EN|RU|UK
 Общество
  6041  13

 Полеглі Герої жовтня 2019


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за жовтень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Якщо довіряєш - довіряй повністю й до кінця. Ти повинен віддати тому, кому віриш, все найдорожче, ти зобов'язаний довірити йому не тільки ключі від своєї душі, а й саме життя. Інакше немає ніякого сенсу.

Я зрозумів цю просту істину в окопах. Зарившись на початку літа першого року війни в обпалений сердитим сонцем степ Сходу, спочатку я не до кінця усвідомлював, де я, і наскільки різко змінилося моє життя. Я, ще два місяці тому - звичайний експедитор хлібозаводу, тепер став солдатом і кулеметником однієї з бригад, кинутих на допомогу в посиленні військового контингенту на прикордонних територіях. Разом зі мною були відправлені сотні інших добровольців і мобілізованих, деякі з яких навіть не служили строкову службу, і автомат вперше побачили на прискорених до неможливості курсах на полігоні.

Дорогою на місце призначення хтось весь час мовчав, занурившись у свої думки, але більшість із нас весело знайомилися, жартували та сміялися, однак я бачив в очах кожного відблиски глибокого страху. Ці відблиски були схожі на спіраль, наповнену абсолютною, первородною темрявою, що затягувала в себе все глибше та глибше, і люди намагалися виринути на поверхню, щосили чіпляючись нігтями та жартами за крихкий кістяк розсудливості. Я теж жартував разом із іншими, безуспішно намагаючись позбавитися дивного відчуття тонких крижаних павутинок, які повільно коливалися в моєму шлунку, посилаючи вгору по горлу легку зрадницьку нудоту. Іноді я бачив, як хто-небудь різко замовкав у середині розмови і починав напружено вдивлятися в тому напрямку, в якому рухалася наша колона. У напрямку війни.

Навколишній пейзаж потихеньку почав змінюватися. Все менше було помітно лісів навколо, все більше з’явилося висушених спекою жовтих полів, з рідкісними вкрапленнями зелених ліній з дерев. Десь вдалині блиснув на сонці вигин річки, яка негайно зникла за горизонтом, залишивши навколо колони гарячий пил і нескінченний, безмежний степ. Я виріс серед мальовничих лісистих місцевостей однієї з центральних областей, і зараз мій погляд безуспішно досліджував ці безкрайні рівні простори, не в силах повною мірою зрозуміти, що бувають і такі спорожнілі місця. Розмови теж почали потроху вщухати, солдати все менше сміялися та все більше мовчки спостерігали за дорогою, по якій котилися армійські вантажівки й військова техніка. Останні крихти слів зникли у придорожньому пилу, коли пролунав чийсь крик: "Дивіться!" І ми дивилися, ми все невідривно дивилися, як повз нас пропливає дорожній щит-вказівник, на синій поверхні якого білими буквами було написано "Луганська область".

У мене була старенька, але надійна Нокіа, що не боялася ні Бога, ні чорта. Я увесь час робив нею світлини: і під час навчань, і під час руху на Схід, і вже на позиціях. Мені дуже подобалося фотографувати хлопців, які з великим задоволенням позували для нашого спільного армійського альбому, що зберігався на моєму телефоні. Фотографій було безліч, і я не видаляв їх, сподіваючись після війни зробити великий фотоальбом - пам'ять про нас, солдатів літа 2014 року, про тих, хто став мені по-справжньому близькими та рідними людьми. Це були різні за освітою, професіями та статусом люди, але тут ми всі стали одним цілим, і тут я повною мірою осягнув сенс довіри. Я зрозумів, що ми насамперед воюємо один за одного, і кожен оберігає тих, хто повернувся спиною і надав йому можливість цю спину прикривати.

Такого сильного почуття єдності я ніколи не відчував у минулому житті, що напівпрозорою тінню все більше віддалялося від мене. На мирній землі кожен був сам за себе, і випадки допомоги від незнайомих людей були дуже рідкісні. У вільні від риття або бойових чергувань хвилини я частенько переглядав фото на своєму телефоні, мимоволі посміхаючись, дивлячись, як дуріє наш головний гуморист Серьога (Актор), який обожнював робити на камеру різні смішні вирази обличчя. Як готує обід Тарас (Кок), який до війни був шеф-кухарем в якомусь ресторані та готував настільки смачно, що чергу за добавкою потрібно було займати ще до початку самого обіду. Як посміхається всіма тридцятьма двома зубами Пашка (Арнольд), який провалив вступні на юрфак, але знайшов себе в паянні комп'ютерних плат. Я дивився на цих різних людей, яких не знав ще пів року тому, але заради яких готовий зараз був піти у вогонь і воду, і був абсолютно впевнений, що вони зроблять те ж саме для мене. Я довірив їм своє серце, справжнісіньким друзям усього мого життя.

Наближалася середина літа, що розпеченим подихом випалювало степ. Нас перекинули ще ближче до кордону, і чим ближчим він був, тим сильніше посилювався постійний кислий присмак у роті, присмак від тих самих тоненьких павутинок, які не рвалися, як би я не намагався. Прибувши на місце, ми знову почали окопуватися, маскувати техніку в ямах, встановлювати намети, роботи було багато, і наприкінці дня ноги-руки у мене гули та волали, вимагаючи спокою. Коли я дійшов до намету, вгорі вже засвітилися перші свічки зірок, вимальовуючи дивні візерунки на чорнильному полотні неба. Я впав на ліжко, і в тумані великої втоми подумав, яка все-таки гарна назва у села, під яким ми стояли, красива і така, що зовсім не асоціювалася з сухим степом, що простягнулася на багато кілометрів навколо. І поки я повністю не провалився вниз, літери цієї назви мерехтіли перед очима: "Зеленопілля. Зеленопілля. Зеленопілля".

Я заснув і більше ніколи не прокинувся.

Полеглі Герої жовтня 2019 01

  1. Юрій Анатолійович Тишик народився 27.07.1991 року у селі Мизове Старовижівського району Волинської області. З 2014 року разом із сім’єю деякий час мешкав у селі Самоволя Іваничівського району.

2007 року хлопець закінчив 9 класів Мизівської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Старовижівського професійного ліцею, у якому 2010 року здобув фахи "електрогазозварювальник" та "водій автотранспортних засобів категорії "С". По тому Юрія було призвано на строкову службу, і там спіраль долі зумовила його сімейне майбутнє, адже разом із ним служив хлопець із Самоволі, куди після демобілізації Юрій Анатолійович приїздив провідати свого друга. Одного разу на святкуванні Нового року, він познайомився там із дівчиною, якій вже на Різдво зробив пропозицію одружитись.

Згодом, коли Юра дізнався, що у них буде дитина, він був на сьомому небі від щастя, він дуже любив свого синочка, та хотів робити все для його безхмарного майбутнього.

Його запам’ятали завжди усміхненою та веселою людиною, яка не мала звички скаржитись на долю, розуміючи, що цю долю він будує самотужки. Його слова не були порожнім звуком, він пам’ятав, про що казав та що обіцяв, і робив усе, щоб виконати обіцяне. Навіть, незважаючи на важкий період у стосунках із дружиною, він все одно, з часом спробував їх налагодити заради їхньої спільної дитини. Війна змінила його, і сильно змінила – він став набагато спокійнішим та розсудливішим, характер Юрія сповнився ще більшим позитивом, він часто приїздив до сина, який пишався тим, що його батько служить та розпитував про військо, а Юрій Анатолійович залюбки йому розказував про своє армійське життя.

Він дуже любив порибалити, позбирати гриби, займався полюванням, мріяв придбати власну хату у безлюдному місці та довести її до повного ладу, щоб забрати до себе дружину з дитиною, мав на меті відкрити свою власну справу, дуже хотів навчитись грати на гітарі. До 2015 року Юра був у Польщі на заробітках, а влітку 2015-го його мобілізували. 25.04.2016 року він підписав контракт на пів року, який неодноразово продовжував, останній, четвертий за рахунком, контракт на рік він підписав 26.01.2019 року.

Старший солдат, механік-водій 4-ї роти 2-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

Війна не тільки змінила його, вона змусила Юрія по-новому подивитись на деякі речі, як-то солдатське братерство та підтримка бойових друзів. Навіть, перебуваючи вдома у часи відпусток, він увесь час рвався назад, до побратимів. Він привіз із війни прапор України, розписаний друзями, який був для нього дорожчим за усі скарби світу, цей прапор зараз висить у його хаті.

У нього не було звички пасувати перед труднощами, він міг знайти спільну мову будь з ким, мав залізну витримку та великі запаси терплячості, по-справжньому був відданим своїй справі та чітко усвідомлював, чого саме він прагне отримати від життя.

Загинув Юрій Анатолійович 3 жовтня увечері в районі села Кримське Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 6 жовтня у селі Мизове. У нього залишилися мати, сестра, дідусь з бабусею, дружина та маленький син.

Полеглі Герої жовтня 2019 02

  1. Олег Володимирович Ремінний народився 10.12.1986 року у місті Шпола Черкаської області.

2001 року закінчив 9 класів Шполянської загальноосвітньої школи №5, після чого вступив до професійно-технічного училища, у якому опанував фах тракториста. Ще під час навчання у школі Олег показав себе скромною та дисциплінованою людиною, у нього була добра душа, навіть коли він запізнювався на перший урок, то вчителька не могла його посварити, адже він несміливо усміхався, і в неї тануло серце від цього хлопчини, що мав вигляд такого собі "ясного сонечка".

Олег захоплювався технікою та спортом (зокрема, футболом), ніколи не був ледачим, його працьовитість була на достатньо великому рівні, дозволяючи робити великі обсяги робіт. Він був щирим та надійним другом, що на гражданці, що на війні. Свою маленьку доньку Олег Володимирович просто обожнював, лагідно та ніжно називаючи її Принцесою, плануючи завершити службу та присвятити себе вихованню донечки та працювати заради її майбутнього.

13.05.2017 року він був призваний за контрактом Шполянським РВК.

Старший солдат, механік-водій взводу розвідки 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 4 жовтня в районі селища Тарамчук Мар’їнського району Донецької області внаслідок смертельного поранення, що дістав під час обстрілу наших позицій найманцями РФ.

Похований 6 жовтня у Шполі. У нього залишились мати, брат та донька.

Полеглі Герої жовтня 2019 03

  1. Іван Вікторович Дейкун народився 23.07.1978 року у селі Іллінецьке Вінницької області. У листопаді того ж року родина переїхала до міста Новоукраїнка Кіровоградської області.

Призваний за контрактом Новоукраїнським РВК 27.04.2018 року та був доправлений на навчання до 179-го навчального центру військ зв’язку, що знаходиться у Полтаві. Іван навчався на зв’язківця, з великим бажанням "гриз граніт" сучасних технологій, що не надто йому підкорювалися, проте він не здавався, маленькими кроками наближаючись до своєї мети. На відпрацюванні теорії він завжди брав усю важку роботу на себе, навіть у моменти польових виходів по пекучому сонцю завжди ніс на собі усе важке: воду та обладнання.

Іван завжди про всіх турбувався, за це його у роті кликали не на ім’я, а лише Батею, його поважали. Добрий та людяний чоловік курив лише міцні цигарки та пив лише надміцний чай. Після проходження навчань у Полтаві його було доправлено до навчального центру "Десна", у якому він пройшов курси кулеметника.

По тому Іван Вікторович повернувся до військкомату та служив на посаді радіотелеграфіста відділення зв’язку та інформатизації. З 05.07.2019 року його було відряджено до зони проведення Операції Об’єднаних Сил.

Старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 жовтня о 15.25 в районі міста Красногорівка Донецької області від смертельного кульового поранення, що його дістав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї та великокаліберного кулемету.

Похований 9 жовтня у Новоукраїнці. У нього залишились мати, цивільна дружина та син.

Полеглі Герої жовтня 2019 04

  1. Юрій Володимирович Волк народився 10.09.1997 року у селі Себине Новоодеського району Миколаївської області.

Він походив з багатодітної родини – мати самостійно виховувала вісьмох дітей, тому Юра з дитинства мав чітку уяву про те, яким непростим іноді буває життя, але родина у них була міцна, дружна та працьовита, всі завжди підтримували свою матір у її нелегкому житті, докладаючи максимум зусиль, щоб хоч якось його полегшити. Діти зверталися до мами на "Ви", а після загибелі Юрка згуртувалися навколо неї, допомагаючи та переживаючи цей біль одним тісним та міцним сімейним колом.

2014 року Юрій Володимирович отримав повну середню освіту у Себинській загальноосвітній школі, після чого деякий час підробляв на різних роботах. По тому його було призвано на строкову, а 27.10.2018 року він підписав із ЗСУ контракт.

Старший матрос, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 2-ї роти морської піхоти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Про нього просто неможливо сказати щось погане, Юра відрізнявся великою та глибокою душею, він був завжди усміхнений та у гарному настрої, такий собі "трудяга", який не цурався жодної роботи, нікому ніколи не відповідав грубістю, піклувався про всіх. Одного разу, коли він вже був у лавах війська, його побратим змінився з бойового чергування та ліг відпочивати у бліндажі. Тоді значно похолодало, тому Юра, коли зайшов до бліндажу, перше, що зробив – це підкинув до буржуйки дрова зі словами: "Треба підтопити, щоб Сашко не змерз".

З таких-от дрібничок і складався цей чоловік, який до всіх ставився з повагою, а у відповідь отримував повагу та мав авторитет серед бойових друзів.

Він полюбляв риболовлю, футбол та зброю. Навіть іноді у школі, відсидівши перший урок, Юрій залишав десь свій портфель та біг із хлопцями ганяти м’яча. Щодо його захоплення зброєю – він її досконало знав та поважав, міг швидше за інших розібрати та зібрати кулемета. Мріяв відкрити свою крамницю біля розташування військової частини.

Загинув 10 жовтня в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Юрія 12 жовтня у Себиному. У нього залишилися мати, троє сестер та четверо братів.

Полеглі Герої жовтня 2019 05

  1. В’ячеслав Анатолійович Кубрак народився 11.04.1986 року у селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області.

Ще зі шкільних років В’ячеслав бачив себе лише військовим, тому навіть і не думав про інші напрямки подальшого навчання. У школі він посилено займався спортом, брав участь у районних змаганнях з легкої атлетики. Після 11 класів Миролюбівської загальноосвітньої школи його було призвано на строкову службу, яку він проходив у Золочеві Львівської області, де одразу побачили його здібності до саперної справи та невдовзі призначили інструктором.

Повернувшись додому у званні молодшого сержанта, чоловік довго не роздумував, і 2007 року разом із рідним братом підписав контракт на п’ять років із 17-ю окремою танковою бригадою. Наступного року В’ячеслав у складі інженерно-саперної групи займався ліквідацією вибухів на 61-му арсеналі у Лозовій, три роки розміновував прилеглі території, зазнавши там контузії.

Він був дуже чуйною людиною, завжди біг на допомогу іншим (рідним, друзям, друзям друзів), не міг залишити когось у біді, обов’язково намагався бути корисним, іноді навіть на шкоду собі, але інакше вдіяти В’ячеслав Анатолійович не міг – занадто великою була його доброта. Він до всіх ставився з повагою, намагався ні з ким не сваритись, мав звичку уникати конфліктних ситуацій, згладжуючи гострі кути, також був турботливим сином, чоловіком, братом, ніколи не поділяв побутову роботу на чоловічу та жіночу, з легкістю брався за будь-які види праці, був здатен робити все своїми золотими руками.

2012 року він перевівся до 36-ї окремої бригади берегової оборони (зараз – 36-та окрема бригада морської піхоти), що на той час несла службу у Криму. Після анексії півострова Росією В’ячеслав був серед тих, хто не зрадив присягу, а вийшов на материк. З вересня 2014 року, разом із бригадою виконував бойові завдання по захисту нашої землі на Приазов’ї. Три роки тому, у Маріуполі, він познайомився з дівчиною, два роки зустрічався, а 11.07.2019 року пара відгуляла весілля. Він дуже любив дітей, хотів мати своїх, але війна забрала у нього цю можливість.

Прапорщик, командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 36-ї окремої бригади морської піхоти.

2014 року В’ячеслав Анатолійович вступив до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій на факультет ветеринарної гігієни, екології та права. Навесні 2020 року він мав захищати диплом, але цього вже ніколи не буде : 8 жовтня цього року під час виконання бойового завдання з проведення інженерної розвідки в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області він зазнав мінно-вибухового поранення внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої, від якого помер о 6:45 11 жовтня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Поховали його 13 жовтня у Миролюбівці. У нього залишилися мати, дві сестри, брат та дружина.

Полеглі Герої жовтня 2019 06

  1. Ярослава Сергіївна Никоненко народилася 25.08.1983 року у місті Миргород Полтавської області. З 2000 року мешкала у Києві.

Дівчина закінчила 4 класи школи №4, після чого перейшла до школи №1, де 2000 року отримала повну середню освіту, та переїхала до Києва. Там вона вступила до Київського Національного Економічного університету, у якому 2006 року захистила диплом з банківської справи. Ще зі шкільних часів Ярослава дуже гарно навчалася, була майже відмінницею, брала участь у різних олімпіадах, входила до шкільної команди КВК. Вона дуже багато читала, на відміну від більшості учнів, її улюбленими книжками були "Три мушкетери" та "Майстер та Маргарита".

Народивши у 2006 році доньку, вона деякий час перебувала у декретній відпустці, після якої вступила до Національної академії внутрішніх справ, де здобула собі другу вищу освіту юриста. Паралельно із навчанням працювала в банку, а пізніше в приватній компанії економістом.

У Ярослави Сергіївни була дуже чуйна та щира душа, вона ніколи не проходила повз бабусь, що торгують на узбіччях різними дрібничками, завжди купуючи у них щось: чи то петрушку, чи то яблука, навіть якщо ці товари були їй зовсім не потрібні. Вона знала, як важко виживати пенсіонерам, які крихти ті мають від держави, і намагалася хоч якось підтримати стареньких.

Коли вона навчалася у Києві, її сусідами були пенсіонери-інваліди, у яких син був пиякою та нікчемною людиною, адже тільки-но батьки отримували пенсію, він одразу її забирав собі. І Ярослава значну частку грошей, що їй надсилали з дому батьки, віддавала тим бідним людям, купуючи їжу та речі першої необхідності. Вона відривала від себе, але без жодного жалю чи сумнівів, бо бачила на власні очі, як страждають незнайомі їй люди.

У неї було велике та добре серце. Мало хто може похвалитися таким самим.

Вона пройшла Майдан від самого початку та до кінця, всі її друзі по Революції Гідності перебували у третій сотні Самооборони Майдану. Після загибелі батька, бійця "Айдару" Сергія (Косички) Никоненка у січні 2015 року Ярослава долучилась до Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор", пройшла декілька вишколів, мала позивний Гера. Потім на деякий час повернулася додому, а у травні 2018 року підписала із ЗСУ контракт.

Починала службу в Окремому президентському полку, а рік по тому, у травні 2019 була переведена до 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України. Закінчила курси снайперів та курси лідерської підготовки (сержантські курси), планувала у майбутньому стати сержантом. 28.09.2019 року Ярослава Сергіївна була відряджена на передову до зони проведення Операції Об’єднаних Сил та 03.10.2019 прибула до розташування свого підрозділу.

Солдат, снайпер 1-го відділення снайперів взводу снайперів 28-ї окремої механізованої бригади. Таку саму посаду вона обіймала у 101-й бригаді.

Загинула 15 жовтня о 15.30 в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Ярославу Никоненко з усіма військовими почестями 18 жовтня на Алеї Героїв кладовища ССК міста Миргород, поруч із могилою батька. У неї залишилися мати, сестра та донька.

Полеглі Герої жовтня 2019 07

  1. Юрій Володимирович Громович народився 18.07.1983 року у Харкові.

Хлопець закінчив 9 класів школи №160, після чого вступив до Центру професійно-технічної освіти №1. Він захоплювався комп’ютерами та історією Другої світової війни, мріяв щоб в Україні запанував мир та про народження донечки. До 2014 року він працював на заводі "Турбоатом", де познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

З серпня 2014 по вересень 2015 років Юрій Володимирович проходив службу за мобілізацією у 92-й ОМБр. Повернувшись додому, працював на Харківському машинобудівному заводі "ФЕД", потім у ТОВ "Мотормаш" токарем, після звільнення з якого підписав із ЗСУ контракт 29.03.2019 року.

Юрій був доброю людиною, яка ніколи не відмовляла у допомозі, турботливою та з почуттям гумору. Кожен день поруч із ним наповнювався здоровим сміхом, адже він мав неабиякий талант підняти оточуючим настрій. Що у цивільному житті, що в армії, усюди він справляв дуже гарне враження, люди підсвідомо відчували, що це – гарна та добра людина, яка не здатна на підлість чи брехню.

Солдат, стілець-помічник гранатометника 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 жовтня об 11.50 в районі міста Авдіївка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 18 жовтня на Алеї Слави 18-го кладовища у Харкові. У нього залишилися батьки, дружина та син.

Полеглі Герої жовтня 2019 08

  1. Степан Валерійович Криль (позивний Броннік) народився 14.12.1992 року у селі Байдівка Старобільського району Луганської області.

Дитинству Степана не позаздриш. Попри те, що його мати жива, він завжди вважав себе сиротою, у 2010 році він закінчив Ірмінську спеціалізовану школу-інтернат, а потім – професійний ліцей у місті Щастя. Попрацювавши трохи на підробітках у рідному селі, він вирішив стати на захист своєї країни, адже вже точилася війна. Спочатку воював у лавах батальйону "Айдар", але недовго, ухваливши згодом рішення стати морським піхотинцем.

2015 року він приїхав до 36-ї ОБрМП та почав проситися до її складу. Одразу Степана брати не хотіли, тоді він використав останній свій козир, сказавши, що йому військовий комісар дав гроші лише на дорогу в один кінець (а це було правдою), і у бригаді вирішили узяти цього високого та нескладного хлопця, в очах якого просто світилося велике бажання бути військовим.

Степан дуже прикипів до Ірини (Скаженої) Шевченко, яка загинула у липні цього року , а вона прикипіла до нього. Вона стала йому мамою, опікувалася ним, як своїм сином, подовгу проводячи час разом із ним. Хлопець тягнувся до неї, як сирота, який підсвідомо шукає хоч якісь прояви материнської любові, якої він був позбавлений у дитинстві. Важко Степан переживав її загибель, дуже важко.

Степан обожнював тварин, а вони увесь час бігали за ним, бо знали, що цей чоловік не вдарить, не облає, не прожене.

Старший матрос, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Степану не судилося пізнати повну глибину людського щастя. Важка доля дитинства позбавила його звичайних простих радощів, на які багато хто з нас не звертає уваги через їхню постійну присутність у нашому житті. Лише чотири останні роки цей хлопчина міг відчувати, що знайшов своє місце, перебуваючи серед тих, хто першими приймає бій, своїх близьких за духом людей. Невдовзі він планував зіграти весілля, але не встиг.

Загинув Степан Валерійович 16 жовтня в районі селища Талаківка Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 19 жовтня на військовому кладовищі села Чмирівка (поруч зі Старобільськом). У нього залишилися тітка та син.

Полеглі Герої жовтня 2019 09

  1. Віталій Михайлович Носкевич народився 10.08.1984 року у місті Коломия Івано-Франківської області.

Закінчивши 9 класів Коломийської школи №5, Віталій вступив до вищого професійного училища №17, у якому здобув фах електрогазозварювальника, після чого його було призвано на строкову службу, звідки він демобілізувався у званні сержанта.

Після армії Віталій Михайлович виїхав на заробітки до Чехії, де пропрацював 8 років. У 22 роки він залишився напівсиротою – померла його мати, що стало важким ударом для чоловіка. Попри це, він знайшов у собі сили не зламатися, а навпаки, проявив велику мужність, коли ухвалив рішення стати до лав захисників України.

29.01.2017 року Віталій Михайлович підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 жовтня в районі міста Красногорівка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 25 жовтня у Коломиї. У нього залишилися батько та брат.

ПІСЛЯМОВА

Вологим і м'яким простирадлом вкрило землю листя, і голі гілки змерзлих дерев беззахисно тягнулися до сірого похмурого грудневого неба. Небо зрідка викашлювало на застиглу землю порції дрібних і колючих сніжинок, що довго та неспішно плавали в повітрі, перш ніж приземлитися на суху мертву траву. Вже два тижні не було й проблиску сонця, кожен день нічим не відрізнявся від попереднього, щільна завіса хмар нависла над степом, яким повільно прогулювалися великі ворони, голосно виказуючи своє невдоволення зимою. Пориви холодного вітру ліниво штовхали степом велике перекотиполе, що злякало ворон, і ті шумно злетіли, ляскаючи чорними крилами.

Згарище давно охололо, великою безформною плямою випаленої землі виділяючись серед засохлої жовтизни. Я часто бачив його у снах, хоча дні, коли я на ньому працював, були давно позаду. Ті дні були спекотними, вони мали стійкий запах диму та болю, розірваної сталі та підсмаженої крові, ті дні були страшними, то були дні, коли я з іншими чоловіками збирав тіла загиблих під час атаки реактивною артилерією солдатів. Почорніла покручена техніка потворними скульптурами стирчала на оплавленій землі, що була всипана смердючим лахміттям згорілої гуми. Від наметів взагалі нічого не залишилося, крім посинілих від вогню скелетів ліжок, удар був настільки раптовим і точним, що стер табір ЗСУ одним різким помахом гумки.

Незважаючи на жар, яким дихало згарище, солдати були холодними - застиглі скручені фігури, вкриті чорною кіркою. Кожного з них ми дбайливо, дуже дбайливо упаковували в пластикові мішки, розширеними від шоку зіницями дивлячись на це неймовірне місиво, що залишилося від табору, який одного літнімього ранку припинив своє існування. А ще там були шматки. Боже мій, мені ніколи не забути частин людських тіл, розкиданих навколо, це видовище залишиться зі мною до кінця мого життя, вигляд розірваних вибухами рештків, що викликав несамовите тремтіння у руках, ногах та самісінькій глибині душі. Це було саме нутро війни, її рідке ядро, з яким я зіткнувся вперше тими жахливими днями літа 2014 року. Я бродив усередині залишків табору, отупілими очима дивлячись на землю в пошуках будь-якого найменшого предмета, що кілька днів тому міг бути частиною живої людини, і абсолютно випадково з-під купки жирного попелу ногою вибив телефон.

Старенька Нокіа вся почорніла, місцями оплавився пластмасовий корпус, проте, судячи з усього, їй неймовірно пощастило. Відкинута вибуховою хвилею, вона виявилася далеко від найближчого вогнища пожежі, і високої температури вистачило лише на те, щоб злегка розм'якшити пластик. Телефон був у робочому стані, і я забрав його з собою, це була дуже важлива знахідка, що в майбутньому могла допомогти в ідентифікації, якби на ній були фото. Як виявилося пізніше, світлини там дійсно були, й було їх в пам'яті телефону безліч. Я кілька годин ретельно вивчав ці знімки, всередині Нокії було ціле життя молодого хлопця, в найдрібніших деталях розписане цієї низкою кольорових зображень. Там була мама, там була дружина, там були побратими, там навіть був табір в первісному, ще не спотвореному 122-міліметровими снарядами, вигляді. Та й сам власник телефону був там, молодий хлопець з рудим волоссям і купою веснянок на щоках.

Зараз хлопець цей лежав у мішку, і перед останньою дорогою додому чекала його купа експертиз і процедур впізнання. А я поїхав до його рідного міста, щоб віддати телефон рідним, дорога була довгою, руки мої весь час тягнулись до Нокії, не міг я заспокоїтися та прийти до тями, настільки сильним було потрясіння від побаченого біля села з красивою українською назвою. І я знову та знову відкривав папку з фото, вдивляючись в кожну світлину, сприймаючи чуже життя, як своє власне. Я не дивився у вікно, на що мені там було дивитися? Люди за вікном жили, як ні в чому не бувало, сварилися та мирилися, любили і розлучалися, спали, працювали, розважалися. Вони не віддирали згорілих солдатів від чорної землі, вони не ходили шоковані серед знищених в мотлох БМП, вони не збирали в степу маленькі частинки людей, їхні руки не пропахнули до кісток запахом того згарища, що залишилося тліти під байдужим липневим небом.

Мене чекали. У тісній однокімнатній квартирці мама та вдова двома переляканими маленькими пташками тулилися одна до одної, дві глибоко нещасні жінки, які втратили сина та чоловіка, які втратили все, чим вони жили до того. Я мовчки простягнув їм телефон, не маючи сил що-небудь сказати цим зламаним горем, до самого дна спустошеним жінкам, розуміючи, що одночасно з розривами "Градів" у луганському степу, реактивні снаряди рвалися і в їхніх душах, перебиваючи осколками невидимі струни, якими текло життя. Снаряди спалили їхні серця, перетворивши їх на безформні чорні плями кіптяви, як та сама пляма, що залишилася диміти серед далеких полів. Жінки почали мовчки вивчати вміст пам'яті Нокії, торкаючись головами, миттєво про мене забувши. Я тихенько вийшов з квартири, дбайливо зачинивши за собою двері, притулився лобом до холодної стіни та тривалий час нерухомо стояв із заплющеними очима.

Минуло півроку, а біль анітрохи не зменшився. Не вицвіли фарби того дня, не зблідли контури застиглих чорних фігур, не зник запах горілого. Тільки-от літо давно пішло, поступившись місцем холодному похмурому грудню. Щовечора я лягаю у ліжко і бачу в нічній темряві чіткі образи тих двох маленьких жінок, які зіщулилися від горя й страху та гарячково вивчали світлини в телефоні.

Далеко-далеко на сході перекотиполе досягло обвугленої плями у степу, зачепилося за уламок зазубреної сталі, що стирчав із землі, та нарешті завершило свій шлях.

 Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.

Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.

Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.

Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.

Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.

Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.

Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.

Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.

Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут

Стаття про загиблих у липні 2017- тут.

Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.

Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.

Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут

Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

Про полеглих у березні 2018-го читайте тут

Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.

Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Про загиблих у липні 2019 читайте тут

Загиблі герої серпня читайте тут.

Про полеглих у вересні 2019 читайте тут

Источник: https://censor.net.ua/r3157121
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх