EN|RU|UK
 Политика Украины
  13336  28

 СОН ЗИМОВОЇ НОЧІ, АБО ПОГЛЯД З ФРОНТУ НА ПРОБЛЕМАТИКУ РЕФОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

Ми всі говоримо про це. Лаконічно, по-солдатськи, як Цві Арієлі, по-журналістськи яскраво, як Юрій Бутусов, коротко і різко, як Юрій Касьянов, розлого і системно, як я, невміло але щиро, як десятки і сотні фронтовиків, як діючих, так і вже мобілізованих. Крапля камінь точить. Слово змінює світ. Рано чи пізно, ми доб’ємося свого. Карфаген має бути зруйнований. Українська армія має бути реформована. Перемога буде за нами. (за мотивами Публія Корнелія Сціпіона Африканського)

Не кожен читач дочитає до кінця цієї статті...

(за мотивами М. В. Гоголя)

Ця історія розпочалася 3 червня 2015 року… Хоча ні, насправді її початок слід шукати 35 роками раніше. Я чітко пам'ятаю обставини того вечора, коли я, восьмирічне хлопча, селянський син, з подачі свого батька, селянина в багатьох поколіннях, твердо, так твердо, як це вміють робити тільки діти, вирішив стати військовим. І з того часу розпочав наполегливу підготовку до обраної один раз і назавжди своєї долі. З малих років я підкорив весь свій час і всі свої зусилля військовій освіті, самостійно навчаючись військовій справі. Ставши дорослим, розпочав військову кар'єру і започаткував свою академічну військову освіту. Але при цьому ніколи не задовольнявся її скромним обсягом, постійно розширював та поглиблював її за рахунок самоосвіти, для чого ніколи не жалкував ні свого часу, ні зусиль. Військова наука стала пристрастю всього мого життя, а самоосвіта - моїм основним методом пізнання світу. Такий підхід дав змогу сповна познайомитися з світовим надбанням військово - теоретичної думки, на відміну від ну надто вже урізаної її академічної версії. Але й військової практики я не цурався - свої, хоч і відносно невисокі, посади в військах і штабах проходив достойно.

Простого служіння мені завжди було замало, і я здавна марив ідеями реформування своєї армії, виправлення всіх тих недоліків, на які вона тяжко хворіла. Але в українській армії мирного часу якісні перетворення ніколи не були затребуваними. Вона успішно догнивала, як і вся політична система держави, безкінечно експлуатуючи та проїдаючи радянський спадок. На всі мої ідеї і зауваження у відповідь завжди був один "залізобетонний" аргумент - "заспокойся, війни не буде!". Не будучи ні військовим пристосуванцем, ні безпринципним кар'єристом, я виявився чужим в цій гниючій системі. Зневірившись в своїй потрібності, в 2010 році я вперше зрікся своєї віри і своєї мрії, звільнившись з військової служби в запас. Порвавши з військовою службою, я проте зосередився на ідеях суспільного реформування, оскільки вже на той час прийшов до висновку, що в хворому суспільстві передової армії ніколи не створити. Так я продовжив свій шлях, але змінив підходи до нього. Цей період мого життя виявився дуже плідним для формулювання суспільно творчих ідей.

У 2014 році початок Української Визвольної війни примусив мене згадати про своє покликання та про дану українському народові присягу. З першою хвилею мобілізації брав у ній участь. Мабуть, робив це достойно, з гідністю і честю, свідчення моїх бойових побратимів цьому запорука. Та при цьому плекав надію, що вже воєнне потрясіння примусить нашу гнилу армійську систему до якісних змін, і мої знання, досвід та ідеї стануть затребуваними.

А армійські хвороби тим часом продовжували загострюватися. До хвороб армії мирного часу долучилися хвороби, притаманні суто мобілізованій армії. І ніякі сторонні камлання, що наша армія відроджується й якісно перероджується, не вартували паперу, на якому вони були записані, оскільки ми, фронтовики, бачили і продовжуємо бачити реальний стан справ з середини. Багато хто поспішив заявити, що наша армія вже не та, а якісно інша. Та ні, посмію вас розчарувати, вона навіть на цей час, через два роки війни, якісно майже така ж, якою й була на її початку. Погано вміючи оборонятись, вона до сих пір так і не навчилася наступати й перемагати. Ставши кількісно дещо більшою, морально переступивши через страх смерті, професійно й технічно вона зростає вкрай повільно, бездарно профукуючи безцінні кадри й бойовий досвід.

Так, з мобілізованими масами в армію влилася свіжа кров і наросли нові м'язи. Але в той же час не відбулося ніяких змін в протрухлому армійському кістякові, який єдино придає всьому зміст і форму. Тому нові мобілізовані м'язи з настанням терміну демобілізації раз за разом відвалювалися від трухлого армійського кістяка, не приживаючись на ньому, а свіжа кров добровольців і мобілізованих лилася струмками, оскільки берегти її стара армійська система не хотіла і не вміла.

Фронтове виснаження разом з розпачем та безсиллям добитися якісних змін на краще в своїй армії вдруге змусили мене відректися від своєї віри і мрії, хоча на той час я вже виступав з своїми ідеями публічно, і хто хотів почути, мене почули. Отже, після завершення терміну мобілізації, прямо з бойових позицій я демобілізувався.

Читайте також: Друге звернення до Президента України та прем'єр-міністра України начштаба 20 омпб полковника Віктора Покуси

Але, як виявилося, морально не сила мені була стояти осторонь війни, яку продовжували вести мій народ і моя армія. І через короткий проміжок часу вдруге мобілізувавшись, знову став до лав ЗС України. Протягом першого року війни побачивши її з передової, на цей раз пізнавав її в тяжкому ритмі роботи оперативного штабу. Разом з тим це надало змогу розгледіти всю недолугість існуючого армійського організму ще й через призму пізнання його системи управління, від самого її верху. І усвідомити його глухість до слова розуму, його глибинну нездатність до якісних змін, що покликані об'єктивними потребами війни. І знову відчув я знайоме відчуття розпачу від безсилля щось змінити на краще. На обрії замаячила перспектива третього зречення… Чи вже доля справді веде мене стежкою святого Петра?:))

Все попередньо сказане - це аж ніяк не спроба набити собі ціну. Це лише єдино можливе обґрунтування ваги наступних моїх слів і тверджень. В мене дійсно немає за спиною ні якогось визначного набору дипломів, ні значимих кар'єрних досягнень, ні наукових ступенів, ні корисних зв'язків, ні великих грошей, нічого з того формального, що цінується в цьому хворому суспільстві, й надає право "авторитетно" публічно висловлюватися. Є лише набуті знання, навички і досвід. Тільки все справжнє. Я все попереднє своє життя йшов до цього моменту, навчався, здобував досвід, воював, падав і вставав, і весь цей час мовчав, допоки, впевнений, не отримав професійного і морального права говорити - про суспільство, армію, війну, шляхи досягнення перемоги. І не набув того, про що говорити - обґрунтованих ідей, замислів, планів. Говорити так, щоб мене чули. Тож слухайте...

Отже, закінчивши приказку, розпочну вже і казку.

Як я вже обмовився, історія ця розпочалася 3 червня 2015 року, коли я, звільнившись в запас після першого терміну мобілізації, по волі випадку знаходився в кабінеті командувача… ну, якогось генерала Сергія Івановича. І цей видатний військовий діяч нашого часу, дізнавшись в ході бесіди, що я вже на той час опублікував декілька статей з різкою критикою існуючої армійської системи і пануючих всередині неї порядків, промовив безсумнівну мудрість - "критикувати будь хто зможе, а от по справжньому зробити щось…", прозоро натякнувши, що "робити щось", і відповідно, пожинати лаври за пророблену "роботу", в цій армії має право тільки каста освячених широкими лампасами.

І я, засоромившись, подумав, що дійсно, мабуть, цей генерал має рацію. Провоювавши на передовій перший, найважчий рік війни, будучи причетним до створення одного з найбільш боєздатних та шанованих на фронті батальйонів цих Збройних Сил, бувши одним з організаторів визволення таких міст Донеччини, як Красногорівка, Мар'їнка, оборони Авдіївки, Верхньоторецького, мабуть ніх#ра я так корисного для своєї армії і держави не зробив, бо виявляється, поки ми воювали, "вони працювали". Тож не стерпівши такого сорому, я відразу ж мобілізувався вдруге, щоб на цей раз вже точно зробити щось для держави і своєї армії корисне. Вдало мобілізувався, в самий! Генеральний штаб! Ну, вже думаю, з цих то позицій я вже натворю ділов… Але не так сталося, як гадалося. Виявилося, що і в Генеральному штабі "щось роблять", і мають право на власну думку, виключно тільки члени ордену "пурпурних лампасів", решта - німі й безправні, затюкані й залякані штабні мурахи, достойні лише мовчки й похиливши голову виконувати свої вузькі функціональні обов'язки…

А "ті, які щось роблять", вже ж напрацювали! З телеекрану, в інтернеті браво рапортують - "українська армія відновлюється…", "найпотужніша армія Європи…", "в армії проводяться реформи…", "нові зразки (нах#ртакоїнепотрібної) техніки приймаються на озброєння…", "стандарти НАТО…", "та ми… та нас…". І взагалі - скоро все буде добре! Одне тільки погано - справжні реалії суворо суперечать цим бравурним рапортам. А реальність, як ти її не заперечуй і як від неї не ховайся, все одно стукає в двері… Вже ногами.

Так, були сформовані нові батальйони, полки й бригади, штаби оперативних командувань, командування ССО… Деяку кількість озброєння вдалося зняти зі зберігання та відремонтувати й поставити в війська. Так, армію ціною великих зусиль вдалося таки з гріхом пополам одягнути та нагодувати. Так, хай часто і бездумно, але розгорнуто бойове навчання. Але, зрозумійте, це все було лише кількісне її зростання. Це лише великі державні гроші, ресурси, та наполеглива праця, і по великому рахунку - все. Це називається - екстенсивний шлях розвитку. Професійної думки, таланту в цих звершеннях не закладено майже ніякого. Те, що було недієздатною українською армією мирного часу, просто додатково напхали людьми, технікою, паливом, грошима, щоб воно почало хоч якось функціонувати, й на цьому основна змістовна частина української військової реформи завершилася. Зараз же, для демонстрації бурхливої діяльності, зайнялися змістовно незначними, але гучними структурними перебудовами типу створення командування ССО, як бандерша в борделі для покращення справ намагається переставляти ліжка, коли дівчат поміняти немає можливості. Наша армія на цей час так і застигла в такому стані - кількісно роздута, напівозброєна, недооснащена, недогодована, недонавчена, морально розірвана на війська, що воюють, та значною мірою чужі їм оперативні штаби і тили, на кадровий склад армії та мобілізованих. Все, куди не глянь - на "мать його так". Все організовано і працює по-старому, маса імітації діяльності, а не роботи. Не те що мудрості - розуму в стратегічних рішеннях та справах як не було, так і нема. Лише тільки чергові шляхи освоювання бюджетних грошей… Хто не розуміє різниці, і буде наполягати, що кількісне зростання - це і є якісне переродження, що новий камуфляж і берці - це ознака визначного реформування, що шаманське камлання на міфічні стандарти НАТО - це вершина військово - наукової думки й організаторського мистецтва, далі може не читати. Поздоровляю - Ви ідіот.

Справжня проблема насправді не в наявності проблем. Вони завжди були, є і будуть. Ніхто не застрахований від помилок, важливо лише їх бачити, визнавати і виправляти. Але в фронтових окопах і бліндажах глухий (зважте - поки що глухий!) гнів викликає саме нездатність (інтелектуальна і вольова) політичного й вищого армійського керівництва бачити та вирішувати наявні проблеми. Наша армія, наші бійці готові воювати, нести втрати, переносити труднощі й випробування. Вони не готові лише прощати марнування часу, деякий запас якого вони своєю кров'ю, ціною свого життя і здоров'я здобули для якісної перебудови суспільства, держави, армії.

А скільки вже часу змарновано! Ні, бл # дь, вдуматись тільки - два роки війни! Це ж наскільки треба бути недолугими й бездарними, щоб стільки дорогоцінного часу, безцінного досвіду, такі неоціненні кадри, стільки грошей - і все в пісок, все коту під хвіст! І це фактично в тепличних, як для війни, умовах! Скільки втрачених можливостей! Скільки за них пролито крові загиблих та покалічених бойових побратимів! Дійсно, кому війна, а кому мати рідна… І при цьому не критикуй їх! Бо тільки ж вони і "працюють"…

Озирнувшись навколо, я спробував зрозуміти, в чому ж справжні, глибинні причини всього цього неподобства і армійського бл # дства. І я їх знайшов. Якщо не копати глибше, і зупинитися на рівні армійської системи, то причина одна, але інтегральна, що розкладається на складові - це інтелектуальне (професійне), моральне й вольове виродження армійської верхівки. Все інше ("тривалий розвал…", "розкрадання…", "недофінансування…", бла…бла…бла…) це лише спроби виправдання своєї недолугості, невідповідності своєму місцю і історичному моменту. Скажу їм по секрету - з грошима, з надійною і розвинутою економікою, з сучасною бойовою технікою, кимось відібраними й підготовленими військами та штабами майже кожен військовий дурак зможе воювати. Це так на папері на ваших "навчаннях" завжди виглядало. А ви спробуйте ось так, в реальних умовах, що склалися, та з того що є, зробити "цукерку", і отримувати військові перемоги над тим ворогом, що реально існує. Спробували? Не змогли? Бездумно пішли найпростішим шляхом - нарощуванням кількості, маси на непридатний для цього кадровий і структурний кістяк, управління котрою майже втратили, і тепер не знаєте що з цим робити? Так отож!!!

Деталізуючи, пройдуся по складових.

Інтелектуальне виродження армійської верхівки спричинює їх нездатність сформулювати адекватні шляхи вирішення існуючих проблем, виробити ідею та замисел дієвих військових реформ. А в них же, якщо хто не знає, крім високолобих штабів, є ще й цілі військові інститути, котрі, крім кривенького - поганенького навчання офіцерських кадрів, х#р знає чим ще займаються. Я то в принципі знаю чим, та і вся армія це знає… Недолугі це зборища армійських пристосуванців і дармоїдів, котрі сором'язливо відводять очі, коли в них питають бажання (бл # дь, у них питають!) поїхати в АТО… І на фоні цієї тотальної інтелектуальної неспроможності, коли поряд (чотири сотні кілометрів від Києва, в окопах Луганщини й Донеччини) знаходиться величезний пласт свого власного реального бойового досвіду та живих ідей, знову розпочинається начальницьке та "експертне" великорозумне камлання на тему абстрактних "стандартів НАТО", з'являються заморські розумники з якоїсь "Rand corporation", котрі швиденько на коліні варганять якусь узагальнено - стандартну, рафіновану, поверхневу стратегію військової реформи, мабуть, забирають за це купу грошей і "валять". Яка зневіра в свої можливості! Яка зневага до своїх людей! Яка демонстрація своєї бездарності й безсилля! Який сором і ганьба! Дійсно що, славних прадідів великих правнуки погані…

Моральне виродження армійської верхівки виразилося в спробі їх зрощення з суспільною "новою елітою". Ну, ви знаєте, з тими, хто "з грязі, та в князі". Простіше говорячи, захотілось їм свого часу стати панами. Стати врівень з грошовитими нуворишами. Наслідувати стиль життя, поведінку, манери "нового панства". А головне, знаходити опору і гарантії свого високого становища в "корисних" знайомствах та корупційних зв'язках. Які ж вони дурні! Вони посміли забути віковічну мудрість, що полководець, воєначальник, командир може знайти справжню опору лише в своїх підлеглих, солдатах. І в перемогах, які він разом з ними здобуває. Ця війна багато з чого розставила на свої місця. Жалкую, далеко не все… Тепер багато хто з "панів - генералів", що були в фаворі за мирного часу, не ризикує виїжджати в війська, в окопи. Бо вони не знають, про що і як розмовляти з фронтовими солдатами і командирами. Якщо чесно, вони відверто їх побоюються. Тому в нас досі немає полководців, так мало хороших воєначальників, а все більше військових кабінетних функціонерів, які в свій час встигли звикнути бути "панами", які не знають підпорядкованих військ (а війська не знають їх), не розуміють їх потреб і прагнень, не можуть спертися на них в своїх діяннях.

Читайте також: Начштаба 20-го мпб В.Покуса: "В ВСУ революционная ситуация - верхи не могут, а низы не хотят воевать под таким руководством"

Вольовий занепад. Основа його закладена була тоді, коли в ході офіцерського виховання такі здавна для військового фундаментальні моральні цінності й поняття як військова присяга, честь, доблесть були знецінені, нівельовані, висміяні й запльовані, при цьому набули переважної ваги цінності цілком меркантильні - грошовита посада, комфортне місце служби, квартира, вигідне закордонне відрядження… Майже в точності як в колись грізній римській армії, коли легіонерам стали в якості плати за службу щедро надавати земельні ділянки, вони швидко стали скоріше фермерами, ніж воїнами. І падіння Римської імперії не забарилось… Цілковита відсутність військового морального виховання - це однозначно хибний шлях в державотворенні. У нас вже був кримський досвід, коли місцеві військові гарнізони, військовослужбовці яких краще всіх (майже поголовно) в Збройних Силах України (та і в МВСУ, СБУ, ДПСУ та ін.) були забезпечені квартирами (щоб же ж, бідненькі, не відчували себе обділеними в порівнянні з росіянами Чорноморського флоту!), так же цілими гарнізонами зраджували присязі і переходили на бік окупантів. Ті нікчемні офіцери, як ганебні барижники, вигідно обмінювали військову честь на кримську квартирку, і на більш грошовиту посаду в ерефянській армії. І ви що, думаєте, якісь висновки зроблені? З військовими пристосуванцями якась боротьба ведеться? Якісь заходи очищення від них на часі? Я голову свою на заклання віддам, якщо помилюся, що вже зараз, після двох років війни, якщо б не дай бог трапилася окупація, добра половина (і це ще оптимістичний прогноз) багатотисячного київського військового гарнізону так само ціною зради буде чіплятися за свої вистраждані київські квартирки, як і їх кримські колеги. Тому досить моралі читати. В питаннях волі, совісті і честі немає кращого аргументу, ніж особистий приклад. Я свою позицію відкрито висловлюю й захищаю, підкріплюючи її своїми вчинками, в який вже раз в житті кидаючи цим на терези долі особисте благополуччя. Я знаю, що цією статтею надавлю на безліч болючих начальницьких мозолів. І взагалі, якась дебільна пошесть повелась по київських штабах погрожувати принциповим офіцерам службою в військах, на передовій. Взагалі то це є честь для справжнього офіцера. Честь маю. Роби як Я.

Перефразовуючи слова булгаковського професора Преображенського, стверджую, що розруха у нас не в армії і не в державі, справжня розруха в головах їх керманичів. У них катма своїх ідей, немає бажання скористатися чужими, бо гонор заважає, немає волі визнати себе неспроможним і немає честі зробити вчинок, відійти в сторону, даючи робити справу іншим.

Просто кількість, маса на війні - це взагалі не рішення, це ще цар Леонід царю Ксерксу переконливо показав. Зосередити зусилля на сучасній військовій техніці - це нам поки що не по карману, та і техніка без людей відповідної кваліфікації може виявитися просто залізом. Тотальна війна? В сучасних умовах це самовбивство, або найостанніша крайність... Переграти стратегічно, в стилі теорії Ліддела Гарта? Грати, однозначно, намагатись треба, але гра, навіть на полі стратегії, вона завжди залишається грою, результат її непевний. На протилежному боці теж може виявитися талановитий стратегічний гравець. Заховатися за спину сильніших гравців, і виглядати з за їх плеча вже за їх стратегічними ігрищами? А якщо вони вирішають поміняти ігровий столик, і ми знову залишимося сам на сам з Жовтою Ордою, нашим віковічним ворогом і гнобителем? З якого боку не зайди, рішення впирається в необхідність стратегічної роботи зовсім іншого порядку, створення нової стратегічної реальності шляхом досягнення тотальної якісної переваги над противником, оскільки кількісної нам в відведений короткий історичний час досягти просто нереально. В кінці кінців вірність стратегії бити ординців не кількістю, а якістю доведено історично. Он, у чеченців, які блискуче виграли у них першу, та фактично виграли й другу війну, спитайте.

Якщо я що - небудь зрозумів за довгі роки військового навчання, служби, війни, то це те, що якісне перетворення моєї армії можливе лише через моральне її переродження. Моральна перевага на війні є головною запорукою перемоги. З першого погляду це не так вже й очевидно. Цього питання торкались, але не акцентували увагу ні Сунь Цзи, ні Клаузевіц, ні Свечінов, ні Ліддел Гарт… Великі стратеги минулого заглиблювались здебільшого в техніку стратегічної гри, проходячи повз її фундаментальну основу... І тільки великий японський середньовічний мислитель й військовий практик Міямото Мусасі, хоч він і не був військовим стратегом в буквальному розумінні цього терміну, зводив всю науку перемагати до здобуття моральної переваги над противником. І в кінці кінців він правий. Все геніальне - просте. Але, щоб це зрозуміти, треба в військовій науці й практиці не один кусень солі з'їсти…

Тож, обтяжений такими думками, по закінченню виснажливого штабного робочого дня, зимової морозної ночі десь в Донецькому степу, заснув я не роздягаючись в холодному КУНГі важким тривожним свинцевим сном, який тільки і буває на фронті, де одночасно змішуються фізична й моральна втома та нервова напруга й тривога, що ніколи не полишають тебе. І наснився мені дивний сон. Неначе я - не хто - небудь, а головнокомандувач української Армії. І начебто, тільки но призначений. А ця війна продовжується, і немає їй краю. І дивлюсь я навкруги на все це неподобство, що в моїй армії твориться. Й гадаю, що ж треба зробити, чого досягти, і з чого почати?

Спершу звертаюсь сам до себе - "чи маєш ідею?; бачення, замисел?". "Так", відповідаю сам собі, "маю". І розумію, що мені довелось жити в такий історичний момент, коли просто триматись за булаву, заради самої булави, це означає приректи всіх, хто мені довірився - мій народ, його армію - на смерть, страждання, розруху. Історичний момент вимагає рішуче здолати в боротьбі непримиренного ворога і віковічного мучителя мого народу, і тільки так, і ніяк інакше, пролягає шлях до свободи, миру, справедливості, процвітання моєї України. А ворог похитнувся. Ми раптово, неочікувано для нього, проявили стійкість і мужність. І в його очах промайнув страх. І ми це помітили. Він ще небезпечний, ще плюється металом, ще гарчить грізно. Але він показав нам наш шанс на виживання й перемогу - бути мужніми, стійкими, зціпивши зуби, битися хоробро, на смерть, до кінця. Бо це наша земля, ми її захисники, і за нами правда. Все інше - лише ілюзії миру. Ілюзії тимчасового замирення, коли стратегічні цілі агресора не досягнуті, ресурси боротьби остаточно не вичерпані, імперіалістичний хижак тільки чекає й шукає іншої слушної нагоди до продовження своєї агресії.

Потім, бачу крізь сон, я начебто їду до джерела своєї сили, впевненості, до своєї опори - до бійців і командирів, в засніжені окопи і бліндажі, що перерізали Донецький степ і долину Сіверського Дінця. Намагаюся охопити якомога більше, зустрітися, поспілкуватися, почути їх проблеми, переживання, надії, донести до них свої наміри й плани, послухати їх думку… І одночасно виховую своїх підпорядкованих командирів всіх рівнів, заповідаю їм - роби як Я! Шукай опору в своїх підлеглих, а не в відносинах з начальством. Не просиджуй штани й дорогоцінний час в кабінетах і штабах. Навчай свій штаб і вимагай від нього самостійної роботи. Роботу свою зводь до прийняття ключових рішень, а не розгрібання повсякденної рутини. Решту часу проводь у підпорядкованих військах, володій досконально ситуацією в них, впливай на неї оперативно і рішуче, але при цьому не заважай підпорядкованим командирам працювати, проявляти себе. Я всім командирам, хто продовжує демонструвати начальницьку пиху і барство, хто не може знайти спільну мову з підлеглими, не вміє з ними працювати, не має в них авторитету, не вміє досягати результату через колектив, надаю роботу з меншим обсягом відповідальності. Зосереджуюсь на викоріненні кабінетного стилю керівництва в армії, особливо неприйнятного в воєнний час. Тих же командирів, які проявили себе як талановиті творці й вихователі своїх військових колективів - прискіпливо розшукую та всіляко просуваю по службі. Я прикладаю всі зусилля для того, щоб перетворити цю армію з жорсткої механічної моделі, для якої мета, завдання - це все, ціна їх досягнення, люди - ніщо, в гармонійну взаємопов'язану ієрархію міцних військових колективів, яка свідомо приймає мету і цілі свого існування та цілеспрямовано їх досягає, раціонально узгоджуючи з цілями свої зусилля й ціну їх досягнення.

Вона, ця нова армія, її мораль і відносини, в принципі вже народились, існують і живуть в окопах так званої АТО, й в усій співдружності її учасників. Залишилося поширити її модель та її мораль на вищі щаблі армійської ієрархії. В новій українській армії не буде місця начальницькій писі, чванству, а разом з цим і лакейству. Здорова корпоративна мораль є вищим пріоритетом, ніж цілі й показники, оскільки саме вона, мораль, й утворює сприятливі умови й середовище для їх досягнення.

Після того, як я отримав підтримку у своїх підлеглих бійців і командирів, отримав у них схвалення своїх ідей і замислів, у своєму сні я звернувся до всього Українського Народу. Ну, головнокомандувачу, особливо воюючої армії, не обов'язково ж залишатися сірою непублічною мишкою, принаймні уві сні?:) Так от, звернувся я до свого Народу, й подякував йому за всю ту його підтримку, яку відчуває наша Армія. За те, що саме Народ і став тією Армією, яка зупинила просування російського агресора, зірвала його замисли. За його волонтерський подвиг, що став символом єднання Української Армії й Народу.

Але потім я перевів розмову на тривожний лад. Я повідомив Народу, що як би ми не втомилися від війни, як би нам не хотілося миру, але за всіма ознаками наша боротьба з Московським улусом набула всіх ознак непримиренної смертельної битви. І не наша в цьому провина. Наш віковічний ворог і мучитель, конаюча Батиєва Жовта Орда, а РФ безсумнівно є її черговою іпостассю, вчепилася мертвою хваткою в наше тіло, намагаючись знекровити, розірвати й утримати в положенні свого раба й жертви, бо тільки в кровопивстві і приниженні інших знаходить вона сенс свого існування. І єдиний шанс українському народові отримати життя, мир, добробут і благополуччя, це відрубати щелепи, що вчепились й рвуть наше тіло, разом з ворожою головою.

Я повідомив своєму народові, що я знаю про його історичну миролюбність, довірливість, індивідуалізм, чим і користувались віками його недруги. І що я й Армія, яку я маю намір створити, стануть надійною запорукою його виживання в цій смертельній боротьбі, та майбутнього добробуту. У нас є шанс на перемогу, і ми ним скористуємося. При цьому я відверто висловив Народові своє занепокоєння, що мені не вдасться перебудувати нашу армію шляхом її морального переродження, без такого ж морального переродження всього нашого суспільства. Армія - всього лише частина суспільства, його певний відбиток. Якщо я що - небудь і зрозумів за довгі роки, то це те, що будь яка складова системи (суспільства) не може бути якісно іншою (суттєво ефективнішою, чи моральнішою) ніж ціле суспільство. Моральна й змістовна перебудова нашої армії потребує таких же перетворень у всьому нашому суспільстві. Так, насправді не все так просто… І ті, хто пропонує тобі швидкі й прості шляхи створення переможної армії, або дурні, або лукаві. Армія може розпочати, ініціювати цей процес морального переродження, але якщо він не перекинеться на ціле суспільство, не буде ним підтриманий, то всі мої реформаторські потуги виявляться марними. І мені потрібні однодумці й сподвижники в якісному перетворенні нашого суспільства й держави. Багато однодумців, і багато сподвижників. Є ідеї, навіть більше, є зачатки теорії. Теорії справжнього меритократичного суспільства (я назвав його еквіфіналістичним), тієї нової світоглядної ідеології як необхідного фундаменту для якісних суспільних перетворень, якої всі так напружено шукають. Її окремі елементи ви можете розпізнати вже в цьому сні. Але в цілому про неї якось іншим разом...

Наш стратегічний шанс, що не можливий без цілковитої перемоги над Жовтою Ордою, пов'язаний з різким зростанням внутрішньо суспільної ефективності в усіх проявах нашої суспільно корисної діяльності, в тому числі й в армії. В результаті - використовувати наявні ресурси, людей, техніку набагато більш ефективно і економно, ніж противник, остаточно й безповоротно випередити його в темпах нарощування ресурсів, необхідних для боротьби, в загальному технологічному рівні як культури виробництва, так і культури управління. Своїми успіхами підірвати його віру в його культурну перевагу, його історичну правоту, в спроможність і здатність до перемоги. Виснажити його матеріально й морально. Використовуючи досягнуті результати, на полі бою нанести йому серію болючих поразок, чим спровокувати його розвал. І таким чином перемогти імперського Звіра. І отримати шанс на життя й розвиток. Це закон стратегії, практично такої ж неминучої сили, як і закони природи. Це якщо розглядати стратегію не як гру відомими факторами, як її бачили Клаузевіц, Свечінов чи Ліддел Гарт, а як науку утворення нової суспільної реальності. Що б ми собі не думали, як би не мріяли про наший парад перемоги на Красній площі Москви, реально ми на теперішній час суспільство і країна, які суттєво ресурсно й технологічно поступаємося нашому супротивнику. Адміністративно (ефективність використання наявних ресурсів) ми з противником поки що приблизно на одному рівні. І лише морально ми маємо над ним деяку перевагу, яку він судомно намагається нівелювати тотальною брехнею й пропагандою. Наш стратегічний шанс в рішучому піднятті ефективності використання наявних обмежених ресурсів, а також в започаткуванні процесу їх прискореного набуття й нарощування. І знову ж таки підтвердженням цієї тези слугує історичний приклад держави Ізраїль, як пояснення, за рахунок чого довгі роки вона виживає й розвивається в вкрай агресивному ворожому оточенні.

В ході цієї розмови з Народом я неприховано і відверто підняв питання, які є незручними. Я вказав на ту велику кількість наших дорослих і здорових чоловіків, які всіляко ухиляються від древнього священного морального чоловічого обов'язку - боронити свою родину, рід, свій народ, які безсовісно перекладають цей тягар на плечі інших. Я вказав на цілий пласт наших же громадян - з числа чиновників, правоохоронців, лікарів, які ганебно наживаються на війні свого ж народу, за паскудні гроші даючи можливість нікчемним чоловікам уникнути свого військового обов'язку. Я зосередив увагу на ганебній позиції так званої "суспільної еліти", яка, перша ж подаючи приклад, всіма шляхами уникає персональної участі в Визвольній Війні, всією своєю поведінкою уособлюючись від Народу, його Воїнів, намагаючись перетворити її на війну імперіалістичну, війну бидла за їх, панів, привілеї, заводи й пароплави.

Не вийде, сказав я. Нема сенсу звертатися до совісті тих, у кого її немає. Не варто закликати до чоловічої мужності тих, хто Чоловіками по суті не являється, обманюючи оточуючих лише схожою з ними фізичною формою. Не треба нагадувати про громадянську позицію тим, хто не розуміє, що це. У них є зайві гроші? Тоді хай платять за наявність у себе моральних вад. Тільки не один одному, а нашій Армії, нашим Воїнам. Хочеш відкупитися від армії? Плати офіційно. І носи до кінця свого віку ганебне клеймо нікчеми й боягуза. Це потім ми займимося моральним вихованням наступних поколінь, а зараз примусимо теперішніх моральних інвалідів платити в ім'я нашої перемоги. Все одно вони ці гроші платять, лиш тільки один одному в своєму корупційному колі.

Я звернув суспільну увагу на ту його частину, яка занадто істерично демонструє свою втому від війни, або занадто агресивно й демонстративно показує свою відстороненість від неї. Ви втомились від війни? Відпочиньте. Вам не хочеться її помічати? Продовжуйте далі розважатися, або жити в своїй ракушці. Ми справимося без вас. Ви такі в нашій справі на@ер не потрібні. Але міцно пам'ятайте (а я, і суспільство знайдемо способи, заходи впливу, щоб вам це нагадати), що вам це вдається робити лише за рахунок інших, таких же в минулому мирних громадян, яких спільна біда та громадянський обов'язок покликали й примусили стати Воїнами свого Народу. І які в окопах нашої Донеччини й Луганщини, в нелюдських моральних та побутових умовах, що диктуються війною, захищають в тому числі і вашу можливість бути сліпими, глухими, байдужими й відстороненими, успішними і гламурними. Будемо між своїми відвертими - вони захищають в тому числі й ваше право та можливість бути суспільним сміттям, баластом, жлобами й бидлом, не зважаючи на ваш рівень освіти, достатку й гламурності. І ваш аргумент - "я їх туди не посилав" показує не вашу громадянську позицію, а вашу моральну вавку. І так, незабаром наше суспільство, і можливості досягнення успіху в ньому, відвернуться від вас, як ви відвернулись свого часу від нього.

Для України, якій долею випало воювати довго, тяжко й виснажливо, треба буде навчитись одночасно жити, битися на фронті, й закладати підвалини суспільної ефективності та майбутнього добробуту. Стати народом - воїном і народом - трудівником одночасно. Це можливо, і ми в цьому не перші - варто глянути все на той же історичний досвід держави Ізраїль. Та й біблійний приклад 40 річного шляху народу до морального переродження через безкінечні випробування для багатьох може стати духовною й світоглядною опорою.

Я ще раз подякував своєму Народові за його волонтерський подвиг, але виказав думку, що час вже цей всенародний, але все таки дещо хаотичний рух привести до системних організаційних форм, і запропонував ініціативу упорядкування всенародної підтримки армії за адміністративним принципом. Запропонував закріпити шефство адміністративних районів, містечок за армійськими ротами, батареями, адміністративних областей, міст - за бригадами, полками. І таким чином далі поглиблювати й зміцнювати взаємний зв'язок Народу з своєю Армією, розвивати й удосконалювати його форми.

Окремо звернувся я до господарюючих суб'єктів, вітчизняного так званого бізнес співтовариства. Запевнив їх, що не зважаючи на те, що я військовий, все таки про природу і причини багатства народів поняття маю, і макроекономіку від мікроекономіки відрізняю. Тож усвідомлюю, що ми в одному човні спільних інтересів. І Армія під моїм керівництвом ніколи не стане суспільним паразитом, егоїстичним уособленим суспільним організмом та тормозом матеріального розвитку суспільства, або ще гірше - внутрішньо суспільним бандитом, або хунтою.

Після такої відвертої розмови з нашим Народом, далі уявляється мені, що зібрав я тих, хто уявляє себе господарями нашого життя, так званих олігархів. І продовжив відверту розмову вже з ними. Я повідомив олігархам, що я представляю найпотужнішу й найбільш авторитетну в нашому суспільстві силу - його Армію, котра в боях на Сході України, у взаємозв'язку з інтересами широких верств нашого Народу, завоювала своє сьогоднішнє суспільне положення. Я довів до їх відома, що інститут української Армії і пов'язані з нею суспільні кола висувають свої політичні вимоги. І для них краще буде на ці вимоги пристати.

Нам не потрібна абсолютна суспільна влада, військова хунта. Ми розуміємо, що це тільки зашкодить інтересам нашого суспільства і його держави. Але нам потрібні справедливі, а отже, й ефективні, відносини в суспільстві. Де Армія буде займати вагоме місце в політичній системі держави.

Читайте також: Окремі питання узагальнення досвіду війни

Нам не потрібні ваші гроші й ваша власність. Нам потрібна ефективна держава. Бо це наш єдиний шанс на перемогу над Ордою, в чому, до речі, є й ваш інтерес. Чи ви волієте здатися, надіючись випросити собі у окупантів свічний заводик? Вже запізно для зради :). Без опори на ефективну державу я не зможу створити переможну Армію, побудувати виграшну стратегію. І не треба тішити надії, ворог не одступить, поки не одрубати йому голову. Навіть, якщо він зараз, підвиваючи, відповзає, він затаїться, вижде момент, і з новою силою ударить. А ви, недолугі, своїми інтригами обов'язково й неминуче для нього цей момент створите. Нічого ще остаточно не вирішено.

Отже, ви втрачаєте прямий доступ до політичної влади в цьому суспільстві. Перестаєте бути олігархами в повному розумінні цього терміну. І це не пацанські домовленості, які потім можуть бути переглянуті. Все буде закріплено інституційно, так надійно, що зворотного ходу не буде.

Але власність свою ви збережете. Ви залишитеся великими бізнесменами. Ваші великі працюючі господарюючі суб'єкти будуть корисними нашому суспільству. У вас є свої бізнес імперії - от там і керуйте, а паразитувати на всьому суспільстві - тепер зась! Ви хоч самі собі й публіці доведіть, що ви дійсно талановиті бізнесмени, а не нікчемні паразити. Деталі - потім.

Також ви втратите право й можливості обманювати своє суспільство, або банально - красти. Бо морально не може господарюючий суб'єкт, якому суспільство всіма своїми інститутами забезпечує, охороняє й захищає його право та можливості володіння власністю та її примноження, підло нехтувати довірою суспільства, обкрадаючи його й паразитуючи на ньому. Ми змусимо вас бути чесними. За найменшу (читайте по буквах - найменшу) спробу обману суспільства заради отримання матеріальної вигоди ви втратите Все. Ні, не якийсь там штраф, який ви віднесете на припустимі ризики, а Все, що в вас є, і до чого наша держава зможе дотягнутися, до копійки. І тільки такий рівень бізнесового ризику, закріплений інституційно, виховає у нас покоління чесних і відповідальних перед суспільством бізнесменів. Не подобається? Так не обманюй, не корумпуй і не кради! Чесно плати податки, політично і публічно виступай за їх справедливий та ефективний рівень, раціонально застосовуй капітал, керуй своїм бізнесом. І будеш поважною людиною й громадянином.

Простіше говорячи, вам пора вже бігти утворювати новий суспільний договір. Дуже швидко. Інакше якщо запізнитесь, ті, інші, безумні авантюристи й популісти, хто зможе осідлати солдатську масу та масу демобілізованих, які досі не розуміють, за що вони воювали, можуть не залишити вам навіть і власності. Нові поліцайські формування точно вас не спасуть, вони не встояли навіть проти беззбройних людей на Майдані, а тут фронтовики… Ну шо ви, які тут можуть бути ілюзії! Просто пам'ятайте 1917 рік… Якщо у вас погано з змістовним мисленням, тези нового суспільного договору я вам можу надиктувати…

А ще в уяві я переносився в кабінети очільників як регіональних, так і світових держав, міждержавних союзів, і там шукав взаємовигідну зацікавленість, інтереси, допомогу, переконував, вмовляв, навіть танцював гопака, по дещиці ресурсно, організаційно й технологічно куючи нашу майбутню перемогу… Ні, я звичайно, розумію, що одній людині все це зробити не під силу. Потрібна міцна й працьовита команда сподвижників і однодумців, щоб звершити все це. Але сон на те й є сон, щоб людина відчула надлюдські здібності… J

Довгий і змістовний таки у мене виявився сон. Тож після започаткування вирішальних суспільних процесів, повернувся я до перетворень у своїй армії.

Але перед цим завітав до діючої влади. Так у сні сталося, що очільники її основних гілок - президентської, виконавчої, законодавчої - опинилися в одному кабінеті одночасно. Тож я, щоб не розпилятись, говорив з ними усіма. Бо робимо в кінці кінців одну спільну справу.

Перше, що я зробив, це нагадав їм положення нового суспільного договору, які їм нормативно й організаційно слід втілити в життя. Далі ми досягли з ними спільного розуміння, що фундаментом переможної Армії мають стати справедливі й ефективні Суспільство і його Держава. Інакше ніяк. А це вже їх частина справи. Особисто можу допомогти в цій справі ідеями. Чесно, відмінні ідеї. Бо з ідеями, дивлюсь, зовсім у нас гаплик. Наче всі й хочуть повернути на краще, багато хто, їм здається, бачить, що треба поламати з старого, а от притомних і обґрунтованих ідей, концепцій, що на цьому місці побудувати нового - катма. Все фуфло якесь беззмістовне, або застаріле, збанкрутіле, або популістське…Але про суспільно утворюючі ідеї в цілому і у їх взаємопов'язаному системному зв'язку якось іншим разом.

Я повідомив можновладцям, що мені для розбудови нової Армії, як опори нашої незалежності і суверенітету в умовах сусідства з агресивною й непримиренною Ордою, необхідно ряд фундаментальних суспільних зрушень.

Перше - Армія й люди, що є вихідцями з неї, чи були причетні до неї в годину тяжких воєнних випробувань, і є членами співдружності учасників цієї війни, тимчасово, до розробки й впровадження науково обґрунтованої системи соціального кадрового добору, мають взяти під контроль основні соціальні ліфти в державі й суспільстві. Тобто на керівні посади в державному апараті, суспільні виборні посади зможуть претендувати тільки люди, які служили в ЗСУ, бойових підрозділах НГУ, МВД, СБУ, ДПСУ, а ще краще - тільки ті, хто достойно пройшов АТО. Тобто ті, хто своїми вчинками продемонстрували, що громадянський обов'язок і суспільні інтереси для них - не пустий звук. Ті, хто керуючись своїм громадянським обов'язком перед суспільством, ризикували найдорожчим, що в них було - здоров'ям, життям, благополуччям своїх близьких і рідних. І хто внутрішньо (морально) притаманну їм презумпцію суспільного й державного інтересу над власним буде реалізовувати і на суспільних та державних керівних посадах. Решті, хто не згодний з цим, сьогоднішнім можновладцям і чиновникам, ніхто ж не заважає особисто приєднатися до співдружності учасників АТО хоч зараз - в воюючих підрозділах і штабах для вас знайдуться вакантні посади. Все дуже просто. Нашому суспільному й державному апарату управління потрібно повернути моральність і справедливість. А далі, з виробленням обґрунтованих стандартів і процедур кадрового відбору - додадуться й розум, і мудрість. І крім того, спрощений доступ до суспільної ієрархії (влади) має стати однією з ключових складових комплексу стимулів для залучення до армійських лав вмотивованих добровольців.

Наступна необхідна фундаментальна суспільна зміна - система суспільного внутрішнього перерозподілу матеріальних ресурсів має бути відрегульована так, щоб військова професія стала найбільш, ну от просто - найбільше! привабливою в матеріальному плані в цьому суспільстві. А військова професія, уточнюю, це причетність саме до армійських лав, а не прокурор, чи полісмен, який безпечно в глибокому тилу промишля є дрібними поборами, і не податківець чи митник, лише на тій підставі, що в них десь в шафі теж пилом припадає мундир військового зразка. Щоб в рамках цього суспільства військова людина мала матеріальний дохід стабільно вищий, ніж людина з будь якої сфери цивільного сектору з порівняним рівнем освіти, знань, вмінь і навичок. Матеріальний стимул такої сили однозначно сприятиме стійкому притоку в армію вмотивованих, якісних в інтелектуальному, фізичному й моральному плані кадрів. Простіше говорячи, якщо на цьому етапі розвитку суспільства цінністю для переважної більшості людей є будинок (квартира), гарна машина, початковий капітал для початку свого бізнесу, то суспільство і держава кров з носу, але повинні після 1 - 2 років участі в бойових діях, або 5 - 6 років служби в мирний час, дати своїм воїнам грошей стільки, щоб вони змогли для себе це придбати.

В системі стимулів для наших воїнів своє місце повинен посісти надійний соціальний захист їх сімей на випадок їх смерті або каліцтва. Суспільство і держава мають гарантувати, що сім'я воїна не залишиться без достойного житла, його діти отримають за суспільний рахунок освіту, вони не залишаться в злиднях і отримають достойну компенсацію за втрату годувальника; на випадок каліцтва воїн отримає достойне піклування з боку держави.

Ну і останнє, на рівні державної внутрішньої політики - дати розуміння людям, за що ми воюємо, і за що люди змушені терпіти воєнне випробування. Це насправді ключове питання, оскільки має ідеологічну й світоглядну природу. І варіанти відповіді на нього можуть привести до різних практичних результатів. Якщо ми воюємо виключно за заводи і пароплави можновладців, та їхнє виключне право грабувати нас і країну - так пішли вони на йух! Хай беруть ружжо в руки самі, забирають своїх синочків - мажорів та наближених лизоблюдів, сідають в свої броньовані джипи і їдуть самі захищати своє добро в окопах Донеччини. Але якщо ми будемо бачити, що країна по справжньому, а не понарошку, будує нові суспільні відносини, які гарантуватимуть нашим дітям справедливі й рівні умови для реалізації і розвитку, в якій ми і наші діти будемо достойними людьми, а не бидлом, пилом під ногами багатіїв і можновладців, то за таку країну, і за таке наше майбутнє варто стояти на смерть.

Як би не було важливо й цікаво здійснювати корінні перетворення в суспільстві й державі, але відчув я, що час вже повернутися і зосередитись на реформуванні самої Армії. Але перед цим я проаналізував сучасний її стан. Що, брехня? Уві сні неможливо тверезо аналізувати? Ну так вже трапилось, що я це зробив дещо раніше:).

Сучасні наші армійські очільники, котрим необережно доручили самим проводити реформу армії, пішли виключно шляхом кількісного її нарощування. Бо вони просто нічого іншого не вміють і не знають. Їм держава дала більше грошей, більше людських і матеріальних ресурсів, і вони все це з захопленням кинулися освоювати. Нагребли аби як масу мобілізованих, паралельно утворивши в суспільстві нову прибуткову корупційну галузь по відмазуванню від мобілізації, наробили купу нових бригад і батальйонів, яких толком озброїти й оснастити у них не вистачає талану й клепки. Судячи з дворічних бездарних потуг сучасних "ефективних менеджерів", їм більшого, ніж пошив форми й берців, довірити нічого не можна. Дійшло вже до відсутності на передовій окремих типів боєприпасів. І це в умовах ведення бойових дій низької інтенсивності. Так, стали більше проводити заходів бойового навчання. Але значна частина грошей і зусиль ідуть в пісок, оскільки з невмотивованих мобілізованих "аватарів", попри все, по справжньому боєздатних військових частин і підрозділів створити не вдається, військову техніку й озброєння вони експлуатують невміло й неефективно, з кожною хвилею демобілізації навчені й обстріляні кадри раз за разом вимиваються з армійських лав, високі армійські штаби і установи як були забиті офіцерським баластом, так і залишаються… Кількісне зростання дало в свій час першочергове нарощування боєздатності армії, але його потенціал давно вичерпався. Все одно з мобілізованої невмотивованої маси не народяться військові з'єднання й частини, які будуть спроможні наступати, які підуть на штурм Донецька, Луганська, Горлівки, які успішно вступлять в відкритий бій з підрозділами регулярних ЗС РФ і наваляють їм, які зможуть впевнено й ефективно вести бойові дії в умовах застосування авіації РФ… Хто б там собі щось не уявляв, але екстенсивний шлях розвитку завжди таким і залишиться, скільки з екранів телевізора його якісною реформою армії не обзивай.

Ще в нас є категорія начальників, яка полюбляє під виглядом реформування жонглювати з організаційно - штатними структурами. Утворювати нові штаби, командування, департаменти, управління, центри, відділи, експериментувати з їх наповненням… Це навіть в армійській термінології закріпилося - що не організаційно - штатна зміна - то обов'язково захід реформування. Але до реального реформування це не має ніякого відношення. Щоб не вдаватися в розлогі пояснення… є така наука, як загальна теорія систем, яка доводить, що у будь якої системи за певних умов є лише один оптимальний стан, так званий еквіфінальний. Так, обґрунтовані (а не як у нас повелося, волюнтаристські) експерименти з метою наближення армійських організаційних структур до їх оптимального стану можуть привести до певного відносно незначного зростання їх ефективності. Але це все таки не реформи, не якісне переродження, це лише пошук оптимуму системи в тому її якісному стані, що склався.

Справжнє якісне переродження армії можливе лише за умов проведення зміни в якості складових елементів системи, а саме людей - бійців, командирів, командувачів, та характеру зв'язків і відносин між ними. І тільки таким шляхом ми зможемо отримати армію нової якості.

Основою внутрішніх відносин в сучасній українській армії, як осколку армії радянської, що в свою чергу була послідовницею російської імператорської армії, азійської за корпоративною мораллю і прусської за формальним антуражем, є страх. Страх відповідальності і страх перед владою начальника - ось основний двигун азійсько-прусської армійської системи. Це досить таки працездатний механізм для масової організації з переважною азіатською мораллю й етикою, з загальним низьким освітнім і професійним рівнем. Де низький авторитет і професійний рівень начальства компенсується захистом його повноважень всім репресивним механізмом держави, аж до суцільної начальницької безкарності, непідсудності, вседозволеності, що породжує махровий армійський волюнтаризм і долбо#бізм. І де низький освітній рівень та мотивація підлеглих рухаються вперед шляхом примусу та страхом покарання. Це механізм управління поганою масовою низько професійною і низько мотивованою армією, що воює числом, а не вмінням.

Але у української армії немає ні морального права, ні фізичної можливості (кількісна маса противника наперед більше) воювати кількістю. Вона, заради теперішніх і майбутніх перемог, має воювати якістю і вмінням. Тим більше, що система, заснована на страхові примусу, пасує і починає буксувати, якщо зіштовхується з виникненням страху вищого порядку, наприклад, за своє здоров'я і життя, ну, прямо, як на війні. Тоді вона змушена пересилювати страх імовірної смерті в бою страхом гарантованої смерті в результаті покарання. Звідси і загороджувальні загони, і штрафбати… Але пануюча життєлюбна мораль українського суспільства всіма силами опирається таким методам примусу, тому загалом у нас так багато проблем з дисципліною в армії - через принципову невідповідність старої корпоративної армійської й пануючої суспільної моралі. Он, росіяни й світоглядно близькі їм даунбасівські орки, без докорів сумління в дисциплінарному порядку практикують розстріли, штрафні підрозділи, позасудові розправи, й при цьому прекрасно себе почувають, і так і воюють. Їм їхня суспільна мораль це дозволяє, нам - ні.

Тож яке може бути вирішення проблеми? Відповідь - в історії війн і військового мистецтва, в тому числі й нашого власного народу. Насправді найбільш боєздатні армії ніколи не билися за страх. Вони завжди керувалися або новою оновлюючою суспільною ідеєю (революційні армії), або професійним моральним кодексом, як спартанці, самураї, лицарі та ін., в т. ч. й запорізькі козаки. Як правило, слідування шляхом воїна було добровільним і свідомим, але існували й жорсткі покарання за порушення кодексу, які виконувалися в вузькому корпоративному колі, без залучення правового апарату держави. І в цьому є велика древня мудрість. Хто був на війні, зрозуміє. Оскільки в бою, на грані життя і смерті, традиційні моральні норми мирного співіснування припиняють свою дію, і вступає в силу мораль смертельної боротьби і виживання. Тож, озброївшись такими теоретичними міркуваннями, я приступив до конкретної практики.

Основою своєї діяльності я зробив утворення й виховання стійких злагоджених боєздатних військових колективів. І приклав всі свої зусилля для перетворення нашої Армії у єдину сім'ю, пов'язану професійними, моральними й етичними відносинами.

Для початку, розуміючи обмеженість й розпливчатість змісту існуючої військової присяги, я у згоді з всіма армійськими верствами та за їх участі, сформулював Моральний Кодекс українського воїна, історичного спадкоємця козацтва, захисника й оборонця свого народу й держави, воїна за покликом серця й призванням. І цей Кодекс став реально діючим внутрішнім законом (етикою) функціонування нової армійської організації. І при його створенні був закладений механізм його коректування й розвитку.

На підтримання нового військового Морального Кодексу в військових колективах було утворено інститут військових Судів Честі, які чинили своє правосуддя не по військових верствах (категоріях), а в цілому військовому колективі, і командири також стали підсудними колективному суду честі. Суд Честі став утворювати сам військовий колектив. Інститут військових судів честі законодавчо отримав реальні повноваження і окрему підсудність, і особливу процедуру судочинства, як на мирний, так і воєнний час.

Одночасно з становленням Морального Кодексу, я провів зміцнення принципу командирського єдино начальства. По перше, я припинив існуючу практику розмивання командирської відповідальності. Командири втратили можливість перекладати відповідальність на своїх підлеглих. Ганебна практика існування безкарних командирів і начальників та пошуку цапів - відбувайлів канула в лету. За результати діяльності військового колективу став цілком і повністю нести відповідальність командир - єдиноначальник.

Але, відповідно, на забезпечення принципу єдино начальства, командири отримали відповідні розширені права й повноваження, дисциплінарні, фінансові, але в першу чергу - кадрові. Командир, що одноосібно відповідає за виконання своїм військовим колективом завдань, в тому числі й бойових, отримав право (й обов'язок) одноосібно формувати персональний склад свого колективу, під ті завдання, які ним виконуються. І ніхто не зможе більше нав'язувати командиру персональний склад - ні воєнком, ні кадровик, ні старший начальник, лише - пропонувати. Бойові командири знають, що деякі люди можуть скоріше обтяжувати, ніж виконувати свою функцію, вже краще без нікого, ніж з ними…

Для заміщення ключових командних й начальницьких посад має бути введена чітка процедура професійного добору, на основі конкурсного змагання, та чіткі й сталі умови кадрової ротації. Далі новопризначеним командирам й начальникам надається нормативний час на підбір, формування і становлення військового колективу, і далі - вперед, на досягнення професійних висот… Зрозуміло, що в такому випадку навколо талановитих командирів будуть формуватися сталі злагоджені групи професіоналів, які будуть на цілком законних підставах за ними слідувати по щаблям військової ієрархії, і працюватимуть на свого командира не жаліючи чола свого, оскільки від кар'єрного зростання їх командира буде залежати й їх особисте благополуччя та кар'єрний ріст. Ті ж професійні групи, що не змогли показати злагодженої роботи та допустили програшу свого командира в конкурсному кар'єрному змаганні, майже автоматично разом з ним ідуть в низ по ієрархічній драбині. Але при цьому завжди зберігаючи шанс сформувати нову професійну групу і в складі неї спробувати в черговому циклі кадрового відбору (позачерговому, піврічному, річному, через два або більше років, в залежності від рівня ієрархії) досягти кращого результату. Кар'єрні ліфти в такій армійській структурі мають неймовірно оживитися, їх рух вверх - вниз має бути чітким, безперешкодним, буденним, і не має містити надмірної трагедії. Так мають запрацювати принципи реальної професійної конкуренції та колективної відповідальності за спільний результат.

Далі я зробив армійську ієрархію суцільною й безперервною. Не стало окремих ізольованих армійських верств (категорій) - солдатів, сержантів, офіцерів, генералів, які були одна відносно одної антагоністами, в зв'язку з існуючою різницею можливостей і інтересів. Система військової освіти й професійного зростання стала також безперервною й багатоступеневою, з можливістю як ієрархічного зростання рівня освіти, так і його поглиблення в межах одного рівня, шляхом оволодіння суміжними спеціальностями (наприклад - кулеметника, снайпера, сапера, водія бойової машини тощо), чим надавати можливість кожному військовослужбовцю на кожному рівні військової ієрархії досягати високого рівня особистого професіоналізму та рівня матеріальної винагороди за нього. Кожний армійський неофіт від початку стає солдатом. Кожний солдат має реальний шанс стати генералом. І кожний генерал колись був солдатом, і пройшов свого часу всі ієрархічні щаблі в цій системі. За рахунок високої рухомості кар'єрних ліфтів (по науковому - системи стратифікації) кожен високий начальник за недоліки й провали в роботі може скотитися по ієрархії як завгодно низько, але, зібравшись та показавши практичний результат, може повернути втрачені кар'єрні позиції. Кожен може як досягти професійних і кар'єрних висот, так і впасти з них, але мати при цьому шанс закріпитися і знову піднятися. Армійська система в кадровому питанні має бути дуже гнучкою, і працювати як християнський (іудейський) бог - бути схильною до своїх послідовників, суворою до відступників, поблажливою до тих, хто прийняв покаяння. В такій гнучкій ієрархічній системі інститут військового звання, як пережиток кастового суспільства, що сковує та обмежує рух кар'єрних ліфтів, стає зайвим. Та їх, військових звань, в козацькому війську здавна не було. Отаман в одному військовому поході, в наступний міг піти простим січовим козаком…

Також розпочав я в армії безжальну боротьбу з такою нашою національною (чи перейнятою в колонізаторів - поляків і московітів) моральною вадою, як схильність до побутової показної зверхності й чванства. Звідси й таке масове національне явище, яке ілюструється словами - "з грязі і в князі". Особливо це ганебно виглядає, а ще більше - шкодить, в армійському середовищі, в якому має панувати максимальний колективізм. Дуже соромно свого часу було чути історію про гостя - американського чи то генерала, чи то полковника, який не міг зрозуміти, чому його наші начальнички тягнуть в окрему комірку, щоб там за окремим меню пообідати, і який взяв та й присів в загальному залі разом з солдатами, та солдатською кашею й пообідав. Бо американські військові звикли харчуватись, як одна бойова сім'я, за одним столом і раціоном, не зважаючи на чини й ранги. І мораль в такій поведінці закладена дуже глибока. Незадоволений начальник своїм харчуванням (одягом, побутовими умовами і т. д.)? Зроби так, щоб твої підлеглі стали харчуватися краще (були одягненими, мали пристойні побутові умови і т. д.), і тоді разом з ними ти покращиш і своє становище. І разом з цим тільки зміцниш свій авторитет в військовому колективі. А в нас що не військовий начальник - то побутовий відщепенець і розпусник. А головне - столується завжди окремо, давиться "втиху" своїм кращим куском, наче підлеглі, або військовослужбовці нижчої категорії - якісь хворі коростою… І не забуває розділяти й розбещувати інших, організовуючи харчування підлеглих по категоріях - кому в конюшні і аби що, а кому трохи краще, щоб не забували славити пана начальника за таке показне піклування. І, звісно ж, собі тягне поперед усіх і щонайкраще. Як відомий усій армії уй#бок генерал Борискін, з його фуражечками московського пошиву, пробачте, що згадав всує цю гидоту… А як же підлеглі? А підлеглим - в кращому випадку визначена норма, переполовинена його холуями - тиловиками. Тьху, ганьба й бридота…

Побутова скромність командира (начальника) - це віддзеркалення високої командирської моралі, його спрямованості на досягнення результату через свій військовий колектив, а не через кістки й трупи підлеглих. В результаті викорінення начальницького побутового чванства побутова скромність стала одним з визначних принципів в моральному портреті командирів української армії. Я навчив (або примусив згадати) українських військових командирів і начальників всіх! рівнів виконувати свій найголовніший командирський обов'язок - знати потреби своїх підлеглих і піклуватися про них. Особисто знати своїх підлеглих не менше, ніж на два - три рівні нижче по службовій ієрархії, виявляти талановитих і достойних та всіляко заохочувати їх, просувати їх по службі, рішуче та безжально позбуватися професійного нездатних та морального баласту. І не гребти все під себе, а достойно і з честю чекати, коли їх старший начальних проявить піклування вже про них. Військова кар'єра в цій армії стала відбуватись виключно через повагу військового колективу, здатність виконувати завдання через колектив, особисту моральність і побутову скромність.

Ще однією моральною вадою, за викорінення якої я негайно прийнявся, стала розповсюджена по українському війську хитрожопість. Вона багатолика. Але в усіх своїх іпостасях боїться розгляду під світлом професійної доречності. Це і теплі штатні лазівки, які були всі прискіпливо переглянуті і кардинально скорочені. І "блатні" закордонні відрядження й навчання, на які потік "волосатих" претендентів був перекритий відкритим конкурсним відбором. А головне - українські миротворчі контингенти й місії були повернуті додому, люди і техніка були направлені на фронт. Ну не може бути морально виправданим в воюючій країні, коли одна частина її армії, переважно мобілізовані, гниє й вмирає в фронтових окопах, а інша її частина, переважно хитровжарені кадрові "прапора" й "контрачі", часто - густо високоначальницькі водії й холуї, та ті, хто "пробашляв" уй # бкам кадровикам, в цей же час відносно безпечно зашибають бабло в різних там "африках". При цьому відволікається з фронту цінна бойова техніка й транспорт. Ніякі валютні заробітки для бюджету країни не варті тієї моральної шкоди й розкладаючого для фронту впливу, яку чинить сам факт наявності засмагаючої по "африках" за долари хитрожопої частини нашої армії. Ми ж з Кримом й ОРДЛО зараз не торгуємо? Бо це морально шкідливо, хоча фінансово й вигідно. Чому ж в годину тяжких воєнних випробувань для армії і країни ми терпимо масовий закордонний хитрожопий "військовий туризм"? Ні, ми звичайно внесемо свій посильний внесок в миротворчість ООН. Але потім. Та хоч цілими полками й бригадами. Тільки після перемоги. А зараз - всі військові - по максимуму на фронт!

Читайте також: Звільнення Красногорівки: розповідь начштабу 20-го омпб

Далі у своєму сні начебто оглянув я пророблену роботу по моральному перетворенню своєї Армії, і залишився задоволеним. Ось це вже дійсно схоже на глибоку військову реформу! На набуття армією нової корпоративної моралі, нових службових відносин, нових за якістю людей, і в загальному підсумку - невпинно наростаючої їх бойової навченості, злагодженості, бойової спроможності. Але глядь - визирнула ще одна суттєва застаріла вада в моральному здоров'ї нашої армії. Для боєздатності начебто не така вже й принципова, але така морально болюча! А саме - відзначення фронтовиків державними нагородами. В неспроможності вирішення цього елементарного питання виражена вся черствість і бездарність існуючої старої армійської системи, байдужість і відірваність від фронтових лав вищого керівництва армії й держави, і як наслідок, спричинене цим чванство й ледарство їхніх холуїв з армійських кадрових органів. Бл#дь, складається враження, що вони ніби з себе ці нагороди знімають, коли віддають їх фронтовикам!

Моральний борг суспільства й держави фронтовикам має бути повернутим. Я примусив всіх дармоїдів - армійських кадровиків з нагородних відділів і їх безпосередніх начальників відірвати свої сраки від стільців в кабінетах, і поїхати по фронтових військових частинах, воєнкоматах, по будинках і квартирах вже демобілізованих бійців і командирів, особисто! відновити й описати з їх слів по максимуму епізоди й бої цієї війни, та на цих підставах знову ж таки особисто оформити (так, як їм, буквоїдам, потрібно) всі подання на нагородження фронтовиків, як діючих, так і вже демобілізованих. Якщо ці ледарі й нероби завалять таку важливу роботу, прожену їх на йух, і знайду інших людей, хоч би й волонтерів, які на добровільній основі залюбки її виконають. Народ і держава мають відзначити заслуженими почестями й нагородами фронтовиків. Для них це дуже важливо, зрозумійте. Офіційно отримати ці ордени й медалі, як знак визнання суспільством їх самопожертви й подвигу. Моральний борг їм має бути повернутим за будь яку ціну. Ні, звичайно, гріх мені жалітись, зараз як мінімум у високих армійських штабах медальки сипляться, як з рогу достатку. Сам особисто за останнє відрядження в АТО отримав відразу три. Але як же мені було ніяково їх отримувати, коли я знаю й пам'ятаю, що мої в минулому підлеглі й бойові побратими так і не отримали заслужених нагород за реальні бої й подвиги 2014 - 2015 років? І документи на них вже багато місяців продовжують припадати пилом в одному високому київському командуванні, а може вже й пішли в сміттєвий кошик, як і багато інших, які я особисто в свій час оформляв та надавав...

А на подальшу перспективу, щоб виправити існуючий ганебний стан в питанні нагородження фронтовиків, я змінив цю систему на повну її протилежність. Тепер не боєць чи його командир стали доводити документально свої бойові заслуги перед кадровиками, намагаючись пройти всі круги військового бюрократичного пекла, а старший командир і начальник став шукати, саме шукати достойних нагородження серед своїх підлеглих. І тепер будь який ледачий кадровик не зміг би виправдати своє неробство відсутністю "з низу" подань на нагородження, або оформленням цих подань "не так, як треба". Бо тепер саме він має взяти участь в обґрунтованому пошукові кандидатів на нагородження в підлеглих військах, й особисто оформити документи на це встановленим чином, вже так, як йому самому треба. І на кожному рівні військової ієрархії були визначені повноваження й ліміти нагородження. Командир батальйону (дивізіону) отримав право нагороджувати підлеглих однією державною нагородою, командир полку, бригади - іншою, керівник АТО ще іншою, і т. д. Тобто ініціатива нагородження стала йти зверху, як відображення морального визнання начальником ролі й заслуг своїх підлеглих та подяки їм за їх служіння й подвиг. А сучасне моральне убозтво в вигляді фактичного випрошування нижніми чинами собі нагород не скільки у високих начальничків, скільки у їх холуїв - кадровичків, було викорінено начисто, разом з усіма накопиченими моральними боргами з цього питання.

Загалом хотів би відмітити, що такого довгого й змістовного сну в мене раніше ніколи не траплялося. Начебто в одну зимову ніч спресувався час, і в сновидіннях пробігали довгі тижні й місяці моїх уявних звершень…

Тож, виконавши основну й принципову роботу щодо морального переродження нашого суспільства й його Армії, я прийнявся за структурні перетворення. Вони хоч і вторинні, але все таки є дуже важливими, для досягнення оптимального стану системи.

Перше, що я зробив, це усунув одночасне існування дуже близьких за функціями сучасних оборонних інститутів нашої держави - армії й національної гвардії. В такому вигляді, як вони існують зараз, вони дуже сильно дублюють функції один одного, таким чином матеріально відображаючи наявні страх і недовіру пануючої суспільної еліти до української армії, та їх намагання утворити їй противагу у вигляді паралельної силової структури; таким чином, на фоні ведення війни з ресурсно переважаючим ворогом, розпорошуючи збройні сили держави, порушуючи їх координацію, знижуючи ефективність їх бойового застосування.

Ну не може і не повинно існувати в суспільстві й державі двох ідентичних, або дуже близьких функціонально інститутів або органів. Це просто ресурсно затратно й неефективно, та й організаційно шкідливо. Сенс в існуванні інституту національної гвардії є, але вона має стати функціонально чітко відмінною від армії. Армія має залишатися професійним, організаційним, кадровим і технічним кістяком сил зовнішньої оборони, на час війни об'єднуючи під своїм керівництвом всі доступні суспільні (державні) сили й засоби збройної боротьби. Національна ж гвардія має стати творцем і кістяком озброєного Народу, забезпечуючи його пряму й безпосередню участь в виконанні силових функцій держави, а саме забезпечення внутрішнього правопорядку та зовнішньої оборони. Комплектування національної гвардії (крім, можливо, керівного її кістяка), єдиного з силових інститутів держави, має здійснюватися принципово і виключно на основі призову за територіальним принципом й строкової військової служби. В мирний час її функціями мають стати як участь в забезпеченні внутрішнього правопорядку (патрульні, охоронні, конвойні функції, тощо), правове виховання молоді (через особисту участь в виконанні правоохоронних функцій), так і військова підготовка населення, формування масового мобілізаційного резерву, організація й підготовка територіальної оборони, підготовка до тотальної війни. В воєнний час національна гвардія має виступити в якості озброєного народу, силами територіальної оборони, джерелом масового поповнення для професійної армії, яка в свою чергу стане кадровим кістяком армії тотальної війни. Аналогічно досвіду мобілізаційного розгортання німецького вермахту, коли кадровий солдат рейхсверу автоматично ставав командиром відділення, капрал - командиром взводу, командир взводу-командиром роти… І в найкоротші терміни, здавалося, нізвідки, з маленького, але високопрофесійного рейхсверу постав переможний вермахт, що пройшов і Європу, і до Волги…

Наступним моїм кроком надзвичайної важливості стала реорганізація воєнної розвідки. Її метою стало набуття рішучої переваги з розвідки над противником, в технічному, організаційному й функціональному аспектах. Бо я, можливо, як ніхто інший, розумів роль і місце розвідки, своєчасної і достовірної інформації про противника в сучасному бою, військовій операції, війні в цілому, критичну важливість наявності переваги з розвідки над противником для досягнення бажаної перемоги над ним. І так гірко, що цього не розуміють багато хто з сучасних наших армійських керманичів, які позабували (а може й ніколи не знали?) своїх обов'язків щодо організації розвідки, не знають своєї розвідки і її реальних можливостей, не довіряють їй, не піклуються про нарощування її можливостей повсякденно. Хоча саме воєнна розвідка - саме той інструмент, який здатний надати всій військовій організації необхідну їй ефективність, навіть за поточного її стану. Без своєчасних, вірних і точних розвідувальних відомостей про противника армійська система управління є паралізованою і не здатна адекватно реагувати на зміни обстановки. Танки, артилерія, авіація, скільки б кількісно їх не було, залишаються сліпими й безпорадними. Це як зір і слух в людини - нейтралізуйте в атлета найважливіші органи чуттів, і він стане абсолютно безпорадним в поєдинку, саме як кволий, але цілком зрячий Давид переміг напівсліпого гіганта Голіафа. І навпаки, набуття рішучої переваги з розвідки практично обумовлює успіх в бою, військовій операції навіть малими силами, як наприклад, спроможність бачити в темряві надає рішучої переваги в нічному поєдинку. Це ж прописні істини…

В першу чергу я структурно повернув ГУР з Міністерства оборони в Генеральний штаб. Бо це нонсенс, коли ГШ воюючої армії не має свого штатного повноцінного центру організації воєнної розвідки, а натомість має який дефективний, двійного підпорядкування, в особі одного з департаментів ГУР МОУ. А в цей самий час значна частина наявних сил і засобів воєнної розвідки в складі цього ж ГУР МОУ продовжує гратися в автономію, без відповідного їх цілеспрямування й контролю, виконуючи свої функції досхочу, в якості "взаємодіючого" органу (тобто такого, з якого і запитати особливо нічого) і достатньо непрофесійно, що можна побачити на прикладі їх інформаційних і директивних документів, яких я начитався доволі.

Наступним кроком я знайшов свого Організатора розвідки. Саме так, з великої букви, людину, закохану в розвідку, з безперечним організаторським талантом, що має чітке бачення наявних проблем, майбутніх цілей та шляхів їх досягнення. А також - працездатність, волю й енергію для видатних звершень. І в його роботі всіляко підтримував і спрямовував його, в якості головнокомандувача своєї Армії приділяючи значну свою увагу питанням реформування системи воєнної розвідки. Бо для набуття переваги з розвідки над противником недостатньо одних лише структурних чи матеріально - технічних змін, необхідний великий розум, організаторський талант і подвижництво. Необхідна прискіплива робота над деталями, як в організації її добувного, так і інформаційно - аналітичного компонентів. Підвищення ефективності системи воєнної розвідки можливе тільки шляхом цілеспрямованої кадрової роботи, наростаючої професіоналізації її кадрового складу, оптимізації структури, алгоритмів роботи, невпинного нарощування її матеріально - технічних можливостей. Тобто шляхом тривалої цілеспрямованої й послідовної організаторської роботи, яка буде по силам тільки талановитим і закоханим в розвідку людям.

Наступним моїм кроком стало розгортання воєнно - наукової роботи. Справжньої, а не того її карикатурного ерзацу, який існує нині - "ви напишіть нам там що - небудь з досвіду… ну хоч щось напишіть, ось в цю адресу…". Я прискіпливо підібрав відповідні для цього кадри (а кадри, як відомо, вирішують все), організував пошук носіїв бойового досвіду, навіть з числа вже звільнених в запас бійців і командирів, його збір, систематизацію, аналіз. Цей досвід живе в передових окопах, в штабних бліндажах, тож його шукати примусив (а може, за відповідного підбору кадрів, нікого й примушувати не довелося б) саме там. В цій роботі ми дійшли до кожного фронтового взводу, роти, батареї, штабного відділу, навіть до тих небайдужих бійців і командирів, хто вже демобілізувався, але має чим поділитися з набутого досвіду…

Поряд з цим впровадив спрощену, але жорстку в своїй обов'язковості систему розгляду пропозицій від низових військових ланок з питань вдосконалення тих чи інших аспектів військової й штабної практики. По типу японської виробничої етики, так званої системи "тойота", коли кожен підлеглий має право й нагоду звернутися до безпосереднього начальника з пропозицією, що стосується удосконалення виробничого процесу чи відносин, і буде впевнений, що його пропозицію обов'язково розглянуть на тому рівні управління, компетенції якого ця пропозиція стосується, і головне, дадуть йому обґрунтовану відповідь про доцільність чи недоцільність запропонованого; в разі корисної пропозиції, а тим паче досягнення якогось економічного ефекту, він ще й премію за це отримає. А не так, як в нас зараз, або входу до високого начальника ніколи і ніякого немає з такими "дурницями", або відразу на йух зашлють, якого дідька плутаєшся тут під ногами з своїми "пропозиціями", не бачиш, ми "працюємо"… Відповідних ні каналів, ні процедур комунікації ніяких не має. Ну хіба писав би я оце цю писанину, якби у себе в армії я міг би звернутись по команді, і був впевнений, що мене почують на тому рівні, кого це стосується? А тим більше, якщо був би впевнений, що ще й отримаю обґрунтовану відповідь - "ні, друже, твої ідеї це повна х#рня, тому і ось тому це зробити неможливо", або - "так, дійсно, в цьому щось є, спробуємо реалізувати".

Продовживши свою роботу, за надання цінного досвіду, дієвих пропозицій впровадив систему заохочення військовослужбовців. Результати систематизації й аналізу живого бойового досвіду оперативно реалізовувалися в бойових статутах і настановах, впроваджувалися в систему військової освіти й бойового навчання, військову практику. В цій системі військово - наукова робота стала реальним двигуном, драйвером змін в військовій і штабній практиці, інструментом оперативного врахування живого бойового й практичного досвіду військ і штабів. А не так, як зараз, п'яте колесо до воза, аби лише було…

Далі я прийнявся за удосконалення військової системи управління. Перше, що я зробив, це викорінив систему "временщиків" в фронтових оперативних штабах, існування якої спричинене укомплектуванням цих штабів на короткостроковій ротаційній основі. Генерали і офіцери за короткий термін ротації просто не встигають повноцінно врости в посадові обов'язки, обстановку, досконально вивчити підпорядковані війська, виробити та продемонструвати ефективність (чи неефективність) свого стилю керівництва, твердо та наполегливо впровадити новаторські зміни в діяльність підпорядкованих військ і штабів. Бо немає впевненості, що таке новаторство буде підтримане та продовжене їхніми наступниками. Відносна швидкоплинність ротацій призводить до того, що керівники та начальники, за рідким виключенням, не ризикують суттєво експериментувати з порядком роботи оперативних штабів і їх підрозділів, що склався, навіть якщо він демонструє певну неефективність. Ця ж швидкоплинність не дозволяє чітко позначити талановитих і здатних керівників та штабних офіцерів, які просто не встигають себе проявити й показати суттєвий результат, та виявити і усунути нездар, які просто по інерції дотягують, або їх терплять, до кінця ротації. За умов перманентної зміни персонального складу, підрозділи оперативних штабів хронічно працюють не повністю злагодженими колективами, що суттєво впливає на якість їх роботи. Керівники і начальники фронтових оперативних штабів (їх підрозділів) від початку мають слабий або близький до нульового вплив на дисциплінарну практику чи кар'єрні перспективи тимчасово підпорядкованих офіцерів, що прибувають в штаб з різноманітних військових частин, і після відбуття терміну ротації, в тих же напрямках і роз'їжджаються.

З певного часу війська у нас воюють в повному штатному складі. Таким же чином повинні воювати й наші оперативні штаби. Вони повинні стати штатними органами управління оперативних і оперативно - стратегічних військових об'єднань - армійських корпусів, армій, можливо, фронту. І повинні працювати в повному штатному складі на постійній основі, забезпечувати безперервний бойовий режим роботи протягом як завгодно тривалого часу. Персонал оперативних штабів має стати з підпорядкованими військами заодно, і пов'язати з ними своє життя, свої перспективи і благополуччя. В такому разі у них є шанс стати ефективними військовими органами управління, й подолати існуючий комплекс недовіри військ до оперативних штабів. Фронтові оперативні штаби мають стати справжньою кузнею військових кадрів, а не місцем для небажаного й неприємного службового відрядження. Так, для того, щоб фронтові штаби працювали на постійній основі в повному штатному складі, потрібні зовсім інші умови роботи, в т. ч. й побутові, інший рівень мотивації, ніж існуючі. Але це вже технічні проблеми. Ефективність роботи військових штабів - понад усе. Це все таки - мозок армії, і не спинний, що тільки рефлексує, як зараз, а має стати справжнім апаратом мислення, планування й наполегливої реалізації замисленого.

Далі, в ході реформи системи управління, спрямував зусилля на удосконалення управлінських алгоритмів і процедур, електронного обігу інформації, мінімізацію документообігу. Тут просто неоране поле для модернізації й удосконалення, впровадження досвіду як свого, так і стороннього. Практика дистанційного управління військами шляхом складання розлогих телеграм має бути викорінена. Військові начальники всіх рівнів не мають ховатися за кількістю й розлогістю складених та відправлених у війська телеграм, як ознаки їх плідної "роботи". Після того, як ми по "старинці" мінімум тиждень! оформляємо на топографічних картах та текстуально бойові оперативні плани, тоді як реально їх замисел змістовно готовий протягом декількох годин, стає зрозумілим нагальна практична необхідність переходу на електронні форми бойових і планувальних документів, налагодження електронного обігу інформації між штабами та всередині штабів. Але і зв'язок у військах необхідно підняти на якісно інший рівень. Кардинально й якісно вирішити проблему зв'язку взаємодії між бронетехнікою й піхотою й артилерією, між наземними військами й авіацією...

Крізь свій сон зрозумівши, що я вже починаю заглиблюватися в технічні деталі, яких на шляху реформування наших Збройних Сил просто може бути цілий вагон і маленький візочок, і на описання проблематики яких та шляхів їх вирішення ніякого сну та одного, навіть великого тексту не вистачить, я різко прокинувся. Всі деталі потім, в ході напруженої професійної роботи, та і не хочеться забирати хліб в інших розумних людей, хто має намір долучитися до деталізації ідей… Вже настав ранок. Зима, як символ пануючого холоду, смерті, руїни - закінчувалася, але розпочинався новий погожий день, сповнений бойової роботи й тривоги, разом з тим в повітрі вже запахло весною, пробудженням, народженням нового, змінами на краще.

Я згадав свій сон. Якось незвично вийшло, прямо не сон, а якась концепція J Дійсно, коли про щось дуже багато думаєш, що займає повсякденно твої думки, воно обов'язково так чи інакше наснитися… Ідеї, зародившись, рвуться на волю, до людей, на їх розгляд, з надією на поширення та реалізацію. "Дурня якась", подумав я про себе. Хоча чому? Якщо все це розлого й обґрунтовано викласти, деталізувати й розширити взаємопов'язаними концепціями щодо системи проходження військової служби, системи озброєння, бойового навчання, бойового застосування (тактики, оперативного мистецтва), організаційно - штатної структури, тилового й технічного забезпечення… В принципі, на рахунок всього цього в мене є ідеї, сміливі, новаторські, такі, яких немає більше ні в кого... Їх просто стільки, що на всіх вистачить, аби тільки військові і невійськові інститути з НДР та НДКР справлялися… Часу тільки майже немає… Ось вам і концепція передової військової реформи в Україні, своя, справжня, що має джерелом реальний набутий бойовий досвід цієї війни, наші історичні й сьогоднішні суспільні реалії, надбання світової військово-наукової думки. А тут ще й на додачу ідеї щодо суспільного реформування, яким можуть позаздрити будь які політичні партії, що тільки щоки надувають, вдаючи, що в них є хоч якась притомна партійна ідеологія. Нема в них нічого і ні в кого, лише розпіарені обличчя й ідеологічне фуфло, що вже давно збанкрутіле, або популістське, але здебільше - пустопорожні благі наміри, що напряму ведуть в пекло…

Але все це маячня. Ніхто з можновладців ні до чого не прислухається. Ні, не тому, що запропоновані ідеї - це утопія. Зовсім навпаки, багато з них вже існують в неформальних відносинах, вони не складні для реалізації, потенційно надзвичайно ефективні, як за результатом, так і матеріальними витратами (скоріше - здобутками). Все простіше. Реалізація цих ідей - це смерть їхньої світобудови, де вони такі заслужені, заможні, титуловані й дипломовані, сіль цієї землі, "еліта". І так, вони ніколи не будуть готові визнати свою інтелектуальну нездатність, не готові визнати якогось безрідного вискочку розумнішим себе, дарма, що самі недавно з "грязі".

Але тоді для чого тоді всі ці зусилля? Ні, я не вважаю їх марними. Я, глибоко атеїстична людина, останнім часом дещо по іншому став споглядати на мудрість Біблії. "Спочатку було Слово" - сказано в ній. За Біблією, саме Слово створило цей Світ. Так, дійсно, подивіться навколо, весь навколишній світ ми, кожна людина окремо, сприймаємо переважно через призму об'єктивних знань та ідеальних уявлень, що ззовні закладені в нас в процесі нашої освіти й виховання. По великому рахунку, наш, у розумінні - кожного свій, світ є Слово, що вкладене в нашу свідомість!

Тож я почав говорити своє Слово. І якщо воно хоч чогось варте, воно неодмінно відповідно змінить світ навколо себе, незважаючи на чиюсь несхильність чи спротив. Розповсюдиться, знайде прихильників і однодумців, розгорнеться в чітку концепцію, план, та рано чи пізно досягне практичної реалізації. А якщо воно нічого не варте й пусте… та чи мало до мене паперу списано писаками різними? То й я тоді до них…:))

Слава Україні!

П. С. Після фактичного завершення цієї статті, попалась мені на очі на wartime.org.ua (та і на censor.net.ua) стаття британського військового фахівця Глена Гранта "Філософія НАТО. Топ 10 основних принципів". Ну чесно, я в нього не списував, я до всього дійшов сам! :) Вдумливі військові, як і вчені, мабуть і думають приблизно однаково…


Віктор Покуса, для "Цензор.НЕТ"

VEhrNGRrdzVSMEV3VEZoU2FFNURLekJaUkZGMlRrZE1aazVEZHpCWlJGRjJUa00wTUZrNFBRPT0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх