EN|RU|UK
 Общество
  6182  4

 НАРОДНИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАДИМ БАЛЮК: "БУДЬ-ЯКА МОЯ ЗАСЛУГА – ЦЕ ЗАСЛУГА МОЇХ ЛЮДЕЙ. Я І ПІД ГОРЛІВКОЮ ВИТЯГАВ ЛЮДЕЙ ЗАВДЯКИ СВОЄМУ ЕКІПАЖУ"

26-річний командир мотопіхотного взводу, який залишився вірним присязі під час окупації Криму, рік прослужив на лінії вогню як санітар. У нього не загинув жодний поранений! Тепер чернівчанин захищає Україну в Донецькій області, у одному з найгарячіших місць передової. У Вінниці відчайдушний військовий отримав недержавний орден “Народний Герой України”.


Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 01

Розбиту недобудовану церкву, яку з 2014 року рівняють з землею, стріляючи по українських позиціях з околиці Донецька, обов'язково показують журналісти, які потрапляють на лінію вогню. Піски, одне з елітних селищ, стали передовою війни ще в 2014 році, коли звідси відправляли БТРи з бійцями, провізією та набоями у Донецький аеропорт. Тут немає жодного цілого будинку. Ба більше – жодного вцілілого скла. Особняки з білими мармуровими сходами та колонами, розкішними камінами та банями-басейнами тепер стали позиціями для українських солдат. У найкращих з них є надійні підвали, в яких, власне, й розташовуються наші хлопці. Бо в самих будинках жити неможливо – по Пісках постійно стріляють танки, САУ... Неодноразово селище горіло. От і в кінці серпня, коли стояли спекотні дні, ворог спеціально обстрілював селище запалювальними патронами. Піски згоріли ще раз. Командування бригади спеціально вилодило фотографії будинків під час пожежі й попередило: “Наразі у населеному пункті вигоріло понад 50 домогосподарств, які не вдалося врятувати силами ЗСУ, що унеможливлює повернення місцевих мешканців у свої домівки після завершення антитерористичної операції”.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 02

Червень цього року. За ці місяці ворог розбив церкву ще більше. Фото: Дмитро Муравський.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 03

Церква вся в диму під час пожеж у Пісках

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 04

Така церква зсередини. По ній регулярно працює танк...

Під церквою також було закладено надійний великий підвал. Час від часу він слугує прихистком для наших хлопців. Коли я побачила 26-річного Вадима Балюка, не відразу зрозуміла, що він тут головний. Він – наймолодший із взводу. Але перші ж його слова, поведінка, витримка розставили все по місцях. “Швидко вниз, – сказав він беззаперечним тоном, – щойно в ста п'ятдесяти метрах звідси куля прилетіла точно в одного мого бійця. Бронежилет врятував”... Поки ми розмовляли, хлопці принесли пошкоджені пластини і металевий магазин, через який пройшла куля. Вона зупинилася в кевларовій підложці. Боєць Зелений народився не просто в жилєті, а саме в бронєжилеті. Ще через декілька хвилин він особисто з'явився під церквою. Як уточнили пізніше, у нього не було жодних пошкоджень, хоча від удару Зелений впав. Сподіваюся, не потрібно пояснювати, що бійці побачили, звідки було зроблено постріл і зробили все, щоб ворог не міг повторити звідти жодного пострілу... Поки не прийшов Зелений, Вадим сильно нервував, був сірим від переживань. Але як тільки побачив свого бійця, відразу почав посміхатися і розказувати смішні історії.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 05
Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 06
Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 07

Куля пройшла через металевий магазин, пластину бронежилета і застрягла у кевларовій підложці. Це врятувало життя бійцю. Всі три речі тепер будуть зберігатися у музеї бригади

КОЖЕН ВЕЧІР БОЮСЯ ЗА СВОЇХ ЛЮДЕЙ”

– Коли ми з хлопцями попадаємо під обстріл, вони чомусь ховаються під мої ноги, – говорить Вадим Балюк. – Якось я і замкомзвода їдемо на нашому “Москвичі", повному мін, там лежав і міномет. Виїхали на трасу – і по нас почали стріляти. Кажу: "Фєдя, куля". А він: "Я нічого не чув". Вискакую із машини і кричу: стрибай. Він мене слухається, але ховається мені під ногу. Я питаю: " Що ти робиш?" Він каже: " Ти ліг під дерево. Воно тут єдине. А я подумав так: я кщо проб'є дерево і тебе, то мене, можливо, не зачепить"... Лежу на спині, сміюся, а над нами кулемет стриже кущі.

Другий раз він мені на ногу впав, коли кулі почали свистіти отут, коло церкви. Тільки ми вийшли з-за стіни, як по нам почали стріляти. Мої ноги – це найнадійніше укриття.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 08

Хлопці, що сидять поряд з Вадимом, кивають, погоджуються.

– Вперше я злякався за своїх людей на Чонгарі, – продовжує Вадим. – Коли ми зайшли туди, мене поставили командиром взводно-опорного пункту на адміністративному кордоні з Кримом. Дали частинку землі, яку я мав оберігати. Поряд з нами розташувалася громадська організація кримських татар "Аскер". Я відразу побачив у них зброю. В перший же день, коли ми заїхали, виніс на дорогу "Утес". Ми його показово чистили, розбирали... Під час цього я з молодшим сержантом підійшли до сусідів і спитали, що у них робить зброя. Кажуть: це вєсові макети. Я попередив, що у нас то все також макети. І кулі дерев'яні. "Якщо будете дуркувати, можемо з вами пободатися”, – відразу попередив. Спочатку було наче тихо-мирно. Але з часом почали нагліти, виходити з табора із зброєю. Я попереджував не раз, що не варто так робити. Нам почали погрожувати, казати, щоб ми забралися з їхньої території, бо ми заважаємо їм тримати оборону. Тобто у нас була своя оборона, а у них своя. Не знаю, з ким вони боролися. І одного дня ми їх просто роззброїли, забрали 11 одиниць стрілкового озброєння. Під час йього мені було сильно не по собі, тому що ми ж знаходимося на мирній територі ї. І я не розумів, чи можна там стріляти в небезпечній ситуації, чи ні. Слава Богу, все відбулося без єдиного по стрілу.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 09

Цей знімок зроблено під час служба Вадима на Чонгарі біля Криму

До речі, минулого тижня нарешті з'явилася офіційна інформація: "Изъятое в феврале 2017 года херсонской полицией оружие и боеприпасы у общественного объединения "Аскер", которое базировалось на админгранице с Крымом, признано боевым. Об этом говорится в ответе главного управления Национальной полиции в Херсонской области на запрос журналиста Радіо Свобода. "Проведенными экспертными исследованиями изъятое огнестрельное оружие, боеприпасы и взрывчатые вещества признаны боевыми", – говорится в документе".

ЗА ЧАС МОЄЇ СЛУЖБИ САНІТАРОМ НЕ ЗАГИНУЛА ЖОДНА ЛЮДИНА, ЯКА ДО МЕНЕ В РУКИ ПОПАЛА”

– А справжня війна почалася тут, у Пісках, – говорить Вадим. – У мене тут двоє людей загинули. Кожен вечір боюся за своїх бійців. Тут же зараз іде хлібне перемир'я. (Ми говорили з Вадимом у кінці серпня. – Авт.) Але о дев'ятій кожного вечора починається стрільба. Ворог не соромиться використовувати навіть таке озброєння як "Град Партизан". Одна з ракет прилетіла в 15 метрах від нашої церкві. Коли вона розірвалася, від вибухової хвилі в підвалі двері перекосило. Я дуже боюся за своїх людей і тому постійно з ними знаходжуся. Я не можу собі вибачити, що ніч провів не на позиції, а на контрольно-спостережному пункті. Хлопці й загинули...

Перший поранений був у нас в перший же день, як ми приїхали. Я пішов на позицію Казантіп подивитись, як хлопці облаштувались, тільки зайшов туди, як почався обстріл. Поранило хлопця. Надавав йому допомогу, витягали його...

На День прапора Вадим і ще двоє військових повісили у сірій зоні прапор України. Причому закріпили його на шестиметровому металевому флагштоці, для чого з собою тягнули розборні конструкції.

Це ж було ризиковано, навіщо ви це робили?

– Розуміючи всі ризики, я й пішов особисто. І як це – навіщо вішати наш прапор? Хай ворог бачить і знає, що все це наша земля. Для мене це важливо. Коли бачиш, що прапор висить там, де ніхто не ходить, де лінія вогню, веселіше воювати. Є до чого намагатися дійти, зайняти нові позиції.

З чого для тебе починалася війна?

– В зоні АТО я спочатку потрапив під Зайцеве. Мене оформили в медроту, і я став санітаром.

Мене прикомандирували в роту Змєя 34-го батальйону. Перше, що я робив там, – витягував із сірої зони тіло загиблого... Приходилося рятувати людей під час обстрілів під Горлівкою. Дехто вважає мою роботу там геройською, але я жодний свій вчинок не назву героїчним. Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу і МТЛБ, або як ми її називаємо "мотолизі". За час моєї служби санітаром жодна людина не загинула, яка до мене в руки попала. Позиції "Ферма" і “Фрегат” в Зайцевому постійно обстрілювалися. Вивозити поранених доводилося броньованою технікою, яка сама по собі – мішень. А броня в мотолизі – тонесенька... Але нічого, їхали, перемотували прямо під час боїв...

Рік я прослужив санітаром, за цей час став командиром взводу. Потім мене без мого відома подали вчитися на молодшого лейтенанта. Командир медроти сказав: "Тобі треба рости”. Він і подав мої документи. Так я потрапив у Львів на тримісячні офіцерські курси. Їхав з легкою душею, бо вже сильно втомився. Рік проходи в формі, яка була в крові. Причому не моїй, а чиїсь. Але я ні разу навіть не подумав, що втрачу пораненого. Кожний мав вижити. Я тут, у Пісках, двох своїх втратив. І сам надавав їм допомогу, але нічого не зміг зробити...

Після курсів я хотів повернутися саме в 34-й батальйон, в роту до Змєя. Але потратив в 17- й... Став командиром протитанкового кулеметного взводу 3-ї роти. Прийняв посаду і пішов до Роми Кулеші, позивний Койот. Він відвів мене до комбата, і той вже домовився, що я буду служити в 34-му батальйоні у 3-й роті.

У мене у взводі всі старші мене. Найстаршому – 44 роки. Але мені це було по приколу, хотів їх чогось навчити. Мене ж три місяці так ретельно вчили. Ці курси – дуже сильна школа. Я в Зайцевому стільки не стріляв, скільки під час навчання. Мене навчили стріляти з БМП- 1, БМП- 2, зенітки, з усіх видів озброєння. Дуже толкові інструктори у нас були. Мені це все дуже подобалося. Ми спали по три години на добу. У нас була ранкова стрільба, нічна, в день також. Я був здивований, що у нас в Україні можуть бути такі курси.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 10

Бійці 57-ї бригади після церемонії нагородження приймали вітання головного редактора Цензор.НЕТ Юрія Бутусова

"Я ПЛАНУВАВ ЗАЛИШИТИСЯ ЖИТИ В КРИМУ”

До війни Вадим служив у Криму. І під час окупації півострова повів себе так, як і мав український військовий. Хоча багато з тих, хто так називався, став зрадником.

– Свій перший контракт я підписав після півроку строкової служби, – говорить Вадим. – Мене розподілили в сімферопольську частину, де я служи в фєльдегерем, займався охороною державної таємниці. Мені відразу дали службову квартиру. Я навіть думав лишатися жити в Криму назавжди. Я завжди хотів бути військовим. Але батьки вважали, що краще, якщо я стану інженером. Я послухав. І після дев'ятого класу пішов в технікум, після чого поступив у Львівську політехніку на заочне відділення. Отримав фах “контрольне вимірювання приладів і автоматизація". Пробував працювати по професії. Рік промучився. Не моє! Хотів бути військовим. І пішов в армію.

Звідки це в тобі?

– Не знаю. Дід воював у Другу світову. Його батько також. Бабуся моя в німецькій окупації була, розказувала, як її били німці. Їй було вісім років. Вона не розуміла, що їй говорять, і німці просили води набрати. Вона зрозуміла, що до чого, після того, як її побили... І носила їм воду. А дід дійшов до Берліна. На Одері він залишився без ноги. І мало що розказував про те, як воював. Видно було, що йому неприємно згадувати про війну.

У дитинстві я прочитав і до цих пір моєю найулюбленішою книжкою залишається "В окопах Сталінграда" Некрасова.

Я завжди дуже серйозно ставився до присяги, хоча багато х о про пускав це повз вуха. Але для мене це клятва, яку я дав раз і на все життя.

Мене влаштовувала посада фельдєгеря. Я знав, що займаюся дуже важливою місією. Я охороняв державну таємницю. У нас дотепер залишається єдиний спосіб передання державної таємниці - з рук в руки. Це не значить, що я солдату-срочніку листа приносив. Колись нас дуже цікаво перевіряли. Нам дали оцинкований ящик. Він важив 700 кілограмів. Його потрібно було доставили в Одесу. Ми все зробили належним чином. А коли його при нас відкрили, там виявилися... Не може ще говорити, що саме, бо це ж державна таємниця, – посміхається Вадим. – Скажімо так – будівельні матеріали. Так нас перевіряли есбеушники, як ми будемо супроводжувати вантаж.

На момент окупації я був у частині. Вона місяць перебувала в облозі. Я відразу розумів, що все серйозно, хоча мої товариші казали: "Русские нас не оставят. Это они нас пугают"... Зрештою з трьохсот чоловік, які служили в нашій частини, вийшли в Україну всього чотири військові. Вінницька, Київська, Херсонька область, кримчани - там залишалися люди з усіх регіонів країни.

Ви знали, що вони обрали “руській мір”?

– Так, вони відразу казали, що готові служить Росії, але не розуміли, як це буде. Зв'язку ж не було ніякого, не було можливості ні з ким порадитися. Єдиний наказ, який ми отримали, це коли навкруги частини стали російські БТРи, командувач флоту Березовський дав команду здати зброю на склади. Ми ж тоді ще навіть не здогадувалися, що він зрадник. Ми здали, і вона поїхала в "Уралі" на Балаклію. Не знаю, де вона потім поділася. Я всю окупацію простояв з ніжкою від стільця. Я на ній ще якір дуже красивий вирізав. Це була моя єдина зброя.

Чому саме ніжка від стільця?

– Не було в мене ножа. І не було можливості вийти за ним за територію частини. Це була мирна військова частина, в якій знаходилася оружейка на тридцять автоматів. У нас навіть не було запасів їжі, води. Але був великий архів, який ми палили два тижні.

У тебе не було спокуси залишитися в Криму?

– Не роздумував ні хвилини. Не можу я вважати братами людей, які прийшли мене вбивати. Це ж у нас в частині вбили прапорщика... Це було в парку частини. Спайпер поцілив у нього. Він стояв без зброї на вишці. Військовослужбовець загинув на території мирної країни! Якби таке сталося в Америці, вони б уже війну оголосили.

Ми, четверо, які вийшли з частини, були родом з Київської та Вінницької областей. Один з нас був з Криму. Він через якийсь час таки повернувся додому і... повісився. Не знаю, чому. Місяць після виходу ми були у Києві в СБУ. Нас розпитували про все, що було у частині. Після спілкування з ефесбешниками нас чекало таке саме спілкування і з есбеушниками. Перше питання від есбеушників було: чого ти вийшов? Один дядько казав: "Нашо ти нам роботи підкидаєш?" Я ж мав перший рівень допуску до державної таємниці... Нам дійсно пропонували залишитися, обіцяли високі зарплати. Просто був би прецедент, якби вся частина цілком перейшла на бік Росії. Але чотири чоловіки все ж залишилися вірними присязі.

Вдалося щось забрати з дому?

– Нічого. Я вийшов з вєщмішком, протигазом і озк. У квартирі залишилися пральна машинка, дитяче ліжечко – у мене ж син у Сімферополі народився. Дружина з малим поїхали під час окупації. Відразу, як я почув про бойову тривогу. До цього у нас у частині часто були учбові тривоги – двічі-тричі на тиждень. А тут мені телефонують, викликають у частину, кажуть, що у нас бойова тривога... Жінка не працювала, тому взяла сина і поїхала додому. Я відправив їх і, коли їхав у частину в маршрутці, вже побачив, як російські БТРи їхали в сторону Сімферополя. Мені стало геть невесело.

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 11

У Вінниці існує легенда: якщо потримати за руку бронзову фігуру архітектора Артинова, то швидко станеш власником свого житла. Напередодні нагородження орденом Народний Герой України Вадим прийшов зробити цей ритуал: “У мене ж немає власної квартири, а дуже б хотілося. Може, хоч це допоможе”...

Новий командувач флоту Гайдук просив усіх, хто вийшов з Криму, залишитися на флоті. Чесно кажучи, мені було соромно повертатися на флот, тому що був здивований, наскільки нас мало залишилося вірними Україні. Я написав рапорт, що відмовляюся служити у Війсково-морських силах. Що буде далі - тоді мені було все одно. В 14-му році у мене і контракт закінчувався. Новий я підписав аж у 16-му. Спочатку я попав у ПВО в Івано-Франківськ. Прослужив місяць, після чого мене відправили у Львів оператором РЛС. Але ж я не мав потрібної освіти. Тому швидко мене перенаправили у чернівецький батальйон територіальної оборони, який формувався. І якийсь час я охороняв ту саму РЛС, на яку мене сватали оператором. Уже звідти мене наказом перевели в 57- му бригаду. Після виходу з Дебальцевого у них було багато втрат, потрібні були люди. Я нарешті був задоволений тим, куди потрапив, бо дуже хотів воювати.

Знаєш, наш народ реально заслуговує на цю війну, – після довгої паузи каже Вадим. – Більшості громадян країни байдуже, що відбувається тут. І поки війна не торкнеться їхньої родини або сюди не попаде близька їм людина, вони навіть не намагаються зрозуміти: в Україні іде війна. Я це зрозумів ще в 14-му році, коли перший раз приїхав у відпустку. Я молодий хлопець, закінчив школу, служив у Криму, з Криму вийшов, приїхав додому, а я з Новоселиці Чернівецької області, а більшості моїх однокласників байдуже, що схід горить. З мого району в АТО попало аж вісім чоловік. А в районі живе понад 300 000 людей. У нас більшість населення молдавани та румуни. І вони навіть мітингували – ми не будем воювати, тому що нас це не стосується...

Поки ми говорили, Вадим весь час крутив в руках цигарку. Але так і не закурив: “Ми ж у церкві, як можна тут палити?” Після цих слів він показав мені ікону, яка належить саме цьому недобудованому храму. Георгій Побідоносець, образ якого сховали в підвалі, має оберігати наших хлопців і вести їх до перемоги.

– Мені дуже не хотілося заїжджати сюди, під церкву, – пояснює Вадим. – Був час, коли ми знаходилися тут весь час. Блюзнірство, що ми тут їли, спали. Але з часом звик. Мене ж батюшкою тут стали називати. Я тепер не просто Балу, а батюшка Балу, – посміхається Вадим. – Я навіть проповідував, казав хлопцям, що людей убивати просто так не можна. Тільки якщо є загроза вашому життю. Я ж вісім років був послушником у церкві. Дослужився до іподьякона. Я дуже віруюча людина. Це у мене від батьків. Молитви про себе читаю постійно...

Народний Герой України Вадим Балюк: Будь-яка моя заслуга – це заслуга моїх людей. Я і під Горлівкою витягав людей завдяки своєму екіпажу 12

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTFNd1RHcFJkblJETnpCTVdGSm5kRWRETUV4Qlp6QktjbEYxVGtkQk1GbE1VWFowUXpZd1RFRjJUSGM5UFE9PQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх