EN|RU|UK
 Общество
  7783  9

 Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер "Правого сектора" Віталій Дячук: "Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив"


Автор: Валерія Бурлакова

Нещодавно ветеран АТО став єдиним на сьогоднішній день українцем, який пройшов 1500 км складного високогірного маршруту, та п’ятою у світі людиною, яка здолала цей шлях самотужки.

Віталій Дячук розповів Цензор.НЕТ про своє довоєнне життя "звичайного офісного планктону", про американського рейнджера, який тренував українців, снайперську роботу як вибір "лінивих", походи у гори з ампутантами, зустріч із пандою у Непалі та втрачене відчуття страху.

Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер Правого сектора Віталій Дячук: Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив 01

"СТРЬОМНО БУЛО СТОЯТИ НА МАЙДАНІ ОДИН ПРОТИ ОДНОГО З ДРУЗЯМИ. АЛЕ У НИХ БУВ НАКАЗ, А У МЕНЕ – ІДЕЙНІ МОТИВИ"

До війни я був звичайним офісним планктоном. Працював у сфері IT. Вважався хорошим фахівцем, хоча всі знали, що я дуже лінивий (сміється). Але у вільний час я ходив у гори, їздив на сплави, займався маунтінбайком по вихідних. Багато подорожував.

Під час Революції Гідності я був у 15 сотні. Приїхав лише коли почалися бої на Грушевського: до того не бачив жодного сенсу світити на Майдані ліхтариком. Це без мене, будь ласка… Що ми робили? Бігали ночами, закидали мусорів "коктейлями" та фаєрами. Зіткнень лоб у лоб ніби не було.

На Майдані я по-дурному розірвав зв’язки на коліні. До нас прибуло поповнення, ми вчили новачків тримати стрій та імітували прорив строю. Мені пошкодили коліно нижньою кромкою щита. Потім ввечері нас підняли за тривогою, і на додачу я послизнувся та впав біля КМДА. Все! На цьому моя "кар’єра" самооборонця закінчилася. У лютому 2014 року я пересувався із милицею, тому на Майдан не сувався.

Влітку 2014 я хотів поїхати на фронт, але досі мав проблеми із коліном та боявся, що через це на передовій стану не бійцем, а тягарем. До того ж на мене тоді вийшли наші львівські вевешники та попросили про допомогу. У ВВ служили декілька моїх друзів, з якими ми раніше разом займалися рукопашним боєм. Стрьомно було на Майдані стояти з ними один проти одного… Але що поробиш? У них був наказ, а у мене - ідейні мотиви. Ці хлопці мали незабаром вирушати на Схід, я почав збирати гроші для них – і так став волонтером.

На вихідних ми з друзями почали влаштовувати дводенні тренінги, на яких вчили людей основ поводження зі зброєю, основ топографії та тактики. Я і сам підучувався там, і під час тренувань знову пошкодив те саме коліно… Зробив МРТ, і лікарі сказали, що потрібна операція. Зробив я її лише у вересні.

Інструкторів для навчань ми тоді шукали де тільки можливо, і знаходили взагалі парадоксальних людей. Наприклад, справжнього американського рейнджера (особовий склад Сил спеціальних операцій армії США, призначений для проведення операцій у тилу противника. - Ред.), який пройшов Афган та Ірак. Батьки цього чоловіка емігрували з України, він народився та жив у США, але потім повернувся до нас, щоб будувати IT-бізнес. Коли почалася війна – він дуже хотів якраз тренувати людей… Нам дуже із ним пощастило. Ще ми знайшли колишнього розвідника, який був у Косово із миротворчою місією. З особистих причин він не хотів повертатися в армію. Проводив тренування, а потім вирішив іти у "Правий сектор". Саме з ним я туди і потрапив.

"ЯКЩО БРАТИ АМЕРИКАНСЬКУ ТЕРМІНОЛОГІЮ – Я МАРКСМЕН"

Я був у 8 батальйоні "Правого сектора". Ми були у секторі М, який тоді був доволі цікавим – цікавішим за Піски, наприклад. Широкине, Мар’їнка, Чермалик… Ми каталися всюди, де було гаряче, всюди, куди нас пускали.

Наш командир натаскував нас більше як штурмовиків. Але коли було вирішено їхати до правосєків, він задумав створити оперативно-тактичну групу. Два снайпери, плюс кілька осіб на прикритті. Одним снайпером став американець німецького походження, який пройшов Ірак. Він приїхав в Україну воювати, його мотивація була з розряду "Росіяни вбили мого дідуся". Другим снайпером був я – так вийшло, що снайперська робота давалася мені найлегше. Кажу ж, я лінивий, тому спокійно лежати та чекати для мене нормально. Хоча якось за низької температури довелося нерухомо пролежати близько 7 годин, тоді я дуже змерз… А ще від нерухомості болять м’язи. Сильніше, ніж від тренувань.

Які емоції викликали у мене перші влучні постріли на війні?.. Лише почуття задоволення від добре зробленої роботи.

На фронт ми приїхали у квітні, а наприкінці липня 2015 року наш батальйон вже вивели з передової. Сидіти на базі та тупити я не мав жодного бажання, тому зібрався та вирушив назад до Львова. Там віддав снарягу тим, кому вона була потрібніша. І гвинтівку свою переоформив на іншу людину, хоча дуже горював через це.

Наступного разу на передову я поїхав у 2017, але не можу казати куди та до кого. Це був також маріупольський напрямок. Мені там подобається, хоча зараз дистанції у цьому секторі виросли.

Варіант піти на контракт в армію я не розглядав – чесно кажучи, жорстка дисципліна не для мене. Розумію, що у підрозділі вона має бути. Але я бачив на власні очі, що деколи військові змушені виконувати абсолютно ідіотські накази. "До нас приїхали журналісти на передову, давайте їм продемонструємо розгортання та переміщення колони… на очах у сєпарів". Я таке бачив! Також снайпери в армії часто використовуються неефективно. Їх використовують просто як звичайну піхоту. Але який тоді сенс був у людину вкладати сили та гроші?..

Хоча я, звісно, не можу назвати себе якимсь мега-снайпером. Якщо брати американську термінологію – я марксмен. Марксмен – це засіб посилення вогневої сили підрозділу, що працює у складі групи. У нього зазвичай не якийсь високоточний "болтовик", не 338 калібр, а стандартний калібр – просто набої цільові снайперські. І вимоги до нього, відповідно, набагато нижчі ніж до снайпера.

"НА ВІЙНІ БАГАТО БРУДУ. У ГОРАХ ВСЕ ЧИСТЕ"

Після повернення з війни у 2015 мене страшенно ковбасило. Я звертався до психіатра, пив таблетки. Цивільне життя здавалося безглуздим. Але повернутися на фронт я не бачив можливості – добровольців туди вже практично не пускали. До того ж, тоді я ще прислуховувався до думки рідних, а їм дуже не сподобалася моя перша поїздка на Донбас.

Щоб утекти від усього цього я спакував рюкзак та пішов на тиждень у Карпати сам. Є над Буковелем така вершинка, Синяк. Пам’ятаю, я сидів там у якійсь ейфорії, погода була чудова, світило сонечко. І я подумав: це ж реально має працювати як терапія! Ти живеш звичайним життям. Потім тебе висмикують на війну, де ти отримуєш незрівнянний досвід. Для тебе це пікові емоції, пікові переживання, і тобі здається, що нічого цікавішого у житті вже бути не може. Але походи у гори або альпінізм також забезпечують сильні емоції. А ще на війні багато бруду - а у горах все чисте. Не фізично чисте, звичайно - адже там теж, як і на фронті, доводиться їсти лайно та спати у лайні… Але гори чисті.

Концепт був хороший, але я ще не знав, де взяти гроші на походи для ветеранів. Я написав про свою ідею у соцмережі, і на мене вийшла Настя Мельниченко, яка займалася реабілітацію бійців. Її організація якраз отримала грант, і вони вирішили спробувати. Першу групу ветеранів - було їх десь 12-14 - практично повністю набирала Настя. Всі ці хлопці були з Краматорська. Пам’ятаю їхній шок, коли вони зрозуміли, що все не так просто, що доведеться йти у гору 5, 6, 7 годин… Перший день їм давався дуже нелегко. Двоє хлопців навіть не витримали та повернулися у село, де їм, ветеранам, були насправді дуже раді місцеві мешканці. Але решту групи я вивів на Попадю, це така цікава вершина у Ґорґанах. Там на їхніх обличчях вже з’явилося повне блаженство.

Коли у Насті закінчилися гроші, кошти на походи з ветеранами мені почав давати знайомий. Вистачило груп на 6-7 точно, але потім і у нього закінчилися гроші та довелося знову шукати спонсора.

Одна група обходиться приблизно у 10 тисяч. Наразі груп вже було близько 20. Дуже запам’яталася група, у якій були хлопці з Іловайська. Один з батальйону "Донбас" розповідав, як їх оточили. Другий, з підрозділу, який в той час якраз ішов до них на прорив, на підтримку, згадував ті дні зі свого боку…

Один похід у мене вже був з ампутантами, військовими, які втратили кінцівки. Один з них, ротний з 80 бригади Сергій Романовський, втратив ногу. Другий, Анатолій Григораш, втратив на полігоні руку – дошки розгрібали, і серед них була нерозірвана міна. З цими хлопцями ми пішли у гори Сванетії в Грузії. Ходових днів було 5, і у середньому за день ми проходили близько 17-20 км. Ампутанти виявилися хлопцями міцними. Це було круто!

У Сергія висока ампутація. Коліно у нього штучне, з електричним приводом, і його регулярно потрібно підряджати. У Сванетії ми ходили від села до села, і "ногу" він мав можливість вмикати у розетку, це не стало проблемою. Але у перший день треку ми напоролися на річку, у воду йому йти не можна було, і мені довелося його перетягувати на хребті.

Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер Правого сектора Віталій Дячук: Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив 02

"НЕ САМОГУБСТВО, АЛЕ ВІДВЕРТА ДУРІСТЬ"

Великий Гімалайський шлях я не хотів проходити один. Але напарника у мене не було, а бажання все зростало і зростало. Тому мені довелося вирушати.

Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер Правого сектора Віталій Дячук: Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив 03

Вважається, що походи на самоті – це порушення правил безпеки. Я завжди сміюся і кажу, що якщо ти дурник і не розумієш, на що ти йдеш – тоді, мабуть, тобі дійсно не варто йти. Але ти все одного це не усвідомиш… А якщо ти усвідомлюєш чітко ризики, розумієш, чим для тебе це може закінчитися – це зовсім інший коленкор.

Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер Правого сектора Віталій Дячук: Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив 04

Чи міг я загинути у Непалі? Запросто. Але я, звичайно, старався якось максимально убезпечити себе. Я півроку читав описи маршрутів, читав, як їх проходити… І навіть розумів, що варіант "соло" – це не самогубство, але відверта дурість. До того ж, грошей на супутниковий телефон у мене не вистачало. Відповідно, ні про яких рятівників не могло бути й мови. У разі чого єдиним доступним мені варіантом було поставити намет і чекати.

Зате у Непалі в мене була зустріч із рудою пандою. Я з дитинства неймовірно захоплювався книжками про мандри та різноманітними звірями. Цікавість ця залишилася досі, так що я дуже зрадів. Потім розповідав про це місцевим, і вони казали: "Я тут живу усе життя й ніколи таку не зустрічав…"

Часто буває, що коли людина виходить на вершину – у неї стан ейфорії. Я до ейфорії не дуже схильний, у мене таке нечасто буває на вершинах. Але у Непалі було, коли я узяв перевал який, як казали місцеві, пройти у цей час неможливо було через кількість снігу – десь мені було по коліно, десь по пояс, а інколи по груди провалювався. Вийшов на перевал і такий: "У-у-у, я зробив це! Я можу!"

Якраз перед цим у мене навернулися черевики, а можливості купити нові там не було. У взутті була бокова тріщина, куди затікала волога, і замерзала. Тому черевики перетворилися на два шматка криги. Темно там стає в районі половини сьомої, і тоді ж стає різко холодно. Я зрозумів, що якщо піду далі – точно залишуся без ніг, тому що ніг я вже не відчував. Коли знімав черевики віддиралися вони з хрустом, бо вони примерзли до шкарпеток, а шкарпетки примерзли до шкіри. Але, на щастя, наступний день був ясним, я виставив черевики на сонце і вони відтанули.

Загалом, температура там різна була – від +25 до -15. Залежно від висоти та погоди.

Я і до війни мало чого боявся. А після війни почуття страху взагалі більше немає. Зірвався? Виліз, перевірив одразу, чи все у порядку. Потрапив у лавину? Ну, значить треба швидше відкопатися, поки наступною не накрило.

Перший українець, який здолав Великий Гімалайський шлях, снайпер Правого сектора Віталій Дячук: Я проходив перевал, де є повністю зруйноване землетрусом мертве село… Там я ніби знову на Донбас потрапив 05

На треку я був з 10 березня по 22 травня. Трохи спілкувався там із місцевими, але все одно здичавів. Бувало, що по 3-4 дні не бачиш жодної людини. Йдеш, насолоджуєшся. Ввечері намет поставиш, їжу звариш, і сидиш, книжку читаєш або дивишся навколо, спостерігаєш за пташечками.

Був на моєму шляху у Гімалаях один невеликий чотиритисячний перевал, де є село, зруйноване землетрусом. Це повністю мертве село, у якому ніхто не живе. Там я ніби на Донбас знову потрапив... Присів, печивом перекусив. І до мене два круки прилетіли. Мунін і Хугін (у скандинаво-германській міфології – два круки, які служать богу війни Одіну. - Ред.). Печиво клянчили.

На війну, можливо, знову поїду наступного року. Зараз не подобається мені ця незрозуміла ситуація. Є у мене ідея приєднатися до парамедиків-добровольців, тому що вбивати – вбивав, а от рятувати…

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Фото з Facebook Віталія Дячука

Источник: https://censor.net.ua/r3141949
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх