EN|RU|UK
 Суспільство
  10936  12

 Заступник комвзводу інженерів 95-ї ОДШБр Євген Манелюк: "Коли я повернувся із Амвросіївки, зрозумів, що десь 50 км проїхав по сєпарській території"


Автор: В.Кіртока

34-річний боєць 1-го батальйону 95-ї десантно-штурмової бригади, не знаючи дороги, не маючи карт і засобів зв’язку, погодився на величезний ризик і виконав завдання. Експерт-криміналіст у минулому, прийшовши в армію у 2014 році, служить дотепер.

Заступник комвзводу інженерів 95-ї ОДШБр Євген Манелюк: Коли я повернувся із Амвросіївки, зрозумів, що десь 50 км проїхав по сєпарській території 01

Про Євгена мені розповідали давненько. Його вчинок до цих пір вражає кадрових військових, які були свідками того, що відбувалося літом 2014 року. Але найбільшу повагу викликає те, що цей чоловік продовжує службу. Коли, щоб поспілкуватися з Євгеном, я приїхала під Авдіївку на позицію "Зеніт", де розташовувався підрозділ, командир 1-го батальйону Олексій Махов, який у 2014 році був заступником командира батальйону, спочатку сам розповів про все, що тоді відбувалося: "На той момент ворог знаходився всюди. Коли ми заїхали в Степанівку біля Савур-Могили, нам ставили завдання типу дорозвідати місцевість, когось зустріти, евакуювати поранених, хоча останнє видавалося нам нереальним. Те, що в Амвросіївці знаходяться наші війська, ми знали, але де саме – чітко не знали. І ось отримуємо наказ: потрібно евакуювати із Степанівки поранених і загиблих. А наш весь транспорт, техніка були задіяні. Єдине, що можна було вислати, це КамАЗ-колгоспник. Ми його так називали, бо у нього був не повний привід. Наші хлопці його забрали свого часу в Лисичанську… Водія призначали спонтанно. Викликали ще одного бійця, який міг керувати КамАЗом, хоча він був сапером. Він так просто сказав: так, я поїду, повезу. Причому наша машина їхала без охорони, без наших хлопців у супроводі. Я тоді ще здивувався його рішенню. Женя добре розумів, куди їде, що може не повернутися, виконуючи завдання… І все зробив якнайкраще. Герой! Для мене особисто він справжній герой!"

За ці роки війни склад батальйону змінився. І дуже. Багато хто з тих, хто прийшов добровольцями у 2014 році, демобілізувалися. "А що тримає на службі особисто вас?" - спитала я Олексія Махова, добре знаючи, що не тільки бійці йдуть на гражданку, але й офіцери звільняються, розчаровуючись, втрачаючи здоров’я та віру в те, що відбувається на сході… "Я маю віддати Батьківщині те, що я їй винен", - на це питання у комбата явно давно вже є відповідь. "Але ж держава не завжди готова віддати вам те, що вона винна", - не могла не зауважити я. "Скаржитися можна завжди. Але якщо ти почав якусь справу, треба йти до кінця. Це мій принцип. Я добре знаю, що ті, хто воював на самому початку, хто приходив в армію добровільно, ті повернуться моментально, як тільки почнуться активні дії. Хоча коли біля тебе знаходиться така людина, як Женя, з якою пройшов усі визначальні бої, яка залишається і надалі в армії, робити свою роботу значно легше. Послухайте, що і як він говорить, ви все самі зрозумієте".

На "Зеніті" є символічний вказівник: хлопці, які тут воюють, додають таблички з назвати міст, звідки вони, вказуючи кількість кілометрів від однієї з передових позицій війни до власного дому. Саме під ним ми і говорили з Євгеном. А над його головою одна з найбільших дощечок була з назвою рідного міста бійця  - Житомир. І цифрами – 865…

"Загиблі сєпари – мені все рівно. Капля сльози не впаде. А от за своїх я готовий мститися"

-З 2004 по 2012 рік я служив у міліції, - розповідає Євген Манелюк. - Потім працював у Києві. За два роки змінив п’ятнадцять робіт. Чим тільки не займався. Крайня робота була в таксі. Майдан бачив, але не брав участі, треба було заробляти гроші. Крім того, наполовину я уже був гражданським, але ж на половину залишався міліціонером. У мене свої погляди були на все, що відбувалося. Я і за, і проти...

У перші ж дні війни мені прийшла повістка. Я відразу потрапив у 95-ту бригаду, на посаду водій в інженерно-саперну роту. 6 березня мене призвали, а 7 чи 8 я вже був у бригаді. Почав вивчати саперну справу. Ну як вивчати. Хлопці, які цього вчилися давно, мені показували, що до чого. Будучи на посаді водія, жодного разу на машині не виїздив. Тільки займався саперною справою. Якась машина числилася за мною, але я її в очі не бачив.

Через двадцять суток після призову ми виїхали в Генічеський район. Потрапили на славнозвісну позицію "Яма". Я тоді ще воювати не вмів. По дорозі було моторошно: куди нас везуть? Ходили між нами розмови, що, мабуть, їдемо під Крим, будемо тримати кордон, щоб "зелені чоловічки" далі не пішли.

Реально стало страшно, коли нас привезли до цієї "Ями", яка знаходилася в якомусь полі. Ми виходимо з автобуса з речами, а нам солдати з автоматами в руках: не заходьте за дорогу, там все заміновано, можна підірватися. Стрьомно стало.

Я там пробув троє суток. Звідти мене відрядили до 1-го батальйону. В ньому я потроху був у кожній роті, а закріпився в третій, куди потім і перевівся. Мабуть, три хвилі мобілізації минуло, поки я остаточно "осів" у 1-му батальйоні.

Коли рік моєї служби закінчився, я вирішив не звільнятися. Тоді ще так не підписували, як зараз. Словами сказав, що хочу залишитися, а років через два з половиною мені подзвонили і сказали: або звільняєшся, або підписуй контракт, то я і підписав. Поки кожні півроку підписую.

Ті, хто прийшов по першій хвилі мобілізації, всі вчилися воювати безпосередньо у полях, в боях. Слухали командирів, виконували їхні вказівки. Протупив – роби висновки. Тут набагато швидше все сприймаєш, ніж на полігоні, скоріше доходить.

-Де сталися ваші перші бої?

-У Слов’янську, коли ми відбили комбікормовий завод. Там перший раз почули, як летять АГСи, як працює ЗУшка. А коли по нас почала стріляти "Нона"… Це дуже голосно і шумно. Я намагаюся не згадувати бої, може, тому мені нічого не сниться. Тіла загиблих мене ніколи не лякали, бо трупи я і в міліції бачив, служив там на посаді експерта-криміналіста, виїздив на різні злочини, в тому числі на вбивства. Загиблі сєпари – мені все рівно. Капля сльози не впаде. А от за своїх я готовий мститися. Коли ми Бутівку брали в 2015 році, під час штурму загинули два моїх напарники. Міна позаду впала і майже весь розвідвзвод ліг – відразу шестеро загиблих було, серед яких були два моїх друга. Я також був там, але в другому екіпажі... Ще один мій близький друг загинув у Дебальцевому. Я у нього на могилі ще не був… Закінчиться війна – першою справою до всіх поїду.

- Що ж сталося під Амвросіївкою?

- Коли почалися події біля Савур-Могили, ми зайшли в Степанівку, взяли перехрестя до моста. Ми там сиділи в обороні, спостерігали.

І от мене викликають, говорять: буде іти конвой, завезеш поранених. Я зразу спитав, чи буде супровід, бо не знаю, куди їхати. "Так, - відповіли, - з тієї бригади, в якій поранені та загиблі". І дійсно, ми виїхали з танком та БМП. У колоні була "таблєтка", БМП супроводу, "шішіга", танк. Коли ми тільки вийшли із Степанівки, нас обстріляла артилерія. Водій "таблєтки" зловив істерику. А я вже знав: як обстріл іде, зупинятися не можна, потрібно просто їхати далі. А він став і зупинив всю колону. Я вилетів з-за керма. Обматюкав їх усіх, включаючи якогось офіцера: що ви робите, ми тут ляжем усі. Все-все, ми зрозуміли, - відповідали вони розгублено. Давай по газах і поїхали! – вирушили знову.

До першого блокпоста ми доїхали колоною. А там танкісти стали і сказали: ми нікуди не їдемо. Махнули рукою: їдьте туди, там розберетесь.

В БМП знаходився командир взводу, він сказав мені: я тебе туди везу, а назад не їду, залишаюся в Амвросіївці, бо темніє. Що мені робити було? Їду. Вже в Амвросіївці командир знову спитав: "Дорогу запам’ятав?" - "Та наче". Я ще на першому блокпості зрозумів, що треба запам’ятовувати все. Радіозв’язку не було, мобільного також. Як додому звонили із Степанівки, в ручному пошуку підключалися до російського білайна. І звонили через роумінг, дев’ять гривень хвилина, як зараз пам’ятаю.

На кожному блокпосту я всіх попереджав: скоро буду вертатися назад, не вздумайте стрілять. Коли верталися назад, я ні разу не блуканув. Професія експерт-криміналіст дала своє – сліди пам’ятаю. Але крайній блокпост, перший від Амвросіївки, був вже пустий, коли я вертався. Туди я їхав, стояли пацани, я з ними спілкувався. Вони ще каву пропонували пити. А вертався - вже нікого. Обстріляли їх артилерією, і вони втікли… Залишили все, що мали. Я швиденько прошвирнувся по території. Знайшов кинуті танк, БРДМ. За блокпостом вчепився за якусь колону. Бехи якісь їхали, з мінометами, васильками, гаубіцами. Я нагло вдерся в цю колону. Навіть не знаю, хто вони. Але – хоп – і вони повернули в поле, а я собі далі поїхав по прямій.

Вже коли повернувся в Степанівку, зрозумів, що ми проїхали десь 95 кілометрів туди й назад. З них кілометрів 50 - по сєпарській території.

- Скільки ви вивезли людей?

- Точно не пам’ятаю. Двоє чи троє загиблих. І чотири чи п’ять поранених. Вони були середньої важкості і легкі. Коли їхав з ними, попереджав: пацани держіться, треба швидко проскочити. "Добре, все нормально", - відповідали вони. Я намагався не трусити їх по ямах, не гнати там, де не треба. Боявся, що "трьохсоті", завдяки мені, стануть "двохсотими"...

- Коли повернувся в Степанівку, спина була мокрою?

- Все було мокре, бо тоді було ще й дуже жарко. Я дуже нервувався, психував. Злився на ту бригаду, що залишила мене. У мене ж навіть карт не було, я не знав, куди їхав. Коли повертався, страшенно нервувався, що не можу на своїх вийти. Зв’язку немає, радіостанція не дістає. А коли вже під’їжджав до Степанівки, боявся, щоб свої ж мене не розстріляли. Всі тоді на нервах були так, як і я. У них бої ішли. А я заходив з боку сєпарів. Влетів у село дуже швидко. Ніхто не стріляв по мені, слава Богу.

Через день після цього нашому підрозділу ставиться завдання знову їхати в Амвросіївку, охороняти аеродром. А ніхто не знає дорогу, крім мене. А я вже повертатися туди не хочу. По карті все показав, але все одно поїхав - як провожатий. Переночували там і вернулися. На кинутому блокпості намагалися завести того танка, щоб забрати його, але ми його не завели. Ніхто з наших не вмів з танком поводитися… Там, в Амвросіївці, весь час були чутні звуки пострілів. Пацанів питаю: звідки стріляють? З Росії валили і по Степанівці. Місцеві дід з бабою, які ховалися разом з нами в підвалі, казали, що навпростець від села через ліс півтора кілометра - і Росія.

"Щоб нас розрізняли наші ж, які виходили з Дебальцевого, ми вивісили прапор. Не минуло і п’яти хвилин, як сєпарський танк пострілом з гармати зніс його"

-А як у вас опинився той КамАЗ, на якому ви вивозили загиблих та поранених?

- Це сталося під час звільнення Лисичанська. Ми заходили в нього тричі. За третім разом потрапили в засаду, нас обстріляли. Командирський БТР обламався прямо в осередку засади. Я з напарником їздив саме на ньому. Чогось мене біля себе держали, щоб не шукати сапера, коли це негайно необхідно. Поставили задачу – і я побіг. Із засади нам повезло відійти. Наступного дня ми знову зайшли в місто. Сєпари вже повтікали. Місцеві сказали нам, де стоять два КамАЗи, забиті боєприпасами, продовольчими товарам та формою. Їх сховали в полукруглій будівлі по типу ангара. Замкомбата ставить задачу їхати з розвідниками, подивитися ці машини. Сєпари, тікаючи, могли залишити розтяжки на відкривання дверей. Слава Богу, там нічого не було. Вони просто кинули ці машини, може, думали пізніше вдастся забрати, може, у них водіїв не вистачало… Кузови реально були забиті всім.

Ми обидві машини перегнали до своїх. Я сів за кермо однієї. Коли розбирали зброю, дивувалися: у нас такої не було. Також там були російські сухпайки нового зразка, їхня форма, небагато, пара комплектів. Ще ми там знайшли хліб.

-Ви використали знайдені боєприпаси?

- Один КамАЗ згодом нам довелося підірвати. Це було вже в Степанівці. Під час бою машина зламалася. Обірвалися гальмівні шланги, колеса заклинило. Тягнути її ми не могли - не було чим, та й ремонтувати змоги не мали під час бою. І щоб не кидати, не віддати її сєпарам назад, ми КамАЗ підірвали, щоб їхні боєприпаси їм же не дісталися. А другий КамАЗ, який у нас залишився, це той самий, на якому я потім поїхав в Амвросіївку. На нього загрузили ЗУшку, бо не було на чому її возити. А КамАЗ великий, вона і влізла.

Під час штурму Лисичанська місцеві нам самі підказували, де знаходиться ворог, вказали, що сєпаратисти засіли в школі. Їдемо по дорозі, шукаємо - де та школа. Проїхали потрібний поворот. Давай розвертатися, а нас почали обстрілювати. Слава Богу, у нас навіть "трьохсотих" не було. А в сєпарів були... Наступного дня про це місцевий бандюган, який зливав нам інформацію, прийшов і розказав, мовляв, у тої сторони багато втрат… А коли ми вже йшли по звільненому Лисичанську, пам’ятаю, йшла жінка з дорослою дочкою і говорила до нас: де ви ходите, чого так довго, ми вас зачекалися. Російською говорила, але все одно… Наша. Приємно було.

- Що було найстрашніше?

- Та нічого… Єдине, після тої поїздки я казав командирам, що більше нікуди сам не поїду. Страшно, коли ти залишаєшся сам. Одна справа, поряд з тобою твої пацани, командири. І хоча тоді в кузові поїхав екіпаж ЗУшки, три чоловіки, я боявся страшенно. Якби ми кудись потрапили, нам би була хана. Ми б ніяк не відстрілялися. ЗУшка стоїть позаду, але стріляє вона далеко, в ближньому бою чи в засаді толку від неї ніякого. Автомати у нас були з собою. Але…

Навіть коли Бутівку брали, було не так страшно, як ув тій поїздці. Ми виходили з тих воріт, - Євген показує мені на дорогу, поряд з якою ми розмовляємо. І розвертається в бік шахти, показуючи рукою, як і звідки йшли. Бутівка знаходиться приблизно за 200 м від нас.

Заступник комвзводу інженерів 95-ї ОДШБр Євген Манелюк: Коли я повернувся із Амвросіївки, зрозумів, що десь 50 км проїхав по сєпарській території 02

Євген стоїть на тій самій дорозі, по якій в 2014 році він з підрозділом йшов на штурм шахти Бутівки. Через чотири роки він знову опинився в тих самих місцях

– Під час штурмів мені страшно, коли тільки виходиш на завдання. Розумієш, що буде бій. І ніхто ж не знає, чим все закінчиться. Бутівку ми взяли, вісім полонених захопили, але втратили своїх…

З Бутівки ми поїхали на Слов’янськ, а звідти менше ніж через добу нас відправили на Дебальцеве. Ми виводили тих, хто виходив з оточення. Там у мене друг загинув. Він служив у 3-ій роті нашого батальйону… Його побратими вийшли, ми їх зустрічали. Потім виводили 128-у бригаду. Побачили там таке… Було, що солдати випадали з КамАЗів… Наші ж по нас стріляли... Їх зрозуміти можна… Взаємодії там не було. Щоб нас розрізняли, ми вивісили прапор. Не минуло і п’яти хвилин, як сєпарський танк пострілом з гармати зніс його.

Ми стояли в урвищі. Приїхали вночі. По карті там мала бути якась ферма. А на місці її не виявилося. Мороз був дуже сильний. Вогонь ми не могли розпалювати. За цю ніч пацани пообморожували собі пальці і на руках, і на ногах. І я обморозив також. Замотувалися в спальники, але це мало допомагало. До ранку терпіли. Ходили, спостерігали, намагалися зорієнтуватися. А на ранок така спека стала! Сонце почало вже в лютому пригрівати. Ну і нас обстріляли. У нас відразу один поранений був…

"Я якийсь кустарний віськовий. Вчився в полі…"

-Багато хто звільняється із армії. Чому ви не йдете?

- Мені подобається такий спосіб життя. Я до цих пір не вважаю себе військовим. Військові - це ті, хто вчилися, закінчували військові вузи. А я кустарний якийсь військовий. Вчився в полі. Але пов’язати все своє життя з армією не хочу. Я ніколи не був патріотом. Пішов в армію тому, що в мене дім, сім’я. Я розумію, що не граю таку вже важливу роль в цій війні. Роблю свій невеличкий вклад, як будь-який солдат. Просто не хочу, щоб таке, як тут, було і в моєму Житомирі.

У мене росте син. Йому два роки. За цей час, якщо скласти всі мої перебування вдома, я його бачив, може, півроку. Я був щасливий, коли дружина повідомила, що вагітна. Тепер у мене є син!

Мене дивує, що деякі мої друзі не знають, що війна іде. Дивно: чим багатші люди, тим менше у них війни. Я знаю багатьох заможних чоловіків. Колись спілкувався з ними, їхніми друзями. Для них головне, щоб бізнес ішов і бабло зароблялося. Але мене це не дратує. Я не звертаю на таке уваги, я виконую свої завдання, накази.

-Як, гадаєте, може закінчитися ця війна?

- Тільки звільненням наших земель. Бо це і моя земля. Якось я приїхав на СТО в Краматорську ремонтувати машину. А там стара бабка. І почала вона мені розказувати: чого ви сюди прийшли, це ж наша земля. Типу ми окупанти. Було досить образливо. Я ж не пішов воювати в іншу країну, не поїхав у Ростовську область віджимати російську землю. Старі люди вважають, що ми окупанти. А відповідно до закону, я як громадянин України, маю право жити в будь-якому куточку країни. Купити землю, приписатися і жити. Так який я окупант, якщо я маю законне право на цю землю?

- Чого вам особисто в армії не вистачає?

- Та наче всього достатньо. Порівнюючи з 2014 роком, коли ми виїжджали з Житомира без бронежилетів, ще в старій формі "дубок", все взагалі добре. Техніка нова, але є питання до неї. В новому БТРі ідеальна пушка, а ходова ніяка. А так… Їсти є що. Спати є де. Воювати є чим.

- Ви маєте орден "За мужність"…

- Так, - ніяковіє мій співрозмовник. І навідріз відмовляється розказати, за що саме отримав відзнаку. - Я жодного разу не надівав свої нагороди. Попросив жінку заколоти орден на кофтинку сину і сфотографовувати для мене. Все заради нього.

Слава Богу, я не був поранений. Хоча контузії були… Одного разу поряд впала міна, мене відкинуло, ребра сильно вдарив, але нікуди не звертався. Правда, тепер досить часто болить голова. Недавно прочитав в інтернеті, що таке контузія. У мене буває таке, як там сказано: говориш-говориш і втрачаєш мову, забуваєш, про що говорив. Але якось буде. От закінчиться війна, тоді собою займуся.

Віолетта Кіртока, "Цензор. НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3086218
 Топ коментарі
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору