EN|RU|UK
 Суспільство
  17416  17

 Загиблі Герої лютого 2018-го


Автор: Ян Осока

Дані про бойові втрати Української армії на Сході за лютий 2018 року. Імена та прізвища, а також більш детальна інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут. 
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут. 
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут. 
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут. 
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут

Про полеглих у листопаді читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

ВСТУП

 

Нещодавно потеплішало, і в повітрі відчувалось наближення першого місяця весни. Йшли дощі, змиваючи з вологої сірої землі білу ковдру снігу. Йшли дощі, і зимова краса навколишньої природи поступово розчинялась, танучи та стікаючи брудними струмочками по стовбурах дерев і кущів. Від білосніжних шапок на гілках нічого не залишилось, лише важкі краплі звисали з кори, і снайпер, який лежав у сплетінні зарослів, змушений був змінити маскування на понурий та сірий відтінок березня.

Снайпер лежав на своїй позиції вже чотири години, постійно дивлячись у приціл, повільно повертаючи обтягнутий маскувальною тканиною ствол гвинтівки зліва направо і навпаки, безперервно вишукуючи ціль. Він не поспішав, природа нагородила його витривалістю та безмежним терпінням, спокоєм і холоднокровною витримкою, що вже допомогли йому ліквідувати трьох українських солдатів за останній тиждень. Він бачив, як після його пострілів ті падали навзнак, і ту порожнечу, що оселилася у нього всередині, охоплювала дика, первісна, якась звіряча радість.

Снайпер не хотів згадувати, яке ім'я йому дала при народженні мати, він давно відмовився від колишнього життя, забувши та викресливши все гарне та погане, що в ньому колись було, він жив теперішнім часом, не шкодуючи про минуле та не думаючи про майбутнє. Він добровільно приїхав до чужої країни, тому що він любив тільки одне почуття в собі. Він любив ненависть, насолоджувався нею, саме вона наситила його кров тією отрутою, що допомогла вижити на цій війні, позбавивши його душі та перетворивши серце на камінь, на якому він із задоволенням робив насічки, що символізували кількість знятих їм солдатів противника.

У снайпера був позивний, і цього йому цілком вистачало. Він ніколи не розповідав про те, хто він і звідки, обмежившись назвою країни. Серед його підрозділу було багато випадків пияцтва, але він сам не вживав алкоголь, вважаючи за краще постійне перебування у тверезому стані заради того, щоб у будь-який момент можна було вийти на полювання. Він розглядав це саме, як полювання на тварин, якими, на його переконання, і були українці, безпородними і брудними тваринами, яких слід було знищити до останнього.

Зберігаючи жорстку рівномірність дихання, снайпер припав до прицілу, розглядаючи окопи, до яких було метрів 800. У сектор огляду потрапляло все те ж саме: брудні мішки, колоди, купа опалого листя та гілок, сірі кущі, спалений давно уазик. День наближався до кінця, розчиняючи у вечірньому холоді залишки того незначного тепла, яке змушувало розтікатись останні крихти снігу і наповнювати глибоку тишу монотонними ударами крапель об землю. В оптиці було порожньо, окопи нібито вимерли, снайпер так і не засік за день жодного руху, проте він знав, що це тимчасово, рано чи пізно обов'язково який-небудь необережний солдатик, який повірив у примарну безпеку, висунеться назовні, щоб негайно отримати кулю в око.

Снайпер вважав себе професіоналом, і незабаром він зрозумів, що на сьогодні полювання закінчене, занадто затерпло тіло і втратив стовідсоткову чутливість вказівний палець біля спускового гачка. Дуже повільно він почав відповзати з кущів, роблячи один рух на кілька хвилин, намагаючись увесь час перебувати між сплетінням гілок і ворожими окопами, він розумів, що його теж можуть вистежувати.

А коли він нарешті добрався до своїх позицій і зник з очей, на іншій стороні повільно заворушилася купа опалого листя та гілок.

 

 Загиблі Герої лютого 2018-го 01

  1. Олександр Миколайович Рибальченко (позивний Пломба) народився 11.01.1994 року у селі Петрівське (зараз - Коржове) Сватівського району Луганської області.

Вихованням хлопця з самого дитинства займались бабуся з тіткою, щільно та з турботою огортаючи його простирадлом батьківської любові, якої він був позбавлений. Сашко увесь час мріяв знайти батька та щоб поруч була мама, але доля вирішила інакше.

Закінчивши 11 класів сільської школи, 2012 року вступив до технікуму у місті Щастя, у якому отримав фах "водій крана". Офіційно попрацювати не встиг, займався заміною старих вікон на металопластикові конструкції.

Він з дитинства захоплювався риболовлею та різноманітними конструкторами, у нього була присутня технічна складова розуму, що могла б вивести його на кращі місця серед інженерів. Олександр Миколайович мав твердий, інколи впертий характер, завжди робив те, що запланував, та ніколи не боявся труднощів. "Буде так, як я сказав", - любив повторювати він, не слухаючи нікого, окрім бабусі та тітки, чиї слова мали для нього величезний авторитет.

Коли розпочалася війна, Сашко одразу пішов добровольцем до батальйону "Луганськ-1", та починаючи з серпня 2014 року перебував у зоні війни. 12.02.2015 він був призваний за мобілізацією та потрапив до розвідки 93-ї ОМБр, з якою був дислокований спочатку у Пісках, а потім - в Авдіївці.

Війна війною, а кохання поза розкладом. Разом із ним у бригаді проходила службу одна дівчина, з якою у Сашка виникли взаємні почуття, з якою він відчув себе по-справжньому щасливим, познайомившись із нею саме в Авдіївці. Його не злякала відповідальність за неї та двох її дітей, а коли вона завагітніла, він заспокоював її словами: "Сонечко, не хвилюйся, все буде зі мною гаразд, я зможу, я впораюсь, ти лише чекай та не нервуйся".

Він ніколи не боявся ворога, його не відлякувало перебування на жодній позиції, де б вона не була розташована. Пломба увесь час прагнув потрапити на нульовку. Завжди прагнув бути першим, робив такі вчинки, щоб за ним ішли люди. Коли його підрозділ заїхав до Пісків, Сашко перший вступив у бій, першим відкрив автоматний вогонь по позиціях російських військ, а за ним потім пішла піхота.

Одного разу був випадок, коли у Пісках наш опорний пункт "кошмарив" снайпер, не даючи продихнути бійцям, постійно тримаючи їх у напрузі. Олександр з побратимом, натягнувши по дві каски на голови, довго виманювали ворожого стрільця, як-то кажуть "на живця", постійно ризикуючи зловити кулю, але не зловили, зате змогли засікти місце, де розташувався снайпер, після чого координати тієї схованки негайно були передалі нашим, які накрили його з мінометів та кулеметів, накрили так щільно, що більше той снайпер нашим ніколи не дошкуляв.

Сашко дуже полюбляв ставити розтяжки, причому експериментувати з цією справою. З цивільного життя за ним прийшло його захоплення риболовлею, тому, він разом зі своїм бойовим другом (який незабаром став його хрещеним братом) виходив іноді на ставки, що на кригу, що на літню риболовлю.

Він був одним із перших, хто зазнав у Пісках контузії, першим з тих, хто прийняв на себе танковий вогонь, коли був наказ зайняти місце під куполом церкви та вести спостереження, він обрав місце трохи нижче, і в той самий момент по куполу церкви почав працювати танк. Якби під куполом знаходився Пломба - ця стаття була б написана набагато раніше, але в той раз його ангел-охоронець не дозволив смерті забрати Сашка з собою.

2016 року, коли бригаду з Пісків вивели, Олександр Миколайович навчався керуванню безпілотників, а 24.03.2016-го підписав із ЗСУ контракт на півроку, який потім постійно продовжував на такий самий термін.

Молодший сержант, командир топогеодезичного відділення 93-ї окремої механізованої бригади.

Сашко встиг повоювати на Бахмутській трасі, в районі населених пунктів Трьохізбенка та Новотошківське. У червні 2017-го на Бахмутці зазнав чергової контузії.

У нього було яскраве та насичене життя, він не хотів нічого упустити, прагнув встигнути все зробити, усюди побувати. Мріяв про затишне сімейне щастя, про власного сина, про звільнення рідного Луганська від цього багаторічного кошмару. У грудні минулого року він був нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".

Загинув він 1 лютого о 15.05 у Донецькій області від поранень, отриманих внаслідок підриву на осколковій загороджувальній міні. Сашко разом із побратимами займався розмінуванням місцевості, дві міни вони встигли зняти без пригод, а третю він встиг сфотографувати за одну хвилину до своєї смерті. Сказав хлопцям, щоб відходили на безпечну відстань, ті встигли відійти, коли стався підрив.

Поховали Сашка 4 лютого у рідному селі. У нього залишились бабуся, тітка, чотири брати та цивільна вагітна дружина.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 02

  1. Дмитро Вадимович Сисков (позивний Провідник) народився 18.06.1980 року у Чернігові.

1997 року хлопець закінчив 11 класів школи №2 (перші 9 з яких навчався у спортивному спецкласі, брав участь у змаганнях з баскетболу), після чого був призваний на строкову, яку проходив на посаді водія-хіміка у підрозділах МНС. 2004 року вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну на спеціальність "будівництво будівель та споруд", але навчання не закінчив за власним бажанням.

Він походив з дуже інтелігентної сім'ї, його мати - вчителька, і вона змогла наділити хлопця ерудованістю та потужним інтелектом, захопленням книжками та історією, що була для нього рідною стихією. У нього була чудова співуча українська, бездоганність якої неодноразово викликала захоплення в оточуючих.

Жили вони з мамою дуже скромно, але в їхній квартирі завжди був присутній ледь вловимий, проте потужний аромат гармонії та духовної спорідненості з оточуючим світом. Це помічали ті його друзі, які приходили у гості до хлопця, зайти до оселі Дмитра нагадувало поринання у теплу та прозору воду, у якій швидко бігають промінчики світла.

2014 року він був у відрядженні у Миколаєві, коли на Сході почалися масові заворушення, які потроху переростали у щось більш серйозне за акції протесту. Чоловік одразу сказав колегам по роботі: "Я йду до армії. Це війна, і я маю бути там".

Таким чином, коли війна роздерла на шматки спокій країни, Дмитро Вадимович одразу відправився роздирати на шматки війну.

У січні 2015 року, у місті Ніжин він проходив навчання у таборі глибинної розвідки. Там Дмитро й отримав свій позивний, і історія ця досі викликає добрий сміх у побратимів.

Річ у тому, що зріст воїна був під два метри, а у перші дні навчання бійці спали хто як і хто на чому, і ось одного дня у розташування бази привезли старі армійські ліжка, погнуті, іржаві та з дірками у сітці. Дмитро просто не вміщувався у довжину цих ліжок, через що його ноги звисали на підлогу. А разом з ліжками ще завезли диванні подушки, тому він узяв собі декілька, постелив у кутку кімнати, щоб спати на них, та відгородився від усіх занавіскою. Вийшло щось на кшталт купе у потязі, ось так і з'явився цей дивний позивний Провідник.

Незабаром Дмитро разом із групою однодумців почав готуватись до поїздки на Схід та 26.05.2015 року прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, водій 4-ї роти батальйону спеціального призначення "Донбас" Національної Гвардії України. Брав участь в обороні села Широкиного, звідки потім забрав з собою спаніеля, якому дав прізвисько Чапік, і який став його талісманом та вірним другом. Чапік знаходився поруч майже завжди, не відходячи від свого хазяїна, а коли Дмитро дивився на нього, в очах світилася безмежна любов, яку тільки може випромінювати людське серце до собаки.

У Провідника були золоті руки, він дуже добре тямив у техніці (у батальйоні керував КрАЗом), мав великий, завойований не словами, а вчинками, авторитет серед побратимів, не впадав у відчай або зневіру, ставлячи на перше місце неконфліктність, бойове братерство та гарний настрій. Згодом отримав звання молодшого сержанта, а 20.09.2016 року підписав із ЗСУ новий контракт та разом зі всією 4-ю ротою "Донбасу" перейшов до нового підрозділу, до якого прибув 29 жовтня.

Молодший сержант, командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти "Донбас" 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Справедливий та принципіальний, Дмитро Вадимович завжди доводив до кінця будь-яку справу, іноді йшов на принцип "або я її, або вона мене", і жодного разу не програвав, настільки послідовно та педантично робив необхідні кроки задля вирішення всіх проблем та труднощів. Позитивний, завжди усміхнений добряк-велетень був безжальний лише до ворога, а своїх любив усією душею.

Разом із 16-м батом спочатку перебував на нульових позиціях в Авдіївці, потім підрозділ вивели на ротацію, а влітку минулого року Провідник повернувся на передову, де й тримав оборону до останнього дня.

Загинув 12 лютого о 9.55 в районі селища Кримське Луганської області. Наші хлопці вийшли на бойове перевіряти розтяжки, але при поверненні до своїх позицій потрапили під вогонь ворожого кулемета. Дмитро Вадимович загинув, але тіло його наші забрати не змогли через щільний обстріл, тому воно потрапило до ворога, який віддав його лише через три дні.

Похований 17 лютого у Чернігові. У нього залишились батьки.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 03

  1. Олександр Васильович Гречук (позивний Якут) народився 13.04.1979 року у селі Зоря Дніпровського району Дніпропетровської області. З 2002 року мешкав у селі Степове того ж району.

Після 11 класів сільської школи хлопець пішов працювати на м'ясокомбінат "Зоря Дніпропетровська", що знаходиться у селі Чумаки. Працював він важко, але ніколи не жалівся та не кидав свою роботу, почуття відповідальності було у нього в крові з малих років.

Завжди та усюди його поважали як справедливу та принципіальну людину, якій не випала доля хапати зірок з неба, але яка раділа тому, що мала та завжди намагалась досягти своєї мети.

16.09.2016 Олександр Васильович підписав контракт та після проходження навчання був доправлений до свого підрозділу.

Старший матрос, кулеметник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Він дуже поважав військову дисципліну та вдосконалення бойових навичок, у критичних ситуаціях не впадав у паніку, а був здатен приймати самостійні та виважені рішення, а також швидко орієнтуватися за небезпечних обставин.

У червні 2017-го він нарешті офіційно одружився зі своєю дівчиною, з якою жив цивільним шлюбом, починаючи ще з 2002-го.

Загинув Олександр Васильович 15 лютого о 15.15 на Приазовському напрямку Донецької області внаслідок множинних осколкових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій. Помер дорогою до військового шпиталю міста Маріуполь.

Похований 17 лютого у Степовому. У нього залишились дружина та п'ятеро дітей (старший син також військовий, служить у 17-й окремій танковій бригаді).

 Загиблі Герої лютого 2018-го 04

  1. Юрій Миколайович Кушнір народився 19.06.1978 року у селі Жилинці Ярмолинецького району Хмельницької області.

Закінчивши 9 класів школи №7 у Хмельницькому, вступив до ВПУ№9, яке закінчив з відзнакою, отримавши фах "електрогазозварювальник". Відмовившись від подальшої вищої освіти задля того, щоб допомагати батькам, хлопець пішов на роботу до акціонерного підприємства "Адвіс", у якому працював газорізальником 15 років.

На самому початку війни вирушив добровольцем до спецпідрозділу МВС "Богдан", а невдовзі у складі іншого підрозділу вирушив на передню лінію оборони.

Молодший сержант, радіотелеграфіст 1-ї штурмової роти окремого батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна 54-ї окремої механізованої бригади.

30.07.2017 в районі міста Мар’їнка, при облаштуванні позицій для стрільби з СПГ-9 Юрій Миколайович зазнав кульового поранення у живіт, яке завдав ворожий снайпер. Куля увійшла збоку, пошкодивши нирку, печінку та селезінку. Переніс 15 операцій у різних шпиталях України (Львів, Харків, Київ).

Помер на світанку 18 лютого у Київському шпиталі внаслідок серцевої недостатності (чоловік ще до поранення мав із ним проблеми, лікувався від гіпертонії у Покровську та Світлодарську, а довготривалий курс лікування від поранення виснажив його ще більше).

Похований 21 лютого у Жилинцях. У нього залишились батьки та брат.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 05

  1. Валерій Ігорович Єгоров народився 17.12.1989 року у місті Прилуки Чернігівської області.


2008 року закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж, у якому здобув спеціальність "педагог-організатор". У коледжі хлопець відвідував гурток туризму, заняття в якому вів один з його викладачів коледжу. Серед учнів була така традиція - День Здоров'я, це коли всі групи виїжджали в ліс, варили кашу, розводили багаття, грали в різні спортивні ігри, брали участь в естафетах. 

Це були незабутні часи молодості, які до сих пір з теплотою згадують його одногрупники, адже цього року планували зустрітись з нагоди десяти років від закінчення коледжу, і вони зустрінуться, але вже без Валери.

Потім хлопця призвали на строкову у 1-ий окремий батальйон морської піхоти з вересня 2008 по вересень 2011 року, він був старшим матросом, старшим навідником.

Паралельно зі службою в армії, Валера вступив на заочну форму навчання до Національного педагогічного університету ім. Драгоманова у 2008 році, отримавши у Лубенській філії диплом бакалавра за спеціальністю "початкове навчання (практична психологія)" у 2010-му.

А невдовзі війна розколола його життя на "до" та "після".

Валерія Ігоровича було призвано за мобілізацією 19.03.2014 року. Спочатку він потрапив до 1-ї окремої танкової бригади, де служив старшим навідником мінометного розрахунку. Він постійно прагнув потрапити до зони війни, тому написав прохання про переведення, і вже наприкінці травня прохання задовольнили.

Старший солдат, командир гранатометного відділення 34-го окремого мотопіхотного батальйону (на той час - батальйон територіальної оборони "Батьківщина"). 

Перша ротація на війну відбулася у липні 14-го року. Спочатку батальйон доправили до Костянтинівки на формування, а 21 липня почався блискавичний штурм Дзержинська (нині - Торецьк), у якому Валера брав безпосередню участь. Після штурму наші хлопці зайняли оборону на підходах до Горлівки, перекривши понад половину підступів до міста.

Далі батальйон було перекинуто у напрямку Дебальцевого та висоти Гостра Могила, що знаходиться на околицях Луганська, на тих позиціях Валерій Ігорович пробув приблизно місяць, і там уперше здійснив розвідувальний рейд. З 1 листопада 2014-го він став повноцінним розвідником. У 15-му році брав участь у боях за Зайцеве, коли росіян відтісняли до школи та ферми.

Демобілізувавшись восени 2015-го, чоловік лише пару місяців пробув удома, а 25.12.2015-го підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

У Валери було два захоплення, яким він віддавав усього себе. По-перше, він був ковалем. Обожнював працювати з металом, на кожній новій позицій облаштовував саморобну кузню, у якій проводив майже увесь вільний час. Доходило до того, що відчергувавши у наряді, він не йшов відпочивати, а бігом летів до своїх завитушок та різноманітних кованих виробів. Використовув шматок рейки як ковадло, з нічого міг зробити горнило, а якщо не виходило зробити з першого разу - не нервувався, а спокійно та розсудливо переробляв, поки результат його не влаштовував.

Другим захопленням була історія. Він знав її настільки глибоко, що у перервах між боями збирав навколо себе хлопців, втомлених та брудних, у руках яких ще не охололи автомати, та міг годинами розповідати про історію саме цих місць, де вони перебували, які річки тут протікали року так десь 1600-го. І хлопці слухали, настільки цікаво Валера міг розказувати, що несила було відірватись.

Загинув 19 лютого о 12.40 у Донецькій області внаслідок поранень, отриманих під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого у Прилуках. У нього залишились батьки та брат.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 06

  1. Сабіна Станіславівна Галицька народилась 24.09.1994 року у селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області. 

    Закінчивши 9 класів сільської школи, дівчина вступила до Новоград-Волинського медичного коледжу, у якому отримала фах фельдшера. По тому рік встигла попрацювати акушеркою у Барашівській сільській лікарні. Планувала отримати вищу освіту, але не встигла.

    Взагалі, у неї було дуже багато планів на життя, різноманітних мрій та сподівань. Вона була молодою дівчинкою, яка полюбляла романтику та діточок, але, водночас, вона вже встигла стати воїном, навіть не тримаючи у руках автомат. 

    01.04. 2016 року вона підписала із ЗСУ контракт, маючи велике бажання допомагати пораненим у боях солдатам, та після навчання на полігоні "Десна" прибула до свого підрозділу.

    Сержант, старша медична сестра приймально-сортувального відділення медичної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

    Дуже грамотна та працьовита дівчина-медик, яку ніколи не лякала небезпека, мужня та рішуча, у попередню дислокацію бригади у зоні війни вона 4,5 місяця перебувала "на нулях", витягуючи хлопців з того світу. Подружці своїй писала, що в неї все добре, планувала зустрітись із нею у березні.

    Планувала, мріяла. Це все минулий час, немає її більше з нами.

    Вбили Красуню 20 лютого о 15.30 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Луганськ", на передній лінії, прямим влучанням протитанкової керованої ракети у наш БРДМ.

    Поховали її 23 лютого у рідному селі. У неї залишились батьки та брат.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 07

  1. Ілля Тарасович Сербін народився 26.04.1993 року. Мешкав у селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.

Військовослужбовець 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 лютого на Світлодарській дузі від осколкового поранення у шию.

Похований 25 лютого у Києві.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 08

  1. Олександр Володимирович Сівко народився 07.09.1998 року у селі Пісківка Бородянського району Київської області.

2016 року закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства, у якому здобув професію "електромонтажник вторинних ланцюгів; слюсар-електрик з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті". 

29.05.2017 року підписав із ЗСУ 3-річний контракт.

Солдат, навідник 1-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 25 лютого у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 27 лютого у Пісківці. У нього залишились батьки та брат.

 Загиблі Герої лютого 2018-го 09

  1. Олександр Вікторович Казміров народився 21.11.1996 року у селищі міського типу Стара Синява Старосинявського району Хмельницької області.

З 2003 по 2009 роки навчався у Щербанівській ЗОШ 1-2 ступенів, а з 2009 по 2012 роки – у Заставецькій середній школі. Закінчивши, вступив до Жмеринського ВПУ за спеціалізацією "залізничний транспорт" на фах "провідник пасажирського вагона; квитковий та багажний касир; прийомоздавальник вантажу та багажу", але провчився лише один рік, залишивши навчання у зв’язку з відсутністю коштів. Починаючи з 2013 року чоловік працював на різних роботах, щоб допомагати своїй родині.

13.07.2016 року Олександр підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

17 лютого о 17.20 у Донецькій області, під час обстрілу наших позицій з СПГ-9, Олександр Вікторович зазнав важкого поранення голови, був доправлений до Харківського військового шпиталю, де переніс операцію та перебував у стані коми.

Помер у ніч на 26 лютого, не опритомнівши.

Поховання відбудеться 1 березня у селі Шарівка Ярмолинецького району. У нього залишились батьки та сестра.

 

ПІСЛЯМОВА

 

У чоловіка під купою опалого листя та гілок було красиве українське ім'я та син, який загинув на Савур-Могилі у тому страшному серпні 2014 року. Чоловік, який лежав під цією купою, до війни працював викладачем вищої математики в університеті, але після того, як на його очах єдину дитину засипали землею, він залишив усе та пішов добровольцем на фронт. Його нічого не тримало, йому не було для кого більше жити, він дивився, як закопують могилу, і з кожним помахом лопати в його душу падали грудки відчаю та безнадії.

Він поставив перед собою єдину мету: стати гарним солдатом; він сумлінно і довго вчився мистецтва знищувати цілі з великих відстаней, потрійні інтеграли та збіжності числових рядів з додатніми членами були забуті, відсунуті на другий план, замість них він займався лише простими розрахунками траєкторії кулі та поправками на вітер.

Останнім часом по позиціях його підрозділу бив ворожий снайпер, бив спокійно, не поспішаючи натискати на гачок, бив упевнено, що видавало в ньому аж ніяк не дилетанта. Снайпер любив бити в очі, з окопів ніхто тепер не висовувався, по відкритій місцевості пересувалися короткими та швидкими перебіжками. І він поставив перед собою завдання. Завдання було просте. Завдання було здійснюване. Саме тому він годинами безперервно лежав без руху, напружено вдивляючись через оптику в сірий похмурий пейзаж на тому боці.

Він засік його вчора у другій половині дня, і допоміг йому в цьому вітер, точніше повна його відсутність. Стояв такий неймовірний штиль, який буває раз на рік, коли здавалося, що найтонкіше павутиння, підкинуте вгору, залишиться нерухомо висіти в повітрі, наповненому розрізаними на тисячу частинок краплями води. Він плавно повертав оптику, виводячи в сектор огляду ділянки ворожих позицій, побитих металом дерев, темну вуаль чорного минулорічного листя, а кілька разів навіть бачив, як перебігають солдати. Він не знімав їх, нічим не виказуючи свою присутність. Він чекав його, того одного, заради кого він нерухомо лежав серед купи гілок, відчуваючи, як холод поступово пробирається всередину кісток.

Він вирахував його по одному лише руху серед скупчення кущів. Серед цього чарівного штилю він швидше відчув, ніж побачив, як дивно ворухнулось покривало з листя на землі, ворухнулось і негайно завмерло, начебто поривом вітру підняло, але не було вітру, і він уважно, протягом години вдивлявся в те місце, припускаючи, що той рух міг бути викликаний звичайною мишею, і коли денне світло почало тьмяніти, листя на тій стороні повільно почало відповзати. Чоловік із красивим українським ім'ям не став поспішати, а ретельно спостерігав, як снайпер потихеньку залишає своє місце, знаючи, що завтра той повернеться, обов'язково повернеться.

Сьогодні вночі не стріляли, і він зайняв своє місце ще під ранок, дбайливо притулившись до СВД. Він знав, що той, з іншого боку, вчинив так само, він відчував це, він чекав. Чекати довелося недовго. Він побачив, як снайпер не поспішаючи повертає ствол, вишукуючи ціль. Піймавши в приціл прищулене око ворога, він злегка поворушив ногою, викликавши цим легке коливання гілок. І коли ствол різко перемістився у його напрямку, він чітко побачив в оптиці, як широко розкрилося око снайпера від несподіваного розуміння. Він плавно натиснув на спусковий гачок, не відводячи погляду від прицілу, і здивоване око вибухнуло червоним сплеском, перетворившись на безформну пляму кольору розчавленої полуниці.

Чоловік із красивим українським ім'ям повільно видихнув, притулився неголеною щокою до ствола гвинтівки та тихо прошепотів:

- За тебе, синку. За тебе.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/ua/r3053053
Коментувати
Сортувати:
у вигляді дерева
за датою
за ім’ям користувача
за рейтингом
 
 
 
 
 
 вгору