EN|RU|UK
 Общество
  3937  10

 Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: "За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро!"


Автор: Віолетта Кіртока

Усі, хто за останні роки побував у Музеї історії України, однозначно рекомендують: "Зайдіть, подивіться. Там цікаво. Музей помітно змінився, став сучасним і живим". Насамперед таке перетворення пов’язують із новим керівником, яка прийшла у лютому 2015 року і яку нещодавно відсторонили від посади.

 

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро! 01

Чому це сталося і що відбувається за товстими сірими стінами музею? Про це ми поговорили з Тетяною Сосновською у кабінеті, який її змушують залишити…

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро! 02

"З СЕРЕДИНИ 50-Х РОКІВ БЛИЗЬКО ПІВТОРИ ТИСЯЧІ ПРЕДМЕТІВ У МУЗЕЇ ВВАЖАЮТЬСЯ ВТРАЧЕНИМИ І ЗАГУБЛЕНИМИ"

- У вас є версія, чому саме зараз вас відсторонили, чи відчували ви, що це станеться?

- Я відчувала, що наді мною згущуються хмари. В той час, як більшість співробітників музею придумували нові цікаві екскурсії, інші форми спілкування з відвідувачами, невелика група людей, яким все завжди погано, все неправильно, щотижня байдикували і писали на мене скарги. Погодьтеся, маючи бажання завжди можна знайти зачіпку: не того кольору ґудзики, не такі підбори, зачіска, в документах щось неправильно написали, щось не так у виставці оформлено. І розвиток подій залежить від того, як людина до цього ставитиметься: чи буде дивитися вниз і бачити брудну воду в калюжі, або у тій самій воді угледить, як віддзеркалюються хмари та зорі. Я відчувала, що така кількість скарг в якийсь момент набуде критичної маси. Більше того, мітинги цієї невеликої кількості людей під міністерством культури теж не додавали нікому щастя.

Відколи я працюю в цьому музеї, зауважила одну чітку закономірність: як тільки намагаюся розібратися з проблемами у фондовій колекції, відразу починається галас в інтернеті, брудний, колючий, жорстокий. Роблю два кроки назад – все втихомирюється. Через якийсь час намагаюся зайти в інші двері у фонди, знову галас і знову досить брутальні нищівні статті на мою адресу. Відступаю – знов тихше. Але я не могла довго гратися у такі поступки і відступи. Я прийшла в музей визначити, де є проблеми і навести лад. Моєю метою було не покарати фондових працівників, а виправити помилки. Як виявилося, ще з середини 50-х років близько півтори тисячі предметів у музеї вважаються втраченими і загубленими. До правоохоронних органів цю інформацію ніхто ніколи не подавав. Якби її надіслали вчасно, можливо частину предметів і знайшли б. Хоча правоохоронці кажуть, що надій мало. Ці предмети не мали фотографій, детальних описів, уніфікованих паспортів…

- Що найцінніше втрачено?

- Це і скіфська пряжка, подарована Ханенками, і монети, і марки про голод 1921-1922 років, твори мистецтва. Зникли на перший погляд прості значки 50-х років заводу Антонова, але вони вийшли обмеженим накладом, і ми їх вже ніде не знайдемо. Через півтора року після початку своєї роботи в музеї я оголосила повне тотальне звірення фондової колекції. Під час звірення знайшлися деякі речі, в якійсь папці лежали листівки чи ще якісь речі. Колеги кажуть, що знайшлися графіка і твори живопису, які вважалися загубленими. А як у кімнаті, де згідно з документами не один раз проводилося звірення, можна чогось не знайти? Значить, процедури проводилися формально, не досить добросовісно. І зараз, відсторонивши мене і бажаючи призначити виконуючим обов’язки директора головного зберігача чи заступника з фондових питань, у мене забирають можливість довідатися всю інформацію і самій знати та показати в документах реальну картину стосовно звірення фондової колекції.

Під час цієї процедури одна людина попросила мене: я більше не хочу працювати у фондах, переведіть мене на іншу роботу, бо група, яку хочуть дати мені, була на комісійному зберіганні. Це значить – відкривати шафи і переглядати предмети можна лише у складі комісії з трьох чоловік. Отже, за цей період, поки група була на комісійному зберіганні, нічого пропасти не могло. Але по факту в цій групі, зі слів колеги, не вистачає понад двісті предметів! Напевне, в якийсь момент вони кудись поділися, цього своєчасно не зафіксували, і я зараз цього перевірити не маю змоги.

Дуже велике занепокоєння викликає наша колекція нумізматики і фалеристики, яка фактично є "закритою", практично не промаркованою і в якій виявлено підробки та підтирання в маркуваннях. Експертиза 11 предметів виявила, що два з них – підробка! Днями має вийти стаття, в якій один з дослідників сфотографував предмети з колекції нумізматики і доводить підміну. Приїхав до нас у музей дослідник з іншого міста працювати з деякими предметами. Він попросив значок, який вивчав десять років тому. Йому видають, але він бачить зовсім інший значок. Каже: це підробка. Йому: ви не пам’ятаєте, як він виглядав. Дослідник дістає фотографії. І справді – навіть по знімку видно, що це інша річ. Але найнеприємніше, що він знайшов цей значок на сайті у приватного колекціонера...

Крім предметів, у музеях є ще папери, які називаються фондово-обліковою документацією. Останнім моїм ризикованим кроком було намагання навести в ній порядок. У нас зберігається скарб із 825 монет. Акту на його передачу до фондів у 1995 році – немає. Пишуть, що є на нього колекційний опис під номером 579. Беру його. А він всередині - порожній.

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро! 03
Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро! 04

Написано, що виданий для роботи і зазначено прізвище кому, та людина стверджує що ні акту, ні опису не було. Але такого не може бути! Вони мали існувати. В той час облік предметів вівся дуже ретельно. Звичайно, такі речі мені не подобаються. Але якщо ми можемо це виправити, чому б не виправити? Цю помилку я знайшла випадково. Але, думаю, таких "випадковостей" ще є. І коли я їх виявляю, люди чомусь нервуються.

- Ви можете припустити, чому?

- Чи наявні речі, чи їх немає, ми зможемо сказати лише тоді, коли до нас прийде незаангажована стороння фахова комісія і перевірить колекцію нумізматики і фалеристики. Тільки тій комісії я б довіряла. Своїй, внутрішній,- не дуже. Занадто багато розмов про те, що з наших монет робили копії, якісь відбитки. Комісія має подивитися, де істинні предмети, а де підробні...

Що ще мене насторожило, а моїх "друзів" занадто активізувало - це різка реакція на мою пропозицію перемістити відділ нумізматики з третього поверху в цокольний, де знаходяться усі фонди, і зробити модернізацію тієї кімнати, поставити відеоспостереження. Це викликало бурю незадоволення і супротиву. А чому боятися перемістити предмети в інше місце, перерахувавши їх? Я не можу цього зрозуміти, але результат бачу дуже очевидний.

Минулого року ми купили камери для відеоспостереження. Високоточні камери мали встановитися у фондах. Мене тоді спитали: "Ви що, підглядати за нами будете?" Це теж незрозуміла для мене позиція. Ви працюєте з предметами, а не переодягаєтесь в тих приміщеннях, не займаєтеся чимось інтимним чи особистим. Чому так боятися камер? Відбувся тендер на виконання робіт із встановлення цих камер і тимчасовий виконувач обов’язків не підписав договір. Аргумент: йому не подобається схема розташування камер.

"Я НЕ ПРОТИ ПЕРЕВІРКИ, АЛЕ ПРОШУ: ПРИЗНАЧТЕ КОМІСІЮ І ВИКОНУВАЧА ОБОВ’ЯЗКІВ З НЕУПЕРЕДЖЕНИХ ЛЮДЕЙ"

- Вас змістили після того, як у музей зайшла перевірка…

- До офісу уповноваженого з прав людини надійшла скарга двох наших співробітників про порушення їхніх прав. Одну зі співробітниць ми звільнили, бо вона надавала директору недостовірну інформацію та підробні документи. Зараз вона вже поновлена.

- Ви переконалися, що документи були підробні?

- Звичайно! Експертизу замовляли.

- Тобто всі підстави для звільнення у вас були?

- Ми вважаємо, що так.

А тепер дивімося по календарю. Скарга в офіс уповноваженого з прав людини надійшла 1 листопада. Це п’ятниця. Ви вірите, що там активно в цей день працюють з рядовою скаргою? І я не вірю. 7 листопада вже видається наказ Міністерства культури про проведення перевірки цієї скарги – фактично через чотири робочих дні. Якби з такою стрімкістю працювали наші міністерства, ми б уже давно були попереду всього світу. Реактивна швидкість!

Але виникає інше питання. Чи мав державний секретар на той момент повноваження видавати цей наказ? Очевидно, раніше мав. Але зараз, коли міністерство знаходиться у стані ліквідації, його повноваження змінилися. Що ми робимо? Пишемо лист у міністерство культури і в Кабінет міністрів України і просимо підтвердили повноваження секретаря на видачу таких документів. Ми не отримуємо відповідь упродовж п’яти днів. Не отримавши її, я подала позов до суду.

Тепер далі. Наказ складається з кількох пунктів. Перший – відсторонити директора, другий – призначити виконувача обов’язків і призначити комісію. В комісії є люди, які не вельми симпатизували нам впродовж років, але неприховано товаришують з тими, кому в нашому музеї все погано і все не так. Ми бачимо в цьому упередження. Я говорила, що не проти перевірки, але просила: будь ласка, призначте комісію і виконуючого обов’язки з неупереджених людей, а не з числа самих скаржників та їхніх друзів. На що нам сказали: ми самі вирішуємо.

-Хтось із вами говорив про відсторонення?

- Ні. Принесли наказ і все.

З’явилося дуже багато інформації, що Сосновська боїться перевірки, не хоче перевірки. Я наголошую. Позов я подала з проханням визначити повноваження державного секретаря під час видання такого наказу. З огляду на це, я не маю ілюзій, що ця перевірка буде об’єктивною. Думаю, вже складені документи, які мають бути основною висновку, а я, як відсторонений керівник, при цьому позбавлена права захистити себе і музей, надавши відповідні документи. Тому бачу велику упередженість у тому, що відбувається в музеї.

І ще одне. Відразу хочу сказати, що я розумію, наскільки зараз важко міністру Бородянському, якому потрібно об’єднати міністерства і зробити їх працюючими. Він не може вникнути в кожну деталь. І наша ситуація для нього - дріб’язок. Але у нього є заступники, люди, які вже внесли йому у вуха, що "хуже-музея-нет".

-Ви розумієте, що вас можуть у чомусь звинуватити?

- Цього і прагнуть, тому що підходить закінчення мого контракту. І тепер потрібно мене не допустити до конкурсу, щоб у мене навіть змоги не було сподіватися обійняти цю посаду вдруге. Але найголовніше – знайти злочинця і прибити його. Я не вчора народилася, бачу, до чого ведеться.

-Також б’ють по вашій репутації…

- З перших днів роботи тут я дуже хвилювалася за репутацію. Розуміла, що цей інтернет-булінг спрямований саме на знищення моєї репутації. Навіть дітям говорила: вибачте, що у нас з вами однакове прізвище. Ці переслідування і цькування спочатку були для мене страшенно важкими. Все було розраховане на те, що я все покину, розвернуся, піду, здамся. Потім я навчилася не реагувати на це, розуміти, що у мене є важливіші задачі.

- Наскільки вам все ж прикро зараз?

- Час від часу по-людськи і по-жіночому з’являються думки: чому тих, хто багато і чесно працює, намагаються знищити? Найбільша образа у мене за те, що наше міністерство не бачить наших досягнень за чотири роки і навіть кепкує з них і насміхається. Але за неповні чотири роки дохід музеюнам вдалося збільшити в п’ять разів! Це відбулося за рахунок того, що ми долучили партнерів, відвідувачів, науковців. А тепер це нікому не потрібно, крім моїх однодумців та колег?

Я не маю жодного сумніву, що ці дії спрямовані на моє знищення. Це вже третя спроба за час моєї роботи тут, але тепер - найсильніша.

Музейні працівники – люди особливої субстанції. Вони або до кришталевості чисті, або можуть дозволяти собі хиби й великі вади, якщо їх хтось захищає. Наприклад, у нас у фондах працювала жінка,єдиний заслужений працівник культури. Абсолютно випадково, коли я почала вивчати питання державних експертиз музейних цінностей, знайшли в її столі папку. Виявилося, що вона робила експертизи на замовлення іноземних громадян на дозвіл на вивіз предметів за кордон. При цьому жодної копії експертного заключення і фотографії, що саме вивезено, в архіві музею немає. Якого змісту були складені експертні заключення, чи підписані генеральним директором, чи завірені гербовими печатками - невідомо, і вони благополучно виїхали за кордон. Ніхто не бачив і не знав, на що вона давала заключення. І від цієї жінки зараз дуже багато галасу, хоча вона вже і не працює в музеї.

Переважна більшість колег, на яких я дивлюся, з ким працюю ці роки, викликають у мене абсолютну повагу і довіру. Якби Служба безпеки України прореагувала і зробила перевірку відділу нумізматики і фалеристики, це було б моїм найбільшим досягненням у збереженні і звірці фондової колекції. Тому що це відділ, в якому дійсно багато цінностей, він специфічний, його треба перевіряти не тому, що я не довіряю людям, хоча людський фактор також присутній, а тому, що тут потрібний порядок. Наприклад, дивлюся документи про звірення колекції нумізматики. Три рази підряд пишеться, що в такій-то колекції є два зайвих предмети. Якщо ви робите повне звірення, ви маєте зрозуміти, що це за зайві предмети. Не писати їх кількість кожного разу, а виявити і передати в комісію та заінвентирузувати їх. А так ці звірки формальні: перерахували предмети: було 600, стало 602. Пишемо два зайвих. Так не може бути будь-де, а особливо - в музеї історії!

ЧИ Є ЗВ'ЯЗОК ІЗ "СПРАВОЮ АРХІТЕКТОРІВ"?

- Це все може також бути пов’язаним з боротьбою музею проти церкви московського патріархату, яка незаконно побудувала капличку на території заповідника? Після того, як київські архітектори, привертаючи увагу до цієї ситуації, розпалили вогонь біля стін будівлі, ви підтримали їх, хоча проти активістів відкрили кримінальне провадження, навіть арештували. І ви разом продовжуєте в судах домагатися законного вирішення питання перебування тут ворожої церкви…

- Думаю, це ще один із факторів. Але саме про нього я подумала в останню чергу. Може, не так глобально дивлюся на цю музейну проблему…

Тетяна Вікторівна замовкає. Потім піднімає на мене очі і вагомо, підкреслюючи кожне слово, продовжує:

- Минуло трохи часу, і в статусі відстороненої знімаю з себе обітницю мовчанки і можу говорити про деякі внутрішньо корпоративні речі, про які раніше воліла більше мовчати. Насправді, коли сталася ситуація з МАФом і стало питання, що потрібно подавати до суду, територія музею ще належала місцевій громаді, а значить, до суду могла подати київська міська державна адміністрація. Але вона дуже-дуже швидко змінила в реєстрі статус землі - вона стала державною. Тепер до суду могло подавати як міністерство культури, тому що це територія охороняється ЮНЕСКО, так і ми, музей. Але міністерство культури все ж має вищий статус і більше сили, більше впливу. Це голосніше, вагоміше, коли міністерство бореться за права, за пам’ятку, за правду. Але я отримала окреме доручення від міністерства культури за підписом заступниці міністра Мазур, яким мене зобов’язали підготувати позов і подати його від музею. Ми так і зробили, попросивши, щоб міністерство було третьою стороною. Але мені здавалося, що в таких важливих питаннях держава має демонструвати свою позицію. Так, якби міністерство культури подало в суд, ми б, беззаперечно, виступали третьою стороною. Але сталося так, що нас зобов’язали подати до суду. Я про це не шкодую. Це підкріпило нашу громадянську позицію, нашу думку, хоча мене призначили працювати директором музею на початку весни 2015 року, а споруда ця з’явилася аж в 2012-2013 роках. Я прийшла сюди, коли вона вже була. Перешкоджати будові, будівництву на тому етапі, коли воно відбувалося, я не могла. Бо не в цьому музеї працювала.

- На якому етапі суди зараз?

- Справа у письмовому впровадженні. Новий суддя (старого змінили) розглядає справу, вивчаючи документи без судових засідань, без участі сторін. Можливо, суд вважає, що вже всі аргументи зібрані і що зустрічатися сторонам в залі засідань більше немає сенсу. Це вже тягнеться досить давно. Ми очікуємо рішення.

- Змінилася влада в країні, можливо і позиція щодо цієї церкви тепер змінюватиметься…

- Я чекаю рішення суду. За ним, за змістом рішення, буде абсолютно очевидно і прозоро зрозуміло те, про що ви говорите.

"Я НЕ ПРАГНУЛА ОЧОЛИТИ МУЗЕЙ, АЛЕ МОЇ ДІТИ СКАЗАЛИ, ЩО ТРЕБА ЙОГО ЗРОБИТИ ЦІКАВИМ"

- Звідки ви прийшли в цей музей? З вашою появою він разюче змінився, про це говорять відвідувачі…

- Мені неймовірно приємно, що люди це відзначають. Чому я прийшла сюди працювати? У мене не було бажання змінювати свою попередню роботу. Я працювала в літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини понад двадцять років. Ні для кого не таємниця, що в тому домі, в тій квартирі я виросла і мені там все було і є дороге. Я сподівалася, що продовжу справу мами і буду працювати там дуже довго. В 2014 році Європейський музейний форум зі штаб-квартирою в Парижі надіслав до музею Тичини два листи з пропозицією взяти участь у конкурсі "Кращий європейський музей року". На першу пропозицію я не відреагувала, тому що подумала - це якась помилка. Коли надійшов другий лист електронною поштою, відповіла, що ми не відповідаємо вимогам. У нас немає нової будівлі і нової експозиції після ремонту. На що вони відповіли : ви не уявляєте, наскільки ви відповідаєте нашим критеріям, бо ваш музей пропонує стільки інновацій, стільки інтерактивів, що навіть у великих європейських музеях цього немає. Дуже делікатно про це написали. Ми підготували аплікацію. Її прийняли і кілька експертів приїздили до музею. "Відкриті експерти" з нами спілкувалися, перевіряли, чи правдива наша інформація, яку ми подали в аплікації. Запитували, як ми втілюємо ту чи іншу ідею, яка є у нас на сайті, на фейсбуці, дивилися, як ми це реалізовуємо. І попереджали, що це не всі експерти, що ще будуть приїздити. Я знала, що мають бути приховані експерти: з України, іноземці... Одну жінку я ідентифікувала як експерта. Зайшла до нашої кімнати бук-кросингу допомогти їй написати лист з музею - у нас була така опція, коли людина могла придбати листівочку, написати лист, вкинути в поштову скриньку. Та жіночка говорила французькою, в музеї було холодно, а вона дві години всіх розпитувала і просила: те покажіть, те розкажіть, що у вас можна придбати, запитувала як обміняти книги в бук-кросингу, подивилася наш фільм. У нас була опція "Смачні вірші". Печиво у вигляді алфавіту у великих тарілках стояло на столі. Лежав листочок з віршами Тичини, і людина могла з букв скласти вірш і чи потім з’їсти ті букви з кавою, якою ми пригощали, чи забрати з собою. Співробітники говорили, що вона складала невеликий вірш з тих букв, фотографувала його, потім скористалася музейною поштою. Вже надвечір я їхала додому і подумала: мабуть, це і був один із прихованих експертів. Приховані експерти дуже уважно працюють, перевіряючи все написане в аплікації. І це хороша практика. Тому що коли приїздять гості, ти їм стелиш святкову доріжку, накриваєш стіл, все показуєш в найкращому світлі, робиш перед тим зачіску, вдягаєш святкове плаття. Працюєш показушно, на публіку. А коли приходить прихований експерт, він бачить як персонал взаємодіє з відвідувачем, що насправді робиться в музеї.

У грудні, здається, 2014 року ми отримали лист, що літературно-меморіальний квартира-музей Павла Тичини увійшов до фіналу конкурсу "Кращий європейський музей року" в числі 42 інших із різних країн. Раніше до фіналу цього конкурсу потрапляли два приватні українські музеї. "Музей однієї вулиці" і "Музей клубу "Шахтар". А державний - уперше увійшов до фіналу конкурсу.

Через деякий час після фіналу того конкурсу мене запросив для розмови міністр культури. Я йшла до нього із внутрішнім напруженням, бо не розуміла, чого мене викликали. Ми ж підпорядковані департаменту культури міста, а мене запросив міністр. Я спитала: можливо, мені треба підготувати якісь цифри, дані. Мені відповіли: "Тема розмови нам не відома".

Це була субота. Прийшла до міністерства. Тоді міністром був В’ячеслав Кириленко. Він мене запитав: "Вам вдалося зробити невеликий музей дуже активним, відомим у Європі. А як думаєте, чому рік минув після Майдану, а в Національному музеї історії України – пустка, стало менше відвідувачів. І репутація музею не така, як хотілося б для Музею історії України". Я відверто сказала, що дуже давно не була в тому музеї. В тій розмові прозвучав і натяк, чи не хотіла б я спробувати себе в більшому музеї. Я відверто сказала: "Ні. Я хочу померти в музеї Тичини, щоб мене з почестями звідти поховали, бо найбільше я люблю цей музей". Але я відгукнулася на прохання відвідати музей історії і подивитися, в чому проблема, дати якісь рекомендації, поради. На це я легко погодилася. Тим більше, що мене там ніхто не знав, я нікого не знала, мала прийти як сторонній спостерігач. Потрапити в музей мені вдалося з четвертого разу. Перед тим я приходила тричі – двічі серед тижня, один - у суботу, в четвертій годині. Двері музею були зачинені. Я зрозуміла, що це і є одна з найголовніших проблем. Людина просто не може потрапити всередину. Який би музей не був холодний, привітний, але головне – потрапити людині всередину, і тоді вона обов’язково знайде для себе якусь родзиночку. Потім донечка запропонувала: "Вихідний день, я роблю тобі подарунок - запрошую тебе до музею на 12-ту годину дня, щоб ми потім пішли пообідати". Нарешті я змогла подивитися на формат спілкування з відвідувачами, на пропозиції, які там є, відчути атмосферу.

Таки потрапивши до музею я дуже обережно, щоб не образити колег, написала свої побажання, зауваження і передала їх у приймальню міністру. Через якийсь час мені знову зателефонували і запросили на зустріч. "Я все це прочитав, - сказав пан міністр. - То чи не хотіли б ви змінити це в історичному музеї?" Я знову відповіла: "Ой, я дуже люблю музей Тичини"... "Ну добре, - погодився він. - Тоді я вас попрошу написати свої пропозиції, які варто було б в музеї запровадити, щоб він змінився, щоб туди люди пішли". І я на восьми чи дев’яти сторінках написала пул пропозицій і також передала міністрові. Я думала, що цього буде достатньо. Але через досить тривалий час, місяць чи трохи більше, мене знову запросили до міністерства культури. Дітям кажу: "Що ж я іще не написала?" І тоді вони мені вже сказали: "Якщо тебе втретє запрошує міністр і перед тим двічі натякав, що він тобі пропонує більший майданчик, значить, вірять, що ти можеш щось змінити. Тоді зроби те, що можеш, бо в музеї Тичини ти вже зробила в три рази більше, ніж могла". По дорозі я шукала аргументи, щоб відмовитися від імовірної посади, але коли В’ячеслав Анатолійович сказав, що перечитав мої пропозиції, зустрівся ще з декількома претендентами, що вони поважні науковці, і він сумнівається, чи зможуть вони зробити музей живим, цікавим для пересічного відвідувача. А крізь мої пропозиції він чув голоси людей, сміх дітей. "То, може, ви б все ж таки прийняли мою пропозицію і спробували змінити музей", - сказав пан міністр. І тоді я вже відповіла: "Я цього не прагнула, але мої діти кажуть, що треба цей музей зробити цікавим".

Я "заходила" сюди дуже в короткий час. І тому не думала, ким себе оточити, про команду, з якою буду працювати. Тільки мріяла, щоб тут лунали дитячі голоси, щоб сюди пішли люди, щоб їм тут було цікаво.

"МОЯ ПОЗИЦІЯ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ЦІЛЬОВОЮ АУДИТОРІЄЮ МУЗЕЮ МАЮТЬ БУТИ ДІТИ"

І що б зараз не відбувалося навколо музею, що б зараз не писали в інтернеті, я щаслива, бо змогла реалізувати свою музейну ідею. В музеї Тичини я прагнула зробити суботу і неділю сімейними днями, вигадувала для цього різні цікавинки. Мені не вдавалося це зробити, бо поряд знаходяться музей Ханенків, київська галерея, музеї Шевченка та літератури. Звісно, родини йшли в великі музеї. А тут За дуже короткий час – не минуло і року – після обіду в суботу і неділю завирувало життя в музеї історії України. Складалося таке враження, що люди заздалегідь планували собі візит до музею, з дітьми, родинами, знайомими. Вихідні стали днями сімейного відпочинку в нашому музеї. Здійснилася моя багаторічна мрія!

-Як до такої активності ставилися ті, хто тут працюють?

- По-різному. Отой результат, що ми бачимо зараз, це відгомін того сприйняття майже п’ятирічної давнини. Люди завжди бояться перемін, не знають, що їх чекає. І, звичайно, ті ідеї, про які я сказала, не були прийняті з захопленням. Мабуть, немає жодного відділу у музеї, який би зрадів тому, що прийшла нова директорка, яка сама працює вісім днів на тиждень і залучає в роботу інших. Дуже багато претензій було до мене, що я не фахівець, хоча пропрацювала в музеї понад 20 років, що я математик за освітою, а не історик. Але саме математик може розкласти спектр векторів розвитку і розрахувати рівномірний рух музею. Говорили різне, намагаючись "збити з ніг". Казали навіть, що я прийшла розікрасти фонди. Звичайно, це все було дуже боляче. Але я розуміла, що це все мине, а те, що в музеї вдасться зробити, оцінять люди. Ніхто не побачить моїх ран. Але побачать те, що буде зроблено в музеї.

Минав час, частина співробітників, які давно працювали, спостерігаючи, що я не хочу зруйнувати щось в музеї, вкрасти, поступово включалися в цю орбіту роботи. Обережно, але включалися. Основним ядром в цій дзизі, яка почала крутитися, стали молоді нові співробітники, які прийшли до музею. Тут же було трохи вакансій, деякі співробітники пенсійного віку звільнилися, мертві душі відразу відпали. Почали іти студенти та аспіранти з проханням прийняти їх на роботу. Я їх приймала, розуміючи, що кадрові помилки будуть, бо на музейника спеціально не готують в жодному вузі. Мені дорікали співробітники, які давно працюють, що я беру не фахівців. Відповідала на це так: "Скільки ви працюєте в музеї? 35 років? А коли прийшли 35 років тому, ви щось уміли?" - "Ні. Я прийшла і вчилась вже тут". –"Ну то давайте вчити і цих". Це я говорила старшим співробітникам, щоб якось пом’якшити музейну дідівщину, яка, на превеликий жаль, трапляється. Молодих попереджала: "Ви ідете працювати в зону турбулентності, бачите, як нас критикують, як мене критикують, як мене шпиняють, ви не боїтеся?" На що вони відповідали: "Якщо музей потрапив у зону турбулентності, значить його очікують зміни. І ми хочемо бути причетними до цих змін". Я запитую: "Чому?" Мені була цікава мотивація молодих людей. Не всі, але багато хто говорив фразу, подібну до такої: "Я хочу бути причетним, хочу зробити музей, в який мені не соромно буде запросити друзів". Коли я це чула, сльоза бриніла на очах, що молоді люди не так мотивовані фінансово, як мріють реалізувати себе. Повторюю: були кадрові помилки, випадкові співробітники, хтось не витримав той темп, який я вимагала, але саме молоде ядро активно почало змінювати внутрішній формат роботи. Співробітники, які працювали давно, помалу почали приєднуватися до них.

Перед усіма цими теперішніми подіями, що сталися, з 270 чоловік, що працюють у музеї, напевне, відсотків 80 підтримували політику музею.

Підписуючи контракт на п’ять років, я відразу задекларувала концепцію розвитку музею. І вже за три роки по багатьох позиціях ми перевищили очікування. Звісно, я сама не могла б цього зробити. Якби не колектив, не їхні ідеї, які я мала підтримати, їхні новації, які я мала забезпечити...

- Що саме ви зробили?

- По-перше, змінили атмосферу, зробили її доброзичливою. Ми звикли, що в кожному залі стоїть суворий наглядач. Цього потрібно було позбутися. Також необхідні були цікаві ідеї для учнів, щоб учитель не просто на стандарту екскурсію привів дітей, а щоб діти,випорхуючи з музею, кричали "Ура, прийдемо ще!" Потрібно було переконати екскурсоводів, що нові методи спрацюють, вмовити, а часом навіть змусити їх хоча б пару разів це нове зробити.

Завдяки гурту науковців "ЛікБез", ми створили в музеї лекційно-дискусійний майданчик, куди можуть приходити люди з різними точками зору. Мета цього майданчику: розвінчування російських міфів про українську історію. Я хотіла, щоб саме в нашому музеї різні думки схрещувалися, і люди викристалізовували кожен свою істину. І ще мета, яку я переслідувала:допомогти людям сформувати культуру дискусії. Ми все ж музей, дискусія має бути культурною, аргументованою, не можна перекрикувати один одного, у нас не перемагав той, хто голосніше чи брутальніше крикне.

Це були перші три напрямки, після яких почалися і часткові зміни в експозиції. Я запропонувала колегам: "У музеї Тичини я проводила екскурсії з каганцями. Давайте спробуємо зробити щось подібне у нас". Чого я наслухалася! Але на першу екскурсію був аншлаг, та й на другу. Тепер вони щомісяця. І самі співробітники настільки втягнулися, їм настільки подобаються ці творчі експромти…

Відвідувачі, які приходять на наші екскурсії, запитують: "З якого театру у вас актори?" Коли я кажу, що це наші співробітники, аспірант, кандидат наук, всі в захопленні. Якими божевільно люблячими музей можуть бути співробітники. Якими вони можуть бути креативними!

Моя позиція полягає в тому, що цільовою аудиторією музею мають бути діти. У людей мого віку і старших з дитинства сформована звичка відвідувати музей – нас бабусі туди водили, бо вхід був п’ять копійок, батьки водили, школи, бо був план. Звичка ходити в музей виробляється. Але прийде час, і люди мого віку підуть не в музей, а до Бога, і музей спустошиться. Якщо ми зробимо в музеї атмосферу радості, щастя для дітей, їм буде приємно туди ходити. Якщо діти, які прийшли в музей, не запам’ятають, хто коли народився, вони це знайдуть в гуглі, але якщо дитина вийде окрилена, радісна, захоче прийти з батьками, друзями, це буде наша перемога.

Ми зробили багато різних програм для дітей. Батьки навіть можуть самостійно з ними пройти квест по наших залах. А ще ми зухвало створили конкуренцію національному банку України - у нас є свої власні гроші. Діти знаходять відповіді на запитання в експозиції, отримують"музейки" і йдуть в крамничку - щось на них обмінюють. Так само у нас є опція "Музейна пошта". І коли я пропоную друзям написати листа додому (головне адресу правильно вказати), вони на мене скептично дивляться. Але неймовірно приємно, коли телефонують наші відвідувачі і кажуть: лист таки прийшов. Я хочу, що кожна людина йшла з музею, не тільки з нашого, з якоюсь пам’яткою. Люди хочуть відчувати до себе увагу. В музеї Тичини у нас були книжкові закладочки, на яких написано "Я люблю музей Тичини". В цьому музеї наш гість купує квиток, а до нього додають картку, на якій українською і англійською написано: після огляду експозиції в крамниці музея отримайте подарунок. По-перше, таким чином ми заманили їх у крамницю. Пропонують вибрати листівку, прапорець або ще щось. Так людина отримує подарунок, листівку від музею, ставить печатку музею. Вже приємно. І наше гасло на вході "Музей працює заради відвідувачів" весь час нагадує: ми тебе чекаємо, саме заради тебе працюємо.

Гендиректор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: За неповні чотири роки дохід музею вдалося збільшити вп’ятеро! 05

До речі, два дні тому ця табличка щезла із входу в музей. "Прикро, але, схоже, тепер музей НЕ працює для відвідувачів. Тимчасове керівництво НМІУ заборонило виносити цю табличку", - написала Тетяна Сосновська у себе на сторінці…

"ЧЕРЕЗ ДВА ТИЖНІ ПІСЛЯ МОГО ВІДСТОРОНЕННЯ ВІД ПЕРЕМОВИН З МУЗЕЄМ ВІДМОВИЛИСЯ КОЛЕГИ З НОРВЕГІЇ"

-Для кожного музею дуже важлива колекція, яку він має. Але колекція - це речі, неживі. З ними працюють співробітники, які з часом ототожнюють себе з цією колекцією, несподівано починають вважати, що мають право монополії на ці предмети. Насправді ми маємо одне право: показати ці предмети відвідувачам, бо це загальнодержавне надбання.

А людині потрібні емоції. Власне, це і відрізняє музей від інформаційних ресурсів. Навіть під час самостійного огляду експозиції ми можемо дати відвідувачу емоцію. Але для мене була дуже приємна несподівана цифра замовлених екскурсій минулого року: майже 60 відсотків відвідувачів замовляли екскурсії. Я, наприклад, не люблю слухати екскурсоводів, люблю дивитися сама. Мабуть, це старий відгомін екскурсоводів, що нудно розповідають. А зараз екскурсоводи – молоді, кожен склав свою програму, проводить її дуже динамічно, спілкуючись із відвідачами. І цей великий відсоток замовлень - довіра відвідувачів до цих молодих людей, що з ними спілкуються. Наші відвідувачі хочуть вступити в діалог. Раніше такого інтересу не було.

- З вашим усуненням молоді співробітники також підуть?

- Я б не хотіла думати, що вони будуть змушені піти. Їх тут утримує багато факторів. Я більше хвилююся за інше. Коли людина, яка вважає себе хорошим фахівцем і є ним, розчаровується в чомусь, їй потім важко знайти конструктив або раціональне зерно в тому, що вона робить. У стані депресії людина має або шукати себе в чомусь іншому, або, що дуже-дуже погано, сказати: я сіра миша, мене це влаштовує...

Коли мене і моїх колег запрошують в інші міста, музеї, щоб ми поділилися досвідом, нас слухають, не дихаючи. Бо моментально розуміють, що і як їм можна і треба зробити у себе в музеях. Очевидно, ці події, які у нас зараз відбуваються, вірусні для суспільства. Люди, які готові впроваджувати зміни, тепер подумають: а чи треба мені ризикувати, а чи це поцінує хтось?

У зв’язку з моїм відстороненням, я запросила співробітників до кабінету і сказала: "Ми з вами працювали в задоволення чотири з половиною роки. Я б хотіла працювати з вами і далі. Не знаю, як життя складеться, але закріпіть за собою авторське право на ті проєкти, які у вас були. Чи будуть вони жити в музеї – не знаю, але це потрібно зробити, щоб ваша праця могла бути корисною для інших".

- Чого ви хочете зараз?

- Не думала над цим питанням. Мабуть, найбільше, щоб наше суспільство і особливо діти бачили, що ми живемо в справедливості. Я би хотіла, щоб ту величезну роботу, яку виконали наші співробітники, бачили і цінували. Це теж закони справедливості. Люди біжать на роботу, готові залишитися понаднормово. Речі з дому несуть. Все це потрібно поважати, а не махати рукою: не розказуйте про ваші досягнення.

А ще… Для мене сьогодні важливо, що є старт новаціям, і ми показали, що в музеї без додаткових фінансових вливань можна щось цікаве й актуальне робити. Я б хотіла продовжувати з колегами те, що ми почали. Я кажу не про посаду для кожного з них, а про можливість.

Минулого тижня мали приїхати італійці і взяти у нас експонати на дуже престижний міжнародний фестиваль. Але вони скасували візит...

Наш лекційний майданчик, який працював чотири з половиною роки, згорнувся, повідомив, що немає можливості більше читати лекції. Мені це печально. І, боюся, ми будемо відчувати втрату партнерів. Працівники музею мали полетіти до Польщі на стажування. Я відчуваю хитання і невпевненість у цьому питанні.

За два тижні після мого відсторонення ми втратили партнерів в Осло, які готові були співпрацювати, хотіли надати музею грант на нове обладнання, яке я планувала встановити у відділі нумізматики. Коли все це почалося, нам написали, що перемовини відкладені на пізніший строк. Читайте між рядками...

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3166135
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх