EN|RU|UK
 Общество
  13438  10

 "На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років". Історія гранатометника з батальйону "Донбас" та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення


Автор: Валерія Бурлакова

Євген Саленко (позивний Альпініст) та його дружина Світлана розповіли Цензор.НЕТ про запрошення на борщ, поранення Євгена, про яке Світлана дізналася з новин, щоденні дзвінки у реанімацію та заборону приїжджати, щоб вона не бачила його безпомічним, про бюрократичні перепони, "образу" та помсту міської влади і перші кроки людини, яка, за прогнозами американських лікарів, ходити не мала б.

"39 "ДВОХСОТИХ" ЛИШЕ ПІДТВЕРДЖЕНИХ БУЛО, КРІМ ПОРАНЕНИХ. Я СЄПАРАМ ДУЖЕ НАБРИД ЗІ СВОЇМ АГС"

Євген: На Майдані я не був, тому що не цікавився політикою. Мені було байдуже... Але коли росіяни забрали у нас Крим, коли вони прийшли на Донбас, я сказав собі: "Ні. Так не можна..."

Пішов добровольцем у батальйон "Донбас" і швидко дізнався, що таке так званий братський народ. Стояли проти нас чеченці, буряти...

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 01

Я був агеесником. Спитали хто буде агеесником - і я зголосився. Як виявилося, дуже вдало, бо до цього у мене талант. У двірний отвір на відстані 600-800 метрів я влучав з другої гранати. Перша - пристрілочна. Працював завжди одиночними, тому що під час стрільби чергою АГС дуже підстрибує, і виходить не так влучно.

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 02

Поранили мене у Широкиному, де я пробув з лютого 2015 до квітня. Стояли ми на "Маяку", тобто на території колишнього піонерського табору. На даху одного з закинутих триповерхових корпусів було місце для АГСів. Стояло їх там у мене чотири штуки - для того, щоб не перенастроювати гранатомети щоразу, а одразу працювати за секторами. Я бігав від одного АГС до іншого. Були випадки, коли через гільзи не мог підійти нормально до гранатомета...

Світлана: Я з Маріуполя. Навесні 2015 року моя донька зустріла у місті військових та покликала їх до нас на зелений борщ - і ось така історія вийшла... Хлопці пішли, а Женя мав декілька вільних днів та залишився у нас у гостях. А перш ніж повернутися на фронт, він обіцяв зі мною одружитися (сміється). Хоча ми практично не знали одне одного. Знайомилися вже потім, у госпіталі...

Євген: Поранення я зазнав 25 квітня. Це був перший та єдиний раз, коли під час артилерийського обстрілу я спустився вниз у будівлю - до цього всі обстріли я проводив на даху, поруч зі своїми гранатометами. Але цього разу мені надійшов прямий наказ спуститися. Пам’ятаю, як стояв у кімнаті. Хлопці потім розповідали: "Ти стоїш навпроти двірного отвору, руками махаєш, розповідаєш щось... Хлоп - і ти падаєш. У голові дірка" (у голову Євгена Саленка влучив осколок 152 мм снаряду, була пошкоджена ділянка мозку, яка відповідає за опорно-рухову систему, - Ред.)

Мій наступний спогад - як мене несуть на м’яких ношах, як кажуть, що у мене поранення в голову . Потім мене поклали у швидку. В ефірі тоді вже передали, що Альпініст поранений. А сєпари добре знали мій позивний: у мене 39 "двохсотих" лише підтверджених було, крім поранених. Я їм дуже набрид зі своїм АГСом... І вони почали відриватися на мені. Я бачив потім на фото швидку, якою мене намагалися вивезти, - і дивуюся, як ми взагалі вижили...

… Потім я опритомнів уже у госпіталі у Дніпрі.

"РУКУ СТИСКАВ СИЛЬНІШЕ, КОЛИ Я ЗАПИТУВАЛА "ЖЕНЮ, ТИ МЕНЕ ЧУЄШ?"

Світлана: Маріуполь постійно був у режимі бойової готовності, я чула, що йдуть обстріли. Приход до наших "братів" чергового гумконвою ми у місті відчували дуже добре. І я постійно читала новини. За чотири дні після того, як Женя поїхав, вранці почала надходити інформація про те, що є поранені та загиблі. Я почала з’ясовувати що та як, наскільки мала можливості - адже інформацію про поранених дають лише родичам, і дізнатися щось було важко. Чиї телефони у мене були - тим я і дзвонила... Так я з’ясувала, що Женя поранений. Від мене до госпіталю було хвилин 5 пішки. Я прибігла у госпіталь і чекала, поки його оперували. У Маріуполі Женю стабілізували, зробили першу операцію, а наступного дня його бортом вже відправили у Дніпро.

У Дніпрі Женя два тижні був у реанімації. Зв’язку з ним не було. Я щодня дзвонила у реанімацію, дізнавалася про його стан. Стан був постійно стабільно важкий. За деякий час я почала розуміти, що щось не те - адже їдучи з Маріуполя, Женя вже і за руку мене брав, і руку стискав сильніше, коли я запитувала "Женю, ти мене чуєш?"Чому ж стабільно важкий? Чому не опритомнює?

Потім я дізналася, що у Маріуполі в голові Жені залишили "подарунок" - серветку. У Дніпрі йому вчасно зробили повторну операцію, розкрили череп, все, що треба було, почистили...

Незабаром Женя почав потроху опритомнювати. Але десь близько місяця не дозволяв мені до себе приїжджати. Але я все одно поїхала його підтримати. І залишилася з ним.

Євген: Це її ідея була, вона це все влаштувала... Я був проти. Не люблю, коли люди бачать мене безпорадним.

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 03

У вересні 2016 року Євген та Світлана одружилися

Адже коли я вийшов з коми - у мене працювала лише ліва рука. Ноги не працювали взагалі, а права рука була така суха-суха. Скорчена.

Світлана: Але це були не найважчі часи. Найважче нам - зараз, коли у країні така хєрня відбувається. Проблеми є у кожної родини. У кожної свої. Але коли ти не розумієш, заради чого все це було, - найскладніше...

Інколи накриває так, що хочеться взяти що-небудь і... щось комусь зробити. Навкруги багато байдужості: "Ми вас туди не посилали".

Або - "він вже не інвалід". Коли у Жені перервалася група інвалідності, я пішла писати заяву на матеріальну допомогу, щоб ми могли хоч якось кінці з кінцями звести. Але у соцзахисті мені пояснили, що оскільки документами він "вже не інвалід", то допомоги не буде. Як все це адекватно сприймати?..

Таких моментів у нашому житті було стільки, що все й не пригадаєш. Усі вони пов’язані з бюрократичними моментами - це отримання квартири, отримання пенсії, пільг... І навіть оформлення банальних документів по звільненню. Доводилося мені полковникам розповідати, що таке честь та совість...

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 04

У Кременчуці місцева влада образилася на нас за те, що їм не вдалося "поиметь" нічого на квартирі. Вони хотіли надати нам житло, яке коштувало близько 300 тис. грн., однак мали ми отримати квартиру за 650 тис. - стільки виділили. Я не кременчужанка, а Женя був у такому стані, що контролювати усе не міг - і тому нас спробували розвести. У результаті ми взяли ініціативу у свої руки, і квартиру нам дали таку, як ми захотіли, міська влада ще й доплачувала. І вони за це на нас сильно образилися... Потім, коли Жені було погано та потрібно було терміново лягати у госпіталь ветеранів - нам почали ставити палки у колеса, тиждень нас не клали у госпіталь. Спочатку я намагалася домогтися цього по-хорошому, по-нормальному: прийшла та написала у міськздрав заяву про те, що я прошу госпіталізувати мого чоловіка, що у нього ускладнення... Але тиждень вони морозилися. Женя був уже у такому важкому стані, що двічі на день, а то й більше, ми викликали йому швидку.

У черговий такий момент, коли мене вже зовсім накрило, я подзвонила побратиму Жені: "Андрюхо, допомагай, бо вже сил ніяких немає". Я не знаю, до кого він дійшов - але всі одразу заворушилися, всі усвідомили, що нам потрібна допомога... Мені особисто подзвонила Оксана Корчинська, розпитала повністю про ситуацію, а потім вона подзвонила нашому меру міста та "вставила" йому якісно. Двома годинами пізніше мене набрав головний лікар полтавського облздраву. І каже: "Світлано Вікторівно, машина під під’їздом, у будь-який момент ми можемо вашого чоловіка госпіталізувати".

Невже до цього потрібно було ось таким шляхом іти цілий тиждень? Чому неможливо було це зробити по-хорошому?...

Ось так ми воюємо далі - з нашою бюрократією.

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 05

"АМЕРИКАНЦІ НЕ ДУМАЛИ, ЩО ЦЕ МОЖЛИВО. АЛЕ ВСЕ МОЖЛИВО"

Євген: Я одразу сказав, що я ходитиму. Думайте, що хочете - але я буду ходити. Я ще на фронт збирався - думав, полегшає трохи, і піду знову на війну...

Спочатку мені розробили потрохи праву руку, а згодом і ліва нога почала ворушитися. У мене в Дніпрі друг живе. Він гуляв зі мною майже щодня, вивозив мене на свіже повітря у кріслі. І якось раптом каже мені: "Жєка! Ти ногу підняв!" Я відповідаю - не піднімав, чого ти... Він повторює: "Підняв! Спробуй ще раз!" І точно! Підняв! Лише на пару міліметрів - але для мене це було дуже важливо.

Світлана: Пам’ятаю, як у Дніпрі Женя вперше заклав руку за голову. Це була перемога! Тому що права рука у нього спочатку взагалі не працювала. Зараз вона теж ще не працює так, як хотілося б, але він тримає правою рукою комп’ютерну мишу і працює. Чашку може взяти. Підпис вже ставить і навіть трохи пише!

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 06

Перша реабілітація була у Польщі під Гданськом. Коли ми туди потрапили, ноги у Жені були набряклі, немов колодки, і перші місяці йому робили лімфодренажний масаж, були заняття, вправи... І ось там, у Польщі, Женю вперше поставили на "ходики".

Колись, 2 чи 3 роки тому, ми спілкувалися з американцями, які приїзджали у Київ. Вони подивилися Женю та озвучили свій прогноз: максимум, чого Женя може домогтися, - це ходіння з "ходиками". І тоді ми їм сказали, що щоб  з ними зустрітися, нам довелося 18 сходинок вниз спуститися - вони були у шоці. Вони не думали, що це можливо. Але все можливо!

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років. Історія гранатометника з батальйону Донбас та жінки, у яку він закохався за тиждень до поранення 07

Зараз Женя вже починає ходити без палички. Поки що по коридору.

На те, щоб почати ходити, у нас пішло 5 років.


Перші кроки Євгена Саленка

Про що ми мріємо? Переїхати у Рівненську область. Зараз вкотре долаємо бюрократію - хочемо вибити ділянку землі, але місцева влада розповідає нам, що нібито спочатку місцевим виділяють землю. А вже потім усім іншим. Хоча за законом мають надавати всім громадянам України...

Євген: Тут, на Рівненщині, у мене побратими. І госпіталь дуже хороший - центр реабілітації наслідків нейротравм у Клевані. Тут чудові фахівці - і лікарі, і реабілітологи...

Я хочу тут будинок збудувати. Вже сам повністю зробив проєкт. Хочу курей завести, кроликів, ще якусь живність. Я все життя мріяв мати власний будинок.

Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3177937
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх