EN|RU|UK
 Общество
  19137  99

 Засуджений за вбивство на зупинці офіцер ЗСУ Дмитро Балабуха: "Оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії здивувався: "Ого, і ти ще ходиш?!" Але я не тільки ходив, а і на бойових виїздах був"


Автор: Валерія Бурлакова

Танкіст 72 ОМБр, з яким ми зустрілися у місці позбавлення волі, розповів Цензор.НЕТ, як згорів його танк, про перше перемир’я на фронті, "п’ятиденну війну" в Авдіївці та відчуття часу за ґратами. 1 жовтня вирок офіцера переглядатиме Верховний Суд України, який ухвалить остаточне рішення у цій справі.

Засуджений за вбивство на зупинці офіцер ЗСУ Дмитро Балабуха: Оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії здивувався: Ого, і ти ще ходиш?! Але я не тільки ходив, а і на бойових виїздах був 01

"НАМ СКАЗАЛИ ЧЕКАТИ. МИ ЖИЛИ У ЛІСІ БІЛЯ ЧАСТИНИ"

Влітку 2014 року мені прийшла повістка. Я пішов у військкомат і мене швидко відправили до 1 окремої танкової бригади, яка тоді перебувала у Гончарівському на Чернігівщині. Тоді я був солдатом.

Так склалося, що шестеро нових бійців, у тому числі і я, "не вмістилися" у штат підрозділу. Тому нам сказали просто чекати. Деякий час ми жили у лісі біля частини. Потім ми почали підіймати кіпіш, і нам сказали їхати додому та чекати там. Тільки попросили нас вдома обов’язково зайти у військкомат та переказати, щоб у Гончарівське мобілізованих поки що більше не відправляли. Так несподівано для себе я знову опинився вдома і знову вийшов на роботу. Але дуже шкодував, що не зміг поїхати на війну зі своїми друзями, які тоді, на відміну від мене, все ж таки потрапили на фронт. Деякі з них вже поверталися додому пораненими…

У вересні мені подзвонили з військкомату та попросили приїхати до них. Сказали, що буде нова хвиля мобілізації, а тому потрібно пройти військово-лікарняну комісію. Чому я не проходив її у перший раз – гадки не маю.

Після ВЛК я запитав, коли у мене виїзд. "Невідомо", - лише розвели руками у військкоматі. Як так?! Я вже зібрався, налаштувався - треба їхати! У відповідь мені сказали, що можуть запропонувати мені хіба що підписати контракт. Я погодився, і мене швидко відправили в "учєбку".

У навчальному центрі я сам попросився у танкісти, і за 45 діб з мене зробили командира танку. Готувався я ретельно. Думав: якщо вже їду на війну, то знати про свою справу потрібно все. Був серед тих, у кого щось виходило, хто намагався отримати максимум знань за короткий термін… Адже загалом люди там, відверто кажучи, були різні. Були і такі, що бухали, і такі, що ігнорували навчання. А був хлопець, який пішов в армію лише тому, що любив грати у "танчики".

Попереду був розподіл. Нас попередили, що найкращих забере 1 окрема танкова бригада: звідти приїдуть фахівці та проведуть відбір. Я сподівався потрапити туди, але зорі склалися інакше. Мені було потрібно відправити посилку матері, і відпустили мене на пошту саме у той день, коли до нас завітали представники 1 танкової. Тому відібрали туди інших людей. А я… Я незабаром поїхав у 72 ОМБр.

"ВІД ПРОТИТАНКОВОЇ РАКЕТИ ЗАГОРІВСЯ ДАХ. ВОРОГИ ПОБАЧИЛИ ВОГОНЬ І ПОЧАЛИ БИТИ ТУДИ З МІНОМЕТІВ"

72 ОМБр в ті часи стояла у тодішньому секторі М. Приїхавши у район Волновахи, ми одразу ж почули залпи "Градів". Чесно кажучи, стало стрьомнувато. Але офіцер, який привіз нас, сказав що це працюють наші.

Нас поставили у штат бригади і одразу після цього, вже вночі, ми поїхали отримувати зброю, броніки та каски. Форму нам тоді не видали – сказали, що "піксельку" ще треба заслужити, на всіх її тоді не вистачало. Ми залишилися в отриманому в учєбці "дубку".

Там, де видавали зброю, я познайомився з цікавим дідусем, якого сподіваюсь побачити ще колись у житті. Він тоді одразу запитав нас, новеньких, чи є серед нас командири танків. Почувши мою відповідь, відрізав: "Завтра вранці ти їдеш зі мною". Куди? "У Гранітне", - відповів дідусь. І почав розповідати мені, що це найгарячіша точка, та давати поради типу "коли побачиш танк сєпарський – ти у дуель з ним не вступай…"

На війні у нас всі рвуться якомога швидше в бій. Всі бурчать: "Чого ми тут сидимо у кущах?! Давайте вже воювати!" У всіх це однаково. Не був винятком і я. Тому зрадів, що вже вранці поїду на передову.

Дорога у Гранітне була "веселою". Я побачив нашу згорілу техніку… А за 15 хвилин після того, як мене привезли на позицію, я потрапив під свій перший обстріл. Били по нас тоді і 82, і 120. Лупили з двох боків. Обстріл я пересидів у бліндажі, а потім одразу попросив хлопців показати мені де та що. "Ще встигнеш побачити", - відповіли мені. За мене переживали. У своєму екіпажі я виявився тоді наймолодшим.

До танка свого я вперше підійшов лише наступного дня. А ще за день він згорів. ПТУР влучив у стіну ангару, де він стояв, і від цього загорівся дах. Вороги побачили яскравий вогонь та почали бити туди з мінометів… І били, поки не розвалили все повністю.

Засуджений за вбивство на зупинці офіцер ЗСУ Дмитро Балабуха: Оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії здивувався: Ого, і ти ще ходиш?! Але я не тільки ходив, а і на бойових виїздах був 02

Наш бліндаж був метрів за 20 звідти. Трусило тоді добряче десь до 5 ранку. Тієї ночі я вперше бачив, що таке перелякані дорослі мужики, як у людей починається істерика. До нас у бліндаж перебігла зі свого укриття піхота. "Все, нам торба!" - кричав один з бійців, стискаючи у руках гранату. Сєпари гатять, у ангарі рветься наш боєкомплект, а тут ще й ці трусяться… А ти маєш їх заспокоювати: "Гранату поклади…"

У лютому 2015 року оголосили перемир’я.Це було яскраво. Припинення вогню мало розпочатися о 12:00. Цілий ранок у цей день усі наші підрозділи працювали практично нон-стоп. І об 11:30 ще працювали, і об 11:50, і об 11:55… А о 12 наступила повна тиша. Жодного пострілу не було чути… Стояли ми тоді під Докучаєвськом. Звісно, пізніше десь пішов збій, і тиша на фронті закінчилася.

Мій перший виїзд як командира танка відбувся у березні 2015. Насправді, тоді мені дозволили вистрілити лише тому, що у мене у каналі ствола був снаряд. Звісно, можна було обійтися без пострілу – різне траплялося, і я діставав снаряди у таких ситуаціях… Але тоді я переконав командира, що вистрілити маю. Трішечки йому натрусив. Ми виїхали та відпрацювали по сєпарській позиції, зробивши три постріли. Бо до цього вони працювали по нас, і один з наших зазнав тоді поранення. Око за око.

На війні я намагався і далі вчитися. Читав усе, що міг. Зокрема, багато потрібних матеріалів було на планшеті "Армії SOS". Мені дуже запам’яталася стаття, у якій радянський полковник писав про те, що Т-62 – це найзагадковіший танк. Полковник згадував, як виїхало 10 танків, а вже за пару кілометрів один з них з незрозумілих причин зупинився. І це такий стрес для нього був: СРСР, нова секретна розробка, аж раптом таке! А тепер і ми добре знаємо, що таке буває… У такій ситуації треба на місці механіка все по черзі вимкнути та знову увімкнути.

… Де ми тільки не стояли під час тієї ротації! Старогнатівка, Петрівське, Ольгинка... Бронегрупи часто ставили на великих "розломах" між нашими позиціями. Танки ганяли туди-сюди. Так що далеко не одразу я отримав можливість познайомитися з іншими бійцями зі своєї роти. Командиром у нас був чудовий молодий офіцер, який займався спортом, заохочував до цього інших бійців, та і по техніці багато чого нас навчив. Зараз він уже капітан.

72 ОМБр вийшла на полігон влітку 2016 року. На той момент я вже був сержантом, обіймав посаду головного сержанта роти. Мав вищу освіту та рекомендації від командирів. Тому поки у бригади навчання, мене вирішили відправити у Львів вчитися на офіцера.

"СЄПАРИ ПІСЛЯ ЗАГОСТРЕННЯ ПОЧАЛИ ПОСТІЙНО ВИКОРИСТОВУВАТИ ТАНКИ, ТОМУ І МИ НЕ ВІДСТАВАЛИ"

Я повернувся у бригаду у звані молодшого лейтенанта та став командиром взводу. Нас тоді кинули під Світлодарську дугу, у район Часового Яру. Стояли ми у полях, у глушині - до найближчого населеного пункту від нас було 15 кілометрів. Мені дуже запам’ятався наш тодішній замполіт. Це був алкоголік, але такий працьовитий! (сміється) Буває, на годиннику ще й 6 ранку немає – а він вже стоїть над солдатами із кипою паперів, які потрібно підписати, та терпляче чекає, коли хтось прокинеться.

Засуджений за вбивство на зупинці офіцер ЗСУ Дмитро Балабуха: Оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії здивувався: Ого, і ти ще ходиш?! Але я не тільки ходив, а і на бойових виїздах був 03

Коли на дузі були бої, ми там також допомагали, але танками не виїжджали. А вже в останні дні грудня дві танкові роти, у тому числі і мою, перекинули з дуги на Авдіївку. Там тоді загострилася ситуація. Але облаштувалися танкісти тоді далеко, кілометрах у 30 від міста, де оселилися в одному крихітному закинутому селі.

Наприкінці січня 2017 року була тривога, розпочався двіж… Ми називали потім ці дні "п’ятиденною війною" - це було коли наші просунулися та зайняли позицію "Алмаз". Її перейменували на "Орел" на честь Андрія Кизила, якого тоді вбили. Хороший хлопець був. Чудовий офіцер.

Після "п’ятиденної війни" у нас почалися постійні виїзди. Сєпари після загострення почали постійно використовувати танки – тому мали працювати і ми. Працювали ми і з краю промзони, і з лісу, і точки на висоті мали, і на під’їздах – адже дальність танка 12 км… Мали позиції всюди. Дуже запам’яталася кінна ферма, на якій мужик, її власник, якось дозволив нам заховати два танки. Він розповідав: "…коні помирають, немає чим їх годувати, але що я можу зробити - за копійки здати скакунів на туші?..."

У той період в мене був виїзд, який мав усі шанси стати останнім. Мене інколи забирали на 2-3 дні з позицій як командира взводу – коли комісії приїжджали. І коли за мною одного дня заїхали, я подумав, що знову буде комісія. Але виявилося, що ми маємо їхати на Верхньоторецьке, де стояли наші бійці. Механік знав дорогу. Навідником був наш заступник комбата, а Да Вінчі з башти танка на камеру знімав… Серйозний екіпаж! Однак під час цього виїзду ми не зробили жодного пострілу, тому що вже на під’їзді до потрібної точки по нас почали працювати 82. Да Вінчі каже: "Блін, по нас працюють". Але ми заперечуємо – та ні, це випадково… Аж раптом – постріл з рапіри. Дуже близько. Ми підстрибнули, один на одного подивилися – а тут ще один постріл. Да Вінчі кричить: "Розвертайтеся, бо нас зараз покладуть…" Ми давай розвертатися, тікати, а вони слід в слід нам кладуть. Я після кожного пострілу визираю – дивлюся, як там Да Вінчі. Кажу йому: давай всередину! Та ні, відповідає, не хочу… Класний пацанчик.

Засуджений за вбивство на зупинці офіцер ЗСУ Дмитро Балабуха: Оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії здивувався: Ого, і ти ще ходиш?! Але я не тільки ходив, а і на бойових виїздах був 04

"ЗАШИВАЙ, І БУДЕМО ДАЛІ ПРАЦЮВАТИ"

Невдовзі після цієї пригоди, 30 липня 2017 року, я дістав травму. Під час виїзду я був на місці навідника. Через банальну несправність відкатника мене вдарило піддоном у голову… І я потух. Відкрита черепно-мозкова травма, вдавлений перелом і, до того ж, декілька уламків кістки провалилися у міжчерепну тканину. Але коли я отямився, попросив медичку просто накласти шов: "Зашивай, і будемо далі працювати". Вона і зашила все на місці.

Але за 2 тижні у мене почалися пекельні головні болі, від яких не рятували жодні ліки. Потім мені вже зняли шви, і я випадково намацав "ямку" у голові. Медики подивилися на неї та сказали їхати терміново робити КТ.

Мене поклали у військовий госпіталь у Києві. "Ого, і ти ще ходиш?!" - здивувався тоді, оглянувши мене, заввідділенням нейрохірургії. Але я не тільки ходив, а і на декілька бойових виїздів їздив після того удару. Мені зробили операцію, тепер у мене пластина в голові.

Зрештою, лише після Нового року я потрапив на базу нашої бригади. Мені дали місяць відпустки на подальше лікування. Незабаром я мав проходити комісію, у бригаді готували документи на МСЕК. А ще начмед запропонував мені поїхати на реабілітацію до Польщі, і я погодився. Але поїхати не встиг.

"ЯКЩО ЩЕ ТАКІ, ЯК ВІН, БУДУТЬ ЛІЗТИ БЕЗ ЧЕРГИ – НОГИ ПОЛАМАЮ"

10 лютого 2018 року я їхав до мами. Був доволі далеко від зупинки маршруток, метрах у 6-7 від людей. Я був страшенно голодний, їв шаурму, і тому стояв біля урни – щоб доїсти її та одразу викинути пакет. Роман Юрченко стояв біля маршруток і щось кричав. Потім він повернувся до мене, і прокричав щось типу "Якщо ще такі, як він, будуть лізти без черги – ноги поламаю". Я здивувався. Кому, кажу, ти поламаєш ноги?.. Ти про що? Він продовжив кричати. Я відповів йому, що взагалі я, як учасник бойових дій, можу і дійсно без черги пройти, якщо потрібно. Ну, і далі стою та їм шаурму… Він мовчки підійшов до мене. Вдарив. Я впав. Підвівся – знову удар. Звісно, ніхто нас не рознімав. Коли таке бувало, зрештою – щоб у нас хтось влазив у бійку? Мені здається, що він мене зовсім недовго бив… Але свідки казали потім, що хвилин 10. Що було далі – я хріново пам’ятаю.

Взагалі цікаво, як залежно від ситуації сприймаєш час… Буває у житті так, що ніби лише мить – а насправді вже ціла ніч пролетіла. Але коли ти за ґратами, все інакше. Тут кожна година тобі здається цілою вічністю.

19 вересня 2018 року Деснянський суд столиці засудив ветерана АТО, який ударом ножем у серце на зупинці маршрутки вбив чоловіка, що почав його бити, до 9 років позбавлення волі та позбавив його звання молодшого лейтенанта. 26 лютого 2019 року апеляційний суд повернув Дмитру офіцерське звання та пом’якшив покарання на один рік. Остаточне рішення у цій справі має ухвалити Верховний Суд, засідання у якому призначене на 1 жовтня. Адвокати Дмитра Балабухи наполягатимуть на скасуванні вироку за умисне вбивство та перекваліфікації на умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, зумовлене жорстоким поводженням, або таким, що принижує честь і гідність особи, передбачене статтею 116 КК України.

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3147348
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх