EN|RU|UK
  980  17

 ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА КАПІТУЛЯЦІЯ ЗАРАДИ ОСОБИСТОГО ПОРЯТУНКУ

Україна справді не Росія, адже якщо основною проблемою північно-східного сусіда вважаються дурні й дороги, то нашим фатальним недоліком завжди була якість суспільно-політичної еліти, її кричуща невідповідність своєму функціональному призначенню.

«Что ж ты, царская морда, казенные земли разбазариваешь?» - летюча фраза з фільму Леонида Гайдая «Иван Васильевич меняет профессию» набула нового, українського змісту. Тепер він значно популярніший в Україні, ніж у Росії. Насправді ж нічого дивного немає: просто чимало іронічних шпильок цієї картини більш зрозумілі українцям, ніж росіянам.

Наприклад, віддати «під п’яну лавочку» або з якихось особистих міркувань Кемську волость – це значно природніше для української суспільно-політичної традиції. Між іншим, зазначена особливість «широкої української душі» якраз і пояснює, чому на відміну від росіян ми майже ніколи не мали власної держави.

Кемська волость – це віртуальне географічне утворення, для позначення якого кожна епоха знаходить власний масштаб і одиниці виміру. В умовах сучасної України функції Кемської волості виконують тіньові оборудки з постачанням російського газу, продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії в Криму, делімітація за російськими лекалами морського кордону в Керченській протоці й Азовському морі, розкрадання державної власності під виглядом фіктивних мирових угод з «РосУкрЕнерго», «Венко» та іншими структурами, котрі паразитують на безвідповідальності української влади, недосконалості законодавчої бази, безхребетності судової системи та наївності суспільної думки, яка не завжди спроможна відрізнити державного діяча від наперсточника.

Увінчує всі ці проекти загальнодержавної капітуляції родзинка безпрецедентного цинізму у вигляді мантри про «відстоювання національних інтересів Україні». Втім, абсурдність пропагандистських трюків з «національними інтересами» стає очевидною вже на початку предметного аналізу кожного напрямку, яким теперішня влада здає економічний та геополітичний потенціал України.

Взяти хоча б угоду про постачання російського газу. Якщо Янукович і Азаров справді вважають невдалими контракти, підписані Юлією Тимошенко, то треба змінювати умови попередніх угод, а не нав’язувати Україні базування російського флоту ще на 25 років за символічну ціну. Механізмів реалізації наведеної рекомендації існує щонайменше два: перший – це теплі, дружні міжособистісні стосунки глав держав і урядів України та Росії (які, за твердженням українських можновладців, нібито існують); другий механізм – міжнародний арбітраж.

Однак теперішня українська влада пішла іншим шляхом: вона обумовила знижку на газ перебуванням Чорноморського флоту Росії в Криму – причому, знижка діє 10 років, а флот перебуватиме чомусь 25 років. Зроблено було це не випадково, бо лише в такий спосіб можна приховати здачу національних інтересів України і корупцію в особливо великих розмірах.

Відповідно до угоди, Україна нібито отримує бонус у вигляді близько $40 мільярдів упродовж наступних 10 років, але перевагами цієї кредитної лінії скористається не народ, а кілька десятків наближених до влади кланів, які володіють хімічними, металургійними та енергогенеруючими підприємствами. Щоб відрекомендувати такий стан речей відстоюванням національних інтересів України, то треба мати або дуже оригінальне почуття гумору, або бути неперевершеним циніком.

Крім того, згідно з угодою, Україна бере на себе зобов’язання щороку споживати 40 мільярдів кубометрів російського газу, за який мусить, по-перше, заплатити і який, по-друге, неможливо перепродати комусь з європейських споживачів. Зазначений обсяг є більшим, ніж Україна спожила в 2009 році. Це означає, що Україна сідає на «газову голку», і в оглядовій перспективі безглуздо сподіватися на запровадження енергозаощадливих технологій та інноваційної модернізації української промисловості. Відставання України від Європи в такому стратегічному аспекті набуде безпрецедентних масштабів, і через 10 років ми не зможемо пристосуватися до господарсько-економічних вимог Євросоюзу навіть за дуже великого бажання.

Угода щодо пролонгації перебування російського флоту в Севастополі також містить чимало пікантних аспектів. Приміром, за якими методиками розраховувалася вартість оренди? Чому деякі лідери Партії регіонів ще рік тому називали справедливою ціну вдвічі вищу, ніж передбачену підписаною угодою, а сьогодні вони мовчать як партизани? І, нарешті, якщо Росія визнала адекватною реаліям сьогодення ціну близько $1,5 мільярда, то чому Янукович і Азаров погодилися на те, що ця сума сплачуватиметься лише після 2017 року, а нинішня вартість оренди залишається в 15 (!) разів нижчою? З метою економії часу підведемо риску у вигляді ще одного запитання: чому теперішня влада сором’язливо уникає відповіді на ці та інші запитання?

Тарас Шевченко із сарказмом і болем говорив про «ясновельможних гетьманів», які, відчуваючи недовіру широких народних мас, здавали Росії оптом і вроздріб українські території і вольності в обмін на дворянські титули і маєтки на околиці Москви. Час змінився – змінилися і забаганки: тепер ціна локальних капітуляцій уже сягає мільярдів доларів газових преференцій для підконтрольних підприємств. Щоправда, сам принцип добровільної капітуляції залишається таким же, як і 300 років тому.
Але час все-таки вносить свої корективи за принципом «апетит приходить під час їжі, сумніву не підлягає. Теперішні можновладці не обмежуються укладанням міждержавних угод, у яких застережені лише їхні особисті інтереси: вони планують заробляти мільярди буквально з нічого – укладаючи так звані мирові угоди з «РосУкрЕнерго» та «Венко».

Звичайно, підприємливість як уміння заробляти гроші – це не гріх. Але якщо необхідність мирової угоди не обумовлена ніякими ризиками для держави, якщо під вигаданим приводом з державної казни вилучаються мільярди гривень і передаються в партнерські по відношенню до влади структури, то така ситуація не має нічого спільного з підприємливістю. Це – класичне розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах.

Якщо суспільство спокійно «проковтне» такі рецидиви клептоманії, то не варто дивуватися, коли одного ранку з’ясується, що України вже не існує, бо всі її активи за черговою мировою угодою передані якійсь фірмі «Рога и копита», і зроблено це, як запевнятимуть на Банковій, звичайно ж, «задля добра і блага народу, а також з дотриманням національних інтересів України».

Теперішню владу можна зрозуміти в одному: якщо голова щільно забита такими «наполеонівськими планами», то на виконання передвиборчих обіцянок і формування ефективного Держбюджету вже не вистачає ні часу, ні бажання. В Держбюджеті-2010 не закладено грошей на виконання й десятої частини популістських передвиборчих обіцянок Януковича. Не враховано виконання в повному обсязі навіть закону про підвищення соціальних стандартів, який Партія регіонів з таким пропагандистським апломбом прийняла минулого року.

Йдучи на вибори, Янукович обіцяв перерахувати відповідно до цього закону всі соціальні виплати, починаючи з жовтня 2009 року, але отримавши владу, він одразу забув про обіцяне. Мінімальні пенсії передбачалось підвищити на 300 – 400 гривень. Натомість цього року пенсіонерам додадуть максимум по 75 гривень – причому, в розрахунку на весь рік.

Про виплату знецінених вкладів Ощадбанку СРСР взагалі не йдеться. Аби люди остаточно не впали у відчай, обіцяно утворити новий реєстр вкладників. Навіщо – незрозуміло. Можливо для того, щоб для себе виграти час і щоб люди ще трохи побігали, постояли в чергах і попринижувалися, збираючи довідки.

І це при тому, що у передвиборчій програмі Януковича стверджувалось про виплату при народженні кожної третьої і наступної дитини 100 тисяч гривень, а щомісячні виплати на дитину мали скласти 500 гривень. Натомість, як з’ясувалося, допомога при народженні дитини та на її утримання не підвищуватиметься, а щомісячні виплати на дітей, які не досягли трирічного віку, взагалі не передбачені новою владою.

Одним з передвиборчих коників, на якому Янукович в’їхав у крісло президента, були популістські обіцянки скоротити витрати на утримання державного апарату. Зокрема, було обіцяно ліквідувати Державне управління справами, яке забезпечує утримання глави держави. Насправді ж все відбувається з точністю до навпаки: на утримання себе і своєї челяді Янукович виділив рекордну за всі часи суму – 1 мільярд 51 мільйон гривень.

На президентські резиденції, на критиці яких лідер Партії регіонів здобув значну частину популярності, цього року буде виділено на 34 мільйони гривень більше, ніж за правління Ющенка. Також збільшено видатки на офіційні заходи за участю президента (на 44%), на візити президента за кордон (на 50%), на курортні заклади ДУС (на 50%), на перевезення вищих посадових осіб (на 200%), на виготовлення державних нагород (на 2400 (!) %).

Аби хоч якось урівноважити ситуацію, було також підвищено рівень видатків на фінансування органів державного управління – зокрема, Верховної Ради України – на 20%, РНБО – на 11%, СБУ – на 14%. Доволі симптоматично, що в Держбюджеті-2010 закладено нову статтю видатків – придбання житла державним високопосадовцям. На це виділяється 92 мільйони гривень. Не дивно, що реальний дефіцит бюджету складе близько 160 мільярдів гривень (16% ВВП). Основна інтрига полягає в тому, за рахунок кого і чого теперішня влада збирається закривати таку грандіозну дірку в бюджеті?

Ще одна пропагандистська передвиборча родзинка Партії регіонів – критика бюджетного централізму. Мовляв, Київ відбирає всі гроші, а от коли ми прийдемо до влади, то одразу ж усунемо цю несправедливість. Однак, опинившись при владі, Янукович і Азаров залишили місцевим бюджетам лише 20% зведеного бюджету. Цей рівень є найнижчим за весь період державної незалежності України. В результаті повноваження місцевого самоврядування практично знівельовані.

Безкарно здійснювати масштабні зловживання можна лише за умов абсолютно підконтрольних засобів масової інформації та відсутності дієвої опозиції. З першою частиною завдання Януковичу методом жорсткого тиску вдалося в основному впоратися. Тепер основні зусилля кинуто на «зачистку» опозиції, серед якої основну небезпеку для влади становить Юлія Тимошенко.
Проти лідера БЮТ відкрито кримінальну справу, по якій в часи Кучми працювало аж 40 (!) слідчих груп – і на виході нуль. Очевидно, непевність перспектив цієї справи змушує владу шукати додаткові канали тиску. Одним із таких засобів покликаний стати так званий аудит діяльності уряду Юлії Тимошенко. Чому «так званий аудит»? Та тому, що здійснювати його буде карликова американська адвокатська фірма, яка взагалі не має досвіду аудиту. Зате вона має досвід відбілювання репутації Кучми після вбивства Георгія Гонгадзе.

Метою аудиторської перевірки зазначено «виявлення проблем, що заважають Україні якомога повніше реалізувати свій економічний потенціал». Важко не погодитись, що важливість такої мети зумовлює виділення на неї чималих бюджетних коштів. Незрозуміло інше: чому предметом розгляду обрано період, упродовж якого на посаді глави уряду перебувала Юлія Тимошенко?
Якщо владу і суспільство справді цікавить мета, анонсована перед початком аудиторської перевірки, то варто залучити справжніх фахівців у справі аудиту і здійснити комплексну господарсько-економічну перевірку з моменту набуття Україною незалежності і до початку роботи уряду Юлії Тимошенко. Лише за таких умов стане зрозуміло, куди «випарувалася» державна власність, рівень капіталізації якої складав близько $200 мільярдів. Більше того: такий аудит провести не лише можна, а й треба, бо, не знаючи його результатів, українське суспільство ще довго залишатиметься легкою здобиччю політичних шулерів.
Источник: Віталій Чудновський, народний депутат України
VEhrNGRrdzVReTh3VERkUmRUbEROREJaVEZGMVRrTTJNRXhDT0RCWk0xRjFkRU1yTUV3elVYWjBRemd3VEdwUmRYUkRkdz09
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх