EN|RU|UK
 Общество
  11825  15

 Загиблі Герої лютого


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за лютий 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Подвір’я біля лікарні було переповненим. Люди бігали та кричали, стогнали й лежали мовчки, сповненими болем очима дивлячись у похмуре зимове небо, що нависло над містом. Подвір’я заповнювали виття сирен та ревіння двигунів автівок та швидких, по дорозі за парканом увесь час проїжджала військова техніка з солдатами на броні, поранених підвозили та підвозили безперервним потоком. Інколи техніка зупинялася біля подвір’я, і брудні змучені солдати сипалися з броні на землю.У закривавленому одязі ,зі скляними очима з’являлися вони з вантажних кузовів і відсіків бронемашин, тремтячими руками тримаючи цигарки. Деякі з них допомагали вивантажувати своїх важких "трьохсотих", гладили тих по воскових щоках липкими, вкритими брудом руками, казали щось заспокійливе. Деякі знесилено присідали на сходинки або ящики та невідривно дивилися в одну точку - замкнуті в собі чоловіки, в міліметрі від яких шкрябнула кігтями смерть.

Організованої колони не існувало, головна її частина була розбита на трасі, до того ж. багато проривалися за своєю ініціативою, без жодних наказів і узгоджених напрямків. Тому шум двигунів майже не змовкав, нові й нові машини заходили до міста, напіврозбиті та напівспалені, але вони все ж якимось дивом вирвалися з кільця, яке зімкнулося над силами сектора. Але тут, у місті, оточення вже не було, тут був повний контроль української армії, що зазнала однієї з найважчих поразок. Сплине зовсім небагато часу, і командування з політиками заговорять про запланований і добре організований відхід, але солдати бачили на власні очі цей "відхід", і побачене ними, все пережите до моменту перетину лінії міста, назавжди залишиться в їхній пам'яті.

На подвір’я лікарні влетіла чергова автівка, відчайдушно виючи гальмами. Водій залишився сидіти, опустивши голову на кермо, а з автівки випав на землю черговий солдат, ще зовсім молодий хлопець, якому невимовно пощастило витягнути щасливий квиток, і залишитися живим після того божевільного прориву крізь вузький коридор, наповнений гарячим металом. Десь позаду був той клятий залізничний вузол, уздовж і впоперек розбитий і розритий нескінченними масованими ударами артилерії, що доводили до божевілля, коли від постійних вибухів здавалося, що очні яблука вібрують в очницях і тремтять барабанні перетинки. Їх обстрілювали та обстрілювали, складалося враження, що вогонь ведеться з усіх боків, але залишки батальйону міцно втиснулися у дві ділянки всередині вузла і трималися, невідомо як стояли, навіть після того, як сусідні підрозділи почали вимушено тікати геть.

Той вузол був неймовірно важливою стратегічною точкою, тому солдату та іншим було надано категоричний наказ утримати його в своїх руках, і вони утримували, щодня втрачаючи людей, до тих пір, поки не стало зрозуміло, що вся ця епопея має тільки одне завершення їхнього безглуздого геройства - неминучу загибель. Після цього було ухвалено спільне рішення пробиватися до своїх, і врешті-решт так вийшло, що солдат і водій пробилися, незважаючи на щільний і постійний вогонь; обидва були поранені, але сил все-таки вистачило, щоб доїхати до безпечної зони. Останній відрізок шляху гнали, мов божевільні, хоча небезпека минула, боялися не встигнути через крововтрату, але все ж таки встигли, водій різко вивернув кермо, і автівка опинилася всередині лікарняного подвір’я, вщерть забитого переляканими та розгубленими людьми та військовою технікою, по бортах якої повільно стікала свіжа кров.

Персоналу лікарні явно не вистачало для евакуації всіх поранених бійців, тому на подвір’ї чергували небайдужі містяни з ношами. І коли з пробитої кулями та осколками автівки випав чоловік, четверо з них негайно підбігли до нього, і обережно почали вкладати на ноші. Слабким голосом поранений молодий солдат попередив про водія, хоча міг цього і не робити - того вже так само дбайливо витягали з машини, брудні закривавлені руки водія безвольно звисали в холодному повітрі лютого. Солдата швидко понесли всередину лікарні, в приміщенні стояла важка та густа суміш запахів медикаментів, поту та страху, він байдуже дивився на стелю, що пролітала перед очима, а потім непомітно безшумно провалився кудись вниз.

Останнім спогадом перед повною темрявою був смак пропахлого гаром снігу, що заміняв йому воду там, на залізничному вузлі.

Загиблі Герої лютого 01

  1. Клавдія Володимирівна Ситник народилася 25.02.1986 року у селищі міського типу Зачепилівка Харківської області.

Після закінчення 9 класів Зачепилівської середньої школи вона вступила до Красноградського медичного коледжу, у якому отримала фах фельдшера та працювала у бригаді швидкої допомоги у рідному селі.

14.02.2017 року Клавдія Володимирівна добровільно пішла до військкомату та підписала із ЗСУ контракт на три роки. Після проходження навчань була доправлена на проходження військової служби до 54-ї окремої механізованої бригади, у якій служила сержантом, старшим бойовим медиком 1-ї самохідної артилерійської батареї 1-го самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.

З перших днів служби Клавдія проявила себе дуже відповідальною людиною у ставленні що до своїх обов’язків медика, що до інших справ у підрозділі. У неї ніколи не було розподілу на "твоє-моє", вона бралася за вирішення будь-якої проблеми, якщо бачила, що має змогу її вирішити. Могла зателефонувати до фінансової служби та довго розбиратись стосовно питань недоплат комусь із побратимів, її доволі часто залучали до усіляких ревізійних комісій, до службових розслідувань щодо втрат майна тощо.

Вона мала величезний авторитет серед бійців, до її думки завжди прислухались, їй виливали душу, адже знали, що Клавдія вислухає, порадить та допоможе. Коли була гостра нестача бійців і на ротацію їздили на 10 днів, то вона була на одному рівні з солдатами, хоча фактично була медиком. Але не звертала уваги на те, хто вона на папері, заступала на бойові чергування, готувала їжу, та ще й виконувала свої прямі обов’язки, як лікаря. Вона мала добрі організаторські здібності, займалася облаштуванням солдатського побуту, командувала побратимами – що куди перенести, що куди переставити. І побратими слухняно переносили та переставляли до того часу, поки Клавдія Володимирівна не залишалася задоволеною результатом.

Якось у липні 2017 року до них прийшла нова жінка, яка всі свої речі здала у попередньому підрозділі, тому так вийшло, що напередодні вихідних, коли служба забезпечення підрозділу вже не працювала, ця людина з’явилася у розташуванні дивізіону ні з чим. Так от, Клавдія Володимирівна прийняла її, мов рідну, поділилася усім, що мала сама. Вона взагалі завжди віддавала все: чи то подушку, чи то пиріжок, будь що, аби тільки людям було добре. Напрочуд гарно готувала, увесь час намагаючись побалувати бійців чимось домашнім. Клавдія була жінкою-затишком, без перебільшень, і це стосувалося усього, до чого торкалися її руки. Якщо то був стіл – то обов’язково серветка або якась вазочка, якщо приміщення, у якому тимчасово мешкали – то якісь прикраси, щоб було присутнє відчуття домашнього тепла.

Вона дуже любила тварин. Коли підрозділ стояв у Бахмуті, Клавдія придбала на тваринному ринку двох цуценят такси та дбала про них, мов про рідних дітей, а цуценята бігали за нею увесь час двома хвостиками. І якщо виникала потреба кудись поїхати та залишити малих, то вона віддавала побратимам суворий наказ дивитись за цуценятами, і ті виконували це її доручення, бо знали, що якщо раптом хтось забуде нагодувати цуценят, то Клавдія Володимирівна "знесе голову" за таке, коли повернеться. В неї було дуже багато рішучих, чоловічих рис характеру, можливо через те, що найближчою людиною для неї був її батько, якого вона дуже любила та часто згадувала у своїх розповідях.

За час перебування у лавах 54-ї ОМБр вона брала участь у бойових діях на Світлодарській дузі та на Луганському напрямку (Золоте, Первомайськ). І бійці, яким пощастило бути із нею знайомими, перебували від цієї жінки у повному захваті. Відважна, тверда, рішуча, але у той самий час добра та чуйна, солдати чітко виконували її накази, а офіцери уважно прислуховувалися до її думки чи поради. Вона завжди брала участь у бойових стрільбах, безпосередньо наводилася на ціль та робила постріл, на маршах завжди їздила на САУ, хоче це не надто безпечно, її не лякали багнюка, пил та бруд,  Відстоюючи правду, ця жінка могла поставити на місце що солдата, що полковника, за це її безмежно поважали інші.

Якось у командира взводу виник невеликий конфлікт із сержантами. Клавдія Володимирівна послухала, як зростає напруга, а потім тихенько попрохала комвзводу вийти на декілька хвилин. І коли той вийшов, він одразу зрозумів, хто у цьому підрозділі головний бойовий воїн: вона так вичитала бідних сержантів, що ті й слова боялися сказати у відповідь. Після того конфлікт одразу було вичерпано. Такою була ця неймовірна жінка, такий ефект вона справляла на оточуючих. Нагодує завжди, заповнить журнали, наведе лад у медикаментах, проінспектує їдальню (сам командир дивізіону прохав Клавдію Володимирівну це робити), а працівники їдальні боялися тих інспекцій більше вогню, адже знали, що краще провалитись крізь землю, ніж відповідати Клавдії за свої можливі недопрацювання.

У жовтні минулого року її перевели до лав 93-ї ОМБр. Автор не володіє інформацією, чому так сталося, відомо лише, що вона не бажала залишати рідний підрозділ, проте в армії доволі часто тебе не питають, а ставлять перед фактом.

Сержант, старший бойовий медик механізованої роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинула 1 лютого в районі селища міського типу НовотошківськеПопаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час доставки медикаментів на позиції. Клавдія Володимирівна потрапила під обстріл та зазнала множинних осколкових поранень, але вбила її саме снайперська куля калібру 7,62, що влучила у серце.

Похована 4 лютого у Зачепилівці біля могили дідуся. У неї залишилися батьки, сестра та донька.

Загиблі Герої лютого 02

  1. Максим Євгенійович Хітайлов (позивні Хітмен, Хітач) народився 07.10.1997 року у селі Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 2005 року переїхав до села Вирішальне Лохвицького району Полтавської області.

Максим закінчив 9 класів Вирішальненської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Миргородського художньо-промислового коледжу за спеціальністю "виготовлення тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів і виробів", який закінчив 2017 року та вступив до Національного університету "Полтавська політехніка" на спеціальність "будівництво та цивільна інженерія", де вчився на бюджеті через те, що гарно вчився раніше та отриманих знань йому вистачило для вступу на безкоштовну форму навчання.

Це був талановитий та обдарований чоловік, гарний, спокійний та врівноважений, він любив вчитися, читати та займатися спортом, залишивши по собі в односельців та вчителів вкрай гарні та теплі спогади.

У квітні 2019 року він підписав із ЗСУ контракт та після проходження навчання у липні був доправлений до свого підрозділу.

Солдат, гранатометник 1-ї роти мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Він одразу потоваришував з усіма, був легким у спілкуванні, не скаржився ні на що, навіть, якщо було важко. По воду хлопці їздили до медичного пункту підрозділу, де набирали її у бочки та тягали до автівки, то Максим ніколи не лінився та не пробував уникати цієї важкої роботи, з більш дорослими чоловіками поводив себе на рівних, відчувалося, що він має неабиякий авторитет серед своїх. Водночас він був ще дитиною, дорослою не по роках, хоча з нього по-доброму кепкували через молодий вік, Макс не ображався, він світився, мов те сонечко, та й поводився інколи зовсім щиро по-дитячому.

Але, насамперед, це був воїн, який у моменти небезпеки не роздумував, а кидався у бій. І це варто пам’ятати, це є найголовнішим.

Загинув Максим Євгенійович 18 лютого вранці в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області, під час атаки найманців РФ на спостережний пункт "Баня". Близько 5 години ранку ворог розпочав масований артилерійський та мінометний обстріл наших позицій, після чого почав атакувати живою силою. Хітмен вступив до бою, працюючи по російсько-терористичних військах з кулемета, та був убитий кулею снайпера. Оскільки наші сили залишили СП задля того, щоб по ньому змогла почати працювати наша артилерія, тіло загиблого забрати не встигли, і воно було вивезене на окуповану територію й повернуте українській стороні 20 лютого.

Поховали Максима Хітайлова 22 лютого у Вирішальному. У нього залишилися мати, батько (мешкає у Запорізькій області), дві бабусі та брат.

Загиблі Герої лютого 03

  1. Дмитро Володимирович Гринь народився 15.07.1992 року у місті Шостка Сумської області.

Закінчивши 9 класів школи №5, продовжив навчання у вищому професійному училищі №19, у вересні 2014 року чоловіка було призвано за мобілізацією, а з січня 2019-го він перебував на контрактній службі у ЗСУ.

Солдат, старший водій мотопіхотного відділення 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 лютого в районі міста Майорськ Донецької області від смертельних поранень, що зазнав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої.

Похований 28 лютого у Шостці. У нього залишилися батьки.

Загиблі Герої лютого 04

4.Володимир Миколайович Федченко(позивний Фед) народився 13.05.1973 року у селі Нещеретове Білокуракинського району Луганської області.

У грудні 2016 року він долучився до лав свого підрозділу, вже маючи перед цим досвід у бойових діях. Відповідно до допису холодноярців у Фейсбуці, Фед боронив Старогнатівку, Авдіївку та Луганський напрямок.

Молодший сержант, головний сержант взводу 93-ї окремої механізованої бригади.

У автора не було багато часу, щоб зібрати докупи більш детальну інформацію та спогади про Володимира Миколайовича від рідних та знайомих, але читаючи рядки безмежної поваги та шани у коментарях, можна зробити висновок, що Фед був людиною, на яку можна було без остраху покластися, сміливим та надійним бійцем, гарним другом та люблячим батьком. Патріотом своєї рідної землі, яку він захищав від ворога, для Володимира слово "Луганськ" безумовно було синонімом слова "Україна".

Загинув 27 лютого вдень на околицях селища міського типу НовотошківськеПопаснянського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 29 лютого у рідному селі. У нього залишилися дружина та четверо дітей.

ПІСЛЯМОВА

Подвір’я того дня нагадувало розтривожений мурашник, якийсь неймовірний спектакль-гротеск з дійовими особами, які швидко змінювалися, і лише деякі з них були там постійно. Мешканці міста та волонтери, які допомагали вивантажувати бійців, провели на подвір’ї увесь день, вимазані з ніг до голови кривавим брудом, смертельно втомлені та виснажені, вони зустрічали нових та нових поранених. Багато з військовослужбовців доїхали до лікарні вже мертвими, і їх відносили до моргу, що сірою бетонною коробкою стояв неподалік від головного корпусу. З мертвими поводилися з повагою та обережністю, укладаючи тіла на ноші, люди беззвучно плакали, поправляючи волосся на лобах загиблих хлопців, віддаючи тим останню шану. Незабаром вільні місця у морзі скінчилися, і трупи складали на землю біля його стін.

Ранок був страшним - після прибуття перших солдат, які вирвалися з оточення, всім стало зрозуміло, що наступила повна катастрофа, і тепер залишається тільки чекати та бажати успіху іншим з’єднанням армії, що йшли до міста по трасі. Допомогти їм нічим вже не можна було - ворог перерізав дорогу, зімкнувши кільце, тому війська проривалися крізь шквальний вогонь, прагнучи вислизнути з зашморгу, що все тугіше стягувався навколо підрозділів. Це була поразка, гірка та нещадна в своїй невідворотності. Після багатьох місяців бойових дій у секторі солдати змушені були відступати, швидко відкочуючись назад. У багатьох прибулих до міста були згаслі, застелені пеленою шоку та болю очі, люди починали потроху усвідомлювати, що сталося, жорстокий сліпучий ляпас змушував дорослих чоловіків сидіти де попало, безсило звісивши руки між колін і опустивши голову вниз.

Дівчині на вигляд було десь років сімнадцять. Дізнавшись вранці, що відбувається, вона швидко вдяглася та побігла до лікарні, знаючи, що кожна здорова людина там зараз - на вагу золота, до того ж десь на тій оточеній ділянці воював її брат, не на багато старший за неї. Останнім часом зв'язок з ним був не завжди, його батальйон постійно брав участь у активних бойових діях, через що дотелефонуватися до нього часто не вдавалося, і після кожної невдалої спроби вона відчувала, як завмирає всередині серце та вени наповнюються битим склом. Але брат обов’язково потім набирав її сам, іноді встигнувши сказати пару слів, перш ніж зв'язок обривався знову. Вчора поговорити з ним не вдалося, номер був поза зоною, а сьогодні їй подзвонила подруга та тремтячим голосом розповіла про те, що відбувається, тому дівчинка вибігла з дому та помчала до лікарні, куди звозили всіх поранених.

Людей все одно не вистачало, незважаючи на швидку оперативну організацію, людей було мало, а поранених - багато, і їхня кількість не зменшувалася ані на секунду. За годину після того, як дівчина прибігла на подвір’я лікарні, у неї вже гуділи та нили м'язи на руках і ногах, тягати ноші з дорослими чоловіками було важко, але вона намагалася не звертати на це уваги, якщо терплять інші - потерпить і вона. Гумові рукавички були яскраво-червоними від крові, долоні під ними - липкими та слизькими від поту, десь загубилася її шапка і пасма волосся постійно лізли в обличчя, яке обдувалося холодним повітрям. Дівчина працювала та працювала, зціпивши зуби, останній поранений був особливо важким, у нього вже наступала передагонія, яка потужним поштовхом вихлюпнула порцію темної крові з його рота.

Молодого солдата, який випав з машини, понесли до лікарні інші, а вона різко зупинилася, не дивлячись на нього, не помічаючи нічого навколо, світ накрила чорна в'язка матерія з єдиним чітким і різким вікном у ній, а у вікні цьому була фігура водія, який опустив голову на кермо. Вона б упізнала цю фігуру серед тисяч інших, вона миттєво впізнала її зараз, рвонувши до неї щодуху і голосно вигукуючи ім'я брата. До водія вже бігли люди, і поки його обережно витягали з машини, дівчина закричала, завила таким повним горя голосом, що всі присутні на подвір’ї обернулися на цей крик повного відчаю. А потім вона закричала ще раз, й набагато голосніше, адже побачила, як безвольно бовтаються його руки, побачила його бліде закривавлене обличчя з відкритими очима, що мляво дивилися на сірі хмари.

П'ять років минуло, і дівчина, яка того лютневого дня подорослішала на тисячу життів, постійно приходить на могилу брата. Щороку у лютому до неї приїжджає з іншого кінця країни один чоловік, вони подовгу стоять біля надгробного пам'ятника: бліда худорлява жінка та сивоволосий молодий солдат, якого врятував від смерті її брат, що з останніх сил дотягнув до лікарні, і лише там дозволив собі опустити голову на кермо.

Вони не розмовляють, дві людські фігури посередині великого кладовища. І лише мертві уважно слухають увесь біль, яким насичене мовчання живих.

Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.

Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.

Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.

Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.

Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.

Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.

Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.

Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут

Стаття про загиблих у липні 2017- тут.

Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.

Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут

Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Загиблі герої серпня читайте тут.

Про полеглих у вересні 2019 читайте тут

Про загиблих у жовтні - тут.

Загиблі герої листопада 2019 читайте тут

Про загиблих у грудні 2019 читайте тут

Про загиблих у січні 2020 читайте тут

Источник: https://censor.net.ua/r3178658
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх