EN|RU|UK
 Общество
  13672  15

 "О 5 ранку приїжджав російський танк. Робив чотири-п’ять пострілів. Будив нас", - Олександр Старина


Автор: Михайло Ухман

Олександр Старина з позивним Старий, офіцер 74-го розвідувального батальйону. За роки війни він неодноразово стояв перед лицем смерті. Старий розказав про найважливіші бойові операції в ДАПі, найболючіші втрати, а також, як саме ми втратили старий термінал.

 МАТИ ПЕРЕХРЕСТИЛА І СКАЗАЛА: "З БОГОМ. ЦЬОГО БОЖЕВІЛЬНОГО ПУТІНА ХТОСЬ МАЄ ЗУПИНИТИ"

- Коли в Україні тривала Помаранчева революція, я був у таборі тих, хто підтримував Ющенка. Ми збиралися на колишній площі Леніна. Наші противники, прихильники Януковича, – стояли неподалік. І нам неодноразово доводилося вступати з ними у конфронтацію.

Перед Революцією Гідності в мене не було уже того запалу. Оскільки, я колишній юрист, тому доводилося бувати в столиці і спостерігати за початком протестів. Але я до них ставився скептично. Адже надто сильно розчарувався результатом Помаранчевої революції. Проте подальші події круто поміняли моє життя.

- У Тернополі легше бути патріотом, ніж у Дніпрі. Як так сталося, що ви опинилися на боці захисників, а не ворогів України?

- Я трохи не згідний, що Дніпро менш патріотичний, ніж інші міста. Згадай, скільки людей з нашої області загинуло в перші дні війни? З яким напором вони йшли захищати країну. Хоча з цього приводу у мене є окрема історія.

Моя мати народилася в Білгородській області (Росія). Тому вона все життя вважала себе росіянкою і мала проросійську позицію. Батько був щирим українцем, і вони часто з цього приводу сварилися. В 2004 році, коли на Майдані в Києві почалася революція, я теж посварився з мамою через ці події. І майже рік не розмовляв із нею.

У 2014 році - уже була інша картинка. Як тільки російські найманці окупували Крим, я пішов у місцевий військкомат, щоб записатися добровольцем. Це була неділя, він не працював. З приміщення вийшла одна дівчина і сказала нам, щоб ніхто не панікував, всіх викликатимуть у разі потреби. На той час, крім мене під стінами військкомату перебувало близько 20 чоловіків.

Я повернувся додому і вже був готовий до того, що знову сваритимуся з мамою. Адже розказав їй про свої наміри. Проте, на моє здивування, вона мене перехрестила і сказала: "З Богом. Цього божевільного хтось має зупинити. (Мати мала на увазі Путіна). Це було для мене величезним шоком. Адже ціле життя вона думала, як сепаратисти чи росіяни, яких змусили вірити у брехню.

- Після 1 березня щось конкретно змінилося у вашому житті, крім того, що ви прагнули йти воювати?

- У перших числах весни мене так і не взяли в армію. Я продовжував працювати юристом. У справах до квітня місяця їздив в Донецьк. Якщо чесно, то на той момент у місті нічого радикального не бачив. Навпаки, Харків поводився агресивніше. Там спалили будівлю "Просвіти". Мені люди кидалися під машину із словами: "Бандеровцы".

Проте за кілька днів до того, як Гіркін мав захопити Слов’янськ, мені зателефонував приятель з Донецька, який мав проросійські настрої і сказав, що їм видають форму. Напевне, тут скоро таке буде, як у Криму. Так все і сталося.

Тому я знову пішов у військкомат і вимагав, щоб мене призвали. Мені відповіли, що я не підходжу. Хоча за плечами була воєнна кафедра. Проте мого брата двоюрідного, який взагалі не служив, взяли у 25 бригаду ЗСУ.

Я зі своїм другом уже поставили собі за мету, якщо нас не візьмуть, то ми йдемо в добробати. Але стався випадок, який змінив весь розклад. Одного дня, проходячи повз військкомат, я зайшов туди, щоб нагадати про себе. І вже почало щось зростатися. За кілька годин мені пообіцяли, що я стану зв’язківцем, танкістом, воюватиму в роті охорони ПВО. Проте попав у селище Черкаське, де мене перехопив замкобата 74 розвідбатальйону і запропонував служити в розвідці. Він украв мене у тих самих зв’язківців. Коли вони потребували повернути їхню людину, розвідники показали по-доброму дулю і сказали: "Він уже наш".

Мене поставили командиром взводу, який складався з мобілізованих бійців. І почалися навчання, якщо їх можна так назвати. Нам видавали книги, приїжджали хлопці страйкболісти – показували нам, що самі вміли. І за це їм подяка.

Це був кінець липня, початок серпня 2014 року. Наші війська проводили успішні бойові операції. Ми стояли біля телевізора і шкодували, що нам не вдасться повоювати.

"КОЛИ В ЖОВТНІ НАМ ЗАПРОПОНУВАЛИ ЗАЇХАТИ В ДАП, ЩОБ ПІДСТРАХУВАТИ НАШИХ БІЙЦІВ НА КІЛЬКА ДНІВ, МИ РАДО ЗГОДИЛИСЯ"

О 5 ранку приїжджав російський танк. Робив чотири-п’ять пострілів. Будив нас, - Олександр Старина 01

- Результат зовсім інший, як ми бачимо тепер. Ви всюди встигли. Першу бойову операцію пам’ятаєте?

- Після початкової вдалої фази війни для українських військових розпочався Іловайськ. І наш батальйон почали терміново збирати, щоб відправити в зону бойових. Привезли бронежилети, цілий КАМАЗ патронів, гранат. "Нагрібайте скільки треба" - сказали нам.

Зранку ми прокинулися і комбат поставив нам бойову задачу. Вона звучала приблизно так: "Росіяни наступають у районі Іловайська. Ваше завдання робити засідки на можливих шляхах їхнього руху. І так далі".

Проте потім завдання змінилося. Наскільки нам пояснили, що 51 бригада ЗСУ покинула свої позиції під Мар’їнкою і ми поїхали закривати цю діру. Тоді ніхто не володів ніякою інформацією. Не було ніяких карт, фото- чи відеодоказів і тому подібне. Все робилося в хаосі і поспіхом.

Ми простояли біля Курахового до жовтня і пізніше нас перекинули під Красногорівку. Саме там безпосередньо відбувся наш розвідвихід на шахту "Трудівську". Окупанти зробили собі блокпост і потрібно було його розвідати. Терикон "Крокодил", який досі служить для росіян спостережним пунктом і не тільки, був уже зайнятий ними, і ми уже про нього знали чимало. Пригадую, що там постійно перебував їхній коректувальник вогню Федя. Ми його ганяли по терикону кулеметом. Під час цього процесу по ирадіоперехопленнях нам доводилося неодноразово чути, як його брати по зброї запитували: "Федю, ти живий?" Він відповідав: "Бегу я, бегу. Не отвлекайти меня".

Зайшовши на саму шахту, ми підняли "коптер", який нам перед тим подарували, і провели відеозйомку. А також нам вдалося визначити, що там перебуває не більше 5 людей. Проте, ми їх вирішили не чіпати, оскільки нас самих було не більше.

- Як вдалося розпорядитися здобутою інформацією?

- В тому й річ, що на той момент такі дані було нікому віддавати. Там була піхота 20 тербатальйону, тому ми їм передали все, що здобули. Тоді ніякі служби не працювали, ніхто нічого не обговорював. Загалом, ми самі собі нарізали задачі. Я телефонував начальству двічі на день і говорив, що в нас усе гаразд. Ми всі живі і здорові.

- Перший розвідвихід запам’ятався, а перший контактний бій?

- Він трапився уже в Донецькому аеропорту. Хоча міг бути у вересні 2014 року під Мар’їнкою. Волонтери передали, що в нашому напрямку рухається колона з 10 БТР. Це були наші війська, але ніхто про це не знав. Наголошую, що взаємодія була геть ніяка. Тому, ми почали готуватися до бою. Добре, що все минулося. Цей день мені дуже запам’ятався, адже я від хвилювання почав курити.

- Чи підтримували ви ще зв’язки з приятелями із Донецька на той момент? Адже самі згадували, що часто там бували до війни.

- Один з них – Денис про якого я розказував, котрий радів, що в них буде російська влада, сам став жертвою окупантів. Він їхав машиною, вони зупинили його. Забрали автомобіль і запропонували по-доброму іти собі. Денис спілкувався на той момент із Пушиліним і людьми, наближеними до нього, проте вони йому не допомогли. Він розчарувався в усіх і виїхав у Самару. З тих пір наші шляхи не пересікалися.

Якщо пригадувати, то в перші місяці емоцій було дуже багато. Перед самою відправкою на фронт мене провідав тато. Було видно, що він прощався із сином. Приїжджали знайомі і вони теж поводилися так само. Всі чогось вважали, що я не повернуся.

- Перед відправкою в ДАП що вам було відомо про нього?

- Легенди. Що там постійно тривають бої. Наші хлопці вилазять через підземні переходи і сотнями убивають ворогів. Ці розповіді сильно впливали на нас. Ми сиділи з побратимамии і обговорювали наших героїв-кіборгів.

Коли в жовтні нам запропонували туди заїхати, щоб підстрахувати тамтешніх бійців на кілька днів, ми радо згодилися. Тим більше, що нас ніхто не гнав примусово, тільки добровільно. Я не попав у першу ротацію, адже мав інші завдання. Тим більше хотілося воювати із своїм взводом, а туди відправлялися люди з різних підрозділів.

У ДАПі тоді була така ситуація, що ніхто з командування не знав, чого очікувати в подальші дні. Коли я зустрівся з Дем’яном Івановичем, він на той момент був заступником нашого комбата і запитав, як там хлопці в аеропорту. І не почув якоїсь чіткої відповіді. Тоді мною було запропоновано, щоб саме мій взвод поїхав і поміняв першу групу бійців.

Ми швидко зібралися, правда, там були не тільки воїни з мого взводу: кілька хлопців з ремонтного взводу, групи технічного прикриття. На той момент воювали всі, хто б на яких посадах не був. І ми відбули на летовище.

- Після всіх переказів і легенд, що ви чули про Донецький аеропорт, перше враження не розчарувало?

- Все було на вищому емоційному рівні. Але реальний стан речей був іншим, ніж той про який нам говорили. Мене, як командира групи, провели позиціями, показали, що де знаходиться. Підкинули кілька нових легенд, які уже в подальшому нам довелося розвінчувати. Йшлося про те, що російські терористи проходять через вентиляційні шахти нового терміналу. В рукавах аеропорту живуть собі і обстрілюють наші позиції. Все це було неправда.

Ми на той момент контролювали перший поверх терміналу і частково другий. Про третій поверх теж ходили легенди, що там були російські пости. Мовляв окупанти ходили і знімали наші розтяжки та інше. Страх породжував багато речей, які не відповідали дійсності.

Перше поставлене перед нами завдання прозвучало по рації і стосувалося саме третього поверху. На той момент старшим в ДАП був "Спартак", який представляв групу від 79 десантної бригади. Один ыз них – "Майк", коли йому доповіли, що заїхали розвідники, сказав, щоб ми розвідали територію третього поверху.

Мені із хлопцями взагалі вдалося прочесати весь периметр терміналу. Нанести на карту всі наші позиції, позначити їх. Наш пост рахували "восьмим". Хоча його важко назвати постом. До нашого приїзду там стояв журнальний стіл і на ньому кулемет. Після цього, він почав розростатися мішками із сміттям. Щоб хоч якось уберегтися від осколків.

Навпроти легендарного "порше каєн" був наш другий пост. Чому легендарний, уже вияснилося. Хтось запустив інформацію, що під ним знаходиться 50 кілограм вибухівки, якої там насправді не було. Зате були охочі вивезти його на нашу територію, і їм це не вдалося.

І третій наш пост знаходився безпосередньо на другому поверсі.

О 5 ранку приїжджав російський танк. Робив чотири-п’ять пострілів. Будив нас, - Олександр Старина 02

"ВІН ВІДЛУЧАВСЯ, ЩОБ СВОЇМ ДОМАШНІМ ГРОШІ ПЕРЕКИНУТИ З БАНКІВСЬКОЇ КАРТИ. АДЖЕ РОЗУМІВ, ЩО МОЖЕ НЕ ПОВЕРНУТИСЯ ЖИВИМ"

- Повернімося до виходу на третій поверх. Важко було розвіювати міфи про те, що повсюди були московські окупанти?

- Було страшно, не буду цього приховувати. Ми піднялися на верх і побачили діру в дверях розміром з долоню. Тоді виникла ідея на даний момент смішна, а тоді - рятівна. Щоб туди закинути гранату і перевірити чи не заміновані двері. Нічого з того не вдалося зробити. Двері не відкрилися, зате відлетів кусок штукатурки, який упав одному з наших бійців на голову.. Операція на цей день закінчилася.

Через деякий час до нас прийшов Сергій Іванович, командир взводу РТЗ (розвідки технічними засобами) . Він сказав, що йому вдалося піднятися на дах аеропорту, і запропонував туди вчепити наш прапор. Я хочу зараз розставити всі точки над "і", тому що настав час роздавати борги. Адже в той момент ми кинули Сергія Івановича.

Я звернувся до старшого над терміналом – це був уже "Грифон", який замінив "Спартака". І повідомив йому, що мої хлопці хочуть встановити прапор на верху терміналу. Тоді в ДАП ще був дуже класний інтернет, ми мали змогу дивитися виступи московських найманців Гіві і Мотороли, котрі заявляли, що на летовищі нікого з українських військових немає. Прапор мав показати усім, що українська армія всюди, і вона незламна.

Грифон дуже зрадів такій пропозиції. Нашу розмову почув десантник 95 бригади з позивним Фартовий. Він звернувся до нас і сказав, що має змогу вивести бійців на дах. Ми домовилися, що близько 4 ранку він поведе групу. Таким чином, Сергій Іванович не пішов з нами.

Зранку вияснилося, що Фартовий виходив тільки на третій поверх, дальше він дороги не знав. Але ніхто не хотів повертатися з пустими руками. Тим більше, група була чималенька: я з трьома бійцями, два десантники з 79 і один з 95 бригади. Заодно вирішили провірити весь третій поверх. Там нікого не виявили. Тому спокійно піднялися на дах.

Безпосередньо Фартовий прикручував прапор. Я лежав на даху і передавав вітання російським терористам.

Сергій Іванович, образившись на нас, наступного дня піднявся на дах аеропорту і почепив там свій прапор. Ось так завершилася ця історія.

- Здебільшого всі розказують про бої, вилазки. Проте в ДАП було і побутове життя, яке не насичене обстрілами. Що у вас цікавого відбувалося, коли окупанти не гатили по вас і навпаки?

- Ми мали дві ротації в ДАП. Перша була дуже шалена. В ній ми диктували свої умови ворогам. Звісно, що ходили на бойові пости чергувати, барикадувалися і тому подібне. Коли було сумно, то самі повзли до ворогів в напрямку готелю та "мвс" і "кошмарили" їх.

Серед нас був один боєць із позивним Спец. Він пізніше загинув. Для нього це була третя війна. Перша в Афганістані, друга в Нагорному Карабасі і третя в Україні. В мирний час він займав доволі високу посаду в ГПУ. Цей чоловік брав РПГ. Виповзав до вікон і палив російську техніку. Вороги на той момент вважали, що вони в безпеці і вільно під’їжджали до гаражів, які були за новим терміналом. Ця необачність коштувала їм втрати техніки і життя своїх бандитів..

Аналізуючи пізніше всю ситуацію, я розумів, що перебуваючи в ДАП, ми дуже мало проявляли ініціативу. Адже відсутність команди – це не означає сидіти і складати руки. Тим більше, ти знаходишся безпосередньо перед ворогом і володієш більшою інформацією, ніж твій командир. Нам потрібно було будувати позиції на нульовому поверсі. Займати паркінг, який був біля нового терміналу.

Проте ніхто такої команди не давав, і ми не смикалися нікуди. Дивно, що тема про наступ навіть не порушувалася тоді.

Що стосується продовження побутового перебування, то без сміху, звичайно, ніяк не прожити. Поруч Донецьк, ми набирали – 102 і нас з’єднувало з містом. Піднімає черговий трубку, а ми кажемо, що в нас у районі Аерофлотської стріляють. Мовляв, якісь придурки взяли в руки зброю і гатять. Вона запитує: " А де ви знаходитеся"? "В новому терміналі ДАП" - відповідаємо їй.  І ці недоумки гатять по нас. Присилайте наряд".

Такі дзвінки напевне були часто, тому що вона, а це була жінка, казала: "Хлопці, не потрібно сюди дзвонити".

Час від часу, ми замовляли піцу з Донецька. А одного разу зателефонували туди і замовили проституток. Людина, яка підняла трубку теж запитала куди везти. Ми відповіли, що в новий термінал. Хвилина мовчання і просто неперевершена фраза: "Ви нас можете зустріти, щоб потім провести до себе..?" Це були незабутні відчуття і спогади.

- Перша ротація пройшла для вас непогано. Щось з негативного можете відзначити?

- Швидше за все, що ні. Ми вийшли цілою групою, якою і заходили. Тим більше, ніхто особливо не розбирав події в ДАПі. Нас зразу кинули в район старої Авдіївки, адже він практично нами не контролювався. Місцеве населення говорило, що туди вільно приїжджали ті найманці, котрі жили в старій Авдіївці і воювали проти нас. Вони спокійно милися, ночували і знову їхали в Донецьк. В наші плани входило ще знайти " блукаючий міномет", який появлявся в цьому районі і гатив по наших позиціях. Проте передали з ДАП, що в батальйоні перша втрата. Загинув розвідник – Ілля Полянський.

Якщо говорити чесно, то я не збирався більше їхати туди. Але подзвонив Дем’ян Іванович, на той момент заступник комбата, і сказав, що дуже багато хлопців зів’яло в душі. Хлопці зрозуміли, що ігри закінчилися і починається серйозний період.

Проте після деяких роздумів і обговорень із бійцями, було прийняте рішення повернутися в ДАП.

- Тобто, повертаючись на летовище, ви уже знали, що вас чекає не легка прогулянка?

- По ДАПу працювала російська артилерія, танки, і нікому уже не було солодко. В першу ніч нам не вдалося туди попасти. Нас поселили в Пісках і ми три дні в жили в одній невеликій кімнаті, очікуючи, коли випаде така можливість.

Тільки 27 листопада ми заїхали туди і зайняли свої старі позиції. В новому терміналі командиром знову був Спартак, як і в колишній ротації. Перший день у нас минув звичайно, а наступного - Спартак викликав мене до себе і сказав, що в старому терміналі на верхні поверхи залізли кілька окупантів. Тому потрібно відправити підсилення нашим бійцям, які там перебували. Я швидко зібрав групу в кількості десяти чоловік, де старшим у них був Спец. І вони відправилися туди під покровом ночі. Адже простір між терміналами прострілювався, тому пройти по-інакшому було не можливо.

Зранку ми прокинулися і почули шум у старому терміналі. Як потім вияснилося, що це росіяни почали його штурм. Ще звечора я прочитав новину в інтернеті, де один підліток, який проживав у Донецьку написав, що його батько захопив старий термінал. Я ще хотів написати, що "пе..дун твій тато", нічого вони не захопили. Проте зранку вияснилося, що дитина справді щось знала про цей російський наступ.

Десь близько 10.00 ранку наші хлопці почали кричати по рації, що в них закінчилися патрони, поранені на руках.. Частина воїнів, котрі перебували поряд зі мною, почали терміново збиратися на допомогу хлопцям у старому терміналі.. Повсюди хаос, якісь рішення приймати важко. І той момент мене викликав дехто з вищого командування і сказав таку фразу: "Там же твої пацани, то ж виручай їх.."!

- Ніхто не побоявся іти в старий термінал, адже там чекала неминуча смерть?

- Було все-таки два бійці, котрі відмовилися від цієї божевільної прогулянки. Я не буду називати їхні прізвища, але факт залишається фактом. Я їм ні разу в житті не згадав про цей момент, хоча ми неодноразово перетиналися. В одного із них я потім бачив сором в очах.

Хоча перед тим, мене відговорювала інша людина від другої ротації в аеропорт. І я чогось в душі боявся, що саме він не піде на підсилення хлопцям. Адже це був для мене близький по духу побратим. Проте – розчарували інші.

Коли ми уже вишикувалися, щоб вирушати на допомогу хлопцям. Його з нами спочатку не було. Як виявилося, він відлучався, щоб своїм домашнім гроші перекинути з банківської карти. Адже розумів, що може не повернутися живим.

Та й всі ми розуміли це. Адже вдень перебігти ділянку між терміналами про яку я згадував, було практично не реально.

"Я ДИВЛЮСЯ, ЯК ПЛАЧЕ ГОРА ЗА ВБИТИМ ДРУГОМ, І В ТОЙ МОМЕНТ ІЗ ДІРКИ В СТЕЛІ ПОЧИНАЮТЬ СИПАТИСЯ ГРАНАТИ"

- Чому вас не прикривав ніхто, артилерія наприклад?

- Знову ж таки, ми розбиралися уже значно пізніше з цією ситуацією. Російські окупанти вибрали дуже вдалий час для штурму старого терміналу. В десантників 79 і 95 бригади ЗСУ була ротація. Їх змінювала – 81 бригада 80 батальйон. Як буває в нашій армії в таких моментах: не має ніякої взаємодії між підрозділами, ніхто не працює, в тому числі і артилерія. Тому вся справа пішла через одне місце. Якщо забігати наперед, то наша артилерія першого разу спрацювала, коли ми уже втратили контроль над старим терміналом. Чітко через два дні після початку нашої операції..

Я біг першим у колоні. Перед моїми очима стояли рятівні двері, куди ми мали потрапити. Розкривши їх і впавши всередині на коліна від втоми, першим побачив бійця з позивним Гора. Він теж упав на коліна, тримаючи в руках уже вбитого Спеца, котрий прикривав нас.

Я дивлюся, як плаче Гора за вбитим другом. У той момент мій погляд переходить на дірку в стелі, звідки починають сипатися гранати. Тобто що в той момент відбувалося?

Кремлівські найманці зайняли верхні поверхи старого терміналу. Як вони туди попали, не знаю. Таємно пробралися чи з боєм захопили. Але їм вдалося поступово вибити наших воїнів звідти чи можливо там і нікого не було?! Не хочу помилятися.

Тому терористи, користуючись своїм становищем, через дірки в стелі просто засипали гранати на нижні поверхи.

- Що в той час робили наші хлопці, які уже перебували в старому терміналі?

- Коли я отямився, зразу запитав, хто тут старший? Вийшов високий чоловік з бородою, який відрекомендувався підполковником з позивним Тополь. Він був заступником комбрига 93 бригади ЗСУ. Тополь ще запитав чи я здивований бачити тут підполковника? Якщо чесно – здивування було, але в цій ситуації особливої радості не відчувалося. Потрібно було діяти, тому я запитав у нього, що робити далі?

Варто зазначити, що боєприпаси в хлопців були. Але вони знаходилися в довгих коридорах старого терміналу, які прострілювалися росіянами. І саме в цих кількох місцях почалася пожежа. Тому нашим воїнам важко було добратися до них..

Я розподілив хлопців куди потрібно і сам з трьома бійцями пішов у дальню кімнату першого поверху, щоб тримати  оборону.

Коли під вечір вийшов в основну кімнату вестибюля, то побачив, що в коридорі знову розпочалася пожежа. Туди зайшов Тополь, було видно, що він уже добряче втомлений. Чоловік попросив, щоб ми йшли гасити пожежу. І не дочекавшись відповіді, пішов у цей коридор, який прострілювався. За ним пішов наш Славік Комарецький. У той момент здетонував боєкомплект і хлопців вибуховою хвилею винесло по цьому самому коридору.

Я стояв збоку, зморений димом, і спостерігав за цією ситуацією, як у кіно, до кінця не усвідомлюючи, що тут робиться. Потім розвернувся і пішов у кімнату, де я визначив для себе, що тут моя кінцева точка оборони.

- Де перебували наші поранені, що з ними в той час відбувалося?

- Вони лежали на підлозі повсюди. Ми ходили по темноті, адже там уже світла не було. Тому час від часу наступали на них. І це не викликало ніяких емоцій. Де хлопців поранило, там вони і падали безсилі.

У той час московські окупанти контролювали майже весь другий поверх, крім сходів. Наші бійці прострілювали цю ділянку. Крім того, в старому терміналі був підвал, звідки хлопці вели вогонь по росіянах. І моя кімната, яку я контролював із своїми побратимами Максом і Юрою.

- Тобто ворог був упритул біля вас?

- Основний бій вівся через величезні проломи в стінах. Ти вставав з автоматом, вів вогонь поки в тебе не закінчувалися патрони. На твоє місце заступав інший боєць. Ніхто навіть особливо не прикривався. Сил і бажання щось робити – не було. В такі моменти немає страху, ти не думаєш про себе. Просто на автоматі стріляєш.

- Коли було прийнято рішення покинути старий термінал?

- Ми навіть не знали, що там почалася евакуація. Сиділи в кімнаті і уже не стріляли. Тим більше патронів майже не було. В мене залишилося тільки чотири магазини. В той момент до нас зайшов той самий Славік Комарецький і повідомив, що прийнято рішення відходити зі старого терміналу.

Під час відступу один з наших десантників, який утримував сходи, загинув під бетонними плитами, коли туди влучили з гранатомета. Це був той хлопець, які відмовилися відходити, коли їм дали наказ про евакуацію. Він сказав, що залишається з пацанами до кінця. Український десантник, я не пам’ятаю його імені, справді не відступив і загинув, як герой, прикриваючи усіх.

Нас у терміналі на той момент залишилося близько 6 чоловік живих. Плюс три вбитих: Спец, десантник і боєць 93 бригади ЗСУ. Я спробував тягнути Спеца, але сил уже не було. Тому покинули його і взялись тягнути пораненого бійця, який залишався живим.

Відстань до нового терміналу, ми повзли близько години. В один з моментів я відвернувся і побачив, що Юра, мій боєць, який був дуже дрібним по своїй статурі, повернувся в старий термінал і почав тягнути звідти Спеца. Він не захотів лишати вбитого друга.

У новому терміналі мене зустрів наш боєць з позивним Рекс і попросив, щоб ми повернулися за тими двома хлопцями. Проте я уже не міг фізично рухатися, тому сказав йому, щоб він знайшов новоприбулих бійців добровольців. Ми їх могли провести туди, щоб вони витягнули вбитих побратимів.

Охочі знайшлися, проте, як тільки ми висунулися в напрямку старого терміналу, з тих дверей, куди два дні тому забігали, по нас ударили з усіх стволів. Вони уже зрозуміли, що територію ми залишили..

Перед тим, як виходити зі старого терміналу, нам вдалося замінувати і підірвати ту частину, яку, ми обороняли в самому кінці. Вибух був не великий, як би цього хотілося, проте нічого не поробиш. В той момент туди почала бити наша артилерія.

Зранку хлопці бачили, як російські покидьки виставали тіла наших убитих побратимів перед дверми. Вони там висіли близько години і пізніше їх забрали.

О 5 ранку приїжджав російський танк. Робив чотири-п’ять пострілів. Будив нас, - Олександр Старина 03

- Ніхто не давав команду наступати, щоб відбити старий термінал чи навпаки – відійти з нового?

- На початку грудня уже точилися бої за новий термінал. Ніхто не збирався здаватися. Проте з того моменту у нас почало не вистачати дизельного палива на заправку станцій, їжі, води, патронів. Адже прямої дороги в ДАП уже не було. Тоді стало відомо, що сторони погодили ротацію на КамАЗах. Тобто частину людей вивозили через російські блокпости і таким же чином завозили.

У моїй групі перебував боєць із позивним Том. Він був з Донецька, тому страшно хвилювався, щоб не попасти в руки місцевим бандитам. Адже кремлівські найманці дуже сильно знущаються з жителів Донецька, котрі виступили проти них. В нього почалася паніка, проте мені вдалося його заспокоїти.

- Ще повернемося до того моменту, коли ви покинули старий аеропорт. Що було з тими хлопцями, котрі лежали поранені? Їх вдалося врятувати?

- Так. За першої можливості ми відправили їх на велику землю. Варто зазначити, що із всієї групи, яка зайшла на другу ротацію в ДАП, тільки я залишався неушкодженим. Всі інші мали поранення, контузії.

- Вас оберігало мамине благословення?

- Мабуть так..!!!

Тому, коли важко поранених відправили в тил, нас залишилося 8 бійців із групи. Ми не мали спальників, адже в більшості речі залишилися в старому терміналі. Тому доводилося лягати в одній невеликій кімнаті. Розкладати спальники по колу і гріти одне одного. О 5 ранку приїжджав російський танк. Робив чотири – п’ять пострілів. Будив нас, хоча ми не піднімалися, а просто лежали собі. Та й куди тікати? Якщо снаряд попаде, ніщо нас не врятує. Тим більше було страшно холодно. В такі моменти хотілося теплої ковдри..

Після цього ми піднімалися, палили в бочці полум’я, щоб погрітися, приготувати їжу і так далі. Це був єдиний раз на добу, коли ми їли, більше не хотілося. І з 10 ранку розпочинався стрілецький бій.

Коли стояв старий термінал, нам вдавалося відсікати їх. Після його втрати, окупанти підходили під стіни нового терміналу і закидали нас гранатами. Одна з них розірвалася в мене над головою пізніше, і її осколок застряг в моєму бушлаті.

Втрати тоді були майже щодня. Особливо на посту – "Ромео". Адже бійців було надзвичайно багато. На той момент у терміналі було понад 130 наших воїнів. І росіяни, куди не цілилися, завжди влучали.

Тут виникає питання. Чому, маючи таку величезну кількість людей, ми не робили спроб відбити старий термінал? Чи ще якісь дії? Потрібно було займати багаторівневий паркінг, який нас захищав від артилерії. Єдиною проблемою там на той час, було облаштування пунктів обігріву. Проте цього ніхто не робив. І ми в результаті отримали теперішню ситуацію.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3162077
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх