EN|RU|UK
 Общество
  7974  8

 "Батюшко, збирайтесь! Бойовики цікавляться духівництвом КП і називають ваше прізвище". Інтерв’ю з капеланом ПЦУ Валерієм Лотаревим


Автор: Олексій Гордєєв

38-річний отець Валерій Лотарев одразу каже, що мріяв бути православним священником ще з дитинства. Коли виповнилось 12, переїхав з батьками у смт Бойківське (раніше називалось Тельманове, населений пункт у Донецькій області, нині окупований).

Саме там познайомився з тоді ще отцем Сергієм (Горобцовим; у складі колишньої УПЦ КП – архієпископ Донецький і Маріупольський).

У місті почав відвідувати православну церкву. "Отець Сергій став моїм духівником і направив мене на правильний шлях", - каже він. Вже після школи вступив до Київської духовної семінарії, а далі перевівся зі стаціонару на заочну форму навчання.

"Ми якраз започаткували будинок милосердя", - пояснює він цей крок.

Батюшко, збирайтесь! Бойовики цікавляться духівництвом КП і називають ваше прізвище. Інтерв’ю з капеланом ПЦУ Валерієм Лотаревим 01

Будинок милосердя

- Архієпископ Сергій (він тоді ще був благочинним Тельманівського району) мріяв про будинок милосердя, де можна було б опікуватись покинутими людьми, людьми похилого віку й дітьми. Я тоді ще був зовсім молодим священником, тільки на початку своєї духовної "кар’єри". Отцю Сергію розповіли про Греково-Олександрівку (село у Бойківському районі Донецької області.– О.Г.) і тамтешню двоповерхову занедбану лікарню. Ми з духовенством и парафіянами мали нараду і вирішили скористатись цією можливістю.

Це була повністю гола будівля: просто стіни і дах. За пів року силами церкви, небайдужих людей та меценатів ми привели будівлю до ладу. З усієї області почали привозити людей похилого віку. До піклування долучились місцеві молоді священники та їхні дружини, парафіяни та активісти. У Греково-Олександрівці я з сім’єю жив з самого початку заснування будинку милосердя і до початку війни.

Розпалювачі

- Що змінилось, коли почалась так звана "Русская весна"? — запитую в панотця.

- Із самого початку конфлікт розпалювала УПЦ Московського патріархату, яка воювала з Київським патріархатом. За весь час існування будинку милосердя та наших парафій на окупованих територіях Донецької області ми фіксували напади та різноманітні перепони по відношенню до церкви. Якщо ми приїздили до якогось села на Богослужіння чи похрестити, з’являлись люди, яких я називаю "агентами УПЦ МП": вони разом з православними активістами погрожували вірянам УПЦ КП і протидіяли.

Приклад: у 1999 році у мікрорайоні "Східний" Маріуполя було засновано церкву УПЦ КП. Приїжджав Патріарх Філарет та архієреї. На початку молебня під’їхав автобус з агресивними людьми у підрясниках та у спортивних костюмах з палками та арматурою. Почали вигукувати: "Розкольники! Безблагодатні" та напали на парафіян та духовенство. Тоді побили й Патріарха. Міліція стояла і просто знімали на відео, а озброєні палицями та арматурою тітушки казали нам: "Подождите, придут времена – будем вас "мочить", расстреливать, вешать". Далі неодноразово перетинався з людьми з УПЦ МП: чув і погрози, бачив фізичне насильство.

У 2013-2014 роках всі пазли склались, і я зрозумів, що вони мали на увазі, коли казали: "Прийдуть часи…". Будинок милосердя функціонував вже років зо 5, і ми там мешкали.

Після Революції гідності спостерігав паніку, мовляв, "їдуть бандерівці різати-вбивати". Підняли голову люди з кримінального світу, які підтягували для своєї справи багато асоціальної молоді. І коли до нас заїжджали наші військові, зокрема, парафіяни Московського патріархату організовували невеличкі групи, які їх зустрічали на підступах до Маріуполя, сіл Мічуріного (Бойківський район) та Сонцевого (Старобешевський район). Вони блокували проїзд ЗСУ, дітей штовхали та ставили перед собою. Ті самі бабусі, які вигукували нам "Анафема!", брали ікони і блокували наших військових і кидались під БМП.

Ми, коли зустрічали Збройні сили, привозили теплий одяг та їжу. Військовослужбовці були напівроздягнені, неукомплектовані, голодні-холодні. По суті, з цього почалась моя волонтерська діяльність з військовими. Коли ж ЗСУ почали організовувати блокпости, ми туди так само привозили харчі та одяг. Ми піклувались про своїх побратимів, дітей та батьків. "Ще не сильно розбирався, де який підрозділ, бачу – жовто-блакитна нашивка, значить наші".

Вихід

Батюшко, збирайтесь! Бойовики цікавляться духівництвом КП і називають ваше прізвище. Інтерв’ю з капеланом ПЦУ Валерієм Лотаревим 02

 Валерій Лотарев і Дмитро Поворотний

- "Під час військових дій бойовики вишукували священників. Виїхали щонайменше дві родини священників". Це з розмови про вас з протоієреєм і капеланом ПЦУ Дмитром Поворотним. Як так сталось, що сепаратисти змусили вас виїхати?

- Ми жили там, де майже кордон з Росією – близько 1,5 км. Поряд – село Кузнецово-Михайлівка, де наш прикордонний пункт (цими прикордонниками ми теж опікувались, там був наш кафедральний собор, вони постійно були на службі та ін.).

Військовий конфлікт зачепив кожного з нас. Приміром, на свої очі бачив, як до моїх сусідів ввечері приїхав "Жигуль" з агітацією за "Новоросію" та триколорами. Ті самі люди за пів року приходили до нас, священників, по допомогу. Для них ми різко стали тими самими "бандерівцями".

Але треба сказати, що і серед прикордонників, і серед військових були зрадники. Вони мені казали: "Ну як, ми же разом із ними (росіянами. – О.Г.) служили у Радянському Союзі! В нас все спільне, і присягу ми складали СРСР". Я ж відповідав: "Була Україна і УРСР". Намагався, коротше, достукатись до них. Хтось чув, а хтось обрав зручну для себе позицію – "Русскій мір".

Бойовики мене дійсно вишукували. Крім того, коли я напочатку проїжджав крізь блокпост сепаратистів біля Авдіївки (віз посилки до КПВВ "Успєнка"), там стояли якісь "обмежені" люди, які мало розбирались, у чому різниця між Московським та Київським патріархатами. Але одного разу мене та мого побратима отця Олександра Шоліна затримали на цьому блокпосту. Знайшовся якийсь досвідчений чоловік, який розумівся на тематиці. Коли ж вони почули, що ми з "Української церкви", нас затримали на 2 години. Поставили на коліна, били, клацали затвором над вухами, погрожували розстрілом. Але відпустили. Це було десь за місяць до Іловайська.

За день до початку Іловайська пізно ввечері до нас у будинок милосердя увірвалась група озброєних чоловіків у балаклавах без розпізнавальних знаків. Вони повалили мене на землю, почали бити прикладом. Приставили до спини зброю і почали погрожувати, кричати. Далі - мовою оригіналу: "По нашей информации, тут бандеровцы взяли в заложники детей". В цю мить я почув жахливі крики моєї дружини матушки Олександри і звук, як б’ється віконне скло. Я підскочив і кричу: "Що ви робите? Тут тільки священники, діти та літні люди!". Я шукаю дітей та матушку, але у квартирі нікого; вмикаю ліхтарик на телефоні і бачу під ліжком матушку, яка - напівпритомна, страшенно перелякана - накрила собою п’ятеро маленьких моїх дочок. В той момент я за спиною почув голоси тих озброєних чоловіків. Вони казали: "Це батюшка, я його впізнав, це його будинок, знімаємось". Вони швидко і непомітно пішли геть, а потім неподалік будинку я чув перестрілку. У той момент я ліг на підлогу біля дружини і деякий час заспокоював її та діточок, поки не стихли постріли у селі поруч.

Батюшко, збирайтесь! Бойовики цікавляться духівництвом КП і називають ваше прізвище. Інтерв’ю з капеланом ПЦУ Валерієм Лотаревим 03

На світанку, коли почався Іловайськ, мені зателефонували мої знайомі-військові: "Батюшко, збирайтесь! Зайшла техніка та бойовики. Вони вже цікавляться духівництвом КП і називали ваші прізвища". Я зібрався та з дружиною та шістьма дітьми виїхав. Архієпископ Сергій, благословивши мене у дорогу, залишився у будинку милосердя.

У Дніпрі нас зустрів протоієрей Дмитро Поворотний – так започаткувалось наше спілкування і дружба. А вже у вересні ми на моїх "Жигулях-п’ятірці" виїхали до Закарпаття. Я залишив там родину і пішов спочатку у військкомат, надав документи. Працівники здивувались: "Куди вам їхати? У вас стільки дітей!" "Я просто прийшов, щоб ви побачили – якщо потрібно, я готовий захищати свою країну". Потім  повернувся допомагати нашим хлопцям. Не зміг просто сидіти.

Ані дня без ЗСУ

- Ще до війни ви були і досі є настоятелем храму св. Дмитрія Солунського в селі Михайлівка Бойківського району Донецької області (зараз це окупована територія). Цей храм взагалі працює?

-Парафія є. Люди таємно приходять, відкривають храм, служать Службу. Кожен з моїх прихожан прагне повернення України на ці окуповані території. Був там священник, о. Володимир (Купчик), його постійно переслідували та викликали до "МГБ". Вимагали припинити Служби українською. Але минулого року помер через цукровий діабет на нервовому підґрунті. Коли його привезли у лікарню і дізнались, що він священник УПЦ КП, лікарі зробили все, щоби його швидше не стало (йому не допомогли). Всі парафії нашого району тримались на ньому.

Зараз там є інший священник, який час від часу приїжджає з самого Донецька. Його прізвище казати не буду, щоб не ускладнити йому життя.

- Є інформація, що на початку 2019 року так зване "МГБ" відібрало у вірян будинок милосердя.

- Вони заявляли про це, але поки далі слів справа не пішла. Вони знають, що в Україні багато церков Московського патріархату, і побоюються ефекту доміно. Почнуть там, втрачатимуть парафії тут. Але відкрито будинок милосердя благодійністю вже займатись не може. Допомагаємо приховано. Крім того, вимагають перереєструвати будинок за правилами "ДНР".

- Наостанок хотів би з вами торкнутися теми капеланства. Як ви зрозуміли, що це - ваше?

- Коли я повернувся у Маріуполь,  як священник-капелан почав співпрацювати з різними підрозділами. На той час ще не було офіційної посади "капелан", але ж його обов’язки я виконував.

Після Богослужінь їхав до хлопців. Серед них були і ті, яких я знав ще до Іловайських подій. Чимало з них демобілізувались і повернулись до військової служби – хтось у ДПСУ, хтось у ЗСУ. Їх я не міг покинути. Більш тісний зв’язок у мене був з 14-ю Волинською бригадою (14 ОМБр. – О.Г.) та ДПСУ. Прикордонники самі попросили, щоби я в них був капеланом. Я погодився, але потім за станом здоров’я звільнився і зараз служу капеланом-волонтером у Добровольчому батальйоні "Аратта".

- Які особливості капеланства у добровольчих батальйонах і "Аратта" зокрема?

- У комбатів немає питання, для чого потрібен військовий священник. Вони чітко розуміють, що неможливо без віри в Бога захищати свою землю. Знаєте, є вислів, що на війні нема невіруючих в Бога. Є два устави: військовий та церковний. Один у другий не втручається, але один одного доповнює. Священник піклується не тільки про долю військового, його душевний та психологічний стани, але й про родину солдата.

У "Аратті" я прослужив офіційно рік. Але родина потребувала більшого, та й стан здоров’я не покращувався (був виснажений фізично і психологічно). Тому звільнився і мешкаю у Маріуполі. Але як священник допомагаю військовим частинам, які поруч. Вважаюсь капеланом Синодального управління ПЦУ, але офіційно не працевлаштований ним.

Батюшко, збирайтесь! Бойовики цікавляться духівництвом КП і називають ваше прізвище. Інтерв’ю з капеланом ПЦУ Валерієм Лотаревим 04

- Як влаштоване капеланство у ПЦУ, якій вже понад рік? Ви бачите прогрес чи регрес?

- Зараз мені важко щось про це казати. Я намагаюсь дивитись на себе самого, але бачу, як самовіддано й сумлінно виконують свої обов’язки мої брати-священики ПЦУ.

Знаю одне: якби наша гідна справа не була угодна Богу, не було би капеланів і волонтерів. Не стало б ПЦУ і, напевно, і нашої Країни.

- Яким ви бачите майбутнє капеланства в Україні?

- Як у багатьох європейських країнах, церква тісно пов’язана не тільки зі Збройними силами, але й також з Національною гвардією та МВС, а також з лікарнями. Хоч прийнято казати, що церква відділена від держави, я вважаю, що церква є невід’ємною складовою та навіть фундаментом державності.

Спілкувався Олексій Гордєєв, для Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3179634
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх