EN|RU|UK
 Общество
  15703  17

 ГОЛОВНИЙ СЕРЖАНТ РОТИ ТІМУР АБУБАКАРОВ: "В АВДІЇВЦІ Я ЗРОЗУМІВ, ЩО "СІРОЇ ЗОНИ" НЕ БУВАЄ. ВОНА АБО НАША, АБО СЄПАРСЬКА"

Я побачив, як один з ворожих танків криє "Орла". Вийшов на КСП і зрозумів, що зараз від колишнього "Алмаза" нічого не залишиться. Потім прибіг туди, порахував на пальцях особовий склад, всі були живі, серед них 4 поранених, один важкий.

Головний сержант роти Тімур Абубакаров: В Авдіївці я зрозумів, що сірої зони не буває. Вона або наша, або сєпарська 01

Коли я в 2012 році проходив строкову службу, один знайомий капітан переконав мене піти на контракт. Я уявляв, що буду сержантом, навчатиму особовий склад, буду вдосконалювати навички солдат. І мене тоді це дуже цікавило – зброя, фізпідготовка і так далі. Через 5 місяців строкової служби я перевівся на контракт в 30 бригаду на посаду командира гармати 2С3. Контракт підписав на 5 років. Мені тоді сказали, що або 5, або взагалі нічого. Пізніше я дізнався, що можна було підписати на 3 роки. Я не жалкую, що вступив у лави ЗСУ. Але на службі все виявилось зовсім не так, як я собі уявляв. Щодо занять, наприклад, заходив замполіт і включав нам якесь відео про історію України, яка була писана на російський лад. Фізвиховання в нас було двічі на тиждень, і це все проходило за старою радянською системою, яка мені дуже не подобалась. Стрільби зі стрілецької зброї відбувались рідко, а артилерійських майже не було. Я просився, що буду займатись за індивідуальним планом, але мені не дозволяли.

У 13 році я побував у миротворчій місії в Косово. Вивели нас через 4 місяці, в зв’язку з війною в Україні. Саме після Косово я зрозумів, якою має бути армія. Там я побачив і як займаються солдати, і хто такі справжні сержанти. Те, як офіцер спілкується з солдатом і з іншими людьми, для мене це все була дикість. Найбільше вразило ставлення одне до одного і забезпечення армії. І ось тоді я зрозумів, що ми стоїмо на місці, тому приїхав з думками, що будемо змінювати все і у себе, незважаючи на війну.

Після повернення з Косово нам дали 3 дні відпочинку і відправили в район зосередження в смт. Мирне, туди вийшла бригада після втрати боєздатності в Степанівці. З нас формували 9 роту, яка відразу повинна була зайти в АТО. Випадково я зустрів свого командира батареї, у якого майже не було людей, а тим більше контрактників, які володіли озброєнням, і він перевів мене до себе, в артилерію. У мене був хороший екіпаж гармати, але таке явище, як "аватаризм" (Пияцтво на фронті, - ред.), з яким я там зустрівся, жорстко розходилось з моїм баченням армії, тому інколи потрібно було "вчити життя" дорослих чоловіків.

Після Мирного, ми поїхали спочатку в Чаплинський район, це на кордоні з Кримом. Кожна батарея стояла окремо на певних ділянках. У мене командиром батареї був один дуже освічений та войовничий чоловік, який у 2014 році пройшов зі своєю батареєю у складі 1 бтгр 30 ОМБР майже всю територію Донецької та Луганської області. Він готував нас досить непогано: ми постійно навчались, завжди були налаштовані застосувати свій потенціал проти ворога. Командир слідкував за діями противника – і це була його ініціатива. Працювати з ним було дуже приємно.

Коли В АТО почалось серйозне загострення, нас відправили на дебальцевський плацдарм. Дислокувались ми в Бахмуті, виїжджали на рубежі - забезпечували прикриття для виходу наших військ. Якось колоною ми направились в район Горлівки. Доїхали до крайнього блокпосту нашої армії і зупинились щоб встановити з ними зв’язок. Раптово на відстані десь кілометр від нас почали падати сталеві "градини", а потім все ближче і ближче – це було моє перше знайомство з ворожими "Градами". Зима того року була дуже люта, а ми жили фактично в машинах, тому що постійно працювали. Найцікавіше те, що там, де ми стояли, поряд був двіж якихось підрозділів, але окрім того, що це наші війська, хто це такі- ніхто не знав. Інколи за "рогом" можна було зустріти дві машини "Смерчів" (реактивна система залпового вогню, - ред.), або якусь батарею "Піонів" (Самохідна установка, - ред.). Інтенсивність була велика, "артилерійські поля" (я так називав наші позиції) ніколи не замовкали, постійно хтось вів вогонь.

Після виходу наших військ з Дебальцевого нас відвели у село Васюківку в Донецькій області. Там я запропонував, що буду сам проводити заняття, просив виділити для цього якийсь час, але мені відмовили. Потім я навіть написав, щось на зразок пропозиції, як повинні працювати сержанти, які плюси будуть для офіцерів, але основна умова поділитись повноваженнями та надати можливість приймати рішення не задовольняла керівний склад. Наш головний сержант дивізіону взагалі нічого не вирішував. Це людина, яка просто стояла на посаді і отримувала кошти. Але моя пропозиція нікому не була цікава. А згодом почались конфлікти з командиром дивізіону. Всі мої ініціативи були розбиті. Саме тоді, паралельно службі, я дуже ретельно вивчав питання контракту і почав захищати права військовослужбовців, у яких він закінчився, але їх не звільняли. На той момент я був головним сержантом взводу. Але, коли я порушив цю тему серед сержантів і керівного складу підрозділу, то таке почалося: мені казали, що зараз важка ситуація в країні, а я лізу з цими питаннями. Я відповідав, що все розумію, але хлопці переслужували, дехто по два роки - і їм ніхто не давав чіткої відповіді, скільки ще вони будуть на фронті. На що полковники мені кричали, що усі будуть служити стільки, скільки потрібно. Я не проти, але коли людина не хоче, вона має на це право – все повинно бути чесно. Тим більше, що на багатьох чекали їхні сім’ї. Але ця тема закривалася на рівні командира дивізіону. Він її не підіймав взагалі, можливо, він боявся тих, хто над ним.

Спочатку я допомагав хлопцям писати скарги, а потім ми зв’язалися з юридичною сотнею. Почали працювати, до нас підключалися різні юристи. Вони теж зрозуміли, що це проблема і насправді важлива. І коли це все нарешті зарухалося, я зайнявся своїм контрактом. Навесні 2016 року бригаду вивели з АТО, відразу ж забрали автомати і дали лопати, ми влаштовували для себе базовий табір, про відпочинок чи реабілітацію для особового складу після 13 місяців в АТО ніхто навіть не говорив.

Через місяць "трудового табору" мене перевели в 72 омбр на посаду старшого стрільця в 1 мб. Спочатку я скептично поставився і до нової бригади, але там мене одразу направили на навчання Rapid Trident з американцями. Це була весна-літо 2016 року. Ми почали підготовку, і саме тоді з темою контрактів в армії нарешті почалися зміни.

Загалом підготовка в нас була класна. Ми тренувалися, займалися щодня, працювали з особовим складом. Мене призначили командиром відділення. Пам’ ятаю був цікавий момент, коли ми знаходилися на половецькому полігоні - і до нас приїхал а команда психологів з "Лігі офіцерів". До цього скільки психологів приїжджало, то я якось з недовірою до них ставився, бо те що вони розповідали, було якесь ніяке. А от з "лігою" було по-іншому, тут я одразу зрозумів, що це мої психологи. Я поділився з ними своїм досвідом: що я бачив і що набув, чим часто страждають військовослужбовці. Взагалі, соціальна адаптація військових - це зараз дуже гостре питання. Атошники, які повертаються з фронту, не знають, що їм робити далі, але вони і самі не розуміють, який в них насправді великий потенціал для якихось справ. Головне, щоб суспільство до них правильно ставилось, бо поки що, як на мене, в нас дуже велика прірва – багатьом просто байдуже до цих хлопців. Я вважаю, що військових, можливо, навіть примусово потрібно відправляти на реабілітацію після служби. І на цьому етапі треба вибрати їм професію, допомогти зрозуміти, ким вони хочуть бути після війни.

В 72 я відчув, що в армії все не безнадійно. Тут я познайомився з молодими командирами - Андрієм Верхоглядом, позивний Лівша, і Васею Тарасюком, позивний Тайфун. Вони мої ровесники – і це вже зовсім інший рівень військових. Вони чудово володіють зброєю, ініціативні, мають високий рівень знань, фізично розвинені.

Після Rapid Trident ми приїхали в Дніпропетровську область на полігон, де проходили навчання у складі бригади, вони дуже відрізнялись від Рапіда, тобто нам не подобалась застаріла тактика. Ми готувались до АТО, штат скоротили - це дало змогу сформувати хороший підрозділ. Тоді мене висунули кандидатом на ГСР, і пізніше затвердили.

Ми увійшли в АТО наприкінці літа, були у резерві штабу АТО і дислокувались під Слов’янськом. Спланували заняття, і у нас кожного дня була робота: сержанти навчали, офіцери поправляли і готували до занять. Замовляли paintball і тренували тактику, зачистку будівель, щоб не втрачати навички та постійно удосконалюватись. Працювали зі зброєю, готували морально людей до ведення бойових дій.

У жовтні 16-го року ми приїхали в Авдіївку. Сєпари зустріли нас гаряче, здається то був ворожий підрозділ "Сомалі". З позиціями допомогли розібратися правосєки: показали, де був ворог і куди його вигнали. Де мінні загородження, небезпечні напрямки, "тропи". Вони нам добре допомогли, перші тижні стояли з нами на позиціях, вводили наших хлопців у курс справ. Спочатку у нас в хід ішли гранати, більшість особового складу в АТО була вперше, тому на кожен вистріл вони відповідали трьома. Ми постійно щось бачили у тепловізорах, бувало що 4 рази бігали на посилення, бо здавалось, що "ось там хтось був". Командир батальйону завжди намагався робити ротації, тому що у нас було більше комфорту і часу для відпочинку, інколи можна було спокійно поспати цілу ніч. В районі "Алмаза", ми підходили впритул до сєпарських позицій метрів на 50, через залізницю. Дивились, чи не з'являються нові вогневі точки, слухали ворога, можна сказати, виконували обов'язки розвідки.

На РОПі (РОП- ротний опорний пункт, - ред.) ми спостерігали за ворогом, бачили, як сепаратисти ходять по ДКАД (донецькій кільцевій дорозі) без екіпіровки, ніби в себе в квартирі. Приблизно орієнтувались у їхній кількості. Одного разу вони витягнули на дорогу АГС, і почали валити по "промці", ми швидко відбили координати і почали прицільно накривати їхню вогневу позицію зі свого АГСа. Сєпари повтікали, а їхній гранатомет залишився. Після того вони там не з`являлися. Ясинуватська розв’язка завжди спричиняла незручності, бо з неї сєпари валили по всім і багато, незважаючи на “ мінську тишу". Наша реакція завжди була стримана, але ми точно корегували вогонь. Часто після того, як ми тією зброєю, що була у піхоти, ппридушували їхні спроби нас обстріляти, вони накривали нас мінометами і артилерією.

Був момент, коли одну з наших позицій дуже сильно "засипали". По радіоперехвату не було ясно, хто це стріляє, навіть сєпари самі не розуміли. Всі були здивовані, звідки прилітає. Пізніше розвідали, що це працювала російська артилерія. Саме тоді поранило Лівшу. Це був мій перший поранений, він вийшов на мене - і я прибіг його витягати. Пам’ятаю свої дивні відчуття, що таке може трапитись з кожним. Але я себе переборов, що це ж війна, і саме воювати я сюди і приїхав.

Тут, в Авдіївці, я зрозумів, що "сірої зони" не буває. Вона завжди під чиїмось контролем, тобто або нашим, або сєпарським. Сіру зону в межах відповідальності нашої роти, контролювали ми. Я багато разів ходив у бік "Алмазу" зі снайперами. І ми там шугали ворога, щоб вони не висовувалися. Коли наші хлопці в кінці січня цього року відбили цю позицію, в мене була відпустка. Пам’ятаю, як у Коростені зустрічався з атовцями, щоб провести юридичну консультацію, і мені подзвонив знайомий і запитав, чи правда, що загинув Андрій Кизило, Орел? Я просто зупинився, бо не розумів, що відбувається. А потім сказав йому, що зараз подзвоню нашим – і з’ясую. Але на дзвінки ніхто не відповідав, і я зрозумів, що там точно щось трапилось. Заліз в фейсбук, але ще не встиг там все передивитися, як Тайфун вийшов на зв’язок і розповів, що в нас є загиблі і Орел серед них. Розказав, як пройшла операція. Додав, що йдуть дуже інтенсивні бої. І сказав, що якщо є можливість, щоб я приїжджав.

Перший мій вихід після приїзду був не на "Алмаз", який тоді вже перейменували в "Орла" на честь Андрія. Там тоді стояла розвідка. Ми повинні були обстежити територію, яка перейшла під наш контроль. У нас був дуже класний тепловізор, і коли ми туди дісталися, моя задача була подивитися, чи немає якихось сєпарських рухів. Тільки я виліз на бруствер, як почув шум та побачив купу іскор, зрозумів, що нас обстрілюють, і все ближче, і ближче, потім дійшло метрів до 10 – і переліт. Ми полежали ще трохи в канаві, вони ще трохи "пополивали". А коли все притихло, ми з Тайфуном, обдивляючись територію, зрозуміли, що зараз ходимо по тих позиціях, які колись роздивлялись в інтеренеті, і тоді вони були сєпарьскими.

Взагалі, обстріли були щосекундними, чим нас тільки крили – всі калібри змішались в голові, я думаю що в ті дні по нам не працювали тільки "Смерчі" і "Урагани". Того ж вечора під обстрілами ми почали обладнувати позиції – я за це відповідав. Після того, як хлопці попрацювали день, я дав їм перепочити, а потім зібрав бажаючих і ми відправились на роботу. Тоді майже всі зосередили зусилля на "Орлі", з перших днів наша рота утримувала і забезпечувала цю позицію. Евакуацією під будь-якими обстрілами займалась бронегрупа. Перші дві доби, після того, як я повернувся, були втрати, важкі поранені. Зараз мені здається, що все, що там відбувалось було не під силу людям, але Тайфун, Лівша і Калина своїми діями вселяли хлопцям впевненість і спокій.

Коли я з Лівшою заступив на "Орел", він був старшим, а я допомагав з особовим складом. Увесь день і ніч ми провели під відкритим небом - замерзли, хоч і були зігрівайки, але вони зовсім не допомагали. Ми постійно слідкували, чи сєпари не підуть знову на штурм. Коли вночі пішли в розвідку – вирвались трохи вперед, щоб подивитись, чи немає попереду розтяжок. Там була сєпарська позиція, яку вони покинули. Я запропонував її швидко зайняти, що ми і зробили.

Головний сержант роти Тімур Абубакаров: В Авдіївці я зрозумів, що сірої зони не буває. Вона або наша, або сєпарська 02

Потім прийшов момент, коли наступів з боку ворога вже не було, але тривали артобстріли і почалися танки, які в наглу під’їжджали, відстрілювалися і відходили. Перебуваючи на одній з наших позицій, я побачив, як один з ворожих танків криє "Орла". Я вийшов на КСП, що зараз від колишнього "Алмаза" нічого не залишиться. Потім прибіг туди, порахував на пальцях особовий склад, всі були живі, серед них 4 поранених, один важкий. І ще 4 хлопця, разом зі старшим, були контужені. Їх відправили разом з пораненими. Я розумів, що може бути штурм - порозставляв хлопців на позиції, декого заспокоїв, вони були в шоковому стані. Але ввечері той танк вже не виїжджав, трохи працювала артилерія, і була стрілкотня.

Взагалі повернути нашу територію і втримати "Орел" ми змогли завдяки розумним діям керівництва: Славяна, Тайфуна, Стрижа, Спартака, Шеріфа, Лівши, Києва та відданості сержантів і солдатів. Вічна Слава Героям, які загинули за Україну, їхній дух завжди з нами і надає нам сили в бою.

Зараз ми працюємо в тому самому напрямку, я стараюся просувати сержантів на командирів взводів. Мені моя служба тут, як і роль ГСР, подобається. Приємно брати участь у нарадах і розвивати себе та особовий склад. За декілька років, що я служу, я зрозумів, що я постійно в боротьбі, але при тому в мене з’явилась велика впевненість в собі, відкрились організаційні здібності. І я дуже добре розумію, що щоб щось створити – це потрібно правильно організувати. По суті я реформатор, а в армії ентузіазм важко проявляти. Я б і в місті своєму так само багато чого змінив, але люди не готові діяти. Я мрію, щоб туди можна було привезти якісь тренінги зі створення бізнесу, саморганізації і так далі, і щоб людям це було так само цікаво, як мені. Я вважаю, що майбутнє за Україною - потрібно працювати тут, розвивати своє. А коли молоді люди виїжджають з країни, для мене це дуже боляче.

PS: Зараз Тімур продовжує службу, як один з учасників миротворчої місії в Ліберії.

Текст і фото : Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

VEhrdlVYSTVSMEl3VEdwUmRtUkhRakJNY2xGelRrZFFTVTVEVXpCTWFsRjFkRU4zVEhrdlVXdE9Remt3V1V4UmRVNUhRekJNV0ZKblRrZEJNRXczVW1kT1F6UXdXVWhTWjNSRE5EQlpabEYwWkVkQ01FeHlVWE5PUjFCSlRrTXJNRXd2VVhSa1IwRXdURVJTYUhSRE5EQlpPVGd3U2tSUmMzUkRNREJNV0ZGMFpFTjVNRXh5VVhOQlBUMD0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх