EN|RU|UK
 Общество
  26504  19

 БОЄЦЬ БАТАЛЬЙОНУ "ДОНБАС" БОГДАН ПТАШНИК: "ЗА СЄПАРСЬКОЮ ОФІЦІЙНОЮ ВЕРСІЄЮ, ПІД ЧАС БОЮ ЗА КАРЛІВКУ НАВЕСНІ 14-ГО РОКУ МИ ПОКЛАЛИ 15 ЇХНІХ ЛЮДЕЙ"

Нашого Олексія Мірошниченка, позивний Федір, сильно поранило. По рації сєпарський командир дав слово офіцера, що якщо Федя вийде, то його відправлять у лікарню. Він зняв бронік, віддав зброю, виповз надвір, а той сепар пристрелив його в голову.

Я живу на Волині, раніше займався журналістикою, працював на районних сайтах новин. Але залишив це все, ще коли почався Майдан. Спочатку я туди їздив як турист, а потім у кінці січня, коли там загинули хлопці, встав зранку, зібрав рюкзака і вирішив, що там і залишуся.

Боєць батальйону Донбас Богдан Пташник: За сєпарською офіційною версією, під час бою за Карлівку навесні 14-го року ми поклали 15 їхніх людей 01

Потім такі самі двіжухи почалися й у нас, на Волині, - ми скидали всю місцеву владу, їздили по районах, роздавали листівки, агітували людей проти опозиції, хоча зараз ті ж самі люди, що колись були в "ПР", тепер в повному складі в "БПП".

У себе на Волині я двіжував з "Правим сектором", не скажу, що я ідеологічно їх підтримував, але бачив, що тоді то була найдієвіша організація, яка з чимось боролася. Я був головою "ПС" у своєму районі. Пам’ятаю, як на якихось наших зборах передбачав усі ті події, що потім розгорнулися на сході, і казав усім, що потрібно готуватися до війни, але сраки в нас люди зачухали, коли почали везти вбитих.

Як стало ясно, що потрібно виїжджати на схід, я вирішив їхати один. Не хотів брати своїх хлопців, бо не знав, чим те все може закінчитись, і що я скажу їхнім родинам, якщо з ними щось трапиться. Поїхав у Луцьк на збори "ПС" у області, і там наш голова Павло Данильчук повідомив, що на схід виїжджають тільки командири силових блоків, а керівники політорганізацій залишаються. Тоді я побачив, як 80% людей, що там зібралися, радісно зітхнули, а я таким рішенням був страшенно незадоволений. І сказав, що вважайте, що я сам себе перевів у силовий блок.

Спочатку ми групою волинян поїхали в Дніпро на базу "ПС". Тоді вже Гіркін зайшов у Слов’янськ. В нас, в кожного другого була якась своя зброя. В мене травмат, у когось ПМ або карабін. І загалом з’їхалося туди чоловік 400, серед них купа майданівців. Протягом декількох днів ми чекали на якісь дії, нам обіцяли, що ось-ось ми кудись рушимо, але марно. Наближався Великдень, ми побачили, що тупо сидимо і нічого не робимо, тому плюнули і пороз’їжджалися по домівках.

Вдома я думав, куди б таки податись, щоб воювати. І коли мій знайомий земляк, позивний Хорват, продав половину трактора, купив автомат і поперся в "Донбас", я теж почитав про той батальйон і побачив, що вони закликають іти і лупити ворога. Тому я теж вирішив, що поїду у цей батальйон. Мені сподобалось, що коли я до них дістався, там пацани вже двіжували на повну.

Коли ми виїхали на схід, я навіть географії того регіону не знав, але розумів, що то наша земля, яку треба звільняти. Я попав у групу до покійного Василя Архіпова, позивний Дід . Його любили всі. Цьому дядькові було близько 60 років, він переніс 2 інсульти, операції на очах, а ганяв так, як не завжди вміють молоді.

Взагалі, в баті ми були щось по типу "старші, куди пошлють", тобто ходили на різні завдання, в розвідку у тому числі. Зараз, на фоні того, що відбувалося на сході потім, усі наші дії, може, і здаються не дуже серйозними, але ж то був тільки початок війни. Ми приїжджали у різні села і боролися з сепаратистами. Я двічі їздив у Донецьк, тупо через блокпости. Там потрібно було вислідкувати якогось чувака: ми перевдягалися у цивільне - і так вирушали на завдання. Насправді, тоді сєпари так само їздили і на нашу територію.

Мало хто згадує, чому Покровськ, а тоді ще Красноармійськ, не окупували сєпари. Цим містом ми зайнялись після того, як взяли Велику Новосілку. Місцевих патріотів там було небагато. Але ми знесли під Покровськом сєпарський блокпост, на якому стояла якась бикота і алкаші. Голови у Покровську не було, лише якась жінка – заступник. І прихильники "русского мира" розуміли, що супротив їм ніхто не вчинить. Але ми з’явилися дуже вчасно. Сєпари хотіли з пресою зібрати мітинг і проголосити "ДНР", тому ми три доби поспіль проводили виховні бесіди з місцевими депутатами, що свою Батьківщину потрібно любити, а не бути зрадниками. І фактично, коли сєпари поприїжджали на вибори, то людей не було. Кворуму не було, проголосувати за "ДНР" було неможливо. А потім, коли за місто перекинули блокпост 51 бригади, то сєпарські рухи взагалі у місті притихли.

У травні 14-го року ми потроху відбивали нашу територію. Пам’ятаю, як чекали, що скоро будуть вибори президента, вірили, що головнокомандувач лупане по ворогові, тому думали, що ми навіть повоювати не встигнемо.

У кінці місяця на загальних зборах батальйону ми вирішили звільняти село Карлівка. Там був міст через річку, де спокійно могла проходити бронетехніка. Я дуже добре пам’ятаю, яке тоді в хлопців було піднесення духу, бо усі розуміли, що нам вдається звільняти свої землі. Коли в нас звідкись з’явився ночнік, ми на ту коробочку дивилися, як на якусь космічну зброю. Здавалося, що з таким апаратом можна поперти навіть проти Москви, бо в нас майже не було ніякого професійного озброєння.

Наш боєць Бєня, Дмитро Бабкін, сказав, що давайте проїдемося-подивимося в Карлівку на ворожий блокпост. І ми зі своїми автоматами в балаклавах рушили туди. Але коли дісталися того місця, то просікли, що там стоять вже зовсім не ті рєбяткі, що раніше. Правда, коли вони нас побачили, то труханули, не менш ніж ми. Ми вирішили їх не чіпати.

Ввечері знову зібралися і зрозуміли, що Карлівку все ж таки треба брати. Але в нас не було техніки, щоб помістити усіх бажаючих, тому Дід відібрав тих, хто поїде. Я був командиром серед хлопців у бусіку. З нами дуже хотів поїхати хлопець, позивний Рейдер, Олег Ковалишин. У нього було погано з зором, тому його спочатку не взяли - і він дуже психував з цього приводу. Але потім Дід вирішив, що ми трохи потиснемося і візьмемо з собою ще й Рейдера.

Щоб дістатися Карлівки нам довелося проїхати весь Покровськ. І як нам розповіли потім місцеві, на нас сєпари чекали вже вночі, але ми приїхали під ранок. Всього виїхало 5 машин, шостою була автівка правосєків, їх було 4-5 чоловік, разом з ними нас було менше 30.

Коли ми заїжджали в село, пам’ятаю, як ми боялися, щоб не зруйнували в боях дамбу і люди не залишилися без води. В результаті план був такий: правосеки мали залишитись позаду – прикривати нас. Дід повинен був вискочити між Карлівокою і Донецьком і заблокувати дорогу, по якій рухався цивільний транспорт, а ми, решта, відбивати село.

Сєпари ждали, що ми поїдемо по дамбі, але наші машини вискочили збоку. Мій бус ішов першим, але один з джипів занадто вирвався вперед, і поки ми доїхали, вийшло так, що його обстріляли. Хлопці повискакували і розосередилися. Коли ми приїхали майже впритул до нього, теж під обстрілом почали вискакувати з автобуса. Я сховався за двері і лупив чергами по сєпарах, щоб інші хлопці встигли залишити машину. Коли я зараз згадую, що сховатися за дверцями машини - це фактично не сховатися взагалі, мені стає смішно. Повезло просто, що нічого не прилетіло тоді в мій бік.

Ми теж розсіялися по місцевості – і почалася ще більш щільна перестрілка. Згодом присунули Бєню з перебитою ногою, потім Хорвата, теж з пораненням у ногу. Взагалі тоді сєпари розмістилися досить грамотно, а ще їх було вдвічі, а потім втричі більше за нас, бо надійшла допомога.

Щодо мого поранення, то я пам’ятаю, як у мене впала рація, я нагнувся за нею - і мені прилетіло в голову. Куля пройшла навиліт. Потім мені поставили пластину. Як розповідав мені наш снайпер Хімік, через пару хвилин він зняв стрілка, який поцілив у мене. Але у хлопців є інша версія мого поранення, вони кажуть, як бачили, що одна куля попала в мою рацію, мене відкинуло, а вже після того друга потрапила в голову. І якби я не відлетів, то з того місця де я сидів, витягти мене було б нереально, бо дуже щільний був вогонь.

Я не знепритомнів, просто дуже гаряче стало у правому боці – і моє тіло частково паралізувало. Коли наш водій Фелікс, приїхав нас забрати, поранених було вже 5: Я, Бєня, Єгор, Анжей, Хорват. Коли нас погрузили, то він вискочив на дорогу, як на ралі – і здав задом машини так, що я так не вмію їздити передом.

Свій автомат і два рожка я одразу віддав хлопцям. А потім трапилася цікава історія, коли я відчув, що страшенно хочу курити, то почав по всіх кишенях шукати сигарети. Права рука в мене не працювала, я намагався це робити лівою - і натрапив на пачки з набоями, які я клав у різні кармани, з розрахунком, що можуть, звісно, знадобитися – і це було знахідкою для хлопців: тільки опущу руку в кишеню, так і витягну нову пачку.

Тоді бій у Карлівці тривав понад 4 години. Наш Дід, який блокував дороги, теж загинув. Поліг і Матвєй, він прикривав відступ, коли наші хлопці відходили з заправки в кафе, що там було.

Нашого Олексія Мірошниченка, позивний Федір, сильно поранило. Він був в кафе, і по рації сєпарський командир дав слово офіцера одному з наших командирів, що якщо Федя вийде, то його відправлять в лікарню. Він зняв бронік, віддав зброю, виповз надвір, а той сєпар пристрелив його в голову. А потім йому ще й вирізали серце. Рейдер загинув, тому що не хотів здаватися, і його розстріляли з підствольника.

Усіх поранених, в тому числі і мене, перев’язував Денис Рябий. Це був дуже толковий хлопець. Його теж поранило у ногу. Коли наші виходили звідти, то Семен (Семенченко) і Петро затягли його в машину. Всім здавалося, що в нього порівняно з іншими не важке поранення. Але в машині він постійно повторював, що йому хєрово. В результаті він помер у лікарні. З’ясувалася, що куля зайшла в ногу, пішла під бронік по корпусу вверх, і там перемолола йому геть все.

З ворожої сторони під час того бою підтяглися і БТРи, лупив і "Утьос", але, за сєпарською офіційною версією, яку ми потім побачили на їхніх сайтах, ми поклали 15 їхніх людей. А якщо брати не офіційно, то могло бути і більше.

Щоб звільнити село, в нас не вистачило людей, але, як на мене, зробити це було реально. Потім поки наші взяли ту Карлівку, її ще довго багато хто довбав. І коли я лежав поранений і бачив, як виступали якісь пацани по телевізору, яких там і близько не було, то мене це страшенно дратувало, бо навіщось з тих боїв роздули трагедію, але я вважаю, що це війна, і вона не буває без жертв. Взагалі, тоді весною 14-го року, ми потроху звільнили 4 чи 5 районів Донецької області, ціною загибелі небагатьох людей. А от якби ту всю територію прийшлося відбивати потім, то втрати могли б бути набагато більшими. Мені не подобається, що у нас тільки тоді цінується перемога, коли спочатку роз#башать півміста, проллється багато крові,а потім ми героїчно це звільнимо з купою вбитих і поранених.

Коли я лежав у київському госпіталі, до мене прийшов якийсь дядько і сказав, що просто хоче потиснути руку бійцю батальйону "Донбас". Він сам з Покровська. Пам’ятаю його слова, що, пацани, якби ви знали, що ви зробили насправді тоді для міста: зараз у нас гуляють мами з візочками, бабці лузають насіння на лавочках, тобто спокійне життя. А коли ми дивимось у той бік, де бахкає, то тільки хрестимося і думаємо, що слава Богу, що нас те все оминуло.

Перед тим, як потрапити в Київ, мене приперли в Донецьк – з пораненням у голову. До Дніпра мене б не довезли, тому терміново треба було відправити в якусь найближчу клініку, де могли нормально прооперувати. Хлопці позрізали на мені всю одежу. Ніяких наколок типу тризубу в мене немає, тому мене везли, наче жертву автомобільної катастрофи. В Донецьку, в лікарні імені Калініна, операцію зробили дуже вдало. Але все одно, напевне, хтось мене здав, бо поки я лежав у реанімації, мою палату охороняли два чеченця. А коли я прийшов до тями, то медперсонал дуже наполегливо випитував, хто я такий і звідки родом.

Про те, щоб мене звідти забрали, домовились проукраїнські активісти. 25 травня, в день мого народження і президентських виборів, мене мали доставити в лікарню імені Мечнікова. Правда, я нікому не вірив, і по дорозі дуже переживав, що мене везуть різати на органи, до тих пір, поки Семен, коли мене мали грузити в вертоліт, не подзвонив моїй жінці і дав мені з нею поговорити. Але остаточно я зрозумів, що я в безпеці, лише в лікарні, коли побачив поряд своїх: Єгора, Анжея і поспілкувався з лікарем.

Літом 14-го року я почав ходити з палкою, правда був момент, коли мене знову переклинило - і я сів на тиждень у візок. У вересні я два тижні побув вдома, після того проходив реабілітацію у Львові, а вже взимку 15-го року поїхав знову до своїх хлопців у Мирну Долину. Проте там я зрозумів, що вояка з мене ніякий, я навіть бігати не можу, тому вирішив займатись якийсь час волонтерськими справами.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"
TUVwcVVtZGtSME13VERkU1owNUROREJNWjJjd1dVUlJkblJIUWpCWlNGRjFUa00xTUZsSVVYVjBReXRNWkVkRU1FeHlVbWRPUTNjd1RHcFJkbVJIUWpCTWNsRjJkRU0xU1U1RGVUQk1OMUYxWkVNNU1GbHpka3c1UTNZd1dVaFJkVTVET1RCWlNGRjFkRU4zTUZrNFp6QktURkYxVGtNMk1FeEJka3c1UTFFd1RETlNaM1JETkRCWlRGRjBaRWRCTUZsRVVYWjBSMEV3VEdwU1oyUkhRekJNYWxKb09VTXhNRmxJVVhWMFEzY3dXVGhuTUV3M1VYWTVRekV3V1VSUmMwNUhSekJNYWxKcWR6MDk=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх