EN|RU|UK
 Суспільство
  7998  11

 "Після вибуху Діма подивився на мене і сказав: "Ти знаєш, а в полон я не здався!" Я не одразу зрозуміла, що в нього немає руки"


Автор: В.Ясинська

Близько двох років тому в одному з українських райцентрів у під’їзді житлового будинку стався вибух: у руках атовця, який нещодавно повернувся додому із зони бойових дій, здетонувала граната Ф-1. Чоловік втратив кисть. Чи була це спроба самогубства, чи необережне поводження з вибуховим пристроєм – встановити важко. Боєць не пам’ятає, як саме це сталося. В результаті було порушено кримінальну справу, проте суд визнав, що чоловіку необхідна допомога психіатра.

Через два роки після того, що трапилось, Дмитро (на прохання екс-бійця і його дружини редакція змінила імена героїв статті, та не вказує місце їхнього проживання) розповів "Цензору" і про свій бойовий шлях, і про стан, коли він повернувся додому, і про те, як йому живеться зараз. А дружина Дмитра Людмила поділилася, з чим саме доводиться стикатися близькій людині чоловіка, який, так би мовити, не повернувся з війни.

Людмила: У день трагедії я пішла на роботу на першу зміну – до 13 години, а Діма пішов у соцзабез оформлювати пільги як учасник АТО. З тих пір, як він повернувся з фронту, я постійно намагалася його контролювати, дзвонила, питала де він знаходиться і що робить. Я бачила, що мій чоловік дуже змінився, став агресивним. Розуміла, що якщо вип’є, то невідомо, що може трапитись. Коли дзвонила йому зранку, чоловік сказав, що все нормально, що взяв довідки і йде додому. Але коли я набрала його знову, десь о 9,30 а потім 10 і 11, а він не взяв трубку, відчула - відбувається щось не те. Відпрошувалася з роботи, але мене не відпустили – і до першої години була, як на голках. А потім таки додзвонилася, але Діму було важко розчути – він ледь шепотів щось у трубку, прохав: "Прийди мене забери". Я питала: "Де ти?" - відповідав: "Будь ласка, я хочу додому!" Коли нарешті я закінчила працю, на мій черговий телефонний виклик чомусь відповів сусід і спитав, чи є в чоловіка ключ від квартири – він заведе його туди. В мене тоді промайнула думка: "Аби не замкнувся там сам, бо ще включить газ!" - тобто в голові були найгірші варіанти. Я попросила сусіда почекати на мене. І в оці секунди, коли сусід спустився вниз, а я заскочила в під’їзд, пролунав вибух.

Жінка акцентує, що якби граната вибухнула декількома секундами пізніше, – вона б уже була біля свого чоловіка, і невідомо, чи вижила б. Так само дивом залишився живим і Дмитро.

Л: Коли я прибігла до Діми, він сидів навколішки – і навіть не знепритомнів. Я не одразу зрозуміла, що в нього немає руки, спочатку здалося, що відірвало тільки пальці. Навкруги купа диму, крові. Пух з його пуховика весь вивернутий зовні. Уламками від гранати був посічений увесь поверх. Вирвало кусок стіни біля наших дверей, а самі двері – усі в дірках. Діма подивився на мене і сказав таку фразу: "Ти знаєш, а я в полон не здався!" Я не знала ступінь його травмованості, але розуміла, що він стікає кров’ю. В той момент мені дуже допомогли сусіди: подзвонили в ДСНС, поліцію. Хлопець з першого поверху приніс рушника, інший сусід джгут. Проте, коли приїхали різні служби, усі стояли над ним і не підходили – і тепер я розумію, що вони боялися, раптом в нього ще є щось небезпечне? Не знаю, де в мене взялися тоді сили, але я взяла його за петельки, посадила на сходи, вивернула кишені, сказала, що пусто і щоб його швидше забирали в лікарню. Зараз пригадую і розумію, що далі пішли сумбурні і важкі дні. Пам’ятаю, як я змивала залишки шкіри, пальців зі стін у під’їзді.

До того, як потрапити на війну, Дмитро 14 років пропрацював фрезерувальником на заводі. Перед тим - три роки у лінійному відділку міліції, де, за словами дружини, дістав черепно-мозкову травму. З огляду на це, і знаючи особливості характеру свого чоловіка, коли навесні 15 року йому принесли повістку, Людмила розуміла, що війна – це не для нього.

Л: Отримавши повістку, Дмитро мені і своїй матері сказав, що ховатися не буде, позвуть - піде. Військова комісія визнала його придатним. І одного дня Діма, будучи у званні старшого сержанта, поставив мене перед фактом, що його забирають воювати.

Дмитро: Коли з військкомату мені довго ніхто не дзвонив, я маявся, очікуючи на дзвінок, врешті-решт сам прийшов до них зі словами: "Забирайте мене". Я чітко вирішив, що маю воювати. Спочатку нас відіслали в "Десну", але там у мене був конфлікт з одним зухвалим майором, який не поважав бійців, і після цього про мене скрізь писали негативні відгуки, щоб я не потрапив у жодний підрозділ. Але в результаті мене відіслали в учєбку при училищі зв’язку у рідному місті, далі полігон і розподілення в одну з механізованих бригад. Мене призначили командиром у взводі зв’язку. Я не розумів, який з мене може бути командир взводу - якщо говорити про зв’язок, то до тих пір я мав справу лише з мобільним телефоном. Проте я прийняв посаду у начальника зв’язку, не знав, що буду матеріально відповідальним і що потім це дуже "аукнеться".

Після вибуху Діма подивився на мене і сказав: Ти знаєш, а в полон я не здався! Я не одразу зрозуміла, що в нього немає руки 01

 Фото: Віка Ясинська

У листопаді 15 року підрозділ Дмитра зайняв позиції в Луганській області – місті Щастя та селищі Станиця Луганська. Там, як згадує чоловік, йому довелося розгортати зв’язок для всього батальйону, бо начальник, який мав числитись у підрозділі, кудись зник. Як виявилось за три місяці, він лежав десь у госпіталі далеко від зони бойових дій. І всю роботу по забезпеченню бату зв’язком перекинули на Дмитра.

Д: Ми міняли попередню бригаду, об’їздили з ними наші ділянки, подивились, де ВОПи, РОПи і так далі. А коли вони поїхали і згорнули своє обладнання - ось тоді у мене і почався мозковий штурм . Я мотався по всій відведеній нам території зранку до вечора, а це 60-70 км по передовій щодня. Загалом площа, що я мав охопити була 125 км. Проте я постійно дзвонив навальнику зв’язку бригади, добре, що він був нормальною людиною – консультував мене і людей присилав на допомогу. Та й хлопці мої старалися: хтось був електронником, інший комп’ютерщиком. Згодом я знав, кого на пости відправляти, кого на виїзд брати. Під час таких поїздок, чого тільки з нами не траплялось: і губилися, і на мінні поля заїжджали. Плюс спочатку у мене був страх натрапити на ворожі ДРГ або на снайпера – постійне відчуття, що хтось дивиться тобі у потилицю. Хоча найстрашніше було потрапити у полон. Потім ці відчуття притупились.

Про бойові моменти Дмитро згадувати не хоче, каже, що,звісно, їх було немало. "Уявіть, якщо моє фото висіло на "Карателі.ру" - виходить, було за що на мене полювати", - коментує він коротко свій бойовий шлях. "Плюс я постійно отримував есемески з погрозами, що і мене вб’ють, і з родиною розправляться".

Якщо опустити бої, неабиякий осад на душі залишився у Дмитра, коли довелося відвозити додому загиблого солдата.

Д: Це був перший випадок, коли відзвозили "двохсотого". До такого нас точно ніхто не готував. Домовившись із харківським військкоматом, що я привожу тіло до них, а далі вони самі віддають його родині, ми приїхали в морг у Сєверодонецьку. Був вечір. Там мене спитали, чи я упізнаю свого бійця, я сказав, що звісно. Але хоча загиблий був переодягнений і чистий, якби не документи, тіло вже було в такому стані, що впізнати його було вкрай нелегко. Проте, коли нам його видали, виявилось, що у морзі немає ані гроба, ані мішків для транспортування. Попри пізню годину, ми вийшли на контакти з тими, хто займається ритуальними послугами. Я купив два рулони скотча і мішок для перевезення тіла. У загиблого було кульове поранення в живіт калібром 7,62 - і коли ми його підіймали, певно його погано зашили, зі спини полилася рідина. Тому ми максимально обмотали тіло скотчем, щоб його зовсім не розтрясло по дорозі. Окрім того, що їхали ми у військовому КамАЗі, дорога була жахлива . Коли я зідзвонився з Харковом, мені сказали, що на ранок мене зустріне похоронна команда біля центрального моргу – їм і передамо тіло. Але коли ми туди під’їжджали, – я не очікував, що там стоятимуть люди на колінах з прапорами. У мене тоді одразу щось всередині перевернулося, бо я не знав, у якому стані тіло у кузові – а тут взяли і позвали родичів. Ми швидко завернули у ворота моргу, а ці воєнкомівські розумники беруть і заводять родину на територію. Я не витримав, вилетів з машини, взяв за петельки представника воєнкомату і почав йому висказувати, що мало того, що цього загиблого хлопця не можна було відправляти на війну, – в нього залишилось троє дітей і дружина ходила вагітна четвертим, так тепер його тут не можуть нормально прийняти. Після цієї перепалки людей знову відвели на вулицю, підігнали КамАЗ під самий підвал, а тіло переклали в гроб і привели в порядок. Цей випадок дуже врізався в мою свідомість. А ще у мене був боєць, який стрілявся. Я його ледь довіз у Станицю до лікарів - 45 км дороги. Тоді, щоб зупинити кров, пішла і моя футболка, і кітель, ледь не без штанів доїхав до медиків. Але хлопець чудом вижив - дві кулі зайшли в горло, пройшли по м’яких тканинах – і вийшли через голову.

Окрім того, що смерті бійців – це важко, непростою задачею було дати роботу батальйону, щоб він працював, як слід, тому психологічне навантаження у мене було досить велике. Плюс постійно мінялося начальство. За рік – три комбати, зами, начальники штабів – і це дуже ускладнює роботу. А ще є така тема, як "синька" в підрозділі. Але я справився зі своїми задачами, про що мені особисто казав комбриг.

Поки Дмитро був на сході, він увесь час тримав зв’язок з дружиною. Дзвонив їй зранку і ввечері. За словами Людмили, чоловікові треба було виговоритись – і вона завжди була готова його вислухати.

Коли настав час демобілізації, підрозділ Дмитра звільнився з великою затримкою. Ще у жовтні 16 року командир подзвонив своїй дружині, що коли повертались на ППД, у мирному місті їх зустріли, як героїв, і що він скоро буде вдома, але минув тиждень, другий, третій, а додому він не повертався.

Л: Якось вже в листопаді Діма мене набрав і сказав, що, Людо, мабуть, я повішусь. Виявилося, що він тривалий час ніяк не міг здати майно.

Після вибуху Діма подивився на мене і сказав: Ти знаєш, а в полон я не здався! Я не одразу зрозуміла, що в нього немає руки 02

Д: Коли ми зайшли на ППД, треба було терміново здати зброю, БК і відпустити людей. Протягом трьох діб я звільняв хлопців, але потім почалися найбільші приколи. Те, що отримував безпосередньо я, приймаючи посаду, усе здав без проблем, але довелося відповідати і за попередників. Тобто на мене навішали борги минулих командирів, навіть за довоєнні роки. Плюс був неприємний момент з документами: людина, яка забирала в мене путівки бійців ще в зоні АТО, кудись зникла разом з ними. А копії, які я зробив, не підходили. І мені сказали, що я маю усе відновити - це нереальна задача. В результаті на мене повісили два мільйони боргу.

Л: Я зрозуміла, що Діма там сам не впорається - і приїхала до нього. Коли дісталася частини – викликали усіх, навіть юриста, і почали мені доказувати, що мій чоловік боржник. Я їм пояснювала, що він не кадровий військовий, а людина, яка працювала на заводі, і не має офіцерського звання, то як він має це робити? Три дні ми "воювали" в тій частині. Спочатку намагалися все списувати, я з ним сиділа і писала , але зрозуміли , що нічого з того не вийде. Потім Дімі запропонували підписати контракт ще на півроку, щоб за цей період він з усім розібрався. Але все ж таки чоловіка підтримав комбриг і начальник штаба – Діму звільнили з частини, але не дали грошовий атестат (документ про грошове забезпечення і компенсаційні виплати військовослужбовцям).

Коли подружжя нарешті повернулося додому, спершу здавалося, що тепер життя піде так, як і раніше, але почалися інші проблеми. Дмитро поводився досить дивно. Коли Людмила помітила, що її чоловік дуже змінився, почала продивлятися сайти з інформацію про повернення людей з фронту, шукати інформацію про посттравматичні синдроми і що в такому випадку робити.

Л: Я педагог за освітою, тому дуже добре розуміла, що варто уникати конфліктів. Але ситуація тільки погіршувалася. Я дзвонила на гарячу лінію "Допомоги сім’ям учасників АТО". Вони мене по телефону вислухали, але цього замало. Я бачила, що Діма агресивний, не спить ночами, але не могла йому прямо сказати, що пішли до психіатра. Коли ми виходили гуляти з собакою, він фіксував усі вікна, запам’ятовував номери машини, постійно озирався. Я розуміла, що у мене в хаті війна: на комп’ютері, по телевізору - скрізь тільки про це, і розмови тільки про війну. Але на нього дуже діяло, коли люди питали: "Скільки ти вбив?" Пам’ятаю, він якось підійшов ззаду до мене, носом уперся в шию і каже: "Людо, я вбивав!" І йому було важливо, що я на це відповім, чи буду його засуджувати, чи відштовхну. А я сказала, що Діма, на війні або ти, або тебе – по-іншому не буває.

Про те, як і чому Дмитро підірвав гранату, він не пам’ятає. Розповідає, що останнє ,що може пригадати про той день, – це як довго дивився на білий паркан військової частини, яка знаходиться недалеко від його дому, коли повертався з соцзабезу. Ну а далі стався вибух.

Д: Вже зараз я розумію, що мене до цього стану довело психічне виснаження на фронті, проблеми на ППД, безсоння вдома - через це я пив, коли приїхав, щоб хоч якось заспокоїтись.

Л: В лікарні Дімі зробили куксу (Частина кінцівки, що залишається після ампутації). Але коли виписували додому, я думала, що нам робити далі? Агресія ж його нікуди не поділася. В результаті ми поклали його у відділення для інвалідів війни при психіатричній клініці. У атовців там є своя палата. За 2 роки чоловік лежав у ній 8 разів. І надалі, як сказав йому заввідділенням: "Відчуваєш, що можеш зірватись – прийди до нас!" Зараз Діма приймає прописані психіатрами ліки, паралельно проходить терапію у хорошого військового психолога.

Після проходження ВЛК, чоловіку дали другу групу інвалідності по психіатрії. Проте серед людей він довго перебувати не може. Хоча стан його зараз набагато кращий ніж раніше, але як мені сказала психолог, в Діми дуже тонка психіка, тобто ми і надалі не застраховані від зривів. Тому спілкуємось зараз тільки на позитиві, згадуємо лише хороше. І головне правило в нашій сім’ї - сухий закон.

Розповідаючи про те, що довелося пережити, Людмила наголошує, що в таких випадках дружинам або іншим близьким людям дуже важливо не почати диктувати свої правила, установлювати рамки, а ставитись до проблеми дуже обережно, протев жодному разі не зволікати з її вирішенням. "Якби ми звернулись кудись одразу – все було б по-іншому, і треба розуміти, що самі вони з цим не справляться", - акцентує жінка, а ще треба мати велике терпіння і не опускати руки. Бо багато хто на моєму місці вже давно б розвернувся і пішов зі словами "Нащо це мені?" Таких історій, на жаль, немало.

Д: Мені дуже пощастило з дружиною, бо часто непорозуміння - це велика проблема. Я багато з ким спілкуюсь із хлопців, і якщо в містах ще якось простіше: тут ближче лікарні, є центри для атовців, психологи, то в селах все набагато гірше. Чоловіки, повернувшись, просто спиваються. І там нема до кого звернутись по допомогу - навпаки ще скажуть, а навіщо йшов на війну? Мене якось так само спитали родичі: і чого ж ти добився, за що ти воював? Я їх виставив за двері.

Але нам щастило на людей, які допомагали. І тепер я чітко визнаю, що в мене є проблема, бо раніше я її не бачив. Знаю, що алкоголь не розслабляє, а все погіршує. І, взагалі, я хочу донести до усіх, хто повернувся з війни: якщо у вас є відчуття виснаження, роздратування, якщо проявляєте агресію, починаєте пиячити – вам треба одразу йти до спеціалістів. Багато хто просто боїться визнати це, або соромиться, хлопці думають: "Як це я звернуся до психіатра, якщо я герой війни?" - але це все може обернутися трагедією. І ще дуже важливо розуміти, якщо в тебе є проблеми, ніхто по тобе не прийде і не відведе за руку, щоб їх вирішити - ти і твоя родина маєте рятуватись самотужки.

Після вибуху Діма подивився на мене і сказав: Ти знаєш, а в полон я не здався! Я не одразу зрозуміла, що в нього немає руки 03

Коментар щодо ситуації, яка сталася з Дмитром, та про посттравматичні розлади в цілому надала Галина Яківна Пилягіна - доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії, психотерапії та медичної психології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика

Якщо говорити про ситуацію з героєм статті - людина, безумовно, зазнала посттравматичного стресового розладу (ПТСР). І, на жаль, ні він, ні родина вчасно не звернулася до фахівців, тому є такі жахливі наслідки. Але треба розрізняти конкретний випадок і тенденції стосовно ветеранів АТО та населення, постраждалого від воєнних дій. Дмитро був мобілізований у 15 році і демобілізований у 16, проте ситуація на сході 14-16 років - це зовсім не те, що відбувається зараз. Тоді весь наш соціум не був готовий до війни. І військового досвіду у більшості хлопців не було. Плюс треба брати до уваги непрості умови, в яких опинилися люди, потрапивши на фронт. Окрім цього тоді були дуже важкі бойові дії, великі втрати – разом усі ці фактори стали підґрунтям для виникнення неадекватної поведінки у бійців. Зараз, з точки зору існуючих тенденцій, наскільки я знаю, більш загрозливою є проблема алкоголізації серед військовослужбовців, які повертаються з війни, ніж ПТСР, як такий. Тобто на сьогодні набування ПТСР в умовах служби – рідкісні випадки. Хоча війна в будь-який період - це екстремальний досвід для людини. Зараз, попри те, що бійці мають певну підготовку і вже добре розуміють, що відбувається, потрапляючи в ці умови, все одно, не всі до них бувають готові.

Все ж таки людина, яка підписує контракт, проходить медкомісію, де перевіряють її психічний стан, окрім того, на сьогодні у військових частинах є медичні служби, професійні психологи. Проте, як на мене, більш детально треба звернути увагу на підготовку офіцерів у тому сенсі, що вони - це перша ланка оточуючих, хто може помітити ознаки неадекватної поведінки бійця і, направити його до професіоналів, щоб вчасно попередити якісь трагічні інциденти. На даному етапі звертатись з проблемами психологічного характеру є куди: в нас багато служб реабілітації, і різного роду фахівців, які готові надати допомогу всім, хто її потребує.

Читаючи історію Дмитра, я звернула б увагу на дві дуже важливі речі, які, як і раніше, так і зараз трапляються в армії: коли бійці стикаються з бюрократією і з упередженим ставленням до себе, це дуже травмує їх психологічно. Якщо людина чесно виконувала свою роботу, а на неї намагались навішати певні проблеми, або, як мені неодноразово розповідали хлопці, коли невчасно дають довідки про поранення або взагалі треба доводити, що ти його зазнав під час бойових дій, – це все виснажує і може мати негативні наслідки. Тобто такі речі можуть викликати неадекватну поведінку з боку людей, що воювали, вже тут – у мирному середовищі.

 Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3116880
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору