EN|RU|UK
 Общество
  29525  42

 Лариса Руснак: Режисер фільму "Слуга народу" Кирющенко переконував мене, що я дурепа, бо підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Тепер зрозуміло, чому він так вважав


Автор: Михайло Ухман

Відома українська телеведуча, акторка кіно і театру Лариса Руснак активно підтримувала події на Майдані 2014 року. Вона була з людьми під час боїв з "тітушками" і беркутівцями, а сьогодні докладає всіх зусиль, щоб ми здобули перемогу у війні з агресором.

З Ларисою Руснак, або як називають її друзі - Лялею, ми познайомилися в зоні бойових дій, куди вона приїхала, щоб підтримати наших воїнів. Разом з подругою по сцені – Катериною Степанковою - вони прибули на вечірній ефір волонтерського радіо "Тризуб ФМ", де на них уже чекали добровольці, волонтери, котрі хотіли побачити зіркових гостей.

До того я бачив Ларису тільки в кіно або під час зйомок телепередачі "Лото Забава", де вона була незмінною ведучою. Багато її зіркових колег ще під час Майдану виступали проти змін або просто утримували нейтральну позицію. Тож, приблизно уявляючи специфічний характер людей, які пов’язані із шоубізнесом, з осторогою думав про нашу зустріч. Проте, на превелике щастя, мої побоювання були марними.

Лариса Руснак: Режисер фільму Слуга народу Кирющенко переконував мене, що я дурепа, бо підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Тепер зрозуміло, чому він так вважав 01

"ТОДІ БУЛА ЗИМА, ХОЛОДНО. НА ЗНАК ПРОТЕСТУ Я ВДЯГАЮ ПОМАРАНЧЕВІ ПАНЧОХИ І ЗАХОДЖУ НА СТУДІЮ".

- Революція Гідності для мене була продовженням Помаранчевої революції, під час якої не вдалося змінити країну. Київ шість років тому – це продовження боротьби за наше майбутнє, яке було під загрозою. Вперше я побачила беркутівців у 2004 році на Банковій, і мені стало страшно. В той момент, всі, хто там перебували, взялися за руки і почали співати. Наш організм так захищався, він реагував на інформацію, яка приходила звідусіль. Якщо чесно, то новини були невтішні, хтось навіть говорив про танки під Києвом.

Дівчата-студентки пізнавали мене і казали: "О, пані Ларисо, а можна з вами сфотографуватися"? Ми сміялися, обнімалися – це було єднання усіх українців..

- 2013 рік, листопад - міліція нещадно розганяє тих, хто висловив свій протест, хто не захотів нового "совєтського союзу. Люди знову гуртуються, виникає новий Майдан. У вас не було розчарування новими протестами, адже приблизно так само розпочиналася Помаранчева революція? Що з того вийшло - ми знаємо.

- Ні, ні! Я не була розчарована. Про побиття студентів мені повідомили на знімальному майданчику. Коли вперше почула цю новину, почала кричати. Напевне, я надто імпульсивна, тому мій організм так реагує. Потім зателефонував батько мого сина і повідомив, що наш Іван уже там. Наступного дня я теж була на Майдані.

Мене очікувало велике здивування, адже так багато людей прийшло. Цікаво, що за межею Майдану Незалежності було дуже страшно, коли входив у людський натовп - наставав спокій. Я купила собі теплі лижні штани, адже розуміла, що доведеться стояти довго. Вдень працювала у театрі, після роботи - на Майдан. Я не могла дивитися, як мерзнуть інші люди, тому винесла з дому всі теплі речі.

- У той непевний час багато українських акторів, відомих телеведучих, м’яко кажучи - не підтримували прагнення людей до змін. Хтось вичікував, були й такі, хто відкрито підтримував побиття людей. Лишень, коли Янукович утік, почалася окупація Криму, вони вимушено почали казати: "Слава Україні". Ви ж зразу пішли з простим народом, чому?

- Це ж очевидно, спочатку підтримувала помаранчевих, тому що це був колір правди. Я працювала тоді на каналі 1+1, озвучувала фільми, реклами українською мовою. Взагалі на цьому каналі я працювала з самого його заснування, ще коли Роднянський був. З тодішніми подіями, помаранчевий колір став небезпечним. Нам говорили, що не можна приходити на роботу в одязі, де буде цей відтінок.

Тоді була зима, холодно, на знак протесту я вдягаю помаранчеві панчохи і заходжу на студію. Очі деяких співробітників вилізали з орбіт. "Що ти робиш" - говорили вони мені – будемо мати проблеми через тебе". "Давайте знімайте їх з мене" - говорила я їм..

Події 2004 року – це моє життя, як я можу до нього погано ставитися? В нас кажуть, що театр може бути гріхом або святим, залежно від того, як ти все сприймаєш, і так воно у всьому. Тому я не можу до чогось свого ставитися, як до повії.

- Ви постійно спілкувалися з такими людьми. Крім того, що вони були боягузами, в чому ще виражалася їхня незгода з прагненням більшої частини українців покращити своє життя?

- Розмовляю з однією жінкою, вона починає говорити, що теперішня ситуація – це теж неправильно.. "Що саме не так?" - запитую її. Починаю розкладати всі карти, вона погоджується, потім дивишся на її сторінку в соціальній мережі, читаєш дописи, а там повна нісенітниця.

- Що вражало найбільше на Майдані?

- Неймовірна кількість людей - це радувало. Адже сотні тисяч людей боролися за те, щоб не порушувалися закони, не було корупції, не крали. Моментами вражав сам страх. Коли вперше бахнуло на Банковій, я довго не могла отямитися, мною трусило.

- Ви ж розуміли, що вас можуть теж вбити, викрасти, як інших людей?

- Це відчуття навпаки підсилювало мій гнів та прагнення боротися. Я відчувала небезпеку, бачила, звідки вона іде. На вулиці Лисенка "тітушки" почали бити автомобілі, вони ходили вночі і громили все підряд. Було дуже небезпечно мати синьо-жовту стрічку в автомобілі, вони були ціллю номер один для знищення. Такий прапорець був і в моїй машині, але я його не знімала, мені хотілося показати людям, що ми живі, потрібно кидати виклик ворогу.

Я живу в центрі, тому завжди була в епіцентрі всіх подій. Одного разу їду в бік Майдану і бачу, що мені назустріч біжать хлопці. Вони мені кричать: "Розвертайся, там "тітушня", вони біжать за нами". Я розвертаю автомобіль, напихаю в салон людей, скільки може влізти і вивожу їх у зворотному напрямку. Тоді цим виродкам, яких було сотні, роздали біти і сказали: "Робіть, що забажаєте"! І вони робили: били, вивозили в ліс, вбивали, калічили..

Мені, щоб попасти додому, потрібно було пройти через кордони цих найманців. Я моментами брала таксі, так  було безпечніше. Деякі таксисти возили безкоштовно, інші могли відчинити двері тітушкам. Ніколи не можна було вгадати, що чекає на тебе далі.

Мій син у ті дні теж був на Майдані. Проте ми одне одного обманювали, говорили, що на роботі перебуваємо чи вдома. Хоча насправді разом з усіма, вели боротьбу. Важкі це були часи, небезпечні.

- Серед всього натовпу люди впізнавали вас?

- Так!

- Це якось допомагало чи навпаки заважало?

- Допомагало, хоча я сама хотіла допомагати їм. Вони говорили мені: "Як добре, що ви з нами". Це концентрувало всіх нас і наша сила направлялася на загальну боротьбу, що було дуже важливо.

Взагалі – я не вважаю себе зіркою, а простою, звичайною людиною, яка хоче жити добре. Хто цього зараз не бажає? Я йшла в натовп і була єдиним цілим з усіма.

Лариса Руснак: Режисер фільму Слуга народу Кирющенко переконував мене, що я дурепа, бо підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Тепер зрозуміло, чому він так вважав 02

КОЛИ Я ПОБАЧИЛА ТІЛА ВБИТИХ ХЛОПЦІВ, МОЄ ЖИТТЯ РОЗДІЛИЛОСЯ НА ДВІ ЧАСТИНИ

- Під час подій на Майдані вам телефонували знайомі, партнери по сцені, котрі проживали за кордоном? Вони цікавилися вашою долею, перипетіями в країні?

- Я довгі сім років колись жила у Швейцарії і мені справді телефонували люди, яким я небайдужа. Вони пропонували переїхати до них, але про це навіть мови не могло бути. Мені телефонували з Росії знайомі, дуже непрості знайомі. Одна з них – це подруга режисера фільму "Слуга народу" Олексія Кирющенка. До речі, я з ним теж дуже добре знайома, він переконував мене, що я дурепа, оскільки підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Через це ми посварилися, навіть у соціальній мережі видалила його із друзів.  Минув час і тепер зрозуміло чому він так вважав, його діяльність говорить сама за себе.

Так ось, його подруга дзвонила і казала: "Лялечко, приїжджай". Я чемно відповіла: "Дякую, розберемося" , - і більше ми не спілкувалися.

Немає про що говорити з людьми, які не розуміють народу України, котрий прагне кращого життя. Тим більше, як можна залишатися сліпим і байдужим, коли вбивають мирних людей. Після розстрілів 20 січня 2014 року здавалося, що в моє серце ввігнали ножа. Коли я побачила тіла вбитих хлопців, моє життя розділилося на дві частини: до Майдану і сучасне.

- Ваш син теж був у ці дні на Майдані?

- Так. І мені було дуже страшно..

- Колеги по сцені та знімальному майданчику якось змінили свою думку після розстрілів?

- Я б не хотіла говорити на цю тему, дуже мало було свідомих. Навіть зараз мені доводиться боротися в театрі Франка, щоб актори розмовляли українською мовою. Я розумію, що в кожного свої погляди на життя, але коли ти працюєш у театрі, виливаєш свою душу, потрібно бути щирим, не брехати, інакше станеш повією. Коли говориш правду, твоя позиція – це храм.

Хоча повторюю, я не судитиму нікого, адже кожна людина вважає, що її цінності правильні..

- Розстріли на Інститутській підтвердили ваш обраний життєвий шлях?

- Скажу так, що досі там небула. Не можу бути на цій вулиці, хоча уже минулло 6 років. Коли їду повз неї, не можу навіть туди голову повернути. Це мій біль, розпач, трагедія.

- Коли Януковича змусили покинути країну, ви повірили, що ми тепер будемо найкращою країною Європи?

- Саме так. Пригадую, як татари вийшли на протести в Криму, я надзвичайно раділа і вірила у щасливе майбутнє. Навіть коли розпочалися бої на східних теренах України не вірила, що це надовго.

Оглядаючи тепер минулі роки, коли наші бійці гинули сотнями, я не хочу повертатися у ці спогади. Мені здається, що я можу померти, якщо знову занурюсь у них. Я ж вірила, що ми сильні, що ми ух-хх-х.. Мені не віриться, що люди можуть бути звірями, які смакують біль. Коли читаю якусь історію загибелі нашого воїна, здається, що я її частина і переживаю весь біль сама.

- Я так розумію, коли розпочалися бойові дії в Україні, вам теж пропонували покинути межі країни?

- У мене в Європі чимало друзів, і вони хвилюються за моє життя. Цікаво, що росіяни теж телефонували і казали, щоб я переїжджала до них. Коли ж я відповіла їм, що їхні солдати тут стріляють, вони відповіли, що наш телевізор нам бреше. "Ти просто не все знаєш, Лялю" - казали вони. В таких випадках, я просто посилала їх в одне місце.

- Ви не обмежили себе походами на Майдан і почали їздити на фронт, щоб підтримати наших бійців. Пригадуєте свою першу поїздку?

- Це був 2015 рік, місто Костянтинівка, там відкривали меморіал нашим загиблим кіборгам з 90 батальйону. Туди мала приїхати Катя Степанкова і Ада Роговцева, але їм не вийшло приїхати, через те, що в них уже була запланована вистава. Тому вони запропонували мені поїхати туди. Я прибула на Донбас сама, спочатку мені було лячно, адже не розуміла, що можу розказати хлопцям, я ж не відома співачка.

Крім того мені довелося їхати з матерями вбитих хлопців. Ці жінки розказали свої життєві історії – це було дуже важко сприймати. Одна з них недавно мені написала в соціальній мережі, пригадала, як ми фотографуватися. Це справді була незабутня зустріч, там відкривають пам’ятник, тут вони поряд зі мною, тепло усміхаються. Напевне, вони просто розуміли, що не самі в своєму горі.

Після всього, я заспівала "Пливе кача", хоча спочатку не знала, чи потрібно це робити. Адже на той момент ця пісня дуже часто звучала і сприймалася людьми, як символ втрати. Всі люди ридали під час виконання, проте все одно просили співати.

Що стосується поїздки загалом, то було трохи страшно, адже приїхавши в Костянтинівку, побачила військових на машинах і зовсім інше життя, не таке, як у столиці.

ЩО СТОСУЄТЬСЯ МОГО ЗВІЛЬНЕННЯ, ТО МЕНІ НЕ НАЗИВАЛИ ПРИЧИНУ, ПРОСТО – "ПРИБРАЛИ"

- Як відреагувало ваше оточення на поїздку на Донбас? Не запитували про "правосєків, які ґвалтують і розпинають хлопчиків у трусиках", не називали вас божевільною чи, може, навпаки раділи і підтримували?

- Насправді в мене не так багато друзів, які знають про моє особисте життя. Але що цікаво, ти зараз запитав мене про оточення і я розумію, що воно після Майдану геть змінилося. В мене взагалі немає друзів, з якими я б проводила час, "тусувалась і вони цікавилися моєю долею.

Поїздка на схід була для мене надто приватною, щоб нею ділитися. Це як віра у Бога, коли ми ідемо у храм, то не розказуємо нікому про неї. З іншого боку, я не ховаюся від людей, просто не вивертаю душу.

Для мене війна з окупантом і підтримка українських бійців, - це святе, тому я не роблю якихось поділів, не шукаю компромісів.

Днями мені пропонували зйомки у трьох серіалах українського виробництва, російською мовою – я відмовилася. На жаль, в наш кінематограф повертаються старі схеми, домовленості, де головні ролі грають "нашебраття"!

- Те, що ви пішли з каналу 1+1, теж пов’язано з вашою патріотичною позицією?

- Ти маєш на увазі "Лото Забаву"? Це не їхній "продакшен", а виробництво МСЛ, проте воно транслюється на вищезгаданому каналі. Що стосується мого звільнення, то мені не називали причину, просто – "прибрали". Хоча перед тим говорили, мовляв: "Ти давно хотіла піти від нас, тож до побачення"! В мене була розмова з керівництвом, я розказала їм про свої погляди на ситуацію в країні і вони дали зрозуміти, що не зовсім поділяють мою думку. Це було досить м’яко сказано, ніхто не говорив про звільнення, проте все можливо. Хоча я теж не хочу глибоко залазити в цю тему..

Лариса Руснак: Режисер фільму Слуга народу Кирющенко переконував мене, що я дурепа, бо підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Тепер зрозуміло, чому він так вважав 03

- Вас на фронті часто можна побачити в компанії Ади Роговцевої, Катерини Степанкової. Ви їдете до українських воїнів, несете в їхні душі прекрасне, підтримуєте бійців, не залишаєте на самоті. Відчуваєте від них взаємне тепло?

- По-перше, щиро дякую Катерині та Аді Миколаївні за таку можливість. По-друге, ми справді відчуваємо прихильність українських воїнів. Під час однієї такої зустрічі, бійці подарували мені хвостовик міни, яка перед тим прилетіла з боку російських окупантів. Це було неймовірне відчуття, коли я привезла його додому.

Наші хлопці і дівчата, які перебувають на фронті, – неймовірні, вони можуть приходити на наші зустрічі втомленими, проте сидять, слухають, хоча видно, що вони хочуть відпочивати.

- З мирним населенням доводиться зустрічатися?

- Так, одна із зустрічей була в селі Жованка, куди нечасто доїжджають волонтери. На зустріч з нами прийшло кілька жінок, дві дитини. Я почала співати українських пісень і вони заридали, голосно, не соромлячись. Після концерту люди обнімали нас, дякували, що ніхто їх не кинув. Один дідусь прийшов у двір, де ми виступали, побачив мене і каже: "О, Ларисочко, зараз я тобі кавунів принесу.." Заради цього варто приїжджати і допомагати населенню, щоб вони реально відчували підтримку з мирної країни.

Лариса Руснак: Режисер фільму Слуга народу Кирющенко переконував мене, що я дурепа, бо підтримую Майдан і всі патріотичні рухи. Тепер зрозуміло, чому він так вважав 04

- Ви плануєте надалі їздити на фронт, не боїтеся, що це вплине на кар’єру? Адже ваші патріотичні погляди аж ніяк не збігаються з поглядами власників телеканалів, мастистих режисерів…

- Я ж говорила, що вже відмовила таким персонажам, хоча могла дуже непогано заробити. Я не така голодна, що впадатиму у крайнощі.

Проте ми повинні реагувати на все по-іншому, як приклад моє життя. Колись я розмовляла в побуті російською мовою, але з часом перейшла на рідну. Ще через деякий час я дратівливо реагувала на тих, хто не говорить українською, бунтувала в магазинах та інших громадських місцях. А потім я усвідомила іншу річ, потрібно просто переконливо жити і складати життя таким, щоб з нього брали приклад. Наприклад на знімальному майданчику ніхто не спілкується зі мною російською мовою, вони знають мою позицію, хоча самі російськомовні.

Потрібно робити хороші справи, вести за собою, показувати, що українське – це краса, престиж, стиль. Тобто людей потрібно вести за собою – це в моєму випадку. Хоча є моменти, коли треба давати в морду.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3175484
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх