EN|RU|UK
 Общество, Спорт
  8829  6

 Доброволець Олександр Чуб: Зробили успішну операцію - і через місяць я почав ходити з паличкою. З'явилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді.


Автор: В.Кіртока

30-річний мешканець Ніжина, що зазнав поранення ноги у Донецькому аеропорту, ввійшов до складу української збірної, яка вперше взяла участь у міжнародних спортивних змаганнях Invictus Games, і після них вирушив на велосипеді з канадського Торонто до американського Вашингтона.

З 23 по 30 вересня у канадійському Торонто відбулися "Ігри нескорених". Їх заснував принц Гаррі, тому логічно, що перші змагання відбулися у Лондоні в 2014 році. В іграх беруть участь військовослужбовці та ветерани, які зазнали травм та поранень під час виконання службового обов'язку. Другі ігри були у 2016 році в американському місті Орландо. Цього року було вирішено провести їх у Канаді. І вперше туди вирушила українська збірна. Наші хлопці повернулися з 14 медалями!

Серед учасників змагань є багато бійців, про яких ми розказували. Це і Вадим Свириденко, який втратив у Дебальцевському котлі стопи та кисті, і Олександр Зозуляк, якого двічі переїхав танк, внаслідок чого боєць залишився без руки, і Владислав Кузнєцов, який врятував екіпаж БТРа, викинувши ворожу гранату, але втратив кисть...

Олександр Чуб рік відновлювався після важкого поранення ноги, якого зазнав у Донецькому аеропорті восени 2014 року. Милиці він залишив заради... велосипеда. Потрапивши в Америку з презентацією фільму Леоніда Кантера "Добровольці Божої чоти", він вирішив затриматися у Штатах і помандрувати країною. Так і зробив, проїхавши десять тисяч кілометрів! А коли повернувся в Україну, через деякий час почалися відбори до збірної для участі у "Іграх нескорених". Олександр був майже підготовленим кандидатом для змагань у велосипедних перегонах. Не дивно, що він пройшов усі випробування і опинився в основному складі.

2 жовтня в київському Борисполі зустрічали українську збірну, але вона повернулася не в повному складі. Олександр Чуб знову вигадав собі пригоду і вирушив із Канади до американського міста Вашингтон на велосипеді.

Доброволець Олександр Чуб: Зробили успішну операцію - і через місяць я почав ходити з паличкою. Зявилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді. 01

"Коли нас погрузили на БТР, почався обстріл мінами... От тоді я і набрав батька, сказав, що поранений. Бо не знав, чи доїду до лікарні"

– В аеропорт наша група заходила в ніч з 2 на 3 жовтня, – розповідає Олександр. – Я знав куди їду, хотів туди потрапити. Відразу відстояв наряд в старому терміналі і пішов поспати. І тут сталася якась містика. Я прокинувся від того, що прямо біля моєї голови потекла вода. Встав, закрив кран. Він був відкритим, але чомусь до того вода не текла... Вийду, думаю, гляну, що там робиться. Все одно вже прокинувся. Вдягаю бронік. Виходжу і чую, як командир групи 3-го полку спецназу Редут віддає наказ: "Брати живими!" Виявилося, що в термінал зайшла ворожа група. І тут вибухає граната і загорається підвал, з якого я в тільки вийшов. Після того нас почали трамбувати танки...

На третій день мого перебування там мене поранило в ногу. Танк лупанув. Мене і Володю Березовського з 79-ї бригади одним снарядом накрило.

– Наскільки важко тобі було випасти з активних дій?

– Звичайно, я слідкував за подіями в аеропорту. Мене вразило його падіння... Все це було дуже важко. Але сам я найбільше боявся стати обузою рідним. Чесно кажучи, я б ще довго не дзвонив рідним. Але коли нас погрузили на БТР, почався обстріл мінами... От тоді я і набрав батька. Бо не знав, чи доїду назад...

– Хто ти за освітою?

– Медуніверситет я покинув. Якби не батьки, я б туди і не пішов. Я любив біологію. Якби нею займався, сидів би зараз у Ніжині, вивчав жучків і був би щасливий. А так мати моя медсестра. Вона завжди хотіла бути лікарем. От мене й підбила отримати саме цю освіту. Я закінчив школу з золотою медаллю. Але з першого дня в університеті вчитися не став. Хотів анатомію знати, але навіть на першу пару нічого не вивчив. Вважав, що я сам маю керувати власним життям. І до цих пір так і думаю. Насправді, якби я змирився з долею доктора, вже сидів би десь з круглою ряхою і косив би з пацієнтів по двадцять гривень. Хоча у мене багато друзів лікарів. Хороших. Але я б не був лікарем.

– Чим ти зайнявся, покинувши навчання?

– Вирушив у плавання. Це була можливість світ подивитися. Пішовши з університету, я маявся без справи, думав, чим би зайнятися. І тут подруга каже: "У мене дєдушка матрос". Я поспілкувався з ним. І... Хтось за дев'ять місяців народжує, а я після дев'яти місяців після виникнення цієї ідеї зробив документи і пішов в рейс. Відпрацював два контракти. І навіть бачив на власні очі, як захоплюють у полон кораблі. Точніше, майже проспав захоплення нашого корабля піратами.

Ми були в зоні, яку контролювали два катери берегової охорони. Торгові судна я завжди порівнюю з Україною. Шмат гарний, а зброю мати, щоб себе захистити, не можна. Я відстояв вахту з чотирьох дня до восьми вечора. Моєю задачею якраз і було наглядати, щоб на нас не напали пірати. У випадку їх наближення всі підходи блокуються, оголошується тривога, щоб всі вчасно змогли сховатися у машинному відділенні. Під час мого чергування все було спокійно. Я передав вахту і пішов відпочивати. Заснув. І тут на весь корабель: "Тривога, тривога! Пиратское нападение. Это не учебная тревога". От дідько. Я ж тільки заснув. Та ну його на фіг. Перевернувся на інший бік. Але чую- по палубі: шльоп-шльоп-шльоп. А я на самій нижній палубі. Моя кімната - двері в двері з машинним відділенням. Відкриваю каюту і бачу: старпом голий біжить. У нього також тільки вахта закінчилася, і він мився. Тільки встиг комбез схопити. З ним в руках і біг. Тільки тоді я подумав: мабуть, тривога таки справжня. Не поспішаючи, вдягнувся. І зробив три кроки до машинного відділення.

Ситуація яка була? До матроса, який ніс вахту, вийшов моторист. Вони вдвох ловили рибку. Тут з корми підходить дерев'яний човен на веслах, бо двигун виключили. У ньому сидить десять мавп з автоматами. Всі, до речі, босі... Драбину закинули, залізли на палубу. У них все чітко і відпрацьовано. У них там піратство – це добре налаштований бізнес. Якісь агенти, які піднімалися до нас з різними пропозиціями, передали схему судна. Тому що одна група піратів видавила вікно в надстройці на палубі і через туалет залізла всередину. А інші побігли по трапу на місток. Тривогу оголошували російською, а в команді був один грек, він не зрозумів і тому провтикав, не сховався. А капітан дуже довго гроші переховував. Всі інші втекли. Правда, старпом розповідав, що йому пірати прямо в спину дихали.

У полон потрапили капітан і стармех. Це по суті джекпот. Навіщо ще когось забирати і тягати потім по Африці? Достатньо таких поважних людей. Нападаючі перерили каюти. Пізніше я навіть жалкував, що не здався. Африка, джунглі, пригоди, красота. Якби я знав, що капітана і стармеха взяли, точно пішов би з ними третім для компанії.

Полонених пірати згрузили ще на один свій човен, який підійшов з іншого борту. І поїхали. А катери берегової охорони "випадково" в той момент були один за сім миль, другий за дванадцять. Весь напад тривав хвилин 20-25.

Старпом став замість капітана. Судно працювало далі, а контора займалася викупом. Знаю, що капітана та стармеха викупили через місяць або через два за 120 тисяч доларів. Я спілкувався там з одним американським капітаном. Так він розказував, що його викупили за 350 тисяч.

– А що ви перевозили?

– Це був танкер. У нас були нафтопродукти, солярка в основному. Майдан у Києві почався, коли я був у рейсі. 8 березня я повернувся в Україну. Друзі мене зустріли і відразу повезли на Хрещатик. Тут вже не було Майдану, а якась толпа алкоголіків і малолєток. Стало неприємно, що я все пропустив і бачу лише це. Мої ж всі друзі були на Майдані і біля бульдозера на Банковій 1 грудня. І в інші важкі дні. На щастя, ніхто не загинув. Тільки на війні почали залишатися...

Доброволець Олександр Чуб: Зробили успішну операцію - і через місяць я почав ходити з паличкою. Зявилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді. 02

Ліворуч від Олександра Леонід Кантер, який зняв фільм про добровольців у Донецькому аеропорту ще в 2014 році

Тоді ж ми всі вирішили іти в Нацгвардію. Вирішили, коли зустрічаємося у військкоматі. Я ще встиг поїхати на обирок до Леоніда Кантера. Він також сказав, що приїде в пункт призову. І в призначений день ми зустрілися з друзями – нас було 11 чоловік. І тут Леонід з другом іде. Здорово! Вже нас 13. Так всі і потрапили в одне відділення.

"Ще коли ми летіли в Америку, з'явилася ідея проїхати через всю країну на велосипеді"

– Але ж ти опинився в "Правому секторі"...

– Я всюди не довго був... Ми кинули Нацгвардію після скандалу в Слов'янську. Спочатку Нацгвардія була суперова для мене. Хто хотів, той навчився там всьому. Мене розписали в кулеметники, потім у гранатометники. Прийшли хлопці, у яких був військовий досвід, то по вечорам вони викладали новачкам медицину і тактику.

Літом 2014 року ми зайшли на третій блокпост Слов'янську. Там несли чергування. Воно було досить простим. Але були й прикольні історії. Я дізнався, що машина між блокпостами загубила бронепластину з броніка, якими була обвішана для безпеки. І одна відпала. Це сталося десь в кілометрі від нас. Я пішов за трофеєм. Пройшов через зєльонку, перебіг через дорогу, забрав пластину і вернувся сусідньою дорогою. Було ще декілька вилазок. Там ми пережили перший серйозний обстріл. Це дало змогу на інтуїтивному рівні орієнтуватися в майбутньому.

Після Нацгвардії ми поїхали в "Айдар". Нас не взяли в той підрозділ, в який ми хотіли. Пізніше всі, хто в ньому був, загинули. Лишилися тільки двоє хлопців.

А "Правий сектор" нас узяв. Я пройшов "учєбку" ДУКа. І в середині вересня приїхав у батальон, який знаходився у Пісках. Через днів три-чотири нас спитали, хто хоче в аеропорт. Я визвався відразу.

– Як відновлювався після поранення? Як вирішував, що робити далі?

– Коли мене поранило, Леонід, який зняв і показував фільм "Добровольці Божої чоти", почав мене кликати на всі презентації. Я називав себе експонатом. Мене возили і показували людям, бо я був людиною звідти, з цього фільму. Я не дуже люблю, коли збирається багато людей, хоча тут спілкування було класне і веселе. Потім Леонід домовився, щоб фільм показали у великих містах Америки, і запропонував нам з другом Фазаном їхати експонатами і туди. В нозі у мене ще стояли металеві пластини. Декілька операцій не дали ефекту. Кістки не зросталися. У квітні нарешті зробили успішну операцію. І через місяць після неї я почав ходити з паличкою. А в серпні, коли знову поїхав на Обирок до Леоніда, кинув паличку. І в Штати вже летів на своїх двох. У нас вже була зима. І я мріяв: може, в Штатах вдасться покататися на велосипеді. Я дуже люблю подорожувати на двоколісному. Відразу почав розпитувати про таку можливість. І у нас всіх з'явилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді. Так і зробили. Купили його. Хлопці вернулися в Україну, а я поїхав по Штатах.

Я завжди любив мандрувати. І плавання на кораблі було продовженням моїх мандрів. Але до того я подорожував Україною, автостопом – по Росії і Білорусії. Таким чином з'їздив у Краснодарський край. Тепер я волочуся в більш крупних масштабах.

Доброволець Олександр Чуб: Зробили успішну операцію - і через місяць я почав ходити з паличкою. Зявилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді. 03

З допису у Фейсбуці:

"24 січня 2016 року.

Моє життя завжди нагадувало мені трагікомедію: нещастя з переважанням кумедних сцен. Ось і цього разу, як тільки я домовився з громадою Х'юстона про показ стрічки у неділю, вищі сили вирішили трохи посміятися з мене, а заодно, перевірити, наскільки серйозні мої наміри. Не встиг я від'їхати від Франклінктонського поліцейського департаменту і двадцяти кілометрів, як в мене рвонула покришка. Вона вже одного разу дірявилася, після чого проїхала в аварійному режимі 700 кілометрів, що, погодьтеся, дуже непоганий показник. Але цього разу там утворилася дірка, в яку легко проходило два пальці і покришка вже явно не піддавалася ремонту. Це було в глушині, де про веломагазин тільки чули. Тож матюкаючись і пам'ятаючи славного Кулібіна, я взявся за ремонт. Наклеїв всередину найбільшу латку і згадав, що в мене є диво-клейка стрічка (дякую Roman Kovbasnyk), приклеїв нею ще. Зверху намотав два шари зіпсованої камери. Звичайно, накачав лише мінімальний тиск (2,5 атмосфери) і поставив на переднє колесо, де менше навантаження і амортизатор. Всередину ще проклав шар камери під покришку. І на цьому аварійному варіанті я вкрутив близько 650 кілометрів до Х'юстона!

Але на цьому приколи з мене не скінчилися. Безклейові патчі цей раз виявилися неякісними і щораз зривалися, запаска була вже також заколота в хлам. В мене закінчився ремнабор і тут знову допомогла диво-стрічка (але її треба трохи більше давати, ніж звичайна латка). Після того, як мене шліфонув дощик з градом, всі ті латки повідкисали, а нові не бралися...

Думаєте це все? Це тільки початок!

В Техасі GPS повів мене лісовими дорогами в обхід фрівеїв. І коли до виходу на трасу лишалося кілометра два, я напоровся на шлагбаум з написом "приватна власність. Проїзду немає". Вертатися було не варіант, тому я перекинув велосипед через нього (не раз таке практикував), але не розрахував трохи, він жорстко приземлився і мій багажник відламався....

Гаплик. Але дядько Кулібін не був забутий і цього разу, тому я прив'язав його шнурками до рами. Це трохи заважало їхати, але я проїхав, як розкарака, останні двісті кілометрів.

Ще, для повноти стьобу фатуму над піддослідним: Gologovski Alex мене відправив у мотель, щоб я привів себе трохи в порядок перед Х'юстоном, де побачивши розетку і шаровий wi-fi мій телефон зажадав оновлення, і я, як лох, погодився. Він, звичайно, заглючив у процесі, і я ризикував залишитися без зв'язку, але, на щастя, індійській хлопчина, сім'я якого тримає мотель, допоміг мені, підключив мій вередливий телефон до комп'ютера і завершив оновлення (до речі, виявляється, що є вже молоді люди, що не знають, що таке комунізм і СССР - радує).

То ж з такими пригодами я таки припхався до Х'юстона, де мене дуже тепло зустріли місцеві ”.

– Як сприймали фільм?

– Були два різних контингенти. Українська діаспора і кола, які до них підтягнуті, дуже активні. Але були люди, які намагалися зробити покази саме для американців. Для мене показовим було, коли одна жіночка, яка не входила ні в які громади, сама пішла в Санта-Розі в місцевий кінотеатр, розповіла, що є людина яка пропагує фільм про мир. Зал їй надали безкоштовно. На радіо почали крутити оголошення. В місцевих газетах надрукували оголошення. І на показ прийшло сто американців. Українців було всього чоловік п'ять. Не більше. В зал заходили з попкорном і пивом. Це було дивно. Але вони прохавали емоцію. І потім мене засипали питаннями. Всі готові були бігти рятувати Україну. І тоді в мене виникла думка. Якби ми взаємодіяли у Штатах на державному рівні, правильно було б не по українським громадам показувати фільм, а саме американцям.

"Я одиночка. Мало хто в це повірить, бо в мене багато друзів!"

– Скільки штатів ти проїхав на велосипеді?

– Близько десяти. Впоперек від Флориди до Каліфорнії. Поранена нога нормально себе поводила. Палець лише болів, бо ніготь вростав. Спочатку я хотів їхати до Мексики. Але втрутилася містика. У Флориді я поїхав на Кі Уест – крайню точку Америки. І там показав кіно. Людей було не багато, але получився гарний вечір. Ми добре поспілкувалися. І я в фейсбуці написав: їду в бік Мексики, але якщо хтось запропонує показати кіно, готовий заїхати, навіть якщо відхилення від маршруту буде сто миль. Мені відразу ж написали – заїжджайте в Сан-Антоніо. Це майже кордон з Мексикою. Підходило. Відповів: окей. А потім прийшло повідомлення: "Фінікс не проїжджаєш?" А я не планував, бо це конкретно середина штатів, Арізона. Задумався і відповів – побачимо.

– За що жив і де ночував?

– Все дуже просто. У мене був намет і спальник. Раз на два тижні я заїжджав на якісь події і від'їдався. Біда, що американці завжди тичуть гроші. Я намагався уникнути цього. Льоні віддавав і хлопцю, якому ногу відірвало. Але коли залишився сам, не раз було відкривав рюкзак, а там сто доларів лежить. Хтось вкинув. На кемпінгах, буває, з кимось заговорюєш і залишаєшся на ніч. Розказуєш свою історію – про мандри, про війну, про кіно. Разом і вечеряємо.

– Неприємні ситуації були?

– Ні. Південь Америки – це одноповерхова Америка. Привітна, хоча і всі озброєні, але там царює повага навіть до маленького велосипедиста.

Я мандрував три з половиною місяці. Виїхав 15 грудня 2015 року, а закінчив 30 чи 31 березня 2016. Все в моєму життя стається випадково. Ми живемо в полі вхідної інформації. Її можна відхилити або прийняти. Можна відхиляти в надії, що прийде щось краще, але так і недочекатися чогось важливого. А можна прислухатися і використовувати те, що є.

– Куди ти обов'язково потрапиш? Що тобі цікаво?

– Мені все цікаво. В тому-то й штука, що люди перебирають. Всі мені говорили: о Штати, Штати. А я повернувся і відразу пішов від Батурина до Києва 450 кілометрів на байдарці. Сам. Настільки кайфово мені від нашої природи. В нас так класно, але більшість не хоче дивитися навкруги. О, в Штатах класно, – не раз чув я. Але ж у нас не гірше.

До війни я якось з Дебальцевого їхав в Антрацит. Там сніг був чорним. Тому ті краї не дуже люблю. Я не фанат Донбасу. От Наддніпрянщина мені подобається. Правий берег, де круті береги. Черкащина. Туди далі, на південь.

В Америці мені сподобалася Юта. Там людей мало. І Гранд Каньйон. Можна двісті кілометрів їхати і не побачити жодного населеного пункту. Краса. Це найбільша моя проблема. Я легко спілкуюся з людьми, але співпрацювати з кимось, розраховувати на когось мені важко. Щоб діяти в команді, мене доводиться себе ламати. Я одиночка. Мало хто в це повірить, бо в мене багато друзів!

З допису у Фейсбуці:

"12 березня 2016 року.

Я зробив це! Душу наповнює радість, серце з трохи прискореним ритмом ганяє по тілу кров та емоції, легені інтенсивно вдихають сухе, але п'янке повітря нічного каньйону.

Якби я був американцем, то на виході мене чекала б преса або поліція (швидше за все і ті й інші). А так я собі тихенько вискочив на дорогу під прикриттям ночі і поїхав собі. Лише пил восьми геологічних епох на моєму велосипеді та мулячі кізяки на сандалях видавали мою причетність до подолання каньйонних троп.

Порушивши майже всі правила нац. парку ("обмалював" скелі, почав спуск з north rim, закритого на зиму, з велосипедом, ночівлею не на кемпграунді, купанням в струмках та водоспадах, та ще й не заплативши за це все діло, бо не було кому, всі вже спали) але не порушивши жодного внутрішнього правила: нікому і нічому не заважав, не смітив і не плюндрував довкілля, лише випробовував себе, перебираючися через каньйон в рамках експерименту над собою з перетинання континенту велосипедом та ідеєю веселити і надихати оточуючих, я зміг довести собі, що навіть на нозі, напханій залізяччям, можна багато чого пройти.

На все життя запам'ятається мені цей день..."

– Після Батурина я працював у дитячому таборі, потім сплавився по Дністру до Заліщиків, – продовжує Олександр. – Маленькі подорожі на три-чотири дні не рахую. Їх було багато. Потім Українська академія лідерства запросила мене поганяти дітей по горам. Після того поїхав на велосипеді у батальйон, де у нас були навчання. Відсвяткувавши новий 2017 рік, разом с другом пройшли 70 кілометрів вздовж румунського кордону по снігам. Морози були мінус 15 градусів. Я був готовий до зимового походу, але в мене було тісне взуття. Я все тягнув з покупкою нормального. І підморозив собі пальці.

Всі ці подорожі були дуже важливі для мене, для покращення мого психологічного стану після війни. Наскільки я знаю, солдат ізраїльскої армії відразу після служби рік мандрує. Це обов'язково. Леонід Кантер після служби зразу поїхав у Фінляндію. І зміна пик допомогла йому вернутися до нормального життя, не скидати агресію на рідних. А моя подорож... Хто такий поранений? Це той, хто не встиг виконати свою задачу. Війна не закінчена перемогою, а ти випав із подій. І подорож – це подія, в якій ти поставив собі задачу і виконав її. Я хотів побачити Тихий океан і побачив.

Подорож - це завдання, ціль. В багатьох країнах військових відразу не відпускають додому. В частині місяць тримають, де він дрова рубає.

З допису у Фейсбуці:

"7 березня 2017 року

Нарешті....

Нарешті вчора таки дорвався до шосейничка. Вскочив на нього і рушив від Ніжина до Києва.

Вітер – один з кращих тренерів витривалості і чудовий руйнівник марних очікувань. Перші двадцять кілометрів він дує в спину і ти несешся 40-45 км/год і думаєш, егегей! Такий темп до Києва втримаю!

Поворот, вітер в ліку скулу, тебе починає здувати потроху з дороги, зустрічні фури несуть ривок, і так ти преш сорок кілометрів зі швидкістю 28-34 км/год.

В Кіптях дорога бере на північ, і ти лоб в лоб стикаєшся з зустрічним південним вітром і починаєш потроху чманіти, борячись з ним за кожен кілометр швидкості. Щоб на спідометрі вдавити 26, треба добряче повкручувати, а попереду ще майже сто кілометрів дороги.

Та з сутінками стихає вітер, дорога за Броварами трохи міняє напрямок і починає забирати вниз, і ти з новими силами вриваєшся в шумне загазоване місто і спізнюєшся лише на десять хвилин на зустріч.

У цілому вийшло майже 150 кіломеирів з середньою швидкістю 27,4. Не погано, як після зимової сплячки.

P.S.: Хоча після видалення пластин не пройшло ще й місяця, та відчуваю знане полегшення. Нога не скрипить і майже не ниє".

– Хотілося б працювати на досвід реабілітації бійців, але команди для цього немає, – продовжує Олександр. – Я себе більше у окопі не бачу. В 2014 році був рух вперед. Я жалкую, що пропустив Свєтлодарку. Тепер намагаюся рухати інформацію про нашу війну за кордон. Як Віталій Горкун рухає нову поліцію, так і мені хотілося б зробити щось важливе. Інформаційна складова, яка стала частиною моєї велоподорожі, так само щось рухала в світі. Це було ідеальне поєднання – подорож та розповіді про війну.

Та я і втратив два роки під час лікування. Не буду вже таким ефективним воякою, яким був на початку війни, хоча в армії ніколи не служив.

Доброволець Олександр Чуб: Зробили успішну операцію - і через місяць я почав ходити з паличкою. Зявилася ідея, щоб я поїхав через всю Америку на велосипеді. 04
Лікування Олександра зайняло багато часу. Після перших операцій нога не зросталася, тому боєць довго ходив на милицях, а потім із паличкою

– Чому в тебе позивний Чуб? У тебе ж абсолютно голена голова.

– Прізвище в мене таке – Чуб, – розсміявся Олександр. – Вийшла така суперконспірація.


Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r458685
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх