EN|RU|UK
 Общество
  43618  129

 АКТРИСА ІРМА ВІТОВСЬКА: "ЯКЩО НЕ ПОЖЕРТВУВАТИ ДЛЯ АРМІЇ СЬОГОДНІ, ТО ПОТІМ ГРОШІ МОЖУТЬ ПРОСТО НЕ ЗНАДОБИТИСЯ"

Українським акторам відмова від зйомок в російських серіалах дається нелегко, але кожен іде на цей крок свідомо, вважає актриса та ведуча Ірма Вітовська. В інтерв'ю Цензор.НЕТ вона розповіла, чому кожен українець сьогодні має відмовитися від розкоші, чим загрожує байдужість до долі солдатів на фронті та яким має бути патріотичне кіно для Донбасу.

Ірма знаходить яскраві та красномовні образи для ситуації, яка сьогодні склалася в Україні. Ці порівняння трагічні, хоча сама актриса вірить у краще майбутнє. Однак українці мають бути готовими до труднощів, переконує вона. І не лише переконує - свою віру Ірма Вітовська щодня доводить в дії. Вона виготовляє ляльки-мотанки, а всі зібрані кошти передає на потреби українських військових. За її словами, це чудова ілюстрація того, що навіть за умови фінансових труднощів можна знайти шляхи для підтримки армії.

- Зараз у країні така фінансова ситуації, що для багатьох і 20 гривень важко дати. Але є інші способи, як можна допомогти: поділитися речами з біженцями, готувати на дві тарілки більше і віддавати тим, кому не вистачає, робити борщові набори для солдатів чи в'язати для них шкарпетки.

Я РОЗУМІЮ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ "ПОЖИТЬ", АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ТОЙ ЧАС

- Ви не приховуєте, що, як і більшість людей, не маєте змоги допомагати армії фінансово так, як це робили ще кілька місяців тому.

- Кожен має зрозуміти: якщо не пожертвувати для армії сьогодні, то потім гроші можуть просто не знадобитися. Зараз ми віддаємо кошти на життя, забезпечуючи хлопців на фронті. Я не є волонтером, не маю підшефних, але знаю багатьох хлопців, що воюють. Добровольцями на фронт пішли кілька акторів з Києва. Тож я допомагаю їм особисто або переказую гроші знайомим волонтерам з фонду "Допоможи допомагати" і "Волонтерської сотні".

кукла мотанка

Влітку було легше допомагати, тому що ми мали фінансові залишки від зйомок. Зараз важче. Та я живу за принципом "Роби сьогодні, що можеш, а далі, як буде". Вважаю, що так має чинити кожен. Я знайшла вихід - допомагаю тим, що вмію гарно робити - виготовляю ляльки-мотанки та виставляю на аукціон. Люди їх купують, поки я тіпа зірка і чиясь улюблена актриса. Раніше я ніколи не продавала свої роботи, а віддавалиа на подарунки або на благодійність. Однак сьогодні довелося перетворити "виробництво" на систему, яка приносить фінансування армії.

- Далеко не всі думають так, як Ви…

- Вони не усвідомили, що насправді відбувається. Ну доживуть своє життя, потупивши очі, як раби. Але цю біду потім розгрібати їхнім внукам. Хай молодь ще не зовсім розуміє, що таке мати дітей, але я щиро дивуюся старшим людям. Та десять років життя плюс-мінус ролі не грають, але, борючись зараз, вони прямою наводкою потраплять до раю, бо робитимуть благу справу. Захистити своїх дітей та онуків, вийшовши першими проти ворога - це громадянський вчинок. Я зараз нікого не закликаю, а констатую факт.

Волонтери говорять, що великі фінансові вливання робить 5% населення, а загалом допомагає 20-25%. Мені інколи хочеться сказати: "Дайте нам шматок землі, на якій зберемо ці 25%, і зробимо країну нашої мрії". Та ми, на жаль, розпорошені, тому ефективність не так помітна.

Але все пізнається у порівнянні. Були випадки, коли мені люди несли 300 гривень зі свого загального прибутку у 500 гривень - тобто вони дають навіть більше, ніж можуть. А людина, яка спокійно в змозі дати 2000 гривень, а дає 200 - це не допомога. Дехто взагалі відсиджується пасивно.

- Що радите таким "пофігістам"?

- У тих, хто не хоче жертвувати, я маю бажання запитати: "На що ви накопичуєте? На чорний день?" Та не встигнуть вони навіть скористатися заощадженнями, бо їх просто вб'ють. Я розумію, що хочеться "пожить", але зараз не той час. Ну їздив ти на Мальдіви щороку, то поїдь бодай раз у Болгарію, а різницю в ціні віддай нашим хлопцям. Таким чином ти наблизиш ті роки, коли знову зможеш спокійно їздити на Мальдіви.

Інший приклад, коли людина, що не має хороших фінансових можливостей, раптом заявляє, що збирає гроші на чоботи за 3 тисячі гривень. Завтра її розбомблять і в тих чоботях вона дуже класно виглядатиме мертвою, лежачи під дубом! Я в таких випадках рахую: 3 тисячі - це 5 пар хороших берців для тих, хто зараз воює, щоб вона не лежала під дубом…

Зараз треба забути про розкіш і триматися всім разом. Україна нині, як вулик: бджоли носять, а трутні викидають. Коли трутнів більше, ніж бджіл, то бджоли мають залишити вулик або загинути. Що буде з нашим суспільством, коли такі бджілки покинуть вулик, коли не буде хороших лікарів, науковців і взагалі, тих, хто має мозок? Буде так, як в "ДНР".

ПО СУТІ РОСІЙСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ Є ЖЕРТВАМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ГЕНОЦИДУ

- Вважаєте, є небезпека, що вся Україна може перетворитися на імітацію держави?

- Вірю, що все закінчиться добре зрештою. Господь послав нам тест, чи варті ми свободи. І я закликаю суспільство здати цей тест: не складати рук, а допомагати державі ще і ще. Так роблю я і мої друзі. Щоправда, не знаю, наскільки цього вистачить. Заощадження закінчуються і перспектив їх поповнити наразі я не бачу. Зйомки згортаються, нових пропозицій стає менше.

витовская

- У зв'язку з цим не шкодуєте, що повністю припинили співпрацю з російськими "кіношниками"?

- До останнього ми виробляли продукт для Росії, але дійшло до того, що треба відмовлятися від цього. Я і в мирний час не знімалася у відвертих агітпропах та картинах на воєнну тему, де були маленькі сценарні вкраплення, в яких українці зображувалися як ідіоти чи зрадники. Я не хочу мати до цього відношення, тому знімалася в любовних мелодрамах. Тепер же постало питання про відмову брати участь навіть у таких "мирних" фільмах, вироблених для Росії. У нинішніх умовах я не бачу співпраці з ними.

Для мене це важкий вибір, тому що зйомки були єдиним нормальним джерелом доходу. Тим більше, з тих грошей я мала змогу допомогти нашим хлопцям. З іншого боку, стоїть питання, чи морально це в наш час.

- Як російські колеги сприйняли Ваш крок?

- Більшість моїх знайомих російських акторів абсолютно прихильні до України. Просто в Росії зараз панує тоталітарний страх, тож такі симпатії лишають на рівні кухонних розмов. Тому комунікації з російськими колегами припинилися - з мого боку, щоб не підставляти їх, а з їхнього - вони просто бояться мати з нами зв'язки. Знаю, що деякі українські актори обережно, але намагаються підтримувати контакти з російськими колегами. Однак я не готова наражати їх на небезпеку, тому намагаюся не спілкуватися з ними.

- Невже Ви не знайомі з жодним представником акторського світу, який має таку ж агресивну позицію, що і Пореченков, до прикладу?

- Думаю, що вони, як і Пореченков, просто жертви зомбоящика. Я особисто не знаю таких персон, тому нічого не можу сказати про їхній моральний кодекс. Пореченков, ймовірно, піддався російським інформаційним інструментам. Відсутність чесної журналістики та прямих ефірів, тотальна цензура, де все поставлено на заробляння грошей і налаштування глядача на кров - це велике зло в російському суспільстві.

Тому зараз я жалію всіх. Не співчуваю лише тим, хто воює за гроші. Якщо розібратися, то російські добровольці є жертвами інформаційного геноциду. Наслухавшись пропагандистської хєрні, хлопці з Чебоксар або Челябінська романтизовано беруть зброю до рук та їдуть сюди воювати з міфічними бандерівцями - захищати нас від нас. Ви ж подивіться, скільки у Росії знято фільмів про Другу світову. Таке враження, що для росіян вона не закінчилася досі. Та в них такі букети в голові, що вони дійсно вірять в розіп'ятих хлопчиків та Геббельса в Києві.

КОЛИ ЛЮДИНА ЗБУДЖУЄТЬСЯ ПЕРЕД ЕКРАНОМ У ФАНТАЗІЯХ ПРО ТЕ, ЯКИЙ ВОНА АФІГЄННИЙ ПАРТИЗАН, ЦЕ Є ЗАКЛИКОМ ВІЙНИ У СВОЄ ЖИТТЯ

- Знову і знову стає актуальним питання про необхідність з нашого боку пропаганди у відповідь, щоб вбити цю віру у "київську хунту". Ви бачите перспективи створення масштабної контрпропаганди?

- Для того, щоб знімати кіно, потрібні гроші. Я усвідомлюю, що епопею ми не потягнемо. Дай Боже, зняти хоча б щось. Західні інвестори бояться вкладати гроші в Україну, бо невідомо, що завтра буде. Тож ми впираємося в те, що необхідно припинити весь той безлад, який зараз в державі відбувається. Звісно, ідеологічна безпека України мала би бути забезпечена вже давно, але без реформ я не бачу шляхів для відродження українського кінематографу.

У культурній галузі не відбувалося жодних реформ, тому що вони не можливі без реформування правової системи і податкових пільг бодай для меценатів. Звісно, ми сподіваємося, що відбудуться реформи, але я не вірю, що це буде найближчим часом. Все залежатиме від того, коли закінчиться війна.

витовская

- Однак звідусіль чути розмови про зйомки кількох українських фільмів про нинішню війну. Ви могли б зіграти у такому фільмі?

- Тільки за умови, що у тому фільмі не буде романтизації війни. Це для мене апріорі неприпустимо. Війну оспівував радянський епос в агітпромівських дешевих фільмах, тоді як радянські фільми-шедеври про війну можна перелічити на пальцях: "Иди и смотри", "Проверка на дорогах", "Живые и мертвые", "Летят журавли"… Решта - відверта фігня, що підштовхує молодь повторити яскраві подвиги, побачені на екрані. Я розумію, що під час війни життя триває, але фільми, які культивують цей процесс, я не спримаю. Коли людина збуджується перед екраном у фантазіях про те, який вона афігєнний партизан, це не що інше, як матеріалізація думки і заклик війни у своє життя.

Суть війни - воші, трупи, гниль, гімно, смерті, тіла розірвані. І саме це має показувати кіно. Якщо від цього залишається тільки мильна бульбашка… то є небезпека, що війна повторюватиметься знову і знову. Саме так ми отримуємо нещасних прозомбованих Зой Космодем'янських. Вони хочуть служити батьківщині, та замість того, щоб думати про те, як зробити новий винахід, який прославив би її країну, гинуть на війні.

Тому я залюбки зіграла б у фільмах, де показана справжня доля людини на війні - на кшталт "Списку Шиндлера" чи "Піаніста". Після перегляду таких картин у глядача не має виникати навіть думки про те, щоб робити воєнні "подвиги".

- Але як же нам робити контрагітацію в такому випадку?

- Коли війна вже йде, то вибору не маємо. Зараз вже і нам треба мобілізуватися, а заодно й будити росіян. У Росії все дійсно дуже страшно. У 1991 році вони не провели процес покаяння, як свого часу Німеччина. Німці засудили свої минулі дії. У нас в 1991 році почали відкривати шафи, звідки з усіх щілин падали скелети, але потім їх наглухо закрили. Таким чином, залишилися метастази, які вилилися у величезну пухлину, яку сьогодні нам треба безжально вирізати. Однак без пробудження в Росії це буде дуже важко.

- Ви вірите у пробудження росіян?

- Майже всі мої знайомі росіяни не з акторського середовища виїжджають у західному напрямку. Оптимізму зараз я не маю, хоча вважаю, що нам треба молитися за пробудження Росії. Бо якщо там махіна репресивної системи впаде, то може і нас задавити. З іншого боку, між Україною та Росією вирито кривавий рів, і це вже на покоління.

Я також маю російське коріння по бабусиній лінії. Хочу, щоб Росія стала демократичною і сильною країною, але розумію, що зараз це не реально. Прихильникам Путіна я говорю: "Якщо ви так любите Росію, то спершу зробіть ремонт у своїй хаті, а не збивайте з толку тих, хто наводить лад у своєму домі". Росіяни, що живуть в Україні, чомусь, це розуміють, а ті, які живуть у Росії - ні.

- Чим для Вас є нинішня війна і останній Майдан?

- Для мене це питання, чи буде майбутнє у мене, моєї сім'ї та всіх нас. І відповідь на нього безпосередньо залежить від того, коли і яким чином буде завершено цю війну. Наша майбутня перемога - це наше життя.

Навіть якби не було побиття дітей 30 листопада, Майдан все одно взірвався б. Наприклад, якби нам повідомили, що Україна вступає до "Таможенного союзу". Незважаючи на відсутність соціальних ліфтів, брак хороших освітніх проектів і пізнавальних передач в нас виросло покоління людей, які знають, чого хочуть. Вони сформувалися всупереч системі і ведуть нас за собою. Чи не вперше за кількасот років ми маємо таке освічене патріотичне покоління. Це повинні зрозуміти не лише ми, але і весь світ.

ДОНБАСУ НЕ ДАЛИ ІСТОРИЧНИХ ФЕТИШІВ, ЧЕРЕЗ ЯКІ ВОНИ МАЛИ Б ВІДЧУТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ

- А поки він цього ще не зрозумів?

- Мені здається, що ні. Маємо проблему із донесенням за кордон інформації про те, що насправді відбувається у нас. Та всі мають усвідомити: українці довго не мали своєї держави, та як нація ми збереглися. Сьогодні Україна - це Авель. Якщо нас світ віддасть Каїну на чергову жертву, то і сам полетить. Людство вже наробило чимало катастроф моральних. Є небезпечна тенденція відбілювання гріха, у цій війні відбувається так само.

Але частково нашу проблему вбачаю і в байдужості нашого народу - ми не вийшли в 2010 році, коли міняли Конституцію, не вийшли на податковий Майдан. Я вийшла на мовний Майдан, але від інших протестів була далекою. Та це було наслідком розчарування у Помаранчевій революції. Значить, винні і лідери 2004 року, яким ми тоді повірили. Лише згодом ми зрозуміли, що якщо опустимо руки, то нам кінець, тому і дійшли до останнього Майдану.

- Однак до Майдану не дійшов Донбас…

- На гастролях у східних регіонах я була давно. Тоді нас дуже добре приймали. Про те, чому сьогодні сталося так, як сталося, вже чимало написано. Це проблема дебілізації населення. На Донбасі більшість пролетарського населення. Проглядається різниця з Західною Україною, де ще не втратили пам'ять про європейськість. Наприклад, моя бабуся жила у Європі, але потрапила і в радянський час. Не вистачило двох поколінь, щоб ми цілком стали радянськими людьми.

Після того, коли ми вийшли з радянського болота, західняки у 90-х чекали-чекали від держави підтримки, а потім почали брати свою долю в руки: робити бізнес, їхати працювати за кордон. Це страшно, бо трудова еміграція руйнує сім'ї, але це вже зовсім інша тема. Свої шляхи шукала і решта України. Але Донбас від решти відрізняється саме невмінням брати на себе відповідальність. Там цілі покоління досі живуть пам'яттю про час радянської стабільності.

А от інша причина сучасного плачевного стану - це законсервованість регіону, яка була свідомо зроблена. Багато жителів Донбасу через це так і не стали громадянами. Адже навіть маючи українські канали, жителі Луганської і Донецької областей тягнулися ментально до Росії та дивилися російські канали, які були співзвучні риториці їхніх місцевих еліт. Та чого гріха таїти, до цього призвела відсутність хорошої гуманітарної політики. Ми так і не дали донеччанам їхньої частини національного міфу.

- Яким він міг би бути?

- У Західній Україні швидко відродилася історія з УПА. У Центральній - відкрито цілий пласт руху опору - Холодноярівська республіка, армія УНР. На Півдні - феномен Махна. Спільним болем для нас є Голодомор. Донбасу ж не дали історичних фетишів, через які вони мали б відчути себе українцями. Вже давно повинні були зняти фільм про 3-й полк Гайдамацького коша Слобідської України армії УНР. Туди входили хлопці з Донбасу, Кубані та Слобожанщини. Саме вони захищали Київ від більшовиків у 1918 році. Це була б тема, що предки жителів Донбасу ще 100 років тому виборювали незалежність України, за яку ми воюємо сьогодні.

По-друге, досі лишається невідомість того, що ці землі після Голодомору були заселені, переважно, росіянами. У Росії є регіони, де люди навіть після скасування кріпацтва просилися назад. Саме звідти і прибували ешелони переселенців на Донбас. Це біда Росії також.

З іншого боку, мало що зроблено для розвінчання старих радянських міфів. На міжнародному рівні не була доведена роль УПА, чим Росія і скористалася. Українська влада займалася чим завгодно, тільки не гуманітарною політикою.

- А Вам скажуть, що коли нічого на хліб намазати, то не до гуманітарної політики.

- Це як питання, хто перший, курка чи яйце - економіка чи культура. Не буде економіка сильною без морального й освітнього кодексу народу. Людина без духовності буде купувати картини або ходити в театр, щоб "попонтоваться". Якщо маєш внутрішній інтелектуальний стержень, ти не можеш взяти хабар, зробити злочин, залишити дитину, викинути тварину і пройти повз чужий біль. Це називається затасканим словом "совість". А зараз складається враження, що українське суспільство, як ті курки, яким відрубали голови: ще бігаємо по інерції, але по факту є мерцями.

Тому я хочу, щоб українці виховали в собі внутрішній стержень. Щоб не повторився 2005 рік. Тоді ми хотіли вибрати президента й піти додому, а діяти не хотіли. За це ми заплатили страшну ціну і досі платимо. Сьогодні вже ніхто не відсидиться: кожен має робити все, що може. Бо як тільки люди опустять руки, то Каїн зайде до Авеля в хату та заріже його.


Дізнатися про благодійні аукціони, в яких бере участь Ірма Вітовська можна на її сторінці на Фейсбуку.


Ольга Скороход, Цензор.НЕТ

Фото: Віола Соколан

TUVwRVVYTTVSMEV3VEZoU1oyUkhRakJNYWxKcWVVUlJiMDVES3pCWlNGSm5aRU0wTUV4blp6Qk1MMUpuVGtNck1GbE1VWFZPUTNsSlRrTnFNRXh5VW1kT1EzY3dUR3BSZG1SSFRHWk9RMU13VERkUmRUbERLekJNTTFKbmRFTXhNRmxFVW1sNVJGRjBUa00zTUZrNFp6Qk1SRkpuVGtNNE1FeHFVWFZET0hZd1NqZFJkVGxIVFRCTVVGRnpRMFJSYjJSRE5qQk1OMUpuVGtNck1GbFlVWFowUXpCTWVTOVJjMDVETmpCWlRGRjBaRWRCWms1REx6Qk1OMUYyVGtNck1GbHVVbXBJZWxGemRFTXJNRXgyVVhaMFF6a3dXVXhSZEdSSFFUQlpkRGd3VEVSU1owNURPREJNYWxKcWR6MDk=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вверх