EN|RU|UK
 Общество
  15428  30

 Автор книги про Іловайськ, гранатометник Ігор Михайлишин: "Перший раз нас обманули кацапи – із "зеленим коридором". Другий раз обманули свої – коли говорили про штурм Донецька"


Автор: Валерія Бурлакова

Боєць батальйону "Донбас" із позивним Піаніст – про настрої в Іловайську, полон, долю підрозділу, який було створено спеціально для штурму Донецька, музику, літературу та загиблих побратимів.

Автор книги про Іловайськ, гранатометник Ігор Михайлишин: Перший раз нас обманули кацапи – із зеленим коридором. Другий раз обманули свої – коли говорили про штурм Донецька 01

"Я СТАВИВСЯ ДО МАЙДАНУ СКЕПТИЧНО. ЧЕРЕЗ ЦЕ НАВІТЬ ПОСВАРИВСЯ З БАТЬКАМИ"

Я сам з Гуцульщини, з Косівського району Франківської області. З юридичної династії – мій дід адвокат, і батько адвокат, і брат мій рідний також обрав цей шлях. Влітку 2013 року і я закінчив юридичний інститут у Чернівцях, планував працювати за фахом. Але у листопаді того ж року почався Майдан.

Я тоді був абсолютно аполітичною людиною. До Києва майже одразу вирушив мій молодший брат, якому тоді було лише 17. А я ставився до протестів скептично, через що у результаті навіть посварився з батьками, які уважно слідкували за подіями у Києві. Саме через цю домашню перепалку я, зрештою, вирішив також поїхати до столиці та на власні очі побачити, що там відбувається. Приїхав я за декілька днів після того, як побили студентів – здається, 3 грудня. І… коли я наживо познайомився з людьми та відчув атмосферу Майдану – то пройнявся його духом. Я не перебував там постійно, час від часу їздив додому, але завжди повертався у столицю коли ситуація загострювалася.

Планував я взяти участь і у Мирній ході 18 лютого. Приїхав у Київ заздалегідь, 15-го… Але через те, що я надихався газів під час зіткнень на вулиці Грушевського, у мене почалася пневмонія. Я побоявся їхати до лікарні, адже бачив новини і знав, що звідти викрадають майданівців. А я до того ж з західної України! Подумав, що точно загребуть. Тому я хворий сидів у квартирі двоюрідного брата. Він був прикордонником, його викликали у частину, і я був вдома сам із температурою 40-41. Знайомі, зрештою, допомогли мені зробити рентген та відвезли мене до лікарки. Вона сказала терміново лягати на стаціонар. Я відповів, що краще спробую потрапити додому, але вона відмовляла мене: "Згориш по дорозі!" Я все одно поїхав на Франківщину і додому доїхав благополучно.

Звичайно, через це мене не було на Майдані 18, 19 та 20 лютого. Але я постійно дивився онлайн-трансляції… І дуже переживав через те, що я не у центрі подій. Це було самобичування.

Згодом я пішов у військкомат та попросив відправити мене на фронт. "Ну, ми тебе можемо взяти на охорону місцевих стратегічних об’єктів", - запропонували мені у відповідь. Але навіщо було сидіти там, де немає війни?! "Зараз інших варіантів немає. Можеш залишити номер – і ми тобі подзвонимо".

Подзвонили мені лише наприкінці квітня, о 9 чи 10 вечора, я в цей час був у Києві. Сказали, що завтра о 7 ранку я маю прибути з речами у косівський військкомат, щоб поїхати у якийсь розвідувальний батальйон. Офігеть, подумав я, вони ще б о 12 ночі подзвонили! Мені 12 годин їхати додому! Я пояснив ситуацію, і мені пообіцяли подзвонити якщо ще щось буде. Але наступного разу вони набрали мій номер лише у липні, коли я вже був у батальйоні "Донбас".

"НАЙГІРШЕ У ПОЛОНІ СТАВИЛИСЯ ДО "СВОЇХ" - БІЙЦІВ З ДОНЕЦЬКОЇ ТА ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ"

У нас тоді було велике, колосальне бажання воювати. Мотивація зашкалювала… Ми мало що вміли на початку, але зубрили скачаний з інтернету посібник по СПГ, і за два тижні вже знали його на зубок. Як "Отче наш". І добре – адже інструктор, який приїхав пізніше до нас у Дівички, побачивши СПГ зізнався, що він раніше такий гранатомет бачив лише по телевізору.

У "Донбасі" я мав обрати собі позивний. Спочатку хотів бути Адвокатом, але мені сказали, що цей позивний вже зайнятий. Тоді я вирішив бути Юристом. Але це псевдо також вже використовувалося. Я згадав, що ще вмію грати, адже закінчив колись музичну школу, займався музикою суто для себе… Так я став Піаністом. Кажуть, як корабель назвеш – так він і попливе. Мабуть, саме тому майже всюди, де ми були, мені траплялися піаніно. Їдеш, займаєш десь позицію, заходиш до закинутого будинку – і бачиш піаніно. Я їх не шукав, але вони все одно знаходилися.

Про те, що я у батальйоні, татові я сказав десь за тиждень до відправки на фронт. Мамі - коли ми вже були на війні. А от бабці своїй зізнався у цьому лише за два-три дні до виходу з Іловайська. Але виявилося, що тато з мамою їй вже і так розповіли все. "Ти там обережно!" - сказала вона тоді. Я відповів бабусі, що все нормально, все ОК… І це дійсно було так – бо коли ми були у Іловайську у нашій групі, що сиділа на ПМС (путьова машинна станція, - Ред.) не було панічних настроїв. Ми нормально воювали з ворогом, нам усього вистачало, і ми б ще тиждень-два там спокійно протрималися. Іншою локацією нашого батальйону була школа – і школу довбали частіше та інтенсивніше, ніж нас. Щодня в них, на відміну від ПМС, були втрати. Тому там у бійців були більш депресивні настрої. У нас було інакше… Але наказ був виходити – і ми все одно мали його виконувати.

Під час виходу з Іловайська я потрапив у полон. Чи важче було там через те, що я з західної України? Ні… Я теж думав про імовірність цього, але насправді найгірше вони ставилися до "своїх" - до бійців з Донецької та Луганської областей. Хоча був один випадок там - не у мене, а у мого друга. Він також із Франківської області. Сам столяр. Його та ще кількох чоловік, які вміли працювати по дереву, викликали щоб зробити будку для приготування курей гриль. Хлопці будку зробили і вже мали йти, їх вишикували. Перед строєм ходив "козак" у радянській формі, з якимись портупеями та у папасі. Він запитував наших хто з них звідки. Той з Києва, той з Дніпра, той ще звідкісь… І тут доходять до мого друга.

-Франківська область, - каже він.

А "козак" одразу на українську переходить.

-О! Ти бандера? А я сам зі Львова, - каже. - А ти що, прийшов сюди москалів бити? Ну нічо-нічо... Москаль тобі ще покаже!

… А так взагалі охороняли нас у полоні місцеві. Допитували - росіяни.

Автор книги про Іловайськ, гранатометник Ігор Михайлишин: Перший раз нас обманули кацапи – із зеленим коридором. Другий раз обманули свої – коли говорили про штурм Донецька 02

"КАЗАЛИ, ЩО У БАТАЛЬЙОНУ НАШОГО ОДНЕ ЗАВДАННЯ – ШТУРМ ДОНЕЦЬКА"

Після полону (у полоні Ігор Михайлишин пробув чотири місяці, - Ред.) я трохи побув вдома, вирішив усі питання з Нацгвардією… А потім мені подзвонив мій командир Лєрмонтов і сказав, що створюється підрозділ, який буде штурмувати Донецьк – 46 батальйон спеціального призначення "Донбас-Україна". Звичайно ж, ми з хлопцями поїхали на полігон. Там я був вже інструктором гранатометників. Згодом пройшов медичні курси та почав також проводити заняття з медицини. У батальйон я прибув наприкінці березня, а на фронт ми потрапили у середині серпня.

Перший раз нас обманули кацапи – із "зеленим коридором". Другий раз нас обманули свої – коли говорили про штурм Донецька. Адже і у Генштабі, і у ОК "Схід" в один голос казали, що у батальйону нашого одне завдання – штурм Донецька! І ми готувалися до цього відповідно. У нас майже кожен боєць міг стріляти з будь-якої стрілецької зброї, з кулеметів, з будь-якого гранатомета. Ще місяць-два – і ми могли б кожен їздити і на БРДМ, і на БМП, і ледь не на танку. І озброєння у нас відповідне було. Була арта в батальйоні, були танки 72. Все було схоже на правду…

Однак нас відправили у Часів Яр, де ми просиділи місяць і нічого не робили. Потім нас заслали на другу лінію біля Попасної. А після цього ми потрапили у Кримське на 4 чи 5 місяців. Там були лише одиничні боєзіткнення та невдалий обстріл нашого штабу. Всі розмови про штурм Донецька тоді вже затихли… Тому тільки-но нас вивели з Кримського – ми з побратимами з підрозділу пішли. І заріклися, що більше не підемо у державні силові структури.

"ХТОСЬ ЗВИНУВАЧУЄ ПОРОШЕНКА, ХТОСЬ ЗЕЛЕНСЬКОГО"

Музика рятує. Вона дозволяє абстрагуватися від усього… Після полону ми з хлопцями їздили у Київ. Режисерка Лариса Артюгіна тоді знімала документальний фільм про наш батальйон. Вона попросила мене заграти на роялі – і я заграв.. Це було біля Києво-Печерської Лаври, і якраз у тому приміщенні приватні уроки давала моя теперішня вчителька, Олена Яківна Бондаренко. Вона почула музику, підійшла, сказала, що я непогано граю. Запросила мене приходити та грати, якщо буду у Києві. Вона також була організаторкою аматорського конкурсу "Каштановий рояль" - і запропонувала мені взяти участь у ньому. З батальйону я звільнився у квітні 2016, а той конкурс був у травні – тож я пішов на нього. Тоді ж вчителька запропонувала мені поступити у музичне училище. Я спочатку не пройшов, але ще рік потренувався – і у 2017 вже поступив. Зараз вже вчуся на третьому курсі. А працюю за першим фахом - у юридичній сфері.

Автор книги про Іловайськ, гранатометник Ігор Михайлишин: Перший раз нас обманули кацапи – із зеленим коридором. Другий раз обманули свої – коли говорили про штурм Донецька 03

Щодо ідеї написати книгу – вона у мене з’явилася ще у полоні. Адже ми там постійно сиділи, згадували, розбирали всі моменти до крихти… Але писати я почав десь у 2017. Спочатку за ніч написав 4-5 сторінок. Потім продовжував писати щодня у трамваї по дорозі на роботу та з роботи. Писав у телефоні.

А потім стався ще один збіг обставин. Ми зустрілися з Фотографом з "Донбасу", Юрієм Величком, і я йому розповів, що пишу. Він почитав і сказав, що у Києві є літературні курси для ветеранів та порадив мені податися на них. Я так і зробив, і в результаті потрапив на "Голос війни". Ми ціле літо раз на тиждень займалися, і у результаті вийшла збірка оповідань бійців. Коли презентували збірку – прийшов Юрій Бутусов, сказав, що готує серію книг про війну та спитав хто має бажання написати книгу. Я зголосився, і ми почали співпрацювати. Напевно, якби не Бутусов – це все довше писалося б…

Були презентації моєї книги. Спочатку ще нормально йшло. А потім, у Франківську, я почав розповідати… І відчув, що мене накриває. Бо я розповідав про свій взвод, про загиблих, розповідав, хто ким до війни був, хто як воював, хто як загинув… Згадувати про кожного було важко страшенно, важко настільки, що я хотів тоді навіть скасувати всі наступні презентації… Але зібрався.

Автор книги про Іловайськ, гранатометник Ігор Михайлишин: Перший раз нас обманули кацапи – із зеленим коридором. Другий раз обманули свої – коли говорили про штурм Донецька 04

Ми завжди рятувалися тим, що ми разом. Але тепер дуже багато хлопців пересварилися між собою. Люди, які раніше рятували одне одному життя, які готові були один за одного віддати життя, тепер горлянки перегризають та б’ються за пільги, за медальки… Хтось у всьому звинувачує Порошенка, хтось – Зеленського. Але справа вся у них, у самих ветеранах! У кожному з нас. І у тому, що в нас немає організованості.

Наша мотивація – це хлопці, які загинули, виконуючи завдання, звільняючи українські території. Це завдання перерване. Ніхто його не продовжує. Але це можна і зараз зробити – потрібно тільки зорганізуватися. Адже у 2014 році ніхто ні в кого не просив дозволу на те, щоб іти воювати… Уявіть, що раптом наші загиблі оживуть і прийдуть до кожного з нас. Прийдуть і запитають – а яка ціна твого життя? Скажи, що ти зараз робиш? Навіщо ти вижив? Якою тоді буде відповідь?..

Всередині протиставляються дві події – те, що ми вижили і те, що друзі загинули. І запитання саме зіскакує з язика: "Це ми випадково вижили? Чи вони випадково загинули? На чийому боці була випадковість?" Якщо думати, що випадковість була на боці загиблих – то виходить, що це просто була авантюра. Певна пригода. "Гра на виживання", в якій тобі вдалося перемогти. А що ж загиблі? Їм просто не пощастило по дорозі з Іловайська?..

Якщо ж думати, що випадковість була на боці тих, хто вижив, – то потрібно продовжити боротися всіма методами, щоб не заплямувати пам’ять загиблих побратимів і свою совість.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ

Фото з Facebook  Ігоря Михайлишина

Источник: https://censor.net.ua/r3167628
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх