EN|RU|UK
 Политика Украины
  5747  6

 Рифи закону про розвідку


Автор: Ярослав Грабовський

Однією з важливих подій, яка має відбутися найближчим часом у сфері діяльності спецслужб України та й усього суспільства, повинно стати ухвалення нового закону про розвідку. Те, що чинний закон про розвідувальні органи України вже давно не відповідає вимогам часу, цілком очевидно й не підлягає ніякому сумніву.

І хоча з початку війни з Росією минуло вже майже 6 років, позитивним є те, що українська влада нарешті звернула увагу на цю надважливу в умовах зовнішньої агресії сферу національної безпеки.

Водночас запропонований до розгляду законопроєкт викликає чимало запитань, адже в українських реаліях, за відсутності дієвого контролю та керівництва діяльністю розвідувальних органів, деякі його положення можуть бути використані, як прийнято говорити, за нецільовим призначенням. При цьому цілком можливо, що автори цього закону свідомо прагнули скористатися відсутністю у більшості членів комітету ВР України з питань національної безпеки, оборони та розвідки спеціальних знань у цій сфері з метою вписати в закон зручні положення.

Почнемо зі словосполучення, яке згадується чи не на кожній сторінці документу – "розвідувальна таємниця". Відповідно до законопроєкту, до цієї категорії віднесено інформацію про розвідувальну діяльність, методи розвідки, сили і засоби розвідки, задіяні у здійсненні розвідувальної діяльності, питання взаємодії між самими органами розвідки та між ними й іншими державними структурами тощо. Начебто все логічно. Однак, якщо уважніше поглянути на цю дефініцію, виникає запитання: навіщо створювати додаткове визначення, якщо перелічені у ньому відомості, відповідно до Закону України "Про державну таємницю" та наказу Голови СБУ № 440 від 12.08.2005 "Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю" вже і так є таємними? Відповідь знаходимо у частині п’ятій статті 46 цього законопроєкту, відповідно до якої забезпечення безпеки інформації, що належить до розвідувальної таємниці, від несанкціонованих дій (випадкових чи навмисних), що призводять, зокрема, до її витоку, зміни, блокування або втрати, здійснюється розвідувальним органом у визначеному ним порядку. Тобто у випадку з розголошенням державної таємниці, органом, який здійснює розслідування фактів її витоку, є Служба безпеки України, а у випадку з розвідувальною таємницею - такою інстанцією є сам розвідувальний орган у визначеному ним самим порядку. Таким чином, фактично, цей законопроєкт позбавляє СБУ права здійснювати повноцінний контроль за дотриманням розвідувальними органами вимог у сфері державної таємниці та здійснювати розслідування обставин витоку таємних відомостей, зокрема віднесених до розвідувальної таємниці. Простою мовою це означає, що у повсякденному українському житті, коли за відсутності дієвих інструментів контролю використання розвідувальних органів може здійснюватися у невластивих їм цілях за власним рішенням керівників, впровадження поняття "розвідувальна таємниця" та віднесення до неї необхідних відомостей може означати спробу створення механізму приховування незаконних, не виключено й з корупційним присмаком, дій керівництва розвідорганів.

Викликає нерозуміння формулювання частини четвертої ст. 4 законопроєкту, у якому йдеться, що координаційний орган з питань розвідки може утворюватися Президентом України, а не обов’язково повинен існувати. Така постановка питання, звісно якщо усвідомлювати всю складність зовнішньополітичного становища України та реальні загрози її державності, не може не насторожувати. Адже саме наявність такого органу, наділеного функціями контролю, координації, оцінки ефективності діяльності розвідувальних органів, узгодження кадрової політики та вирішення спільних проблемних питань діяльності розвідувальних органів України, має бути обов’язковим елементом розвідувального співтовариства та системи безпеки держави. Саме він має бути дієвим інструментом президентського контролю та запобіжником для зловживань керівників розвідувальних органів своїми повноваженнями, а також вповною мірою поділяти відповідальність за ефективне виконання розвідувальними органами своїх завдань. Врешті-решт, у помічника Президента Андрія Єрмака просто не вистачить сил і часу щоб поряд з функцією головного дипломата та головного енергетика виконувати ще й обов’язки головного розвідника держави.

Рифи закону про розвідку 01

Доречність та необхідність появи такого органу обумовлюється й наявністю в новому законопроєкті ст. 15, яка дозволяє розвідувальним органам, хоч і за рішенням суду, здійснювати на території України заходи, якими раніше були наділені виключно правоохоронні органи. Це контроль телекомунікаційних мереж, проникнення до житла та службових приміщень, зовнішнє спостереження тощо. Отримання таких повноважень в Україні в умовах війни, в цілому, є доцільним, але за наявності досить "гнучкої" судової системи та відсутності внутрішньополітичної консолідації може бути ще однією можливістю для керівників розвідувальних органів використовувати підпорядковані підрозділи у не зовсім розвідувальних цілях. "Плівки Гончарука" та їхнє незрозуміле походження - наочне підтвердження можливості виникнення таких ризиків. Ну а обмовка про те, що такі розвідувальні заходи проводяться за умов, якщо вони безпосередньо пов’язані зі здійсненням розвідувальної діяльності за межами України або спрямовані на здобування розвідувальної інформації, яка має джерело походження за межами України, нехай нікого не вводить в оману. Наприклад, якщо особа, стосовно якої треба провести вищевказані заходи, хоч раз перетнула кордон України чи зустрілася на її території з іноземцем, - розгледіти в ній "потенційне джерело розвідувальної інформації" за потреби буде не так вже й складно. Такі можливості, вкупі з "розвідувальною таємницею" - чудовий інструмент для встановлення контролю за будь-якою особою чи громадською організацією.

Неоднозначним є й запропонований у ст. 52 законопроєкту підхід до контролю за діяльністю розвідувальних органів. Прагнучи зберегти таке важливе в умовах української політичної кон’юнктури право на "доступ до тіла", розробники законопроєкту завбачливо прописали, що керівник розвідувального органу доповідає Президентові України про виконання покладених на такий орган завдань та в установленому Президентом України порядку щороку подає звіт координаційному органу з питань розвідки про діяльність відповідного розвідувального органу. Чому при цьому з цієї ланки виключені міністр оборони, як у випадку з ГУР МОУ, та міністр внутрішніх справ, як у випадку з розвідувальним органом державної прикордонної служби, не зовсім зрозуміло. Адже, на відміну від Служби зовнішньої розвідки, ці розвідувальні органи мають проміжну керівну ланку між собою та Президентом України. Ну а у випадку розвідувального органу Державної прикордонної служби України ситуація взагалі досить дивна, адже відповідно до змін, які пропонується внести новим законопроєктом про розвідку до статті 11 Закону України "Про Державну прикордонну службу України", міністр внутрішніх справ, до функцій якого входить координація та спрямування діяльності ДПСУ, взагалі не має ніяких повноважень стосовно її розвідувального органу.

Однак, на цьому перестраховочний підхід до контролю за діяльністю розвідки не закінчується, адже частина друга цієї ж статті 52 говорить, що саме на основі поданого керівником розвідувального органу звіту координаційний орган з питань розвідки щороку готує оцінку виконання розвідувальним органом покладених на нього пріоритетних завдань. У яких тонах буде складений керівником розвідувального органу звіт - здогадатися не важко, але от створити реальну об’єктивну картину стану справ у розвідувальному органі на підставі такого звіту керівництву держави буде досить складно.

Немає відповіді й на інше запитання. А якщо цей координаційний орган так і не буде створений, хто тоді з боку виконавчої влади контролюватиме діяльність розвідувальних органів? Адже РНБОУ з цього процесу виключена взагалі. Ось тому й потрібно створювати не просто координаційний офіс з керівником та підпорядкованими йому двома комп’ютерами, а повноцінну структуру, здатну формувати розвідувальну політику, оперативно впливати на процеси розвідувальної діяльності та нести за них відповідальність на рівні з усіма розвідувальними органами.

Не оминути увагою й деякі аспекти кадрової політики в розвідувальних органах. Так, ст. 31 законопроєкту прямо говорить, що співробітником розвідувального органу не можуть бути особи, які мають громадянство (підданство) іноземної держави, або особа без громадянства. Але в цій статті, навмисно чи ні, автори забули згадати найближчих родичів особи, яка прагне працювати в розвідці, хоча саме вони є одним з основних "аргументів", які іноземні спецслужби можуть використовувати задля тиску на розвідника. Більше того, у випадку розвідувального органу має йтися не лише про громадянство, а взагалі про тривале проживання за кордоном, наприклад роботу за контрактом, навіть як громадянина України. Не сказано в законі й про обмеження, які повинні накладатися на співробітників розвідки (у тому числі й тих, які звільнилися) та й взагалі спецслужб, особливо в частині, що стосується відпочинку та роботи за кордоном, придбання нерухомості та відкриття рахунків в інших державах.

Ну й нарешті, дуже багато питань, які регулюються цим законом, особливо щодо соціального та правового захисту співробітників розвідувальних органів, віднесено до компетенції Кабінету міністрів України. Однак, у прикінцевих положеннях терміни опрацювання урядом відповідних нормативно-правових актів не визначені, що на практиці означатиме повну безправність співробітників розвідувальних органів, особливо тих, які працюють під прикриттям.

Сподівань на те, що вищевикладені думки будуть враховані під час доопрацювання законопроєкту перед другим читанням, не дуже багато, адже самовпевненість та хворобливе сприйняття критики, яке присутнє у теперішньої влади, не дають для цього підстав. Однак хотілось би нагадати, що за багатьма формулюваннями цього законопроєкту стоять долі людей та навіть їхні життя, доля держави та зрештою перемога над путінською Росією, на якій і має бути сконцентрована розвідувальна діяльність на теперішньому етапі розвитку української держави. Ну а розмова та конструктивна дискусія про стан справ у розвідці та напрями її подальшого розвитку обов’язково має тривати.

Ярослав Грабовський, полковник запасу, для Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3173413
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх