EN|RU|UK
 Суспільство
  6434  10

 Волонтер-медик Аліна Михайлова: "Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий. Далі - адреналін і думки: "А який буде наступний?"


Автор: М.Ухман

Серед тих, хто захищає нашу країну від російської агресії, є й дівчата, які присвятили себе боротьбі з окупантами. Одна з них - волонтер, боєць-доброволець 1-ї Окремої штурмової роти ДУК "Правий сектор" - Аліна Михайлова. Революцію Гідності Аліна зустріла у 19 років, і це змусило її вмить подорослішати.

Волонтер-медик Аліна Михайлова: Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий. Далі - адреналін і думки: А який буде наступний? 01

Я ЗАЙШЛА ІЗ ЗАДНЬОГО ДВОРУ СОБОРУ І ПРОСТО НА ЗЕМЛІ ПОБАЧИЛА ВБИТИХ ХЛОПЦІВ ІЗ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Коли відбувалися події на Майдані у 2013 році, студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Києво-Могилянської академії разом брали участь у протестах. Будучи студенткою першого вишу, я теж брала в них участь. Я навчалася на політолога, і мені було цікаво, що думають люди під час заворушень, чому так поводяться?

Проте, коли відбулися перші побиття студентів, почали гинути люди, я зрозуміла, що потрібні зміни у моєму житті. І вже працювала на Майдані як волонтер. Постійно перебувала у Михайлівському соборі. Там діяв штаб організації - Громадський сектор Євромайдану. Ми займалися загиблими людьми, шукали зниклих безвісти. Розміщували поранених по госпіталях. Я переважно заступала на чергування вночі, тому що тоді було мало людей.

- Не всі здорові чоловіки витримували. Як це вдавалося тобі?

- Коли розпочалися лютневі події, я була в епіцентрі подій. Мені сказали, що потрібно прийняти поранених. Я зайшла із заднього двору собору і просто на землі побачила вбитих хлопців із Небесної сотні. Це шокувало мене. Я не могла зрозуміти, що в нас за країна? Ми нібито прагнемо європейських цінностей. А тут такі події відбуваються в столиці України у 21 столітті. На той момент у мене все докорінно змінилось. З’явилися інші життєві цінності. Було важко і страшно.

- Ти родом з Дніпра. Як твої друзі поставилися до твоєї участі у боротьбі?

- Мої друзі, яких я на той час вважала справжніми, не були особливо налаштовані як сепаратисти. Проте вони не відрізнялися особливою патріотичністю. Я відчувала тільки підтримку від батьків.

Варто зазначити, що Майдан змінив саме мене. До 2013 року я спілкувалася російською мовою. Після подій у Києві я перейшла на українську. Приїжджала додому, теж розмовляла рідною мовою, хоча це було нелегко зробити..

У голові застрягла думка: "Якщо Майдан переможе, проженемо Януковича - говоритиму державною"! Так і вийшло зрештою.

Тато просив, щоб я в дома говорила російською. "Тату, ні! Як ти можеш таке просити"? – щиро оборювалась я. Мої так звані друзі говорили, що це пафос, данина моді. Мовляв: "Аліна піддалась навіюванням Майдану"!

На даний момент мене з ними нічого не пов’язує. Вітаємось одне з одним і не більше!

- Коли ти зрозуміла, що Майдан – це не кінець і що попереду війна?

- Ситуація була незрозумілою. Майдан нібито виграв, люди роз’їжджаються. А що далі?

У той момент, я перебувала в Західних регіонах України. Зустрічалася з людьми, котрі вели свій бізнес, спілкувалася з ними, записувала все. Це був мій проект, у якому я розвінчувала міф, що "Донбас годує всю Україну".

Громадський сектор Євромайдану допоміг мені з купівлею квитків. Тому в мене була можливість з’їздити, приміром, у Дрогобич і відвідати соляні шахти, де видобувається дуже якісна сіль.

Мені траплялися люди, котрі займаються кіно, театром. Вела розмову з шахтарями, працівниками ТЕЦ. Вони такі ж люди, як і в східних регіонах України. Проте не хочуть відділятися від своєї країни. Звідти я повернулася із новими знаннями про свою Батьківщину. А потім сталася анексія Криму.

Волонтер-медик Аліна Михайлова: Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий. Далі - адреналін і думки: А який буде наступний? 02

Я ВІДКРИЛА ОБЛАСНЕ ВІДДІЛЕННЯ АРМІЇ SOS. ЛЮДИ ПРИНОСИЛИ: ЇЖУ, ОДЯГ, НАВІТЬ БРОНЕЖИЛЕТИ. ЗВІДТИ ВСЕ ВІДПРАВЛЯЛОСЯ НА ФРОНТ

- Як і коли ти почала допомагати бійцям?

- Все життя, хоча мені на той момент було небагато років, я вважала Росію сусідом, хоч неадекватним (сміється). Так вважала і моя родина. Мені дико було спостерігати за подіями, які розгорталися в Україні після березня 2014 року. А потім війна доторкнулася до нас особисто.

У маминої співробітниці племінник служив у 24 бригаді ЗСУ. Вони у травні того ж року, вирушали в Амросіївку. Мама розказала, що в них геть нічого не має, навіть їжі. І запропонувала допомогти їм. Я відгукнулась на її пропозиції, написала в соціальній мережі Твіттер пост про допомогу. Люди відгукнулись, почали перекидати гроші, щоб я купляла потрібні речі і відправляла Павлу.

Особисто не була з ним знайома. Проте, ми спілкувались телефоном. Він мені дзвонив. Дякував за їжу. Просив прилади спостереження, палатки.. Про більшість речей я на той момент, навіть не здогадувалася, що вони є. Не знала, де їх шукати. Але якщо бажаєш, то всього доб’єшся.

Випадок звів мене із організацією "Армія SOS!" Вони допомогли мені. У нас почалася співпраця. Пригадую, як вони попросили, щоб написати бійцям листи на фронт. Я жила в гуртожитку. Зібрала дівчат, і кожна з них приготовила лист до солдата, де були написані слова підтримки українським захисникам.

Потім я переїхала в Дніпро. Оскільки настало літо, канікули, мені було нічого робити в столиці. Там я відкрила обласне відділення "Армії SOS". Ми винаймали приміщення в центрі міста, біля будівлі цирку. Відносно за невелику суму у 800 гривень. Туди люди приносили: їжу, одяг, навіть бронежилети. Звідти все відправлялося на фронт. З цього розпочалася моя основна волонтерська робота.

Зараз Армія SOS – це потужна волонтерська група з кількома напрямками допомоги. Перший – виготовлення літальних розвідувальних апаратів і відправлення їх на фронт. Другий – купляємо машини по можливості і відправляємо їх на фронт. Третій проект- це Армія SOS Мапа. Ми розробляємо програми для артилеристів, навідників, снайперів. Четвертий проект – засекречений. Скажу коротко, він допомагає отримувати певну інформацію у ворогів.

Волонтер-медик Аліна Михайлова: Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий. Далі - адреналін і думки: А який буде наступний? 03

"ВСЕ ЖИТТЯ Я БОЯЛАСЯ КРОВІ І ВИРІШИЛА ДОКАЗАТИ, ЩО МОЖУ ЗМІНИТИСЬ. ВОСЕНИ 2016 РОКУ Я УЖЕ БУЛА НА ФРОНТІ"

- Коли ти вперше потрапила на фронт?

- Я з самого початку хотіла туди попасти, але мене київські колеги не брали. "Ти дівчинка, тобі не можна їхати туди" - говорили вони мені. Тому, я поїхала сама на війну і вперше попала в Дебальцеве. Розгрузила допомогу, а хлопці кажуть до мене. "Все, ти можеш їхати. Нам скоро в наступ"! Не маючи автомобіля, не знала, як вибратись звідти. Проте бійці не захотіли лишати мене і сказали, щоб я вирушала в Слов’янськ.

Нікого не попередивши про своє місцезнаходження, їду туди, де ще недавно панували росіяни з сепаратистами. Одягнена в джинси, футболку з тризубом. На мені було видно татуювання у вигляді тризуба. Ось так заселяюсь у готель і телефоную своїм київським друзям, які в той момент теж були на фронті. Вони почали кричати на мене, обзивати дурною. Мовляв, це небезпечно так робити. Але в мені бушували протести, я хотіла щось доказати і робила трішки необдумані вчинки. Вийшовши з готелю, пішла в піцерію. Мною керував юнацький максималізм. Я хотіла місцевим мешканцям показати, що розмовляю українською мовою. І нічого не боюсь. Хоча люди цього не розуміли і не хотіли розуміти.

Мене в кафе не обслуговували, говорили: "Што ви хотітє, повторітє"? Відвідувачі кидали злі погляди в мій бік. Я трішки запанікувала, накрутила себе. Прийшла в готельний номер, закрилася і чекала, щоб мене забрали звідти..

Після того я сама уже не їздила. Почала працювати в парі з бійцем 25 бригади ЗСУ. Вони стояли в тилу і він, коли мав вільний час, їхав у зону бойових. Наш перший виїзд ледве не закінчився трагічно. Ми перебували в Авдіївці, де звантажили допомогу і повертались у Дніпро. В той момент росіяни накрили місто з "Градів". Ми пробили колеса в автомобілі. Це страшно, адже прийшло розуміння, що ти не керуєш своїм життям. А ті, хто запускає смертоносні снаряди..

І мені було соромно перед мамою. Я їй не говорила, де перебуваю. Якби зі мною щось трапилось, вона б зрозуміла, що дочка обманює її.

- Що змусило тебе брати безпосередню участь у бойових діях?

- У 2016 році на війні в мене загинула дуже близька людина. Це була надважка трагедія. Я виключила телефони, покинула всю роботу.. Декілька місяців взагалі випала із життя. Спочатку поїхала з друзями в гори. Вони взяли з собою двох собак. Я гралася з ними, багато мандрувала. Ми говорили про все, крім війни.

Після цього ми поїхали з мамою на море. Але це мало допомогло. Я зробила для себе певні висновки. Були думки, щоб повністю закінчити з війною, або навпаки – діяти більш радикальніше. В інтернеті знайшла оголошення, де медичний підрозділ "Госпітальєри" проводив набір бажаючих пройти курси парамедиків. Це було дивне рішення, адже ціле життя я боялася крові і всього пов’язаного з нею. Мене навіть звільнили від уроків анатомії. Адже слова: суглоби, шприци та інші медичні терміни, викликали в мене тремтіння і неприємні моменти.

Мама із хресною не повірили, що я іду на медичні курси. Вони сприйняли це з іронією. Тому, я вирішила довести їм і передусім собі, що можу змінитись. Мені це вдалося. Восени 2016 року я уже була на фронті.

- Безпосереднє перебування на фронті – це звичайно, не короткочасні поїздки в зону бойових дій. З чим тобі довелося зіткнутися на війні?

- Перший мій поранений мав травми середньої важкості. Це було під містом Широкиним, Донецької області. Тоді розірвало міномет. Загинули хлопці, один з них вижив. Нам його вивезли практично під Маріуполь. Ми перебинтували рани, зробили потрібні процедури. Після цього я почала з ним говорити, щоб він не заснув.

Запитала бійця, звідки він? Виявилося, що з Львівської області. Почала розпитувати далі. Він сказав, що я не знаю цих місць, тому нам немає про що говорити. Я ж справді чула тільки про два міста цього регіону: Львів і Дрогобич. Тому запитала чи він не з Дрогобича?

Хлопець розхвилювався і крикнув: "З Дрогобича? Так, так з Дрогобича"! Це було шоком для нього. Він зразу ж запитав чи бачила я їхню стародавню церкву, а соляні шахти?

Волонтер-медик Аліна Михайлова: Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий. Далі - адреналін і думки: А який буде наступний? 04

"ВСІ ЕМОЦІЇ ПОТРІБНО ЗАЛИШАТИ, АДЖЕ ЯКЩО ПРОПУСКАТИ ЧЕРЕЗ СЕБЕ - ДОВГО НА ВІЙНІ НЕ ПРОТРИМАЄШСЯ"

- Що відбувається в голові, коли твої позиції обстрілюють, а тобі доводиться чекати? Знаючи, що там можливо буде поранений чи вбитий?

- У нас була така ситуація влітку 2017. Я виїхала на евакуацію. Машину лишили на під’їзді до позицій, адже по них уже працював ворожий танк.

Мені в бліндаж вивезли першого пораненого, він був легкий.
Очікування в такій ситуації - це завжди адреналін і думки: "А яке поранення може бути в наступного?"

Того дня вивезли ще двох загиблих. Тут, на жаль, думати вже нема про що.
Всі емоції потрібно залишати, адже якщо пропускати через себе - довго на війні не протримаєшся. Хоча - це не завжди виходить...

А коли працюють по твоєму бліндажу - то думати вже нема чого. Просто чекаєш коли це закінчиться і сподіваєшся, що свого часу місцеві жителі підвал побудували якісно..(сміється)

- Дівчина на фронті - як бути нею, які емоції, коли довкола майже самі чоловіки?

- На війні дівчина досі сприймається як якась "диковинка", хоча іде 5 рік війни. Там одразу треба ставити свою чітку позицію - ти приїхала на фронт воювати так само, як і чоловіки.

Хтось може тримати в руках зброю, а я можу тримати в руках джгут та рятувати поранених. Можу тримати в руках пульт від "коптера" та корегувати відповідну зброю, знаходити позиції і т.д.

Ми з напарницею були на ротації лише вдвох: я – водій, вона - медик.

Ми жили самі, облаштовували побут самі. Звичайно, без фізичної допомоги чоловіків такої, як пробити діру в стіні для буржуйки, закинути на вікна мішки з піском, наносити води - було б занадто важко і далі могли б бути відповідні проблеми зі здоров’ям...

Але ніколи такого не було, щоб хлопці самі щось робили, а ми стояли і дивилися. Разом з ними набирали пісок в мішки, прибивали плівку на вікна.. За пару тижнів допомоги бійців ЗСУ - у нас була повністю готова позиція. Далі, ми все робили самі: палили буржуйку, чергували вночі та вдень. У нас був електричний струм лише пару годин на день. Тому з нас двох, хтось обов`язково за цим слідкував, щоб встигнути поставити на зарядку рації, телефони.

Опіка від хлопців є. Але зазвичай - це намагання спростити нам життя на фронті і елементарне піклування. Що не є чимось поганим.

- Були в тебе випадки, коли ти до кінця не зорієнтувалася в ситуації і не надала якісну допомогу пораненому? Можливо, через обстріли або ще якусь причину?

- Було так, що ми виїжджали за пораненим, у якого була пошкоджена артерія на нозі. Бійці на місці не змогли надати відповідної першої допомоги, а це елементарне перше правило - зупинка кровотечі. Тому, ми приїхали забирати вбитого.

- Непевне, були також випадки, коли доводилось забирати важких поранених, з відірваними кінцівками, понівечені тіла загиблих? Як ти на це реагувала?

- Ніяк. Це робота, яку ти маєш виконати - зібрати останки в пакет і довести до моргу. А емоції насправді в таких випадках дуже зайві.
Більше на це реагують бійці (чоловіки). Коли ми приїхали з тілом на лікарню - головний лікар (мій приятель) одразу почав мене відводити в сторону і просити побратимів, щоб принесли воду і тому подібне
Хоча це було зайве. Єдине чого на той момент хотілось - просто лягти і закрити очі від втоми.
На світанку наступного дня ми виїхали з бійцями на "пошуки" останків.
Я лишилась на прикритті, як медик, а хлопці розкопували просто вщент розбиту танком позицію. І через 3 години пошуків - голову знайшли...

Проте, я розумію, що в нас війна, тому потрібно бути готовим до всього.

- Коли в ранкових чи вечірніх зведеннях з фронту повідомляють, що є загиблі і поранені, люди неоднозначно реагують на ці новини. Як ти сприймаєш цю інформацію?

- У мирній країні справді викривлене розуміння війни. Для більшості людей – це статистика, чергове зведення. У 2017 році ми виїхали забирати загиблого. У нього не було деяких кінцівок, внутрішні органи вивернуті назовні. Його потрібно було  довезти до місця призначення.

І все це хтось просто сприймає за цифру 200, не розуміючи, наскільки нещадною і дійсно кривавою є війна.

Михайло Ухман, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3116187
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору