний окупантами.

Там мене зустріли наші бійці, з якими я співпрацював. Вони оглянули мої вуха, які були витерті стрічкою, та руки. На них були великі гематоми та синці. Разом зі мною виїхала мати, яка до цього моменту була у Слов’янську.

В місто я більше не повертався.

У Слов’янськ зайшло 56 російських найманців, професіонали, називалися - рота Крим 03

- Дивна ситуація: вам телефонує чоловік і повідомляє, що вас випустили помилково. Як це розуміти?

- Дивна ситуація, згоден. Дуже багато нестиковок. Московські окупанти не знали, що я не простий священик, а один із служителів нашої церкви. Я так підозрюю, що в нашій церкві була людина, котра доносила сепаратистам все про парафію, розмови, діяння. І хтось дуже не хотів, щоб я вийшов на волю. Проте все закінчилося, дякувати Богу, щасливо. І моє місто вільне. Але боротьба триває.

Михайло Ухман, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3131754
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору