EN|RU|UK
 Общество
  10686  20

 Полеглі Герої липня-2019


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за липень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

"Ненавиджу війну. Але водночас мені більше нічого робити в моєму забутому всіма крихітному селі. У мене немає сім'ї, батьки давно померли, і переді мною там був простий вибір - або дно, або армія. А у мене мрія є, знаєш. Дуже хочу відкрити ветеринарну клініку, це моє з дитинства, лежить до цього душа, є бажання, але немає можливостей. Ніколи не зароблю в селі необхідну суму для того, щоб хоча б ризикнути, щоб хоча б спробувати виїхати в райцентр, до якого близько ста кілометрів, і там лікувати та доглядати за тваринами. А я люблю домашніх тварин. Люблю безмежно, якби у мене було своє господарство, то всі курки та свині доживали б до старості та помирали своєю смертю, я не можу взяти до рук різницького ножа".

Ці слова сказав мені Матрос під час короткого відпочинку в бліндажі, коли ми повернулися з чергування на спостережному пункті, мокрі від духоти, що раптово впала на країну з блакитного неба, і втомлені від постійного уважного оглядання зруйнованого цегельного заводу, в якому міг засісти снайпер, і зеленки навколо нього. Ці слова сказав чоловік, який не міг взяти до рук ножа, щоб вбити домашню тварину, але протягом останніх трьох років міцно тримав у цих руках автомат. Матрос відрізнявся лякаючою шаленою хоробрістю та повним невмінням брехати, тому його слова часто були різкими та грубими, але несли в собі правду, якою б неприємною вона не була. У нашому відділенні до цієї його характерної риси всі звикли, але на гражданці йому, напевно, часто доводилося несолодко, адже цей світ не любить правди, вважаючи за краще звернути її в нудотно-солодку обгортку фальші.

"Ні, я не був на Майдані, і героя з себе робити не збираюся. Тієї зими у мене помирала від раку сестричка, але навіть якщо б і не помирала, я б не поїхав. Чому? Та просто все. Я був інертним, розумієш? Я був не глобальним, я не хотів вершити історію, я вранці відкривав очі, тому що висипався, і закривав їх ввечері, як тільки відчував, що хочу спати. Говорячи по суті, мені було все одно, і виправдовувати себе я не збираюся, як не буду і брехати. Щось там почало відбуватися в Києві, потім перекинулося на регіони, одні бігали і кричали, інші бігали і кричали, билися між собою, а у мене була чітка програма: встати, як-небудь відбути день і лягти спати. Все, цикл завершено, завтра буде те ж саме. Ось таким я був, средньостатичним нічим, ані за тих, ані за тих, як це називається? Точно, аполітичним".

Дивлячись у блакитні вицвілі очі Матроса, я відчував величезну нестиковку того, про що він говорив з тим, що я бачив за той короткий період, поки знав його. Я був із ним поруч в Авдіївському лісі, коли у нас були важкі бої за цю стратегічну ділянку, я був із ним у Пісках, коли голову було неможливо відірвати від землі, настільки щільним був вогонь, я був поруч біля Горлівки, коли щодня ми мали втрати. І всюди, на кожній ділянці фронту, Матрос був тим, хто одним своїм виглядом підіймав усім бойовий дух, презирливо дивлячись прямо в очі смерті, без жодних роздумів наважуючись на короткі перебіжки під жорстким кулеметним вогнем, що косив гілки навколо та перетворював стіни на купу пилу. Я не міг зрозуміти, як ця людина могла бути такою, якою він сам себе прямо та без будь-яких вигадок описував.

"Змінився я. Після 18 лютого 2014-го у мене всередині зірвало якийсь клапан, цього було недостатньо, щоб я в одну мить став патріотом, аж ніяк, але процес був запущений, якась незворотна реакція самостановлення, розумієш? Мобілізація не подивилася в мою сторону, і перші два роки війни я перероджувався, в якомусь сенсі. Та й зараз, я не можу з точністю сказати, що ось прямо встав одного ранку - і вже патріот, немає такого та не було ніколи. Та й не мені про це судити, але є мій будинок, який стоїть на землі цієї країни. Є багато інших будинків, в яких живуть жінки, діти і люди похилого віку, нездатні захистити себе. А комусь це робити треба, правильно? Тому ми всі тут, тому ми робимо нашу роботу, вимітаючи заразу з наших будинків, ми - це антибіотики України, що блокують і вбивають смертельно небезпечний вірус, що вразив її східну частину. Хтось більше патріот, хтось - менше, не суть, але це просто наша робота, якщо ми хочемо зберегти весь організм".

Тут я не міг з ним не погодитися. Матрос озвучив те, що давно сиділо в моїй голові, він прекрасно описав сутність військового сьогодення - серед тих, хто завжди готовий вступити в бій, набагато більше людей, які, мовчки виконуючи свою роботу, і саме вони є стрижнем, міцним кістяком майбутнього країни. Один Матрос, з його короткою зачіскою у вигляді їжачка, зовсім не героїчним минулим і шаленою відвагою у бою, на мій суб'єктивний погляд, був вартий десятків випещених і ситих чоловіків у вишиванках, які пафосно виспівують гімн і прикладають руку до того місця, де замість серця у них знаходиться порожнеча. Сьогодні вночі мало настати чергове, незліченне за рахунком, перемир'я. Десь далеко від наших позицій політики робили гучні заяви, але тут, біля зруйнованого цегельного заводу, в оточенні буйно зростаючої зеленки, ці слова нічого собою не значили. А Матрос, як ніби, прочитав мої думки.

"Знаєш, для них там це все - іграшка. Домовитися про це, не домовитися про те, полякати тим, що не злякатися того, ця нескінченна чехарда йде вже котрий рік, і скільки за цей час хлопців лягло в землю, ти рахував? Ось і я не рахував, але знаю, що дуже багато. Чоловіків, синів, батьків. Людей, з якими я б ризикнув плюнути в пику самому дияволу. Моїх і твоїх друзів, але їх вже немає, а справа з місця не рухається. А я хочу вже повернутися до села та почати лікувати. Я б кожну тваринку лікував би, як свою власну, я б доглядав, ночі проводив поруч, чекаючи, поки справа піде на поправку. Думаєш, я такий герой, який воює аби воювати? В жодному разі. Я звичайний сільський чоловік, яких мільйони. Просто війна ця триває надто вже довго, і кінця їй не видно.

Перемир’я, кажеш? Аякже, аякже. Якщо ти віриш в обіцяне перемир'я, можеш сміливо починати вірити, що сама матінка Атлантида ось-ось підійметься з океанського дна, помахуючи пальмами".

Полеглі Герої липня-2019 01

  1. Сергій Григорович Майборода народився 02.12.1971 року у Слов’янську. Мешкав у селищі міського типу Билбасівка Слов’янського району Донецької області.

Закінчивши 8 класів Билбасівської загальноосвітньої школи, він вступив до Слов’янського технікуму, у якому отримав фах "автослюсар", після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у 23-й ракетній дивізії у місті Канськ (Красноярський край, РФ). Після демобілізації працював на Слов’янському заводі "АІС" спочатку за фахом, а згодом – водієм.

Це була надзвичайно сильна духом людина, яка жила тільки своєю родиною, все робила задля їхнього щастя та добробуту. Сергій Григорович завжди намагався підтримати своїх дітей, часто їздив по заробітках, щоб допомогти своїй доньці придбати власний будинок, він тримав на контролі їхнє щасливе життя, їхнє навчання, повністю віддаючи усі свої сили для збереження гармонії у своїй сім’ї.

Він дуже захоплювався технікою та вірою. Перше захоплення допомагало йому бути на "ти" з усіма видами автівок, а друге – бути на "ти" з самим собою, адже у Біблії він знайшов своє умиротворення, відповіді на багато запитань; тримаючи Бога у серці, він охоче ділився ним зі всіма бажаючими, допомагав навіть тим, хто відбув покарання у в’язниці, знайти свій шлях очищення та рівноваги. Також полюбляв займатися боксом та легкою атлетикою.

На початку 2017 року він добровільно пішов до військкомату та був призваний за контрактом у Збройні Сил України, у яких перебував до самого кінця.

Старший матрос, старший водій батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 1 липня близько 10.50 на ділянці фронту під селом Водяне Волноваського району Донецької області. В санітарний автомобіль, який прямував на евакуацію пораненого, і водієм якого був загиблий, влучила протитанкова керована ракета найманців РФ. Сергій Майборода загинув відразу, важкі поранення отримала сержант морської піхоти військовий медик Ірина Шевченко, яка згодом померла.

Про цього гарного чоловіка та чудового воїна дуже мало було написано. Звістка про його загибель промайнула швидкою ластівкою та зникла серед купи інших, не таких вже й важливих звісток. Не у цьому полягає справедливість. Не це має бути приводом для гордості. Він також заслужив на нашу із вами пам’ять, як людина, яка за наше життя заплатила сповна. Треба було бути медиком – він був медиком, треба було бути пастором – він був ним, без жодних вагань виконуючи складну та важку роботу, щоб допомогти людям.

Наразі його родина вирішує питання з наданням йому звання Героя України (посмертно) та встановленням відповідного пам’ятника.

Поховали Сергія Григоровича 4 липня у Билбасівці. У нього залишилися сестра, брат, дружина та двоє дітей (син професійно займається футболом, на цей час є представником футбольного клубу "Зоря", який раніше базувався у Луганську, зараз – у Запоріжжі).

Полеглі Герої липня-2019 02

  1. Ірина Вікторівна Шевченко (позивний Скажена) народилася 01.11.1970 року у селі Дар’ївка Білозерського району Херсонської області. Мешкала у Херсоні.

До війни Іра працювала на Дніпровському ринку Херсона звичайним продавцем риби. Коли розпочалася окупація Крима, вважалося, що ворог піде далі у наступ саме через Херсон, а на той час жодних офіційних рішень щодо захисту території не було, всі владні структури розгублено мовчали, тому мешканці Херсонщини вирішили чинити опір самотужки. Так на кордоні із Кримом, на Чонгарі, з’явилася така собі база протистояння. Там і з’явилася з перших днів Ірина Вікторівна, з’явилася, щоб залишитися на війні на довгих 5 років.

Першими з українських військових на тій ділянці з’явилися солдати 79-ї окремої аеромобільної бригади, у яких не було жодної організації по забезпеченню, їх навіть ніхто не годував, просто привезли та залишили у степу. Спочатку мешканці сіл, а згодом й обласного центру узяли на себе вирішення цієї проблеми: люди скуповували на ринках продукти, у мисливських крамницях – зелений одяг та везли на Каланчак, самі знаходили бійців, щоб віддати їм усе, що могли. Згодом зайшла 30-та окрема механізована бригада, яка на той час вже побувала у боях та мала певний досвід.

Хаотична допомога військовим припинилася, коли люди, які вже перезнайомилися між собою під час перших поїздок, почали більш-менш організовуватись, їздити сформованими колонами. Організацією та плануванням займалася новостворена волонтерська група "Херсонська Чайка", у складі якої також працювала й Ірина.

Тепер секунду уваги. Як було написано на початку, вона працювала продавцем риби. Неважко здогадатися, що за цю роботу Іра отримувала копійки. І щотижня усе зароблене вона витрачала на скуповування борошна та яєць, а потім усю ніч пекла пироги, які потім відвозилися на фронт, коли біля Донецька та Іловайська вже точилися важкі бої. Але їй цього було замало, вона сама казала, що хоче бути більш корисною, вела розмови про армію. Тож, 2014 року Вікторівна пішла навчатися справі медичної допомоги до медичного загону швидкого реагування "Влад", потім поїхала до Києва, де пройшла ще два курси надання медичної допомоги, після чого була доправлена до полігону Широкий Лан, щоб навчати бійців тактичної медицини.

11.05.2015 вона підписала контракт з 36-ю десантно-штурмовою (на той час) бригадою, потрапивши до 1-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону на посаду санінструктора. І цей батальйон став її домівкою та сім’єю, а всі його бійці – її дітьми та онуками. Батальйон міняв назви: з 1-го він став 2-м, а потім, коли бригаду було перейменовано - то просто окремим батальйоном морської піхоти, і увесь час Скажена залишалася у його складі. Дітей у неї не було, тому дітьми стали всі хлопці з рідного бату. Вона була їм і мамою, і подругою, виконувала будь-яку роботу, щоб тільки бути корисною: готувала, прала, телефонувала батькам та дружинам. Багато бійців були сиротами, їх Іра брала під своє крило та опікувалася ними, мов своїми рідними дітьми.

2015 року батальйон зайшов до Широкиного, і усі ротації до 2019 року він був у тому селі. Іру глибоко поважали геть усі. Командири, солдати, волонтери. Усі без винятку любили її, тому, коли вона загинула, то можна сміливо сказати, що батальйон осиротів. Він втратив свій талісман, свій стрижень, свій фундамент, яким була Ірина. І зараз часто лунає питання: "Хто поверне Вікторівну, хто?". На жаль, звідти, куди вона пішла, не повертаються, на превеликий жаль.

Скаженою її прозвали через повну відсутність страху, якщо десь була потрібна допомога – Іра неслась туди, не думаючи ні про що, у неї був лише внутрішній страх запізнитися, не встигнути. Увесь час вона роздавала одяг своїм хлопцям, доходило до такого, що воїни, повертаючись з бойових, тихесенько обходили будинок, де мешкала Іра, щоб не потрапити на чергову порцію її самовідданої любові, через яку вона все віддавала іншим, нічого не залишаючи собі. "Йди швидко сюди, нагодую, виперу речі", - девіз Скаженої, яка була втіленням любові та материнського тепла.

Сержант, санітарний інструктор медичного пункту батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинула вона 1 липня близько 10.50 на ділянці фронту під селом Водяне Волноваського району Донецької області. В санітарний автомобіль, який прямував на евакуацію пораненого, влучила протитанкова керована ракета найманців РФ. Водій автомобіля Сергій Майборода загинув одразу, Ірина Вікторівна дістала важкі поранення та опіки, була евакуйована до лікарні Маріуполя, де померла о 14.10 того самого дня.

Похована 3 липня у Херсоні. У неї залишилася сестра.

Полеглі Герої липня-2019 03

  1. Едуард Віталійович Лобода (позивний Фугас) народився 02.01.1994 року у селі Підопригори Лебединського району Сумської області.

2012 року закінчив 11 класів Павленківського НВК, після чого вступив до Сумського державного педагогічного університету на історичний факультет, де провчився 2 курси. З 2014 по 2016 роки навчався у Лебединському вищому професійному училищі лісового господарства, у якому отримав фахи "автослюсар-водій категорії "С", кранівник".

Едуард дуже захоплювався військовою тематикою, розкопками, зброєю, саперною справою, макетуванням військової техніки, малюванням, грою на гітарі. Часто проводив розкопки з металошукачем, знаходив патрони та каски, які здавав потім до Лебединського краєзнавчого музею. Працював на приватному підприємстві "Надь" водієм-кранівником та підприємстві "Суми Софтранс" водієм. Періодично перебував у зоні АТО за власний рахунок, а коли працював та отримував заробіток, увесь час передавав гроші або потрібні речі побратимам на передову.

До Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" Фугас приєднався 2016 року. Після навчань у Новогродівці Донецької області, він спочатку потрапив до мінометного підрозділу, але Едуард рвався на передову, тому, за власним бажанням у серпні 2016 року його було переведено до 2-ї окремої тактичної групи імені капітана Воловика, де він прослужив до травня 2017 року. Брав участь у бойових зіткненнях в районах Мар’їнки та Авдіївки. З травня 2017 по жовтень 2018 років Едуард Віталійович служив у тактичній групі "Сапсан", з якою воював біля Мар’їнки, Пісків та на шахті Бутівка.

Неймовірно багато випадків з його життя справжнього воїна вже написано у соцмережах та ЗМІ. І те, як він під час обстрілу наших позицій з 152-мм артилерії сам залишився на спостережному посту, у той час, як снаряди розносили вщент будинки поруч, залишився, не маючи змоги дізнатися, що з побратимами, які залягли неподалік та теж не могли підійти до нього, щоб дізнатися, чи живий він. І те, як він із товаришем пішов зимою ставити розтяжки у білому маскувальному одязі на ділянки, де могла пройти ворожа ДРГ, і удвох вони провалилися під кригу, вилізли мокрі на холодне зимове повітря, але продовжували виконувати завдання та не повернулися до своїх, поки не виконали. І те, як він обожнював зброю, особливо автоматичний станковий гранатомет, як він міг стріляти з будь-чого, як він робив хитрі розтяжки, адже захоплення мінно-саперною справою нікуди не поділося. І те, якою він був людиною: відчайдушно сміливою, надзвичайно хороброю та у той самий час доброю та життєрадісною. І те, що коли він вже сам був на порозі смерті після підриву, знаходив у собі сили питати, чи все добре з хлопцями, які були з ним, чи всі живі та неушкоджені.

Фугас, незважаючи на свій молодий вік, мав великий бойовий та життєвий досвід через те, у яких умовах проходила його молодість. Він був справжньою легендою серед побратимів, людиною, яка завжди йшла попереду під час виходу на бойові та позаду під час повернення. Він був тим, з ким було безпечно, і це не просто слова.

26.10.2018 року Едуард прибув до свого нового підрозділу, підписавши контракт із Збройними Силами України.

Старший солдат, оператор-радіотелефоніст 2-го розвідувального взводу розвідувальної роти 24-ї окремої механізованої бригади.

3 липня о 12.20 в районі міста Мар’їнка Донецької області він підірвався на міні, прикривши собою групу та прийнявши увесь основний удар на себе. Поранення були настільки важкими, що шансів не залишилось. Едуард Віталійович зміг протриматися лише до наступної доби, 4 липня, коли його серце зупинилося у лікарні міста Курахове.

Похований 6 липня у рідному селі на центральному кладовищі, біля двох загиблих раніше воїнів АТО. У нього залишились батьки та двоє братів.

Полеглі Герої липня-2019 04

  1. Олег Анатолійович Жуков народився 04.05.1977 року у місті Краматорськ Донецької області.

2003 року закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, за спеціальністю "обробка металів тиском", де отримав фах "інженер-технолог". Працював на Старокраматорському машинобудівному заводі слюсарем, інженером-конструктором, маркетологом, начальником виробничо-диспетчерського відділку та старшим мастером виробничої дільниці станочних робіт.

Призваний за контрактом Краматорським МВК 26.12.2018 року.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 4 липня в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 8 липня у Краматорську. У нього залишилися мати та брат.

Полеглі Герої липня-2019 05

  1. Владислав Олександрович Локтіонов народився 07.10.1976 року у місті Дніпро.

Це важка та трагічна історія. Наповнений болем, стражданнями та несправедливістю життєвий шлях людини, яка віддала своїй країні все, що мала, навіть найцінніше – своє життя. До війни Владислав Олександрович жив звичайним життям, мав роботу та сім’ю, дружина народила йому сина, мати мешкала на околицях міста, у приватному секторі, у небагатій простій хатинці. Але, коли розпочалася війна, спіраль долі жбурнула його на самісіньке дно, з якого він знайшов у собі сили виплисти самотужки та розпочати все спочатку, до того самого липневого дня, коли позиції підрозділу обстріляли з мінометів.

Після школи Владислав вступив до професійно-технічного училища №20, у якому отримав фахи "слюсар-сантехнік" та "газоелектрозварювальник". Працював бригадиром-сантехніком у різних будівельних фірмах. Дуже полюбляв домашніх тварин (навіть на передовій одразу завів собі собаку "Кнопу" та кішку з кошеням), риболовлю, мріяв побудувати власний будиночок для своєї матусі та для сина.

У липні 2015 року його було мобілізовано, як добровольця до 92-ї окремої механізованої бригади, служив поблизу міста Щастя Луганської області солдатом, гранатометником протитанкового взводу 1-го батальйону, згодом перейшов до розвідки. 13.05.2016 року він здійснив рейд на протилежний берег річки Сіверський Донець в районі села Лобачеве Новоайдарського району Луганської області. Той берег знаходився під контролем найманців РФ, і там Владислава Олександровича було узято у полон.

Один рік та дев’ять місяців він був у руках ворога, і за цей час від нього пішла дружина, його військова частина оголосила його дезертиром, припинивши усі виплати та доправивши матеріали справи до військової прокуратури Луганського гарнізону, і та порушила кримінальне провадження про можливість самовільного залишення військової частини. На ньому лежало тавро зрадника, на людині, яка просто робила свою роботу під час війни.

Можна лише здогадуватися, крізь що він пройшов за час перебування у полоні, які звірячі тортури переніс, наскільки зламалася його психіка від підвалів "руського міру", але після полону, вже перебуваючи на території України, він дуже довго хворів та змушений був вставляти нові зуби замість вибитих у тому пеклі. Але зуби відновити можна, а вщент спалену душу – ніяк.

Повернувся він на контрольовану Україною територію 27.12.2017 року під час обміну військовополоненими. І розпочалося нове коло пекла у вигляді тривалого судового процесу з його колишньою військовою частиною. На відео про цю справу вигляд Владислава Олександровича справляє гнітюче враження: у нього очі людини, яку тривалий час вбивали чужі, а тепер добивають свої. Дніпропетровський окружний адміністративний суд виніс рішення на користь Владислава, зобов’язавши бригаду виплатити усі борги та закрити справу через відсутність складу злочину.

Він казав, що йому головне – це довести, що ніякий він не дезертир та не зраджував Україну. Те, через що він пройшов, перебуваючи у полоні, наклало свій відбиток на його душу, але він все-таки не зламався повністю, і, вигравши справу у суді, пішов знову служити до Збройних Сил України, підписавши контракт. З 29.05.2019 року перебував у батальйоні "Айдар".

Солдат, старший навідник 2-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 7 липня близько 20.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області внаслідок смертельних осколкових поранень, які дістав під час обстрілу 120-мм мінами нашого взводного опорного пункту з боку окупованої Горлівки.

Похований 10 липня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишилися хвора мати та син, якому у серпні виповниться 8 років.

Подивіться ще раз на світлину цієї людини. Її ім’я – Владислав Олександрович Локтіонов, і він захищав усіх нас. До самісінького кінця.

Полеглі Герої липня-2019 06

  1. Антон Олександрович Фака народився 08.09.1997 року у селищі міського типу Березанка Миколаївської області.

Хлопець закінчив 11 класів Березанської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Надбузького професійного аграрного ліцею, у якому отримав фах "слюсар з ремонту автомобілів, водій автотранспортних засобів категорії С".

Він виріс у звичайній родині, яка мешкала у маленькій хатинці, завжди був відповідальним та доброзичливим, ніколи не боявся ніякої праці, сумлінно виконуючи свої обов’язки по господарству. Дуже захоплювався футболом, відчайдушно вболіваючи за ФК "Чорноморець", сам постійно грав за команду рідного села, а згодом, вже перебуваючи в армії – за бригадну футбольну команду в "Лізі АТО".

У серпні 2016 року він підписав із ЗСУ контракт, наслідуючи приклад свого старшого брата, який свого часу ніс службу у морській піхоті в Криму та вийшов на материкову частину України у 2014 році, не зрадивши присягу.

Молодший сержант, військовослужбовець взводу безпілотних літальних апаратів 406-ї окремої артилерійської бригади Військово-Морських Сил України.

Загинув 10 липня близько 15.00 в районі населеного пункту Гранітне Волноваського району Донецької області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час обстрілу з протитанкового ракетного комплексу військового автомобіля КрАЗ, у кузові якого він перебував.

Похований 13 липня у Березанці. У нього залишилися батьки та брат.

Полеглі Герої липня-2019 07

  1. Олександр Леонідович Колодяжний (позивний Кол) народився 01.01.1974 року у місті Жовті Води Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.

Закінчив 8-річну школу у Новомосковському районі, строкову службу проходив у селі Веселий Кут Одеської області, у 1-й самохідній артилерійській батареї 91-го артилерійського полка. Працював у компанії "IDS" охоронцем та торговим представником. Дуже захоплювався спортом, палко мріяв про незалежну Україну.

Під час російсько-української війни 02.08.2014 року був мобілізований, як доброволець, обравши місцем служби 74-й окремий розвідувальний батальйон. Після навчання у вересні того ж року був доправлений до Мар’їнки. Пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту (два тижні у жовтні та три тижні у листопаді), був серед тих відчайдухів, які підняли прапор України на даху старого терміналу.

У лютому 2016 року брав участь у пекельних боях за промзону Авдіївки, дістав там два поранення: спочатку в районі села Кам’янка Ясинуватського району Олександр Леонідович зазнав поранення кінцівок, коли його група зачепила розтяжку, а згодом дістав ще одне поранення ноги, потрапивши під кулеметний обстріл в районі Авдіївського лісу. У сукупності за роки служби Кола було поранено чотири рази, але він після лікування повертався до своїх. Брав участь у багатьох операціях підрозділу біля Славного, Широкиного, Пісків, Авдіївки.

Кавалер ордену "За мужність", ордену "Народний Герой України", нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".

Старший сержант, заступник командира розвідувального взводу 74-го окремого розвідувального батальйону.

27 червня у Донецькій області під час виконання бойового завдання Олександр Леонідович підірвався на міні, діставши надважкі поранення. Його було евакуйовано до Головного військового шпиталю Києва, де 11 липня о 7.36 він помер, так і не опритомнівши.

Похований 13 липня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишилися мати та син.

Полеглі Герої липня-2019 08

  1. Володимир Богданович Салітра народився 24.07.1989 року у селі Волиця Жовківського району Львівської області.

Призваний за контрактом Жовківським РВК та 28.11.2016 року прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, заступник командира бойової машини - навідник-оператор 2-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 11 липня о 23.30 в районі населеного пункту Тарамчук Мар’їнського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 15 липня у рідному селі. У нього залишилися сестра та брат.

Полеглі Герої липня-2019 09

  1. Дмитро Олександрович Лісовол народився 24.10.1987 року у селищі міського типу Рокитне Київської області.

2002 року він закінчив 9 класів Рокитнянської школи №3, після чого вступив до місцевого ПТУ №1, у якому отримав фахи "столяр будівельний, тесляр верстатних деревообробних верстатів". Після закінчення навчання, у 2006 році його було призвано до лав строкової.

Дмитро Олександрович до контрактної служби в армії встиг попрацювати у багатьох місцях та на багатьох посадах: старшим охоронцем у ТОВ "Фора", вантажником та згодом – слюсарем з ремонту технологічних установок на птахофабриці ТОВ "Агросоюз РП" (що знаходиться у селі Телешівка Рокитнянського району), слюсарем з механоскладальних робіт у цеху готової продукції ПП "ТіСО СЕРВІС", потім працював по різних будівництвах.

Перелік його місць праці наведений недарма. Дмитро мав золоті руки та величезну волю до роботи, підкріплену бажанням зробити для своєї сім’ї все, що можна, і навіть більше. Він мріяв, щоб його діти мали все, чого він сам у дитинстві не мав. Мріяв про те, щоб вони ні в чому не мали потреби. Мріяв про своє, власне житло, щоб не доводилося більше мешкати у родичів, знімати чужі квартири, припинити бути від когось залежним. Так, саме незалежності й прагнув Дмитро Олександрович, чудово розуміючи, що задарма у цьому світі нічого не буває, та для досягнення якоїсь мети потрібно довго та невтомно докладати зусиль.

У новорічну ніч 2011 року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, у липні вони зіграли весілля, а у вересні народився його син, появі якого Дмитро неймовірно радів. А коли у березні 2014-го народилася донька, він взагалі був на сьомому небі від щастя, лагідно називаючи синочка Курдупликом, а донечку – Бубочкою.

15.03.2017 року він підписав із ЗСУ контракт на три роки. Навчання проходив у 169-му навчальному центрі "Десна", відбув дві повні ротації у зону АТО (вперше потрапив на передову 15.06.2017 року), а третя виявилася фатальною.

Дмитро був дуже життєрадісною людиною, його щирий сміх змушував оточуючих мимоволі почати посміхатися самим. Він був чудовим чоловіком та батьком, його часто ставили у приклад, як людину, на яку варто рівнятись, друзі у цивільному житті жартівливо кликали його "Морда", серед побратимів у ЗСУ він був відомий, як "Діма-Гром".

Старший солдат, командир протитанкового відділення протитанкового взводу 92-ї окремої механізованої бригади.

15 липня о 15.15, в районі міста Авдіївка Донецької області він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ. Його негайно евакуювали до військового шпиталю в Авдіївці, де його серце зупинилося вперше. 20 хвилин тривала клінічна смерть, завдяки реанімаційним заходам серце вдалося запустити, але ненадовго, адже дуже великою була крововтрата (куля зачепила артерію), і о 17.40 Дмитра Олександровича не стало.

Похований 18 липня у Рокитному. У нього залишилися батьки, дві сестри та двоє дітей.

Попри те, що зі своєю дружиною Дмитро офіційно розлучився у червні минулого року, між ними збереглися дружні стосунки, і загибель чоловіка стала сильним ударом та горем для колишньої дружини, яка буде завжди пам’ятати батька своїх дітей та зробить усе для того, щоб її діти мали повну уяву, якою людиною та яким Героєм був їхній тато.

Важливо, щоб цього не забували й інші.

Полеглі Герої липня-2019 10

  1. Богдан Дмитрович Бігус (позивні Каспер, Баррет) народився 12.06.1991 року у Хмельницькому.

Він закінчив 8 класів Хмельницького НВК №4, згодом брав активну участь у Революції Гідності у складі 27-ї Вінницької Сотні, відбувши всі події на Майдані від початку та до кінця, а коли до України завітала війна, довго не роздумував та відправився добровольцем на захист Батьківщини, записавшись до Національної Гвардії України.

14.03.2014 Богдан вирушив на полігон у Петрівцях, де навчався військовій справі під керівництвом генерала Кульчицького, а менше, ніж за місяць, 06.04 вже склав присягу та у складі 2-го взводу 1-го окремого резервного батальйону був відправлений спочатку у район Краматорська, а з 02.05.2014 року - до Слов’янська, утримував там позицію "Рибхоз" (1-й блокпост).

Богдан Дмитрович знайшов себе у військовій справі, присвятивши їй увесь свій час, поставивши у пріоритет своїх головних завдань захист рідної країни. Разом із тим, він був люблячим та турботливим батьком та чудовим чоловіком, мав двох дітей, друга дитина народилася у Богдана у листопаді 2017 року, коли той виконував бойові завдання у зоні війни. Також він захоплювався футболом та риболовлею.

Друга його ротація під Слов’янськом тривала з 10.06.2014 і до самого переходу міста під контроль України. Богдан разом із побратимами перебував між Красним Лиманом та Ямполем. Він служив у званні солдата та мав посаду снайпера, майже не розлучаючись зі своєю гвинтівкою. Це був доброволець, який став професіоналом, і який бажав постійно вдосконалюватись, та 2016 року перейшов на службу до 8-го полка спецпризначення.

Старший солдат, снайпер 8-го окремого полку спеціального призначення.

Загинув 18 липня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил від численних осколкових поранень, що їх дістав під час виконання бойового завдання.

Похований 21 липня у Хмельницькому. У нього залишилися батьки, бабуся, дружина та двоє дітей.

Полеглі Герої липня-2019 11

  1. Олександр Володимирович Бардалим (позивний Бармалей) народився 13.02.1986 року у місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області.

Хлопець закінчив 9 класів Корсунь- Шевченківської школи №2, після чого отримав фах водія у місцевому ПТУ. Строкову службу проходив у 169-му навчальному центрі "Десна". Працював в охоронній фірмі "Алєкс" та у Харкові, вступив на заочну форму навчання до Уманського національного університету садівництва.

У нього було багато захоплень, Олександр Володимирович любив досліджувати природу, усіляких комах та жучків, мав неабиякий інтерес до того, як усе влаштовано у навколишньому середовищі, чому усе розвивається саме за таких умов, а не інших. Також у нього був неабиякий талант до техніки, він самотужки розбирав мотоцикл до останнього гвинтика, а потім збирав його з нуля. Він займався різним конструюванням, довгі години проводив за паянням, дуже любив фотографувати.

Добрий, щедрий, товариський, відповідальний, Бармалєй дуже любив та поважав свою родину, шанобливо ставився до близьких, не дозволяючи собі жодних грубощів, він був нетерпимим до несправедливості, принциповим та впертим у багатьох життєвих питаннях, розумієте? Впертим там, де багато інших були аморфними, і його впертість дуже допомагала йому відстоювати свою точку зору, проявляючи при цьому справжні лідерські якості. Він завжди дотримував свого слова, якщо комусь щось обіцяв – докладав надзусиль, аби цю обіцянку виконати.

24.04.2015 року його було призвано за мобілізацією, службу проходив у 24-й ОМБр, воював на Луганському напрямку, в районі міста Щастя. Згодом підписав контракт, який неодноразово продовжував, останній раз – 16.08.2018 року.

Старшина, командир 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону (який раніше мав назву 3-го ОМПБ "Воля")24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 липня о 17.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час спроби евакуації смертельно пораненого солдата Романа Джерелейка, який займався обладнанням інженерних позицій підрозділу.

Похований 21 липня у Корсуні-Шевченківському. У нього залишилися мати, сестра, дружина, син та племінник, який за прикладом дядька також пішов служити до ЗСУ.

Полеглі Герої липня-2019 12

  1. Роман Васильович Джерелейко народився 04.11.1988 року у місті Волочиськ Хмельницької області.

Призваний за контрактом 05.04.2019 року.

Солдат, гранатометник 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 липня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час обладнання інженерних позицій підрозділу. Помер у лікарні міста Курахове. Разом із ним загинув старшина Олександр Бардалим, якого поцілив снайпер, коли той намагався евакуювати Романа Васильовича.

Похований 22 липня у Волочиську. У нього залишилися батьки, брат та син.

Полеглі Герої липня-2019 13

  1. Семен (Шаміль) Михайлович Румигін народився 01.12.1997 року у Дніпрі.

Мати хлопця – українка, батько – татарин, тому Шаміль часто відвідував мечеть у Дніпрі, допомагав будувати мечеть у Кам’янському, цікавився історією рідного краю, написав наукову роботу про мечеть Дніпра "З історії мусульман Наддніпрянщини".

Солдат, стрілець-снайпер розвідувальної роти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 21 липня вранці в районі міста Щастя Луганської області від смертельних поранень, які дістав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої, коли намагався винести пораненого побратима, Нікіту Скітченка, який підірвався перед тим.

Похований 24 липня на Краснопільському кладовищі Дніпра поруч із могилами Аміни Окуєвої та Іси Мунаєва. У нього залишилися батьки.

Полеглі Герої липня-2019 14

  1. Нікіта Олександрович Скітченко (позивний Скіф) народився 08.05.2000 року у селі Великоцьк Міловського району Луганської області.

Хлопець закінчив 9 класів Великоцької загальноосвітньої школи, а як тільки йому виповнилося 18 років – підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, військовослужбовець 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 21 липня вранці в районі міста Щастя Луганської області від смертельних поранень, щоїх він дістав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої. Під час спроби евакуювати Нікіту підірвався та загинув разом із ним Семен (Шаміль) Румигін.

Похований 24 липня у Великоцьку. У нього залишилася мати, тітка та дідусь з бабусею.

ПІСЛЯМОВА

Матрос мав сліпуче-білі зуби, зовсім нехарактерні для людини з сільської глибинки, яка відвідує стоматолога тільки в реально критичних ситуаціях. Він неймовірно пишався ними, пояснюючи цю особливість спадковим даром по материнській лінії. І коли ми вперше прибули до підрозділу, командир, подивившись на ці зуби, зробив велику помилку, виставивши його, як обличчя роти перед усіма журналістами, які приїжджали на передову. Помилка виявилася відразу, оскільки через грубу прямолінійність Матроса, його зустрічні різкі, але правдиві випади ніяких репортажів не виходило, а одна журналісточка навіть втекла в сльозах. Комроти прибрав власника білих зубів подалі від камер, наказавши тому не висовувати носа з бліндажа, якщо ще буде з’являтися преса. Ми часто зі сміхом згадували той випадок, і сьогодні згадали теж.

"Розумієш, брате, у мене всередині запобіжник на брехню. Міцно впаяний в саму глибину душі, і я нічого не можу з цим вдіяти, кажу те, що думаю і про те, що бачу. А що я бачу? Так то, як дуже часто інформація з нуля проходить багато стадій обробки і перекручування, поки не постане перед рядовим читачем зовсім не в тому сенсі, в якому вона подавалася спочатку. І мене це бісить. А ще вибішує те, як героїзують тих, хто цього звання не гідний, і залишають без жодної уваги тих, хто виконує найбруднішу та важку роботу, звільняючи шлях для тих, хто потім цим шляхом піде на повний зріст, назустріч черговому званню або нагороді. Так не повинно бути, але так було, є і завжди буде. На жаль. Єдине, що я можу зробити - це висловити прямо в очі свою точку зору, за яку мене і прибрали подалі від об'єктивів. У селі теж було так, я говорив багато неприємних для інших речей, але ніхто не прислухався, а тільки радили змінити лінію поведінки".

Я захоплювався цією його рисою характеру, особливо в світлі того, що сам являв собою представника світу брехні, говорив неправду доволі часто, щоб принести користь собі. Так роблять всі, втішав я себе, але цю заспокійливу думку вщент розбило знайомство з Матросом. І зараз, дивлячись, як поблискують в передранковій темряві його білі зуби, слухаючи його одкровення, я ставив собі питання: а чому може він, а не можу я? Чому ця людина має запобіжник, а я - ні? Я питав сам себе, але не знаходив відповіді, мабуть здатність брехати була такою ж старою, як сам час, мабуть, той самий запобіжник, про який казав Матрос, був ще одним його рідкісним даром, як і його білі зуби.

"Коли я повернусь додому? Я не знаю. Чи то, коли скінчиться війна, чи то коли закінчиться контракт. Те, що у мене "зриває дах" під час бою, зовсім не означає, що мені байдуже, загину я чи ні. Я звичайнісінька людина, і я хочу жити. Створити власну сім'ю, сина дуже хочу, навчити його риболовлі, як мене навчив свого часу мій батько. Знаєш, які у нас місця, які ставки? О, брате, красивіше місць ти в житті не бачив, присягаюся. Влітку, перед сходом сонця, коли навколо у вухах солодкими трелями дзвенить тиша, а над чистою рівною поверхнею води кружляють завитки туману, це реально приголомшливе видовище. Уявив? А тепер уяви, як ти це побачиш наяву, коли приїдеш до мене в гості, запрошую тебе, і ніякі відмови не приймаються. От і домовилися. Гаразд, давай трохи поспимо, скоро на бойове, гори у пеклі ця війна".

О 6.00 невеличкою групою ми висунулися в напрямку до заростей, о 6.25 зарості раптово спінилися яскравими виблисками вогню, а о 6.32 світ вибухнув прямо мені в обличчя. До цієї секунди я поливав чергами зеленку і цегельний завод, з напівзруйнованих вікон якого по нас лупили снайпери. Зеленка ожила, завод ожив, безперервний тріск черг розірвав ранок на тисячі осколків, наповнивши повітря гарячим металом. Коли ми спішно відходили назад, я зачепив розтяжку або наступив на міну, або ще на щось, і це "щось" розквітло білим жаром і спалахом нелюдського болю внизу, коли осколки перебили мені обидві ноги, і я впав на землю, випустивши автомат, і кричав, кричав, кричав. Больовий шок був настільки сильним, що у мене на мить зупинилося серце, а ноги мої кричали разом зі мною, не в силах терпіти цей біль. Матрос швидко підбіг до мене, під безперервною зливою куль швидко звалив мене на своє плече, як ніби я важив два грами, звалив і рвонув назад, до наших.

"Тримайся, брате, чуєш мене?! Тримайся, курва, зараз добіжимо, рани не страшні, незабаром будеш бігати знову, лікарі тебе підлатають, полагодять, відпочинеш у шпиталі. Головне, що не смертельно, все буде в повному порядку, я обіцяю тобі, чуєш мене? Говори зі мною або кричи, мені все одно. Ми ще порибалимо разом, а хочеш, я тебе з дівчинкою однією познайомлю, донька моєї сусідки, висока брюнеточка, і хлопця, здається, у неї немає. А хочеш, я виб'ю собі відпустку в частині та буду сидіти біля тебе в шпиталі, поки тебе не випишуть?"

Він біг по полю, несучи мене на плечі, а навколо тривала люта стрілянина, підключилися наші з позицій, посилаючи чергу за чергою в зеленку і по заводу. Матрос не звертав на бій ніякої уваги, не звертав уваги на кулі, що носилися навколо. Добігши до позицій, він дбайливо опустив мене на землю, і знесилено сів поруч, притулившись спиною до стіни бліндажа. Перший шок від болю послабшав, і я зміг більш-менш сконцентрувати погляд на навколишньому світі. Боліло страшенно, але я вже вірив, що все це - явище тимчасове і жити я буду. Прибігли медики та почали укладати мене на ноші, а я підняв погляд на побратима та спробував посміхнутися йому крізь біль. Той зловив мій погляд і слабо посміхнувся у відповідь, показавши свої бездоганно білі зуби, по яких раптом побіг струмочок крові, тоненькою ниточкою простягнувшись з куточка рота. Матрос повільно нахилився та впав уперед, обличчям донизу, у теплий літній пил.

Так чи інакше, але я якось одужав. Провівши в лікарні кілька місяців, я вийшов із неї своїми ногами, в яких оселилася вічна кульгавість. І я поїхав до глухого віддаленого села, на кладовищі якого поховали людину, яка, бувши смертельно пораненою, несла мене на своїх плечах, несла під обстрілом, знайшовши в собі сили донести, і тільки потім піти назавжди. Зі світлини на хресті на мене дивилося обличчя чоловіка, який у потрібний час опинився на своєму місці, який робив найважливішу справу, робив тихо, сумлінно та з повною віддачею. Я відвідав його улюблені ставки затишними літніми світанками, і завитки туману виявилися саме такими, як він описував - наче виткані із сяючої на сонці роси.

Я люблю цю людину. Мого друга та брата. Мого рятівника, смерть якого пройшла скупим повідомленням у офіційних зведеннях, але залишила в моїй душі глибоку рану, що ніколи не загоїться. Чекай на мене там, і одного дня ми обов’язково побачимося.

На жаль, нічого вічного не існує, і ми всі колись поставимо крапку на останній сторінці життя. Але далеко не кожному дано дізнатися, яким справжнім воно може бути.

 Ян Осока, "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні - тут

Про загиблих у червні 2019 читайте тут

Источник: https://censor.net.ua/r3140617
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх