EN|RU|UK
 Суспільство
  22473  11

 Загиблі Герої травня-2018


Автор: Ян Осока

Дані про бойові втрати Української армії на Сході за травень 2018 року. Імена та прізвища, а також більш детальна інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Вночі з півдня подув сильний вітер і на морі розігрався шторм. Коли на вулиці почало ледь сіріти, чоловік відкрив двері прямо назустріч вітру, і в ніс йому одразу вдарив свіжий запах солоної води, що з глухим ревінням вгризалася в пісок на кромці прибою. Вода скипала й пінилась, хвилі одна за однією накочували на берег, розбиваючись на мільйони блискучих ниток, які знову і знову ковтало море, щоб потім виплеснути їх назад, в сліпій люті оскаженілої природи. Курорт за його спиною ще спав, і чоловік був один на один із злими синіми глибинами, які клекотіли біля лінії блискучих нових будинків.

Чоловік повільно пішов назустріч шторму, піднявши голову, щоб вітер вільно бив йому в обличчя, стираючи залишки сну. З тих пір, як він повернувся з війни, він не міг довго спати, він не міг спати СПОКІЙНО, щось зламалося у нього всередині, якийсь механізм постійно видавав сигнал тривоги, який червоним кольором пульсував у його мозку, примушуючи різко відкривати очі та довго лежати без руху, вдивляючись в байдужу темряву. Механізм не лагодився, всі лікарі й психологи, які працювали з чоловіком, радили різні хитрощі та прийоми, які на перевірку виявлялися такими ж марними, як сонцезахисний крем на Північному полюсі.

Іноді байдужа темрява поступалася місцем яскравим, до найдрібніших деталей наповненим картинам, що швидким калейдоскопом проносилися перед очима. У тих картинах теж було присутнє море, тільки населений пункт біля нього нескінченними вибухами та обстрілами був перетворений на невимовну суміш з розбитої цегли, згорілих дощок і битого скла. Серед цієї суміші його підрозділ понад півроку вгризався в обвуглену землю, а атаки йшли одна за одною, атаки гарячими хвилями захльостували ті руїни, які ще нещодавно були популярним місцем відпочинку на узбережжі моря.

Під час чергового раптового обстрілу він перебував серед двох куп пилу та уламків, які були колись будинками. Коли розірвалася перша міна, чоловік кинувся в укриття, але не встиг, друга міна впала зовсім поруч, і його відкинуло на зруйновану стіну будівлі, а в правій руці спалахнув такий біль, від якого він майже знепритомнів. Опустивши очі, чоловік побачив на місці вказівного і середнього пальців порожнечу, а великий плавно розгойдувався на клаптику шкіри, крізь яку проглядала кістка. Назустріч йому вискочили друзі, швидко відтягнули в укриття, а далі почалися операції та лікування, лікування та операції, скажений біль, особливо ночами, коли рука палала та плавилася у тому місці, де колись були його пальці.

Дивним і лякаючим було іноді страшне відчуття присутності втрачених пальців. Чоловік до війни якось читав, що люди, які втратили кінцівки, можуть фізично їх відчувати, тепер він почав розуміти, як це, намагатися поворухнути повітрям. Поступово з часом біль почав вщухати, і нарешті, настав ранок, коли він прокинувся та виявив, що його майже немає, біль у руці пішов геть, але не пішов біль у душі, ту рану не лікував час, у пам'яті постійно виникали кадри пережитого в зоні війни, кадри ці вимотували та гострими голками кололи серце.

Його підрозділ за один тільки день втратив чотирьох, і двоє з них загинули у нього на очах. Один з них був зовсім молодим хлопчиком, який прийшов до батальйону два місяці тому. Чоловік був поруч, коли хлопчика пригостив кулею снайпер, пригостив професійно, у центр лоба, і коли той впав, чоловік, підбігши до нього, відразу зрозумів, що це - кінець, хлопчик навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть. Він довго сидів поруч з тілом, не приховуючи сліз і стиснувши кулаки так, що на долоні надовго ще були криваві сліди від вдавлених нігтів.

Чоловік підійшов до сердитого моря, деякі хвилі діставали до його ніг, омиваючи їх пронизливим весняним холодом. Сьогодні була одна з найважчих ночей, він метався в ліжку, на межі напівсну, між скронь лунала автоматна стрілкотня і били вибухи. Чайка над його головою видала протяжний жалібний крик, який негайно розірвав вітер, і чоловік, здригнувшись, подивився угору на хмари, що низько висіли над ним, а з тих хмар починали зриватися перші важкі краплі дощу.

І поки він нерухомо стояв на безлюдному пляжі, відчуваючи, як ниє на погоду покалічена рука, та піднявши обличчя до сірого неба, далеко відчинилися двері одного з будинків, і назустріч морю, спираючись на ціпок, повільно попрямувала ще одна чоловіча фігура з високо піднятою головою.

Загиблі Герої травня-2018 01

  1. Іван Вікторович Сперелуп (позивний Лакалут) народився 14.08.1996 року у селищі міського типу Слов’яносербськ Луганської області. З 2010 року мешкав у місті Ходорів Жидачівського району Львівської області.

Хлопець закінчив 9 класів Ходорівської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Новороздільського політехнічного коледжу на спеціальність "еколог", який закінчив 2016 року. Після закінчення навчання чотири місяці працював на фірмі у Жидачеві.

Іван мріяв про вільну Україну бeз війни. Дужe любив тварин, а особливо собак. На війні знайшов вірного чотирилапого друга на прізвисько Фєн, якого мріяв забрати додому. Також хлопець дуже любив своїх племінників. Одного разу племінник захворів на вітрянку, але мазатись зеленкою боявся, так Ваня спочатку помазав себе зеленкою, а потім вже племінника, обмалював його усього: квіти, рибки, машинки. Ваня ночами прокидався, бо у малого була тeмпeратура, і він нe спав, поки нe візьмуть його на руки, тому носив малого цілу ніч.

13.10.2016 року Іван Вікторович був призваний на військову службу, а вже за місяць, 16 листопада, він підписав контракт. Після навчання у Старичах він спочатку потрапив до свого підрозділу кулеметником, воював біля Катеринівки Попаснянського району Луганської області. Проте невдовзі його було відправлено на курси перекваліфікації, адже його командир тоді сказав, що кулеметників вистачає, а от водіїв - не дуже.

Старший солдат, старший механік-водій БМП 1-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 24-ї окремої механізованої бригади.

Іван був стійким та хоробрим воїном, зробивши у 20 років сильний вибір справжнього чоловіка. Йому не треба було УБД, він пішов на фронт через свої переконання та принципи. Мріяв піти на курси офіцерів.

Цe була надзвичайно світлої душі, відповідальна та смілива людина. Завжди за всіх піклувався, а за сeбe навіть ніколи нe думав. Всe, до останньої сорочки, був готовий віддати побратиму. Сам завжди був у солярці й мазуті з голови до п`ят, алe нe було жодного випадку, щоб його бойова машина нe працювала. Він нe боявся бруду та роботи, він лякався, що його техніка у вирішальний час підведе, тому обдивлявся і ремонтував її до останнього гвинтика.

У вільний час Іван дужe любив дивитись сeріали, що і робив з сусідами по бліндажу. Він мав їхати у відпустку, алe потім відклав цe до кращих часів, адже нe міг залишити друзів у важкий час. Надзвичайно ідeйна та позитивна людина, душа компанії, він знав, як підняти настрій навіть у таких важких умовах, як війна.

Коли Іван Вікторович тільки прибув до підрозділу, він був трішки розгублений, тому що практично нічого нe знав про службу в армії, про обов'язки по своїй посаді, про машину, за якою він був закріплeнний, алe досить швидко він увібрав у сeбe всі знання, і вжe нeвдовзі почав навіть допомагати іншим мeханікам по рeмонту та обслуговуванню машини.

Лакалутом його прозвали через два фактори: по-перше він завжди посміхався, а по-друге, через специфіку його роботи, він майже завжди був брудний та чорний, але білосніжна посмішка сяяла на його обличчі, мов у відомій рекламі зубної пасти.

У липні 2017-го бригада виходить на ротацію до Яворова. Потім у Івана була відпустка, а згодом – два полігони (у Верблянах та Гончарівському). З січня цього року бригада знову вирушила у зону війни, на Горлівський напрямок, де й перебував Іван Вікторович до останнього свого дня.

Загинув він 6 травня під час патрулювання району оборони поблизу села Новоселівка Ясинуватського району Донецької області. Розпочався бій із ворожою ДРГ, і під час того бою стався наїзд БМП-2 на керований фугас. Іван загинув одразу, десант врятувало те, що вони були на броні, а не всередині машини.

Похований 10 травня у Ходорові. У нього залишились батьки та три сестри.

Загиблі Герої травня-2018 02

  1. Олег Вікторович Пушкарук народився 01.02.1969 року у місті Нововолинськ Волинської області.

З 1 по 4 класи він навчався у школі-інтернаті, а з 5 по 8 - у школі села Старий Загорів, де його виховувала тітка. 1986 року закінчив Нововолинське СПТУ №11 за фахом "фрезерувальник", після чого його було призвано на строкову, яку він проходив у 80-му учбовому центрі ракетних військ, у місті Подольськ (на той час – Котовськ) Одеської області. Працював на ливарному заводі начальником вантажопідйомного обладнання.

Восени 2014 року Олег Вікторович прийшов добровольцем до 1-го батальйону територіальної оборони "Волинь". Спочатку батальйон було доправлено до Конотопа, а потім – у район Дебальцева. Після того чоловік брав участь у бойових діях в районі селища Мала Орлівка та на підступах до окупованого Кіровського. 2015 року його було доправлено до військового шпиталю на обстеження у зв’язку з хворобою, після чого йому дозволили й далі проходити військову службу.

25.07.2016 року він підписав із ЗСУ новий контракт.

Сержант, командир механізованого взводу 9-ї роти 3-ї батальйонно–тактичної групи 14-ї окремої механізованої бригади.

Під час першого виїзду у зону бойових дій, який тривав більш ніж півроку, він ніс службу в районі Станиці Луганської, потім ротація, бойове злагодження та полігони. Потім знову війна та Луганська область, Попаснянський район.

Олег Вікторович був доброю людиною, з гарним почуттям гумору, відповідальним, суворим, але справедливим. Дуже полюбляв мисливство, мріяв завести власний будинок та жити там з дружиною і дітьми і там зустріти старість.15 червня повинен був іти у відпустку, а 25 липня закінчувався його контракт.

Він був дуже добре фізично підготовлений та розвинутий. Одного разу трапився випадок, коли він мав увечері забирати сина від друга, де ті грали. Була приблизно 8 година, вже було темно, і коли вони йшли додому, то побачили, як до однієї жінки причепилися троє здоровезних бугаїв з вимогою віддати їм сумочку. Олег Вікторович не дивився, що він сам, природа наділила його великою хоробрістю, тому він одразу кинувся в атаку. Не попереджуючи нападників, не кажучи: "Відчепіться від жінки", ні. Він просто вступив мовчки у бій, який виграв, а ті троє дуже пожалкували, що не займалися іншими речами в іншому місці.

Загинув 9 травня близько 4.00 поблизу селища Золоте Луганської області під час бою з ДРГ противника, що намагалася пройти між нашими опорними пунктами.

Похований 13 травня на старому кладовищі Нововолинська. У нього залишилась дружина та троє дітей.

Загиблі Герої травня-2018 03

  1. Олег Степанович Бокоч народився 29.11.1994 року у селі Миколаївка Кобеляцького району Полтавської області.

2016 року хлопець закінчив Полтавський медичний коледж, після чого його було призвано на строкову, але він відмовився та обрав службу за контрактом, який підписав 27.04.2016 року. Після 4 місяців проходження навчання у 199-му навчальному центрі ВДВ, у Житомирі, Олега було доправлено до його підрозділу.

Молодший сержант, фельдшер 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Він мріяв скоріше дочекатися кінця війни та піти працювати за своєю спеціальністю. Гарно грав на гітарі, полюбляв співати пісні про кохання, Олег був доброю та щирою людиною, яка нікому не робила поганого, друзям увесь час давав поради з медичних питань. Побратими жартома кликали його Полтавською галушкою.

Загинув 12 травня о 20.30 в промзоні міста Авдіївка Донецької області внаслідок важкого осколкового поранення голови, отриманого під час спроби витягти пораненого побратима з полю бою.

Похований 16 травня у Кобеляках. У нього залишились батьки та брат.

Загиблі Герої травня-2018 04

  1. Іван Іванович Кураш народився 26.06.1985 року у селі Литвинів Підгаєцького району Тернопільської області.

Хлопець закінчив 9 класів Литвинівської школи, після чого вступив до ПТУ №24 міста Підгайці на спеціальність "муляр-штукатур", у якому провчився півтора роки, а весною 2004 року був призваний на строкову. Службу проходив у 6-му навчальному артилерійському полку, що базується у селі Дівички Київської області.

Мати Івана померла, коли той був у 7 класі, батько - цієї весни. Його єдиний брат трагічно загинув у 25-річному віці (втопився у вирі, коли кинувся рятувати двох дітей, які потопали у ставку. Дітей він врятував, проте сам вибратися вже не зміг).

Іван завжди був привітним до всіх, доброзичливим, не відмовляв у допомозі. Навколо його рідного села багато ставків, це дуже мальовничий край Тернопільської області, тому чоловік дуже полюбляв риболовлю. Працював на заробітках - їздив з бригадою по будівництвах.

Спочатку його було призвано у п'яту хвилю мобілізації, він проходив службу у Львівському прикордонному загоні. А 27.12.2017 року Іван Іванович підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 травня о 22.25 під час обстрілу наших позицій в районі села Катеринівка Луганської області. Іван дістав смертельне поранення та помер у шпиталі одного з прифронтових міст.

Похований 19 травня у рідному селі. У нього залишилась донька.

Загиблі Герої травня-2018 05

  1. Сергій Михайлович Гундер (позивний Татарин) народився 20.02.1977 року у Харкові. З 2000 року мешкав у Івано-Франківську.

2015 року він прийшов добровольцем до військкомату. У лютому проходив навчання у Черкаському, вчився на гранатометника АГС-17, але вже в березні потрапив до свого підрозділу кулеметником. 27.03.2015 року відбулася перша ротація Татарина до зони війни, у Піски.

Солдат, командир механізованого відділення-командир бойової машини 2-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Сергій був відкритою, чесною, хороброю людиною, справжнім побратимом і досвідченим солдатом. Він щиро любив Україну, свою дружину, доньку та матір. Був вірним другом, дуже сумував за донькою, ненавидів тих, хто приніс у його країну цей багаторічний біль.

Для побратимів Татарин був простим хлопцем, щирим та привітним, який прийшов на війну захищати свою землю. Він намагався бути прикладом мужності, тому не пропускав жодної нагоди, щоб прийти на допомогу побратимам під час обстрілу або атаки противника. Навіть переступаючи у перші дні через свій страх, він кидався у бій, відчайдушно та без жодних вагань.
Потім час притупив інстинкт самозбереження, і Сергій просто реготав з намагань ворога знищити наших хлопців.

З часом Татарин почав виходити з побратимами у "сіру" зону та брати участь в дезинфекції нашої землі від тарганів. Так хлопці називали зачистку сепарських позицій. І там він хоробро бився в ближньому бою, де дистанція між нашими та противником іноді доходила до пари метрів.

Одного разу він вирішив піти в нічну розвідку сам, в Жабуньки, але, розуміючи, що наших прослуховують, не повідомив по рації, та поліз з вечора в село. Повертався назад Татарин десь після півночі, тепловізора у наших хлопців ще не було, а він випадково зачепив одну з пластмасових пляшок, що були спеціально розкидані навколо позиції для того, щоб ніхто не підібрався впритул. Звісно, хлопці це почули та вирішили брати "живця". Всі на емоціях, у головах б’є адреналін, вискакують зненацька з двох боків, волають: "Кидай зброю!", а тут так званий "сепар" спокійно каже: "Спокійно, хлопці. Свої". Заходить до бліндажу та доповідає, що зміг роздивитись у ворожих позиціях, розташування вогневих точок і тому подібне.

Зараз цей випадок може змусити посміхнутись, але тоді Сергій наробив страшний переполох. І цей випадок також каже про те, що Татарин прийшов на війну не сидіти в норі, а воювати, як це роблять справжні солдати.

25.12.2015 року Сергій Михайлович під час розвідувального виходу дістав важке поранення, коли наша розвідгрупа зачепила розтяжку. Він отримав осколки у ногу та руку, йому пошкодило нервові вузли та перебило артерію. Нині покійний командир Володимир Цірик (Оса), власноруч накладав турнікети на рани, рятуючи життя своєму побратимові.

Час ішов на секунди, але Сергій тоді вижив, хоча довго лікувався, спочатку у Дніпрі, потім у Києві, переніс декілька операцій. Під час тривалої реабілітації Татарин об’їздив майже всю Західну Україну, а 13.02.2017 року знову підписав контракт та на початку березня потрапив до лав рідної 9-ї роти.

Загинув 16 травня о 8.30 поблизу села Богданівка Донецької області внаслідок кульового поранення, якого зазнав під час обстрілу наших позицій ворожим снайпером.

Похований 21 травня в Івано-Франківську. У нього залишились мати, дружина та троє дітей.

Загиблі Герої травня-2018 06

  1. Дмитро Сергійович Рудь народився 23.01.1998 року у Житомирі.

Хлопець був сиротою, його вихованням займалися дідусь з бабусею. Він закінчив 11 класів Житомирської школи №20, а паралельно з тим 9 років відвідував недільну школу при Свято-Михайлівському кафедральному соборі міста. Після школи Дмитро вступив до Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу на спеціальність "будівництво, експлуатація і ремонт автомобільних доріг та аеродромів", де провчився 2 курси.

Хлопець дуже гарно вмів малювати, тривалий час відвідував гурток з малювання. Він рано подорослішав, був дуже самостійним, серйозним, сам займався вирішенням своїх проблем, заробляв гроші, якими допомагав бабусі з дідусем, підтримуючи стареньких.

01.07.2016 року Дмитро підписав контракт.

Матрос, старший стрілець-санітар 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 16 травня о 16.20 на Приазовському напрямку внаслідок вибухової травми, якої зазнав під час обстрілу наших позицій з РПГ-7.

Похований 18 травня у Житомирі. У нього залишились дідусь, бабуся та сестра-двійнятко.

Загиблі Герої травня-2018 07

  1. Андрій Вікторович Маслов (позивний Футболіст) народився 21.05.1987 року у селі Новопокровка Чугуївського району Харківської області.

    У липні 2015 року він добровольцем прийшов до батальйону "Донбас". Спочатку служив солдатом, командиром відділення 2-го взводу 1-ї штурмової роти.

    Знаєте, хто такий Ідейний Патріот? Саме з великих літер. Це він, Футболіст, це його безкомпромісність та жага до дій, це його невпинне та невтомне бажання воювати за Україну, воювати до кінця, до останнього подиху. Неможливо до кінця собі уявити усю глибину його душі, як не намагатись.

    Він був не лише гарним військовим, у нього була магнетична харизма, яка огортала оточуючих якимось дивним спокоєм, адже якщо Андрій поруч, нічого страшного не трапиться, він цього просто не дозволить. Футболіст мав чудові організаторські здібності, влаштовував спортивні змагання в умовах війни, все показував, все роз'яснював, а його улюбленою грою був футбол, яким він захоплювався ще до початку бойових дій, погравши на професійному рівні не в одній команді Харківщини, Донеччини, Горішніх Плавнів та Мелітополя.

    Пояснювати, звідки узявся такий позивний, певно, вже не треба.

    Його батько - професійний кадровий військовий, а мати - завідувач дитячого садочка, і вони удвох змогли дати напрочуд правильне виховання своєму синові, наділивши того усіма якостями, якими має бути наповнена людина з витонченими гранями характеру.

    У 2015 році Андрій разом із хлопцями брали участь у бойових діях в районі Широкиного, здійснювали бойові виходи у напрямку Докучаєвська. Після того, як батальйон у серпні 2016-го вивели на бойове злагодження до села Старе Київської області, з'явилися певні проблеми з поверненням назад, адже, незважаючи на обіцянки вищого командування повернути бат на нуль, їм сказали перебувати на другому ешелоні першої лінії оборони, тобто, стояти на блокпостах, чого бійці зовсім не бажали робити, вони прагнули воювати, а не чергувати.

    Тому хлопці у жовнті 2016-го перейшли до 3-ї роти "Донбас" 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади. І тоді Футболіст також продемонстрував свої шедевральні організаторські здібності: він знаходив номери телефонів хлопців, телефонував, запрошував до складу 3-ї роти. Вони потрапили до Авдіївки на три тижні, після чого бригаду вивели на ротацію, на ППД до Глухова.

    Звідти Футболіст здійснив свій перший вояж на блокаду торгівлі з окупованими територіями. Це спричинило неабиякий резонанс, тому хлопців терміново зняли з блокади та відправили знову до Авдіївки.

    Коли під час блокади, в районі Костянтинівки побили людей, які там були, Андрій, який перебував у відпустці, негайно разом із побратимами знову вирушив туди. Він тоді казав: "Як це, наших б'ють, що коїться взагалі?"

    По тому хлопці знову повернулись до Авдіївки, а з травня 2017 року вони перейшли до розвідувального взводу 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

    Вони були сім'єю. Міцною, дружною сім'єю, у якій кожен стояв горою за свого друга та побратима. У військових є такий термін – "просочування". Це непомітний вихід на нову позицію та окопування з облаштуванням вогневих точок.

Вони першими здійснювали дуже небезпечні виходи на нові позиції, тихесенько там облаштовувались, окопувались, переносили стрілецьку та більш важку зброю. Коли поранило Цинка, хлопці за 2 хвилини зібралися у повну бойову готовність, незважаючи на те, що було літо, і був час відпочинку: хто ходив у шортах, хто готував їжу, хто відпочивав. Зібралися та кинулися на допомогу, не беручи до уваги можливу засідку сепарів.

Одного разу, у травні 2017 року, Андрій та ще один боєць зробили вихід у "сіру зону", між нашими та ворожими позиціями. І в цей час розпочався бій, противник почав накривати наших вогнем з ДШК. І от уявіть ситуацію, сидять хлопці між двох вогнів, над головами кружляє ворожий безпілотник, розривні кулі з ДШК потрапляють у гілки, з моторошним звуком, від якого стає ще більше не по собі. "Андрюха, давай йти звідси", - каже побратим, на що той спокійно відповідає: "Ні, сидимо". Холоднокровність Футболіста вражала. Колосальна витримка у найнебезпечніших ситуаціях.

Він завжди хотів бути на передку, був справжнім патріотом своєї країни, що опинилася у біді. Я вже казав про його неймовірну любов до футболу. Він намагався переглядати усі матчі, якщо була така можливість, в Авдіївці теж, коли з хлопцями йшов дивитись футбол (звісно, що з автоматами, по-іншому там не можна), казав Маю: "Дядя Вова, ми на футбол, телефони в кишенях, якщо що, будемо за одну-дві хвилини після дзвінка!"

Були моменти, коли хлопці могли відпочити, поспати, у відносному спокої лише під прикриттям побратима, який у ці моменти знаходився б на чергуванні поруч. І коли чергував Андрій, можна було спати спокійно, ніколи він не втрачав пильність та концетрацію, завжди ретельно виконуючи свої обов'язки.

Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію Андрій разом із побратимами знову змінив підрозділ, бажаючи лише одного - залишатись на передовій, залишатись та битись далі.

Молодший сержант, командир протидиверсійної групи 2-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 травня близько 5:00 в боєзіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) неподалік окупованої Горлівки.

Похований 24 травня на Алеї Слави у Харкові. У нього залишились батьки, дружина та 5-місячна дитина.

Загиблі Герої травня-2018 08

  1. В'ячеслав Васильович Куцмай (позивний Цинк) народився 07.11.1986 року у Києві.

    У батальйон "Донбас" прийшов у травні 2014 року. Служив у 2-й роті, брав у часть у бойових діях в районах Попасної, Артемівська, Лисичанська та Іловайська. При виході з Іловайського котла, поблизу селища Червоносільське потрапив у полон, звідки був звільнений 26.12.2014 року.

    Цинк був дуже добре фізично підготовленим, освіченим, розумним та інтелігентним. Відповідальний до поставлених завдань (як у теорії, так і в бойових умовах), неконфліктний, проте з гострим відчуттям справедливості.

    Після звільнення з полону він повернувся до батальйону та деякий час перебував у Широкиному у 2015 році. Служив солдатом, номером розрахунку протитанково-ракетного комплексу "Фагот" окремого протитанкового взводу.

    У ньому була присутня велика сила та кремезність, він самотужки міг підняти та віднести БК, який іноді не могли підняти й двоє бійців. Проте сила його була з вкрапленнями доброти, адже він не мав звички сваритись, кричати, лаятись. Навіщо було це робити, коли всю енергію можна було використати проти ворога, що В'ячеслав і робив.

    Згодом він переходить до 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, приймає участь у блокаді торгівлі з окупантами, після чого переводиться до розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, з якою приймає участь у бойових діях в районі Авдіївки.

    Крім того, що Слава володів майже усією зброєю, так ще й постійно муштрував себе, щоб не втрачати форму та завжди бити у десятку. Влітку 2017 року, коли Цинк воював у складі 72-ї ОМБр, він з першого пострілу з ПТУРа спалив вщент ворожий бліндаж з дистанції приблизно 1200 метрів. Також захоплювався читанням літератури за тематикою зброї та навколишньої природи.

Любив Слава дивитись коміків, але не російських, а західних. У нього була якась чарівна іскрометна психологія: з ним розмовляють, жартують, намагаються підколоти, а він зі спокійним виразом обличчя це все вислуховує, а потім однією точною фразою вивертає тему так, що підколює друзів сам.

Хлопці у бойових умовах приймають на психіку надважкий тиск, іноді нереально складно втриматись в тих умовах, тому, зазвичай, не збожеволіти допомагає грубий, але добродушний гумор. З підколками, з незлими жартами, такий гумор, який відсторонює на задній план погані думки та депресію, даруючи замість них веселий настрій.

У Цинка була Play Station 4, в яку він грав у вільні від боїв та чергувань часи. А що таке Play Station? Це кілометрові черги бажаючих, в яких текла слина від бажання пограти самим, попри те, що навколо вирує війна.

І ось у липні 2017 року, на шахті "Бутівка", він зазнав поранення від вибуху 120-ки. Він був у стані шоку, спочатку не відчуваючи болю, тому коли його евакуювали, Цинк хитро так каже хлопцям: "Не буде вам моєї Play Station, живий я, не дочекаєтесь". Ті зробили театрально сумні обличчя, мовляв, не пощастило.

Такі смішні випадки допомагають вижити у тому страшному вирі з постійного напруження, щосекундної готовності та запеклих боїв. До речі, позивний Цинк походить саме з його захоплення комп’ютерними іграми, в одній з онлайн-ігор у нього колись був логін Цинк, звідти й прижився цей логін вже як бойовий позивний на реальній, а не іграшковій війні.


Слава близько півроку лежав по шпиталях, у нього було важке поранення, осколки влучили йому у ногу та перебили кисть лівої руки. У руку йому вставили металеві пластини, але вона все одно не надто розгиналася. Під час лікування та реабілітації Цинк навіть думав повертатися додому, але не повернувся, тому що бажання не лишати своїх хлопців виявилось сильнішим за всі інші бажання.

Після того, як 72 бригаду вивели на ротацію, хлопці з "Донбасу2 перейшли до нового підрозділу, який у той час прибув на передову. Взимку цього року він знову опинився на нулі, поблизу Зайцевого, де почав займатися аеророзвідкою. Побратими, беручи до уваги поранення Цинка, почали оберігати його та жаліти, не даючи стопроцентних навантажень, а той навіть ображався, адже вважав себе нічим не гіршим за інших.

Старший солдат, старший оператор взводу розвідки 2-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Цинк усією душею прикипів до аеророзвідки, постійно запускаючи квадрокоптери. Нещодавно один із них збили сепари, то Слава ходив сумний та небагатослівний, а коли волонтери привезли йому новий, то радів, мов мала дитина, і негайно почав його випробовувати у дії.

Загинув 21 травня близько 5:00 в боєзіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) неподалік окупованої Горлівки.

Похований 25 травня у Києві. У нього залишились мати та брат.

Загиблі Герої травня-2018 09

  1. Богдан Олександрович Коломієць народився 29.04.1995 року у селі Лука-Мелешківська Вінницької області.

2012 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до Вінницького політехнічного університету на спеціальність "радіотехнік", у якому провчився 4 роки.

Богдан ще з 1 класу був найдобрішою дитиною в класі. Він був старанним учнем, завжди намагався думати нестандартно. Його цікавили різні науки, але віддавав перевагу природничим. Завжди спілкувався на глибокі теми, але при цьому зберігав свою якусь "безпосередність". Він завжди був на позитиві, які б випробування життя йому не підкидало, він посміхався, і знав, що все буде добре. У школі він носив довге, десь по мочку вуха, біле волосся, чого офіційно робити було не можна, вчителі сварились, а він все одно наполегливо носив його, здобувши над учителями маленьку перемогу.

Він взагалі був волелюбною людиною, мав на все свою думку та ніколи нічого не робив "для галочки". Дуже полюбляв читати фантастику, що була його стихією, та античну літературу. У школі Богдан був кращим у історії, неодноразово ставав переможцем олімпіад.

Після університету Богдан Олександрович деякий час попрацював, пробуючи себе в різних сферах діяльності, а прийняв свідоме рішення йти до армії, у якій мріяв піти на курси офіцерів для сержантів з вищою освітою. Але до сержанта треба було ще дослужитися, тому він був готовий до довгого очікування, адже маючи мету, не помічаєш часу.

28.11.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Спочатку Богдана було доправлено до Яворівського полігону, у село Старичі, де він пройшов 3-місячний курс молодого бійця, опанувавши професію навідника бойової машини БМ-21. Там йому дають звання старшого солдата, а 05.03.2017 року він вирушає у зону війни у складі реактивного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 24-ї окремої механізованої бригади.

Там він пробув майже чотири місяці, а з 01.07.2017-го, та до кінця серпня Богдан підвищував свою кваліфікацію у відділенні ракетних військ і артилерії 184-го навчального центра у Верблянах, де проходив курси командира бойової машини, звідки повернуся до бригади вже молодшим сержантом.

Якщо казати чесно, таких, як Богдан, серед нас дуже мало. Він зберіг щирість та прямоту чесної людини, ненавидів лукавство, у той самий час був дуже приємним у спілкування, врівноваженим та розумним. Постійно вдосконалював ступінь своєї ерудованості, багато читав. Його всі любили, його неможливо було не любити. Місяць тому Богдан перейшов до іншого підрозділу бригади.

Молодший сержант, командир 2-го відділення снайперів взводу снайперів 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 травня о 22.00 в районі селища Зайцеве Донецької області внаслідок осколкових поранень під час обстрілу наших позицій.

Похований 25 травня у рідному селі. У нього залишились батьки та сестра.

Загиблі Герої травня-2018 10

  1. Іван Всеволодович Жуков (позивний Жук) народився 10.04.1968 року у селі Озліїв Млинівського району Рівненської області. Останнім часом мешкав у місті Дубно.

До 6 класу хлопчина навчався у Млинівській школі №2, а потім – в Острозькій школі-інтернаті. Закінчив гірниче училище у місті Ровеньки Луганської області та на деякий час оселився у Луганську, де працював шахтарем. Після Сходу Іван переїхав назад до Рівненської області.

Його попередня сім'я залишилась на окупованих територіях, а на Рівненщині Іван створив собі нову сім'ю, у нього з'явилася дитина, але після того, як він вирушив на війну, дружина залишила його.

Восени 2014 року чоловік прийшов добровольцем до Правого сектора, до кінця року був на вишколах, а у січні 2015-го, у складі 3-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС вирушив на фронт, у Піски. Там він був декілька ротацій, беручи участь в усіх гарячих боєзіткненнях, у той самий час друг Жук ніколи не був позаду, навпаки, він зажди рвався на найнебезпечніші позиції, прикриваючи своєю спиною молодих побратимів.

Потім була Авдіївка (позиція Бастіон), а восени 2016 року Іван перейшов до лав УДА. Він завжди мав тверезий та виважений погляд на речі, не сперечався з командирами, не скаржився, коли було важко, а сам намагався підбадьорити інших.

Доброволець (останній місяць - старший на позиції) окремого легко-піхотного загону "Волинь" Української Добровольчої Армії.

Бували випадки, коли Жук змучений приходив з бойового чергування або виходу, але не питав, чи є щось кинути до рота, а казав: "братики мої, зачекайте годинку, я посплю та приготую вам щось смачненьке". Або навіть не лягав відпочивати, а одразу починав готувати їжу, і готував він напрочуд смачно, готував з любов'ю.

Під час артобострілів він сам вставав і йшов на пост, зганяв молодих у сховище, і казав: "тобі ще сім‘ю створювати, діточок виховувати, а я вже старий, мені треба тут бути". А коли обстріл був не надто серйозний, він жартував з молодими, вибиваючи з тих страх: "Заспокойся, зараз закінчиться".

Іван Всеволодович дуже любив Україну та все, що з нею пов'язане. Він чітко знав, за що воює: за майбутнє своєї країни, за те, щоб люди якнайшидше забули ту війну, мов страшний сон. Він мав витончену душу поета, писав чудові вірші, один з яких я процитую у кінці.

Нещодавно йому виповнилось 50 років, і свій ювілей друг Жук відсвяткував на бойових позиціях, разом із побратимами. До речі, хлопці, які мали честь воювати поруч з Іваном, завжди вудгукувались про нього позитивно, як про людину, яка ніколи не підведе і допоможе у будь-якій ситуації. Свою відповідальність за підрозділ і підлеглих ніс до кінця, інакше не міг, він просто не уявляв, як можна робити інакше.

Уявляєте, якого воїна, яку людину ми всі втратили?

Друг Жук неодноразово прикривав побратимів, завжди вчасно і вміло реагував у всіх складних ситуаціях. Справжній патріот, чесний і справедливий чоловік. Він завжди знав, як правильно вчинити у непростих випадках, знаходячи потрібні слова для молодих бійців, коли цього потребували обставини.

Його не стало 23 травня пізно увечері. Він загинув у районі населеного пункту Мар'їнка Донецької області, під час несення бойової варти.

Похований 28 травня у місті Дубно.

Загиблі Герої травня-2018 11

  1. Мар'ян Іванович Корчак (позивний Хитрий) народився 06.09.1995 року у селищі міського типу Шкло Яворівського району Львівської області.

Хлопець закінчив Львівське ВПУ №29, у якому отримав фах "технік-механік". 2016 року він долучився до Національно-визвольного руху "Правий сектор", а влітку того ж року вирушив у зону війни.

Доброволець, стрілець 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор".

Загинув 25 травня вранці у Донецькій області внаслідок поранень під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 27 травня у Шкло. У нього залишились батьки, брат та сестра.

Загиблі Герої травня-2018 12

  1. Віктор Васильович Ферлієвич народився 26.08.1994 року у селі Конятин Путильського району Чернівецької області.

2013 року хлопець закінчив Кіцманський технікум Подільського державного аграрно-технічного університету за спеціальністю "ветеринарний лікар".

04.12.2013 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший механік-водій БМП 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26.05 близько 20.00, на Горлівському напрямку, внаслідок підриву на фугасі під час бою з ворогом.

Похований 30 травня у рідному селі. У нього залишились батьки, брат та дружина.

Загиблі Герої травня-2018 13

  1. Ярослав Михайлович Дашкевич (позивний Рижий) народився 05.10.1995 року у селі Синарна Оратівського району Вінницької області у багатодітній родині.

Хлопець закінчив 9 класів Синарської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Вінницького ВПУ №5, де отримав фах "кухар-кондитер". Повернувшись до рідного села, Ярослав не міг знайти собі роботу, аж поки одного разу в газеті не побачив оголошення про військову службу за контрактом.

Він поїхав до Яворова Львівської області у листопаді 2013 року й підписав із ЗСУ контракт. З початку березня 2014 року перебував у Луганській області, на передній лінії оборони. Там зазнав поранення та лікувався у шпиталях Харкова та Вінниці.

Після одужання Ярослав Михайлович на три місяці повернувся до Яворівського полігону, а потім знову вирушив в зону війни, цього разу вже до Донецької області.

У вересні минулого року він востаннє був у відпустці вдома, і коли його спитали, чи не досить, чи не навоювався він, чоловік твердо відповів: "Я бачив смерть. Я бачив, як помирають ті, хто ще хвилину тому сміявся з тобою поруч, розумієте? Я вже не можу залишити їх, то – мої брати".

Солдат, механік-водій 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

26 травня на Горлівському напрямку, під час бою з ворогом, Ярослав підірвався на фугасі, а наступного дня від травм помер у Харківському військовому шпиталі.

Поховання заплановане на 1 червня у рідному селі. У нього залишились батьки, двоє братів та три сестри.

Загиблі Герої травня-2018 14

  1. Юрій Володимирович Журавльов народився 12.05.1973 року у місті Мирноград Донецької області.

У 2014-му, з початком бойових дій на Донбасі, став до лав Центру спеціальних операцій Служби безпеки України. Упродовж 4 років неодноразово брав участь у спецопераціях СБУ на охопленій війною території Донбасу.

Прапорщик СБУ, військослужбовець ЦСО "Альфа".

Загинув 26 травня під час чергового бойового виходу, потрапивши під обстріл у Луганській області.

Похований 28 травня у Бердянську. У нього залишились дружина та двоє дітей.

Загиблі Герої травня-2018 15

  1. Руслан Станіславович Муляр народився 24.01.1975 року у Тернополі.

1997 року закінчив Тернопільську академію народного господарства за спеціальністю "облік та аудит", після чого був призваний до лав Збройних Сил України у 1997, демобілізувався у 1998 році. Вже у 2001 році розпочав службу в СБУ. У жовтні 2014 року був призначений командиром групи відділу ЦСО "А". Від початку АТО неодноразово відряджався в район проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей

Займався спортом: легкою атлетикою та футболом; захоплювався автівками.

Полковник СБУ, військослужбовець ЦСО "Альфа", співробітник УСБУ в Тернопільській області.

Загинув 26 травня під час чергового бойового виходу, потрапивши під обстріл у Луганській області.

Похований 29 травня у Тернополі. У нього залишились батьки, дружина та троє дітей.

Загиблі Герої травня-2018 16

  1. Юрій Дмитрович Довганик народився 29.05.1971 року у Львові.

Навчався у СПТУ №17 Львова, у 1989 році був призваний на строкову.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.

22 травня під час обстрілу наших позицій в районі населеного пункту Зайцеве Донецької області дістав важкі поранення, від яких помер 31 травня у лікарні імені Мечнікова у Дніпрі.

Дата поховання уточнюється. У загиблого залишились дружина та донька.

Загиблі Герої травня-2018 17

  1. Костянтин В’ячеславович Гранов народився 08.06.1983 року. Мешкав у Харкові.

Командир розвідувального взводу 92-ї окремої механізованої бригади.

27 травня він дістав важке поранення голови, що було завдане ворожим снайпером, і 31 травня помер у лікарні імені Мечнікова у Дніпрі.

Дата поховання уточнюється.

ПІСЛЯМОВА

По них били зліва і справа, били постійно, не даючи часу перепочити, безперервно працювали міномети та АГС, кулі й осколки розпушували висушену нещадною спекою землю, впивалися в залишки цегляних стін, відколюючи дрібні шматочки, і піднімаючи фонтани біло-червоного пилу, що сухою шорсткою плівкою осідав у роті та на стінках горла. Від цього пилу постійно груди здавлював кашель, пил скрипів на зубах, а черга за чергою продовжували накривати зруйнований будинок.

Лівий фланг замовк ще вчора, і не було ніякої можливості пробитися туди, прострілювався кожен сантиметр вільного простору, їм залишалося тільки раз за разом безрезультатно викликати хлопців по рації, слухаючи, як у відповідь потріскує тиша. Вони вже знали, що немає його, лівого флангу, але намагалися налагодити зв'язок у марній спробі обдурити реальність ілюзорною надією. Правий фланг поки тримався, але відповідав рідко, а коли відповідав, то на голос в рації весь час накладалися звуки шаленої стрілянини та глухих розривів.

Голова була важкою та боліла від безперервного гулу, ревіння та свисту. Серпнева спека доводила до божевілля, проникаючи під броники, великі краплі поту застилали очі, і він чергував натискання на гачок автомата зі швидкими помахами гарячої руки, якою витирав обличчя, але це не допомагало, через дві секунди після цього, очі знову заливав піт, який щипав у куточках, заважаючи прицілитися. Він давно втратив лік часу, хвилини і години стиралися й випаровувались у вогні цього бою.

Ранок почався зовсім недавно, а у них вже було троє "двохсотих", хлопці лежали у дальньому кінці коридору, і ніяк не можна було зараз їх вивезти, дві групи, які вийшли на підмогу, були знищені, розстріляні на підходах до села, а наказ триматися не скасовували, наказ триматися з усіх сил, і вони трималися, хоча лівий фланг вже не відповідав, а правий виходив на зв'язок все рідше. Почали падати снаряди, підбираючись до посіченого металом будинку, снаряди вибухали з глибокими соковитими ударами, які лунали сильніше і сильніше, поки не стали нестерпними. Він стиснувся в кутку, закривши голову руками, чекаючи, поки перестане працювати артилерія, але останній снаряд упав зовсім поруч, і ранок спалахнув білим болем, і він закричав, закричав, закричав, і...

І прокинувся в своєму номері, стрімголов виринувши з пекучого світла того останнього бою у прохолодну передранкову темряву, розриваючи в'язку й вологу тканину сну, та ковтаючи залишки свого крику. Простирадло скуйовдженою грудкою лежало на підлозі, одна подушка впала з ліжка, а він широко відкритими очима дивився у стелю, важко й уривчасто дихаючи, в роті стояв той сухий і шорсткий присмак цегляного пилу, що постійно жив із ним вже майже чотири роки, кожну ніч огортаючи горло, і не реагуючи на воду, що він жадібно пив. Яскраві картини серпневого дня 2014 року поступово почали тьмяніти, але він знав, що наступної ночі вони знову повернуться, жбурнувши його назад, в те маленьке село на Сході України, в якому назавжди залишилися хлопці, в якому назавжди залишився і він сам.

Йому тоді пощастило, оскільки перебило коліно, пройшовши повз голови, і він залишився живий, тільки кульгавість стала постійною супутницею на все життя. Третя група все-таки прорвалася на допомогу, і його змогли витягнути, тому що лівий фланг знову ожив, несподівано вдаривши по росіянах з усього, що було, і це дало час, щоб забрати мертвих і поранених з епіцентру пекла.

Гудів кондиціонер, розбавляючи духоту ночі приємною прохолодою, за вікном дув сильний вітер, тому він вирішив пройтися до моря. Спроквола одягнувшись, він узяв ціпок, без якого тепер ходити не міг, і відкрив двері. Порив вітру кинув йому в обличчя солоний, насичений запах води. Море було темним, майже чорним, з білими пластівцями на високих хвилях, і він повільно пішов йому назустріч. Дійшовши до кромки прибою, він зупинився, дозволивши вітру видувати тремтіння з нервових клітин, видувати сон, який відвідував його майже щоночі.

Чайка, що метушилася, над морем, знову скрикнула, скаржачись на шторм. Дві самотні людини, що стояли у різних кінцях порожнього пляжу, довго дивилися на неї, не помічаючи одне одного, а потім повільно розвернулися та пішли кожен назустріч своїй безкінечній війні.

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут
Про полеглих у листопаді читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3069092
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору