EN|RU|UK
 Общество
  7298  13

 Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: "Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат"


Автор: Віолетта Кіртока

Мешканець Білої Церкви з 2014 року воював у лавах батальйону "Азов", десантних військах і тепер залишається на війні добровільно.

Поранення Грека, якого він зазнав узимку 2018 року на своїй улюбленій позиції Шахта Бутівка, було настільки важким, що мало хто вірив у його порятунок.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 01

Фото: Роман Ніколаєв

Була загроза, що він залишиться без ноги. Двоє судинних хірургів їхали в лікарню Авдіївки з мобільних шпиталів Часового Яру та Покровська, захопивши з собою все необхідне, включаючи протези судин, які, власне, і знадобилися, тому що у бійця куля вирвала шмат тіла з артерією та веною. Крововтрата була настільки велика, що добровольцю довелося вливати кров напряму. Семеро бійців по черзі лягали на операційний стіл, а на сусідньому лежав їхній поранений побратим. "Коли по рації я почув, що Греку потрібна кров, відразу розвернув машину в лікарню, - згадує той день командир 1-ої штурмової роти Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі. – Тільки санінструктор нашого підрозділу мене охолодила: "Ти куди? Потрібна 3+, а у тебе – друга, подивись на своє запяст’я, ти навіть набив це". І справді, у мене ж 2+. Але ми так переживали за пораненого побратима, що готові були робити все необхідне, не дивлячись ні на що. Бійці нашого підрозділу, у яких була підходяща група, відразу поїхали здавати кров".

Грек вижив дивом. Ще більшим дивом була знахідка кулі в його тілі, яка, пройшовши всередині, оминувши нирки, вдарила стегновий суглоб і зупинилася, зіткнувшись із кісткою. Коли її дістали, вона була викривленою, деформованою. А Грек, як тільки йому дозволили ходити на милицях, знов відправився на шахту Бутівку, на Зеніт… Туди, під Авдіївку. Поки там наші війська, поки можна їм допомагати, - він десь поряд…

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 02

"ВІД ВЕЛИЧЕЗНОЇ КРОВОВТРАТИ У МЕНЕ ПОЧАЛИ ХОЛОНУТИ ГУБИ І ПОВІКИ СТАЛИ МОРОЗЯНИМИ. ОСТАННЄ, ЩО ПАМ'ЯТАЮ: НЕ МОЖУ ДИХАТИ"

-Буквально напередодні поранення мені зробили операцію - жовчний видалили. Щойно виписали - мені подзвонили хлопці з шахти, що під Донецьком, і сказали: "У нас двохсотий і трьохсотий, снайпери працюють". Прилітаю туди з лікарні, ще шви свіжі, оглядаю все, і чуйка підказує мені, де може сидіти снайпер. Пішли ми з хлопцями оглянути місце, де вони зробили нову позицію. Попереду мене офіцер, в пікселі, броніку, касці. Потім я в російській горці, а позаду мене ще один офіцер. А за місяць до того ми до ворога в окопи залазили, тому вони знали, що на цьому напрямку працює диверсійна група. Тому і снайпера посадили. Піднімаємося на бугорок. А снайпер у будинку навпроти вийняв із стіни пару кірпічиків і сидить, чатує. І тут ми виходимо прямісінько в поле його зору. Я аж відчув, що на нас хтось дивиться.

Вже після поранення я все проаналізував. Снайпер працював на сто метрів, а ми знаходилися на відстані метрів 350 від нього. От він зразу на нас зброю і розвернув. Щойно я побачив можливу бійницю, тут же відчув, що в паху стало гаряче. Я відразу впав і зрозумів – поранений. Фонтан крові бив на три метри. Офіцери, що були зі мною, почали зупиняти кров, запихуючи бинти у місце поранення.

-Як же тебе звідти виносили?

- Хвилин десять не могли витягти, бо все прострілювалося. Прибігли кулеметники, відрізали ворога вогнем... Тільки тоді мене винесли і погрузили в машину. В авдіївську лікарню мене привезли у стані клінічної смерті, вени були вже порожніми, я втратив майже всю кров. Лікарі повідомили, що потрібне переливання. Моментально злетілися бійці 25-ої бригади, добровольці 1-ої штурмової роти.

-Ти пам’ятаєш, що тоді відчував?

-У мене почали холонути губи, повіки стали морозяними. Я не міг говорити. Все затерпнуло. Останнє, що пам'ятаю: не можу дихати. А от страху не було, болю не було. А я все думав: дихай, скільки можеш, бо тільки перестанеш – і все. Хапай повітря, дихай до останнього. На цьому мене виключило.

Включився в Харкові. Бачу: всі бігають навкруги. Преживали, що я довго пробув у стані клінічної смерті, боялися, що буду рослиною. Тому, коли я опритомнів, заговорив, почав шуткувати і відповідати на запитання, на мене приходили дивитися, як у зоопарк. Лікарі дивувалися, що зі мною все нормально, що мозок не постраждав.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 03

-Куля ж зайшла тобі у внутрішню частину правого стегна...

-Щоб гарно роздивитися пошкодження, мене возили на різні обстеження, а я постійно жалівся - не крутіть мене, дуже друга нога болить. Ну, може забій, набряк, припускали лікарі. І ось притягнули до мене в палату рентген. На знімку побачили, що біля стегнового суглоба зліва - куля. Всі в шоці були. Її дістали через півтора місяця в київському інституті травматології. Це була снайперська куля калібром 338, що важить 16,2 грама.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 04

Я так розумію, той снайпер звик працювати на одну дистанцію, а в тій ситуації різко переключився і стрельнув так, що куля зачепила землю, після чого зайшла мені в ногу. Вона вирвала судини правої ноги, пройшла по тазу і зупинилася біля суглоба. Якби вона зайшла напряму, таз би відірвала - сто відсотків. Бо така куля дуже потужна.

-Скільки ти не ходив?

-Десь два с половиною місяці. Найважчим для мене було лежати. Від знеболюючих я відмовився ще в харківському шпиталі, розумів, що нирки та печінка не витримають. Спочатку лікарі навіть прогнозували, що ногу доведеться ампутувати. Але я відразу знав, що все буде добре. Ніколи навіть думки не було, що залишуся хворим чи кульгавим.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 05

"НІЧОГО НЕ ТРЕБА ВИТЯГУВАТИ. ПООБТИРАЙТЕ КРОВ, ТА Я ПІШОВ. ВЖЕ БАГАТО ВБИТИХ ЛЮДЕЙ ЛЕЖАЛО ПІД ГОТЕЛЕМ "УКРАЇНА", НА МАЙДАНІ..."

-На початок війни ти був якось пов’язаний із армією?

-Ні, займався пробиванням скважин, геологією. Колись служив срочку в "Десні", був командиром танка. Мені пропонували залишитися, бо я непогано себе показав, став старшиною. Та й мені подобалося служити. Мені навіть тодішній міністр оборони подарував годинник. Я відмовився, бо відчував себе цивільною людиною. Але за два роки до початку Майдану несподівано для себе почав вивчати чеченську війну, ті конфлікти, які були на території Росії, які тактики застосовували. Ночами сидів, читав, дивився відео. Бої, відомі засади, записи документалістів відшукував. Багато що з того потім стало в нагоді. Бо ж ми починали воювати самі, без офіцерів, отримували досвід своїми мозолями.

-Майдан тебе зірвав з рідної Білої Церкви?

-Я потрапив на перші бої на Грушевського. До того не міг приїхати, бо було багато работи. Ще до Майдану я був знайомий с Миколою Березою, який загинув на цій війні. З ним та Миколою Ляховичем їздили на патріотичні з’їзди. З початком заворушень у Києві вони мене кликали, але я відмахувався: "Та, дядьки сваряться, а люди страждають". Мені так здавалося…

А потім якось приїхав з ними на Майдан. Йо-ма-йо! Чекав побачити центр Києва, а потрапив на справжню війну, з барикадами, згорілими автобусами… Обидва Миколи пішли в Український дім, а я вирішив походити, подивитися навкруги, поспілкуватися. Мене вразило, що було дуже багато молоді. Біля бочок, в яких палав вогонь, грілися люди. Підхожу до них: "Чого ви тут?" А вони в один голос: "В країні не Янукович проблема, а система задовбала. Хочемо жити, як в Європі, у вільних державах. Там працюєш, щоб жити, а не важко робити. І це багато хто казав, різні молоді люди. Мене це вразило. Діти за віком - а хочуть свободи.

Почалася стичка, звідки відтягували поранених. У них в основному були вражені очі, лице. Разом з усіма я покидав камінці - але був на такій відстані, що не докинеш як слід. "Боженько, дай мені якусь думку", - промовив про себе. Попросив людей привезти пару пачок петард, які звуком і спалахом схожі на розрив гранати РГД. Спробували запускати їх із рогатки - не летить. Тоді придумали систему з того, що було під руками, і… почало долітати, вибухати. І силовики метрів на тридцять відійшли назад, зменшилася кількість поранених. Всі побачили ефективність такого простого методу. Це була мені перша Божа допомога.

Я залишався в Києві, поки на Грушевського не закінчилася колотнеча. Моя зона дій була біля колонади. Стрьомне місце. В якийсь день знімаю з себе курточку, светр намотую на шию - каски ж не було, як і іншого захисту. До цих пір не розумію, чого так зробив. Через колонаду проривались силовики, а в мене закінчуються боєприпаси, якими я їх лякав. Розвертаюся бігти по чергову порцію петард, і тут гумова куля влучила мені в потилицю. Так лупануло, аж в очах потемніло. Добре, светр був товстелезний, слава Богу, що намотав, але все одно було боляче. І в ногу мені раз добре попали, під коліно, коли я тікав. Відразу почав шкутильгати.

Коли Грушевського трохи притихла, я поїхав додому, вирішував свої справи. Але тепер як тільки телефонували і казали, що двіжуха починається, відразу прилітав туди.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 06

18 лютого всі мої друзі-патріоти казали: "Юрку, не їдь, жарти закінчилися. Реально буде піпець". "Так, - кажу, - якщо буде піпець і треба їхати. Бо кожний так подумає, і ніхто не вийде". Людей реально було вкрай мало. Думав, що ми до ранку не дотягнемо. Силовики підходили все ближче і ближче. Я тоді придумав другі бомбочки, які нам допомогали їх відганяти. Ці прикольчики стримували добре, та ще й коктейлі різні вже крутили. Я знайшов групу дівчат, які робили суміші, які стовідсотково загоралися, бо багато було пляшок, які кидаєш, а не горить. А це була якісна продукція. Правда, дівчата були далеченько. Метрів триста доводилося до них долати. Я дуже далеко і влучно кидав. До цих пір права рука клацає - навіть не знаю, скільки сотен пляшок в ту ніч накидав. Жбурляв, як із автомата. Рука, як вентилятор, крутилася.

Може, пам’ятаєш той випадок, коли вночі з 18 на 19-те силовики клином пішли на Майдан? Ми думали, що сцену знесуть. Вже наші, бачу, поранених тягнуть, руки відірвані були, кровушка вже пішла. Побіг я за пакетами знову. Повертаюся – а тут прорив. Біжу до сцени, а там хапають людей і затягують до себе. Тому всі розбігалися. А у мене несподівано сил не стало. І немає ніде навіть половинки кірпичини, щоб кинуть. Тут біжить перший "беркутівець". Його очі не забуду ніколи, такі налиті ненавистю. Беру в руку бруківку і… біжу на нього з криком. Так кричав, що мєнти розвернулися і почали тікати. А я не міг вже навіть ту бруківку кинути.

На ранок все стихло. З Західної України приїхало багато допомоги, і ми її відчули! Знову нас була сила. В той день нас обливали якоюсь вонючою водою, мені під ноги потрапила граната, ноги посікло уламками. "Треба витягувать", - сказали після огляду лікарі. "Нічого не треба витягувати. Пообтирайте кров, та я пішов", - відповів. Вже багато вбитих людей лежало під готелем "Україна", на Майдані...

Наступного ранку ноги вспухли, у мене почалися галюцинації. Я набрав кума, і він мене відвіз у лікарню, до жінки-хірурга, яка допомагала мітингувальникам, але не оформляла їх офіційно, бо могли ж з лікарні арештувати. Вона обробила мої поранені ноги, дала ліки. Стало легше, і я повернувся додому. Оце такий Майдан у мене був.

"ПІД ЧАС ШТУРМУ ІЛОВАЙСЬКА ТАК ПИТИ ХОТІЛОСЯ, ЩО ВІДКОПУВАВ ЗЕМЛЮ, ЩОБ ВІДЧУТИ ХОЧА Б СИРІСТЬ"

-А коли ти поїхав на війну?

-Відразу після втечі тієї влади ми з Ляховичем і Березою почали їздити по всіх політиках, пояснювати їм, що потрібна зброя - їхати на Крим. Я злився сильно, що парламент там зайняли якісь "зелені чоловічки". Ну як так?

У Білій Церкві поставили блокпост, тому що саме цією дорогою вивозили вевешників та "беркутівців". Декілька днів я там чергував. Ми перевіряли всі автобуси. Мене вражало, що в автобусах сиділи хлопці по 18 років. Чорні, в сажі. Що ти їм скажеш? У Гребінках якось зупинили п’ять автобусів: "Скидайте, хлопці, щити та їдьте далі з Богом". Підневільні люди... Вже пізніше мені один офіцер розказував, як на Грушевського стояли срочники. "Дивлюся, - говорив мій знайомий, - один боєць плаче. Підхожу до нього, питаю: ти чого? А він: "Батько мій попереду на барикаді... Я його бачу". Аж у мене від цієї розповіді мурашки по шкірі побігли.

Гриценко вивозив якихось спецпризначенців із зброєю, з захистом. "Я за них ручаюсь, пропустіть хлопців", - слізно просив. А вони нам крізь вікна факи тикали...

Коли в Криму все почало колотитись, я з іншими хлопцями шукав по Києву добровольчий підрозділ, у якого було б озброєння. Страшенно переживав, що ми кидаємо татар у тій ситуації. Вони за нас тягнули, заступалися, допомогали на Майдані.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 07

Я намагався потрапити в різні підрозділи. В "Київ-1" нас не взяли, тоді ми поїхали в Маріуполь. Там саме створювався "Азов". Перше питання, яке я поставив там: "Зброю даєте?" Так почалася наша війна. В складі "Азову" я потрапив на штурм Мар'їнки і в Іловайськ.

Я всього вчився на війні. І Боженька мене весь час за руку вів. Я інколи такі речі робив, що добре розумів: сам я не міг такого придумати. Всі знають, що у мене є третій глаз, довіряють моїй чуйці. І куди не поїдем - є результат. Тому хлопці до мене тягнулися.

-Там тобі дали позивний Грек?

-Ні. Там я був Карасем. Мене так батько називав: Юрасик-карасик. І прилипло. Але після Іловайська я позивний змінив.

Боєць Душман тижнів за три до іловайських подій покликав мене в розвідку. Ми обїхали всі підрозділи, бачили ситуацію.... 10 серпня стався перший бій, в якому загинув Микола Береза. Їдучи кудись, брав із собою рацію, щоб бути на зв’язку з Миколою. Просив його: "Що б не було, як би не було, набирай відразу мене. Коли почався штурм, кожний робив те, що в голову йому зайшло. Організації не було…

Підчас штурму я знаходився на одній позиції, вираховував активні точки, дивився, як їх подавити. А Береза пішов у розвідку боєм. Вперед ішла одна нещасна наша БМП - дали з 51-ої бригади. Вона навіть трошки стріляла. Тільки вона заглохла, полетів на наш бік вогняний дощ. Боєць Світляк відразу 200 – йому влучило в шию, в артерію. І відразу повідомлення: Сокіл триста. Майже відразу: Чуб та Береза триста... Все кидаю і біжу до них в поле. А такий вогняний дощ був, що просто жах. Бачу, що не встигаю, бо метрів вісімсот треба було до них летіти. Помічаю, що наш один пікап стоїть. "Під’їдемо до наших хлопців?" - питаю. "Так". "Сідай за руль, - кажу водію, - і лягай так, щоб тебе не було видно". А я причепився за бампер, виглядав збоку. Газує хлопчина по соняшниках, а я підказую, куди повертати.

Підлітаємо до "бехи", в яку всі затовклися, чоловік 15. Вбитий лежить, і пораненого тримають. У всіх очі перелякані. А снайпери так били, що не можна було стояти на землі. Ляхович потім казав: "Карась, я думав, ти сто відсотково двухсотим будеш". В кузові пікапа бачу кулемет. Стаю і – Боже, поможи - давай гасити, куди рука вела. І стала тиша, затихло. Хватаю пораненого Ромку, заклеїв, як міг, його рану. "Везіть до медиків", - кричу. Чую, по БМП починає гранатомет працювати. А там же купа людей. Завелася беха, покотилася, і пікап також забрав людей… Я з кулеметом сиджу і прикриваю, щоб їх не вгасили з гранатомета. Там же всі мої друзі були! Відійшли вони. А сонце таке. Я ще об кулемет руки попік. Стріляти вже немає зиску. А ці ж вже знають, що я десь там лежу. Чую, балакають сепари. У вороночці ліг тихенько… І чекаю: де ж наші, що ж вони не їдуть мене прикрити, щоб я міг вийти. Пити хочу - не можу. Тоді зрозумів, що таке вода! Землю навіть трохи підкопував, щоб сирість відчути. Трохи далі була посадка. Давай я до неї повзти. Сил немає, поколовся весь, кулемет тягну. Залишилося мені метрів двадцять, і тут я псіханув: "Та пішла нахер ця війна". Встаю на повний зріст – намагаюся бігти і не можу. Мозок слухається, а тіло - ні. А сепари почали позаду мене стріляти. Кулі свистять. Навіть на знаю, як я до тої посадки добіг. Бачу, чувак у траві руку підняв. А на підготовці нас навчили: якщо кричати не можеш, руку підніми і ті, хто поряд, зрозуміють, що у тебе проблема. Підбігаю до нього. Знімаю броніка, з якого висипалися дитячі малюнки, листи. Аж серце у мене захололо. Обдивився хлопця, а у нього куля в спині. Добре, якраз наші під’їхали. "Пацани, ми тут нічого не зробимо. Закидуйте в машину і везіть, - кажу. - Заклейте лише дірку, щоб легені не склалися". Втікли наші з пораненим. Аж через півтора року несподівано вияснилося, що той поранений - мій друг дитинства. Я його тоді не впізнав. Ми зустрілися, коли разом з Києва їхали, розговорилися по дорозі. Він каже: "Я також був у тому бою. Ти мене врятував". "Блін, Вітьок, а я тебе не впізнав. Як тебе довезли?" - питаю. "Швидко. І на вертоліт відразу", - каже. А я ж весь час мучився, чи вижив той поранений.

"Азов" тоді отримав пілюлей і відійшов. А мене разом зі Шведом і Майком, снайперами, відправили допомогти 51-ій бригаді. Біля Дебальцевого є село Покровка, в ямі знаходиться. І по городах вже всюди були сепари. Вони всю воду потравили - котів покидали туди. Одне джерело ми почистили, щоб пити можна було.

Якось командир каже: у мене наказ штурмувать село. Я йому: "Не можна так, людей погубиш. Пішли зі мною в розвідку, подивишся сам, скільки там ворога…" Мама мія, - він аж за голову взявся. "Що б було, якби ти туди попер?" - питаю. Там і засади поробили, та й просто підготувалися добре. Я радів, що він зрозумів усе, і не кинув туди людей. Але згодом він тримав інформацію, що нас будуть штурмувати, ми були в оточенні. Тоді я відчув, як не хочеться помирати.

Нас почали лупити "Гради". Перший раз тоді я контузію дістав. Поранених вивезти не було майже ніякої можливості. Мені в ті дні надзвонювали всі знайомі: "Там вам жопа". Але я й думки не мав тікати. А тут телефонують: "Твоя мамка при смерті, рак крові у неї виявили. Так вона сказала, що поки Юрко не приїде, ні в яку лікарню не поїде. Вже не встає". Я до замкомбрига: "Треба додому". "Вночі дорогами проїдете", - дозволив він. Вночі виїхав. Мама вдома лежить ніяка. Повіз її до батюшки під Житомир. Ти ж бачила – мама приїздила на нагородження в Хотин. Жива! Я більше скажу. Мою маму любов з хвороби витягла. Я живий залишився, і вона жива до цих пір. Не раз мамка мене рятувала.

І от коли з того моменту минуло років два, якось у шпиталі хлопчина іде мені на зустріч: "О, привіт. Ми ж у Покровці були разом. Ти поїхав, а нас місили там, розбомбили в хлам. Коло мене снаряд упав, обличчя уламками порізало. Після тривалого обстрілу зайшли кацапи. Хто більш-менш цілий - в полон забрали. А чотирьох важкопоранених кинули. Я лежав на землі, кров хлище… Друга колона іде. Також кацапи. Не зачепили і вони мене, пішли далі". Місцеві ще залишалися в тому селі. Вони цього хлопця та інших поранених переправили до наших. Так хлопчина і вижив. Його відправили у Швейцарію - пластику обличчя робити.

Після того я багато де був, "Азову" ще трохи допомагав, але шукав щось інше.

ПОЇХАВ НА АВДІЇВКУ. ЦЕ СЕРЦЕ ВІЙНИ, ВОРОГ НІКОЛИ НІЧОГО СЮДИ НЕ ЖАЛІВ: НІ СПЕЦІВ, НІ ОБЛАДНАННЯ"

-Чому ти став саме Греком?

-Моя мама і дід – греки за національністю. Тому і взяв такий позивний. З ним я в січні уже попер на Дебальцеве сам. Де було жарко, туди і йшов. Купив снайперську вінтовку. Три корови продали, щоб її купити... Патрон один до неї коштував 350-400 гривень. Ну от газую з цією зброєю на Дебальцеве, бо вже розумів, що там буде те саме, що і в Іловайську. Туди напхали бійців, як у мішок котів, а для виходу залишалася лише вузесенька дорога… Не треба бути військовим, щоб розуміти всі ризики ситуації. Знайомі вже дзвонили мені: не можемо з Нікішіного поранених вивезти, до нас через колію ДРГ заходить. То я до них і приїхав, лазив там всюди…

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 08

А як тільки аеропорт упав, я поїхав на Авдіївку. І вже тут і залишився дотепер. Тут весь час застосовується нестандартна і специфічна тактика. Це серце війни, ворог ніколи нічого сюди не жалів: ні спеців, ні обладнання. На початку 2016 року я отримав тут перше поранення. Це було під аеропортом - ПТУР упіймав. Але Боженька врятував...

-Як це сталося?

-Там працювали снайпери, так звана група Хасана. Я колись про них читав, вони багато по світу їздили. В той час на нашій позиції "Мурашник" стояв батальйон "Карпатська січ". Він мав втрати вночі і вдень. Треба було знайти стрілків. Я і вичислив. У мене тоді був помічник, йому добре за 50 вже було. Давай ми з ним влаштовувати різні ловушки. Не ведуться сепари. Роблю манекена, що лише з трьох метрів можна було здогадатися, що то кукла. Перевдіваємося з помічником у полонених і копаємо окоп. А цей "дядя Ваня" нас охороняє. Ми його дьоргали час від часу, то він наче живий коло нас. По цьому "дяді Вані" і давай стріляти з того боку. Причому самого пострілу я не чув, тільки коли вже куля прилітала… А по нас не стріляють, бо одежа світла, не військова. Замість голови манекену ми поставили пластикову пляшку, щоб подивитися траєкторію кулі. Чекали ж, що буде цілитися саме по голові… Пулькав той снайпер, пулькав і не попав. "Дядя Ваня" виявився у нас дуже енергійним та живучим.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 09

Але я знайшов можливу ціль, все продумав, відпрацював і відразу змотався звідти. Втік на запасну закинуту позицію. Там у дзотік старий я складав усе необхідне. Підбігаємо туди, поклав гвинтівку і прибори прямо біля входу, розгрузку зняв. Помічнику кажу: "Біжи по лопату, треба трошки підкопать". Побіг він до сусідів. Я спускаюся в дзот. Сів метрів за два від бійниці, спостерігаю за ворогом через спеціальну трубу. Тут телефон: помічник не може маршрут знайти, заблудився. Я роблю шість кроків, розвертаюся, вихожу на горбок, щоб пояснити, як же знайти сусідів. І тут свист такий! Все навкруги мене піднялося. Думав, "Гради" працюють. Льова прибіг назад до мене. Перечекали, поки стане тихо. Заходимо в бліндаж, а ціла ракета зайшла прямо в бійницю і зірвалася всередині, якраз де я сидів. "Давай уточнимо, звідки був постріл, - говорю Льові, - бо нас заберуть в лікарню, вся наша робота накриється. Треба хоча б напрямок пострілу зрозуміти"… Ми вичислили, що прийшло із школи. Передали цю інформацію хлопцям – працюйте далі. Мене забрали в Дніпро, в Мєчку. Стан мій був поганим, треба було робити МРТ. Лікарі телефонують у частину, де я приписаний, а їм кажуть, що я… дезертир. Мовляв, мене занесли в чорні списки. Я був у шоці, але розумію, чого так сталося: я завжди боровся з офіцерами, які за інших отримували звання та нагороди, а самі сиділи по штабах, і війни не бачили…

Через чотири дні прошу доктора мене виписати. Повертаюся в Опитне, де була бригада, з якою я підписав контракт. А якраз її виводили. Зайшов до комбата: залиште мене хоча б на місяць, я тим, хто заходить, розкажу, що тут до чого... Аж посварився: як не залишите - звільняйте. Але все вирішилося. Спочатку дозволили залишитися на лінії фронту, а потім спокійно звільнили. З того часу я тут на добровольчих правах. З усіма співпрацюю, але ні з ким не підписую контракти. УБД мені допоміг отримати командир 5-го БТГР, Герой України Ігор Герасименко. Коли мені не підписували документи, він нагримав на всіх: "Я його добре знаю, що ви мені розказуєте. Він допомагав моїх хлопців з окопів витягати..."

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 10

Я і в Попасну ненадовго їздив. Але тут все ж зона настільки специфічна, що й порівняти ні з якою іншою не можна. Позиції подекуди сходяться до 30 метрів. І я навіть не знаю, хто тут тепер знає місцевість краще за мене. Кожний метр пройшов ногами. Знаю всі позиції навпроти наших, де вони знаходяться. По деяких лазив, бачу, які нові з’являються. Такі знання дозволяють зазнавати менше втрат з нашого боку. І я знаходжу спільну мову з кожним підрозділом, який сюди заходить, з усіма співпрацюю.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 11

Мене багато хто з друзів та родичів не розуміє: ти весь у війні, дітей залишив. Це для мене найболючіше. Я неодноразово і сам собі ставив питання: навіщо я воюю? Особливо, коли телефонують з дому і дружина жаліється, що навіть зошитів у школу немає за що купити… Я ж як доброволець зарплатню тут не отримую. Мене підтримують волонтери всім необхідним. І піти звідси не можу, хоча різні підрозділи пропонують мені підписати контракт. Але мені не можна руки в’язати. І багато хто, почувши про моє бачення роботи на війні, погоджується: так, з нами ти зробиш менше. Тому я і продовжую робити те, що можу і як можу.

Народний герой України Юрій Ульшин, позивний Грек: Під Авдіївкою я знаю кожний метр землі, всю сіру зону, як змінюються ворожі позиції, що дозволяє українським військам мати менше втрат 12

Я залишився тут для того, щоб наші бійці максимально поверталися додому живими. Ми сидимо в окопах, і сепаратисти навпроти. Ніхто в наступ не іде. Тільки політичне рішення може вирішити цей конфлікт. Я так бачу.

З того боку ворог набагато мудріший, тому що не одну війну пройшов. А у нас закидують на першу лінію пацанву, якій в учебці два рази показали, як автомат розібрати. Приходять - нічого не знають. А толкових офіцерів мало. Тому наші хлопці вчаться всього на власному досвіді.

Для себе я одне зрозумів. Без Бога - ні до порога. Все, що я робив і роблю, то не моїми силою і розумом. Міцна сила завжди мені допомагає.

Пару раз мене запрошували в Литву. Литовські волонтери мене добре знають, допомагають різними корисними штучками. Коли я приїхав уперше, зібралися військові, щоб я їм розказав про нашу війну. Зал орендували на годину, а розійтися не могли три. Слухали, питали. Я там добре зрозумів, що мої знання не те що потрібні, вони як повітря необхідні. Війна жива. І коли ти живеш разом з нею, відчуваєш, як вона дихає, як рухається, тоді можеш синхронно робити те, що треба саме там. І цього можна навчитися лише на війні. Спочатку половина військових, які прийшли, сиділи з виглядом: от чого ми тут? Але коли я почав розповідати, відірватися не могли.

Потім мене запросили в учбовий центр. Там також багато представників різних родів військ було. Знову години три проговорили. Начальник центру запросив мене навіть повчити його бійців. Я готовий передавати свій досвід, аби всі живі і здорові залишалися.

Мені особисто треба миру. Не хочу війни. Але перемога для мене значить - вільна країна. І це настане лише тоді, коли ми поламаємо хребет усій системі. У мене одне життя. І у моїх дітей одне життя. І я хочу жити вільно у своїй незалежній державі.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3155559
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх