EN|RU|UK
 Политика Украины
  11684  14

 Герой України, десантник Олександр Порхун: "Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців"


Автор: Віолетта Кіртока

Майор Олександр Порхун вирішив балотуватися у Верховну Раду як самовисуванець по рідному округу на Оболоні в Києві. Попри те, що звання Героя України він отримав у 2015 році, про його заслуги перед батьківщиною він розказував мало. Багато що лише зараз озвучено вперше.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 01

Фото Романа Ніколаєва

Ми зустрілися з Олександром біля будинку, де він виріс. Він щойно закінчив зустріч з мешканцями району і був під враженням від запитань, які почув, і настроїв, з якими стикнувся. Але мене здивувало, що Олександр прийшов з неї не у формі, а у звичайному цивільному одязі, а до його білої сорочки не була пришпилена "Золота Зірка" Героя України. Я відразу його про це і спитала, мовляв, чому не носиш заслужену в боях найвищу державну нагороду. "Коли я звільнився з армії, дав собі обіцянку форму носити тільки після того, як ми здобудемо перемогу, - розповідає Олександр. - За всіма законами, я маю право носити форму навіть у повсякденному житті, але, на мою думку, однострій можуть вдягати тільки ті, хто продовжує захищати нашу державу. Зараз я не виконую військових завдань, отже - зась. На парад, День захисника, День Збройних Сил України можу вбратися у форму з нагородами, а постійно ходити, хвастаючи орденами, - це спекуляція. Якщо ти щось зробив для держави – не потрібно цим хизуватися. Працюй для неї так само віддано і надалі".

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 02

В 2016 році Олександр брав участь у параді до Дня Незалежності

"ЗА ТРИ РОКИ, ПРОВЕДЕНІ В ЗОНІ АТО, У МЕНЕ БУЛО ШІСТЬ КОНТУЗІЙ"

- Ти з армії пішов за станом здоров’я…

- За інвалідністю. За три роки, проведені в зоні АТО, у мене було шість контузій. У 2015 році під Донецьким аеропортом дістав найтяжчу. Це були події, коли ми штурмували Спартак, намагалися вивести особовий склад із терміналу, брали шахту Дутівку – саме так вона позначена на картах, але її тепер всі знають під назвою Бутівка. Ми виконували завдання разом з Ігорем Герасименком, комбатом 1-го батальйону 95-ї бригади, підривали путилівський міст. Ігор штурмував Спартак, а я паралельно ішов з Пісків на пожежне депо. Був глобальний задум взяти відразу багато точок, вибити бойовиків, щоб повністю відрізати їм шляхи і розміститися біля Донецька. Але в той момент якраз відбулося засідання нормандського формату, і ворог цим скористався. Путін тероризував Порошенка: "Я тобі покажу, здавайся". І всі війська так званих ЛНР та ДНР пішли на Дебальцеве. Нас перекинули туди – забезпечувати відхід військ та затримати ворога. Це найскладніша форма бою – відхід на раніше сплановані позиції. Після того наші збройні сили закріпилися і стримують агресію вже на Світлодарській дузі.

- "Зірку" Героя ти коли отримав?

- Для мене це була перша зустріч на рівні керманича держави. Я саме був на підведенні підсумків у Міністерстві оборони в Києві. З однієї зали ми всі перемістилися в іншу. Там до мене підійшов представник Адміністрації Президента: "Сідайте тут, вас будуть нагороджувати". Коли я отримав "Зірку" Героя від президента країни Петра Порошенка, відчував гордість за весь підрозділ. Ми разом досягли таких висот, беручи участь у тяжких боях. Звичайно, мені було приємно і радісно, що нас оцінили.

- Коли ти був призначений командиром батальйону?

- Тимчасовим виконувачем обов’язків - 4 червня 2014 року, а офіційно очолив підрозділ 2 серпня 2014 року. Наш комбат перевівся, мені довелося як командиру роти відразу очолити батальйон. Це сталося під час бою під Слов’янськом. Уже батальйон я повів на Червоний Лиман, Артемівськ, Миколаївку, Селезнівку, Семенівку. Таким чином ми зайшли з тилу Слов’янська. Спробували спочатку увійти в місто в лоб, нахрапом, але нас там чекали. Тоді загинув комбат 1-го батальйону Тарас Синюк. Командування ухвалило рішення організувати кілька операцій з визволення населених пунктів в обхід міста. Місяць ми на це витратили. І 5 липня зайшли в Слов’янськ, а відтак і в Краматорськ.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 03

- Як ти зазнав найважчої контузії?

- Ми були на Зеніті, коли на нас пішов наступ. Начальник генерального штабу Віктор Миколайович Муженко після десяти годин бою запросив артилерію на себе, завдяки чому, власне, ми і відбили атаку. А я з командувачем десантно-штурмових військ Михайлом Забродським, командиром 25-ї бригади Юрієм Содолем та Євгеном Гончаром, командиром роти снайперів 95-ї бригади, взяли гранатомети і побігли полювати на танки противника. А танки цілили по нас. Вибуховою хвилею від танкового снаряду, який пролетів дуже близько, мене і контузило, я відразу знепритомнів. Михайло Віталійович подумав, що я 200-й, і затягнув моє тіло в бункер із словами: "Другого комбата втратив…" Але через п’ять годин медики мене відкачали. Я встав – ходімо воювати! І повернувся до свого батальйону. На знеболювальних зібрав ротних, поставив завдання на ранок, поїхав на уточнення завдання і… знепритомнів. Мене знов відкачали, але я все одно залишився із своїм батальйоном, проте на ранок, коли треба було виходити, я реально не зміг цього зробити. Став зеленим, мене почало трусити, і мій заступник Петро Маснюк поїхав без мене, а мене на КамАЗі евакуювали в лікарню.

Це була остання контузія. До того у мене були контузії ще у 2014 році, але я ніколи не залишав поле бою. Ну потекла кров з очей та вух. Обтерся, магнезію лікарі покололи, і поїхали далі. Було не до того. Три контузії я зазнав під час відомого рейду. А там куди евакуюєшся? Ти ж у тилу противника. Крім того, перед нами поставили завдання - вивести з оточення хлопців, які тримали кордон. Їх просто розстрілювали з різних видів артилерії з території Російської Федерації. Ми до них пробилися, кинули понтони через річку, і вони вийшли. Ми вивели з оточення більше ніж три тисячі військовослужбовців. Це 72-га, 79-та бригади, 24-й батальйон 51-ї бригади, прикордонники, спецпризначенці 3-го полку.

Ми намагалися взяти під свій контроль Ізварине. Спочатку я, потім Юра Коваленко. Але ті дані, які нам давали, в реальності не підтвердилися. Там були бронегрупи противника, які чекали на нас. Коли перші два рази я намагався взяти під свій контроль Ізварине, вздовж російсько-українського кордону нас супроводжували російські винищувачі. Багато вже було спостерігачів, коректувальників артилерії, яку вже пристріляли. І мені навіть не дали близько підійти до населеного пункту, вогнем артилерії почали відсікати, хотіли мене затягти в артилерійський мішок. Але я зорієнтувався, відступив, не дозволив іти в наступ. Розумів, якщо продовжу, всі люди, які зі мною йшли, просто там залишаться. Це не вартувало того. Під час виконання завдання для мене завжди на першому місці – життя військовослужбовців, а вже потім – завдання.

Після тієї важкої контузії на Зеніті за 27 днів мені відкрапали 150 крапельниць, і я повернувся керувати підрозділом.

4 червня 2015 року, коли прорвали оборону 28-ї бригади в Мар’їнці, я отримав завдання їх посилити і відбити населений пункт на ті позиції, що були до прориву. Двома підрозділами - я із своїм батальйоном і 1-й батальйон 25-ї бригади, яким тоді керував полковник Палас, він зараз командує 37-ю бригадою морської піхоти - ми поїхали зачищати населений пункт Мар’їнка. Все було зроблено. Після того ми виїжджали ненадовго, виконуючи завдання під Горлівкою, Авдіївкою. Тоді ще промзони не було. В 2016 році я з батальйоном мав туди заходити, але щось змінилося, ми залишилися на базі в Слов’янську, а потім у мене почалася випускна сесія в академії. І з січня 2017 року пів року я був на навчанні, під час якого, власне, у мене і почалося загострення. Було декілька моментів, коли від фізичного перевантаження і стресів я непритомнів, і зрозумів тоді, що, не дай Бог, таке станеться під час бою, я втрачу контроль над ситуацією, постраждає підрозділ. Тоді і вирішив, що потрібно переводитися. Я не хотів через власне зухвальство, що я весь такий героїчний комбат, наробити біди. І тому після закінчення навчання перевівся в головне управління розвідки і вперше пройшов ВЛК. З 2014 по 2017 рік я ж жодного разу не їздив на комісію. А тут вирішив перевірити здоров’я - і мені відразу почали оформлювати групу інвалідності...

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 04

Саша з дружиною, яку теж звати Саша

- Тебе дратувало, що ти не можеш контролювати свій стан, що такий молодий, а почуваєшся зле…

- Спочатку було страшно. Я почуваюся кімнатним вазоном, який постійно потрібно поливати. Поливом я називаю крапельниці. Мені зараз доводиться і до кінця свого життя потрібно буде двічі на рік проходити лікування. Звичайно, це все мене дратує. В 30 років мати інвалідність – це не дуже приємно. Більше того, скажу чесно: якби я мав здоров’я, то і далі проходив би військову службу.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 05

- Ти брав участь у рейді від самого його початку?

- Тому можу сказати, що він для нас розпочався не з Савур-Могили, як багато хто пише, а з визволення Лисичанська. Бої за це місто тривали тиждень чи півтора. Після того ми відійшли на нашу територію для відновлення сил. І клаптик за клаптиком землі рухалися вперед. Спочатку одну висоту взяли, потім іншу, зайшли на нафтові бази. Сам нафтопереробний завод брав інший підрозділ.

Коли ми трохи відійшли від міста, я думав, що згодом будемо повертатися, але отримав завдання викликати весь особовий склад батальйону. Прибули ще дві роти, я отримав забезпечення, боєприпаси і вперше почув наказ рухатися на Савур-Могилу. Маршрут був довгий, тому що за Дебальцевим уже була не наша територія. Ми проходили двома колонами. Першою ішов Ігор Герасименко, командир 1-го батальйону. Коли ми були між Шахтарськом і Торезом, в населеному пункті Гірне, Ігор проскочив, а мою колону перерізали, довелося прийняти бій. Однією колоною я залишився ближче до Савур-Могили, а інша була за переїздом. Наступного ранку я повернувся, взяв під контроль переїзд, бо бойовики там закріпилися. Ми вибили звідти ворога і пропустили основні сили бригади. На штурм Савур-Могили ми пішли трьома підрозділами, бо до нас доєднався ще й передовий загін 1-ї батальйонно-тактичної групи 30-ої бригади на чолі з Сергієм Собком.

Ми тоді здивували противника тим, що пішли у наступ класично, як пише статут, хоча до того бойові порядки створювали технічно. Всі три підрозділи були розгорнуті і пішли вперед, що дало нам вогневу перевагу. Буквально за 15 хвилин ми взяли під контроль Савур-Могилу. Слідом з нами зайшли підрозділи, які надалі її утримували. А ми пішли виконувати завдання з пробивання до основних сил. І зупинилися в Степанівці – це незвичний населений пункт, розташований у низинці і поділений річкою навпіл. Ми зайшли в нього з боку Савур-Могили. Коректувальники артилерії противника розміщувалися на висоті, і російська артилерія зі своєї території, а звідти до кордону лише 9 кілометрів, методично почала знищувати Степанівку будівля за будівлею. Їм було байдуже - мирне населення там є чи ні. У них було одне завдання - стерти з лиця землі цей населений пункт. Я отримав наказ взяти під контроль все село, але зайти туди технікою було неможливо. Довелося іти пішки, без неї, але з підтримкою бригадної артилерії. Ще мені додали два танки. Вони могли пройти в Степанівку. Штурмовою групою командував покійний капітан Марковський. Його рота поділилися на дві групи і почала штурм Степанівки. З другого боку річки зачистку виконували підрозділи Сергія Собка. Через десять годин бою ми взяли Степанівку повністю під свій контроль і могли зайняти зручні для себе позиції. Ми там зробили тимчасовий базовий табір. І його постійно довбала російська артилерія із своєї території. 2 серпня з днем ПДВ нас привітали, відправивши чотири повних пакети "Градів", які поклали в центр населеного пункту.

Ми намагалися всіма силами не допустити загибель місцевих. Ховали їх у підвалах, гасили хати, які спалахували, годували, надавали медичну допомогу. Ми фактично стали живим щитом для мирного населення. Розуміючи, що поки ми будемо там, село будуть крити, зробили свої позиції за населеним пунктом. І якомога хутчіш відійшли.

- У Степанівці 30-ка втратила багато техніки…

- Та не тільки вона, ми також. Їхали далі на маршрутках…

- А танки вдалося зберегти?

- Я навіть у бою за Степанівку віджав один танк у сепаратистів і передав нашим солдатам, він ще виконував наші завдання. Десантники стали танкістами.

- Відбив у бою чи віджав?

- Та віджав, - сміється Олександр. – Ми проводили зачистку і знайшли два ворожі танки. Один мої бійці знищили. Кричу покійному Володі Марковському: "Не стріляй, нам же потрібні танки, наші погоріли. Подивися поближче, чи є хто там". Володя послухав мене. Проявив військову хитрість, вони підійшли до екіпажу впритул і знищили усіх, а танк забрали. Він Маринівку витримав, а похід на Дмитрівку вже ні. Його знищили керованою ракетою. Дні три-чотири поїздив. В той час це багато.

Потім ми пішли займати Маринівку, Червону Зорю, але там все повністю прострілювалося. Дмитрівка була вже підконтрольна – всі кажуть сепаратистам, але на той момент ми вже воювали з кадровими військовими Російської Федерації, проти нас кинули десантників псковської дивізії. Ми вирішили іти вперед, знайти міст, який би витримав танки, і облаштувати на річці понтонну переправу. Вузький міст, по якому могли пройти танки, знайшовся лише в Міусінську. Довелося місто відбити і взяти під контроль. 30-та бригада залишилася на його захисті.

Ми знайшли місце, де можна було кинути понтони і виводити підрозділи, які були в оточенні. Вони намагалися зберегти вцілілу техніку. Вихід тривав до ранку під постійним потужним артилерійським вогнем Російської Федерації. Але я так обрав місце для понтону, що за три доби безперервних обстрілів туди прилетів лише один снаряд. Решта клалася по периметру, але не дотягувалася до самого понтону. Це дало змогу витягнути більше людей і техніки.

Після цього ми мали розділити Луганську і Донецьку області. Але зайшли тактично-батальйонні групи Російської Федерації, а у нас вже бракувало сил, тому довелося на цьому етапі закінчувати рейд і повертатися назад. Ігор Герасименко в одному інтерв’ю сказав дуже влучні слова: "Живі тоді заздрили мертвим". Таке там було пекло.

Ми всі тоді пережили сильний емоційний стрес, 23 чи 24 дні йшли по території ворога в оточенні, в неймовірному напружені. Нам перестали підвозити їжу та боєприпаси. Все, що ми здобували в бою, - і було нашим. Жодні війська до нас не доїжджали. На кожному БТРі у мене було по 30 осіб замість 12.

- А втрат ви зазнали?

- За рейд у мене двоє загинули: гранатометник Сергій Білоушенко з 2-ї роти та помічник гранатометника Василенко. Тяжко поранений був Атаманчук. Він загинув пізніше - під Донецьким аеропортом... Ще був важким заступник комроти Ваня Ренюк. Легких поранених було багато. Ми не могли їх вивезти по троє-четверо діб. Відправляли БТРи, щоб пробивалися до своїх.

"Я ІНІЦІЮВАВ, ЩОБ РАЗ НА МІСЯЦЬ У НАС БЕЗПЛАТНО ЗАЙМАЛИСЯ ЛІЦЕЇСТИ ВІЙСЬКОВОГО УЧИЛИЩА ІМЕНІ ІВАНА БОГУНА"

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 06


Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 07

На дитячих знімках майбутній Герой України із сестрою і батьком

- Звільнившись з армії, ти взявся за розвиток полігону в Броварах. Це бізнес-проєкт?

- Чомусь в інтернеті так називають нашу громадську організацію ті, хто хоче мене звинуватити в якихось незаконних діях. Після звільнення із лав Збройних Сил Україні в 2017 році за станом здоров’я я з друзями зареєстрував громадську організацію ветеранів та учасників АТО "Купол". Ми уклали договір з міністерством оборони про взяття в довготривалу оренду технічних майданчиків 201-го військового містечка, яке розташоване в місті Бровари під Києвом, підписали всі папери з "Київенерго". Щомісяця платимо оренду міністерству і Броварській раді. Це понад 50 тисяч гривень. Ми все почистили від сміття, якого там було тонни, зробили тири для різної зброї згідно зі всіма нормами, отримали всі необхідні ліцензії, закупили майже 200 одиниць озброєння. Почали працювати 21 червня 2017 року. Також реанімували центр олімпійської підготовки Київської області і почали активно з ним співпрацювати. Надаємо олімпійцям майданчики, які потрібні їм для тренувань та проведення українських змагань. Причому все це робимо на безоплатній основі. Інструкторами у нас працюють тільки ті, хто пройшов АТО, весь персонал – учасники бойових дій. Таким чином ми даємо їм підтримувати свої навички та передавати їх охочим. Бухгалтер у нас переселенка із Луганська.

Громадська організація у нас неприбуткова. Це не бізнес. Зароблені гроші ідуть на розвиток клубу, виплати заробітної плати, оренди, комунальних послуг, поповнення та ремонт озброєння.

Я був ініціатором, і мої партнери погодилися зі мною, щоб раз на місяць у нас безплатно займалися ліцеїсти військового училища імені Івана Богуна, я ж з 2002 по 2004 роки також там навчався. І поки є змога навчати дітей, показувати їм новітнє озброєння, ми маємо це робити. І це вже стало доброю традицією: найкращі ліцеїсти – з дисципліни, навчання, фізичного виховання - приїздять до нас на заняття з вогневої підготовки. Цього року навіть ми підготували команду зі стрільби з малокаліберних гвинтівок. Хлопці посіли третє місце в Україні.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 08

Також ми співпрацюємо з курсантами Податкової академії, патріотичним рухом "Джура", надавали базу для військових естафет. До нас на заняття приїздили навіть діти з Польщі. Звертаються із співробітництвом різні служби: ЦСО, Міноборони, МВС, УДО. Їм надаємо полігон для підготовки на безоплатній основі. Ми зацікавлені, щоб якомога більше людей були фахово підготовлені, мали змогу удосконалювати свою майстерність.

- Час від часу з’являються публікації, що ви цю територію привласнили, захопили, що прикриваєтесь твоїм званням Героя України…

- Я там співзасновник, як і двоє інших хлопців, з якими ми все і розпочали. Всі рішення ухвалюємо колегіально. Раніше на тій території було товариство з обмеженою відповідальністю. Ще в 1994 році воно взяло всі землі в оренду і платило за них. Але в 2006 році ця організація написала листа на ім’я міністра оборони і від 70 відсотків землі відмовилася, а на своїй базі зробили Центр олімпійської підготовки, що дозволило уникати податків. З того часу на ці майданчики ніхто не заходив. З 16 гектарів використовувалося лише 30 відсотків, причому за них нічого не платили. Але з 2006 по 2017 роки користувалися фактично всім.

Ми зайшли на вільні місця, від яких ТОВ відмовилося у 2006 році. Нічого ні у кого ми не захоплювали. Ми просто стали сусідами. Але їм це не сподобалося, почалися судові тяганини. Ми вже виграли три інстанції. Наш договір оренди є дійсним, ми підписали його на всіх законних підставах.

Так, у нас амбіційні плани. Ми хочемо розвинути спортивно-стрілецький комплекс, постійно щось облаштовуємо, робимо більш сучасним. Але тепер на нас почали нападати з різних сторін, пишуть в інтернеті нісенітниці, постійно називають мене "весільним підполковником". Хоча моє військове звання "майор". Сусіди мене підвищили. Закидають, що я через гроші спаплюжив звання Героя України. Не звертаю на це уваги, бо моя совість чиста.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 09

Створюючи громадську організацію, ми, військові, добре розуміли всю відповідальність. Тут зброя, боєприпаси, і якщо не буде контролю, станеться біда. Ми постійно звітуємо про використані патрони та снаряди. В наших інтересах працювати чесно і по-людськи.

З чого я живу? Отримую пенсію 15 тисяч гривень. Це непогано, погодьтеся, навіть для Києва. Коли звільнявся, отримав вихідну допомогу, гроші за поранення, продав майно в Житомирі. Дружина також працює. Нам вистачає.

- Хто для тебе особисто герої цієї війни?

- Для мене всі мої військовослужбовці, які загинули, - герої. Бо вони віддали життя за свою країну і для того, щоб їхні діти та батьки жили в нормальній країні. Покійний капітан Марковський, який під Донецьким аеропортом закрив собою екіпаж своєї машини... В нього влучив РПГ. Якби він не закрив собою хлопців, загинув би і він, і ще 11 осіб. А так він своїм життям зберіг 11 інших. Герой уже той, хто вирішив іти на війну і стояти на захисті країни від російського окупанта. Віталя Мазур, Ігор Холо, командир 3-ї роти, офіцери і сержанти, прапорщики і кадрові військові - всі вони особистим прикладом показували, що треба іти вперед і виконувати завдання.

У 2014 році ми всі разом стали на захист держави. Виконували різні завдання, але з однією метою: ми, незалежні, самостійні, відстоюємо інтереси країни, на яку напала Російська Федерація. Кожен, кому була небайдужа країна, допомагав, чим міг. Мене неймовірно вражає улюблена акторка Ада Миколаївна Роговцева, яка дотепер регулярно їздить на фронт морально підтримувати наших бійців. Ми маємо так само відважно боротися за свою країну і далі.

"ЗАРАЗ, ЯК Я БАЧУ, Є ВСІ ШАНСИ ОНОВИТИ ВЕРХОВНУ РАДУ І ЯКІСНО, І КІЛЬКІСНО"

- На що скаржаться тобі люди під час ваших передвиборчих зустрічей?

- Мене дивує, наскільки вони не розуміють структури влади. Ставлять запитання, які має вирішувати чинний міський депутат чи голова району. Основне запитання – неякісний, розбитий, відсутній асфальт. І я солідарний у цьому: ми всі платимо за прибудинкову територію, а її фактично ніхто не утримує. Асфальту немає, клумб немає, водоканал лагодить труби, після чого не завжди навіть закидає вириті ями. Ще одне гостре питання: нестача шкіл, особливо початкових. В класах по 42-43 дітей! Будинки будуються, а інфраструктура не розвивається.

Декого дивує те, що я переймаюся відновленням роботи асфальтного заводу на Куренівці. Його закрили в жовтні 2018 року, а тепер знову через суди хочуть запустити, хоча нічого не змінено, ніяких фільтрів не встановлено, там стоїть установка 1983 року. Мені в очі кажуть: "Звідки ж ти з’явився такий чесний? Це ж не твій 217-й округ, чого ти сюди лізеш". А яка різниця? – вважаю я. Все залежить від того, куди дме вітер. Тоді викидами заводу буду дихати я, моя дружина і сусіди, жителі якраз мого округу. Але мої противники пишуть, що я засланий козачок невідомої влади. Мовляв, хочу прибрати завод і на його місці побудують будинки. А я лобіюю ці питання… Люди навіть в зародку намагаються вбити добрі ідеї, не вірять у чесні бажання. То зробімо все разом. Я готовий до співпраці.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 10

Олександр Порхун із мамою

- А й правда, від якої сили ти ідеш?

- Я самовисуванець. Заплатити внесок у ЦВК мені допомогли друзі, волонтери, побратими, які мене підтримують. Відкритий рахунок і для того, щоб проводити передвиборчу кампанію. Я б хотів бути корисним своїй країні і тепер, коли звільнився з армії. Як військовий зробив все, що міг. Тепер можу працювати на політичній ниві. Під час президентської кампанії я бачив, як люди бігли до нового президента, те, що називається перевзувалися у повітрі. Це не мій шлях.

Герой України, десантник Олександр Порхун: Ми вивели з оточення понад три тисячі військовослужбовців 11

- П’ять років тому в парламент уже зайшли військові, комбати, але вони прогулювали засідання і майже нічого не зробили…

- Вони постійно їздили у свої підрозділи, надавали допомогу їм і керували. І тут я погоджуюся – підрозділ має бути в бойовій готовності. Але згодний і з питанням: а навіщо тоді треба було балотуватися у Верховну Раду? Якщо ти визначив для себе пріоритетом керувати батальйоном, то саме це і роби. Але якщо ти пішов у парламент, виконуй те, що потрібно. Поєднувати неможливо.

Чому ще у них  не вийшло? Тому що, вважаю, у 2014 році їх потрапило в парламент дуже мало. Семеро-восьмеро людей не могли вплинути на ситуацію глобально. А зараз, як я бачу, є всі шанси оновити Верховну Раду і якісно, і кількісно. І я б міг працювати в комітеті з питань оборони. Це мені близьке, в цьому напрямку вже зроблена велика робота, але важливо не зупинятися на досягнутому, потрібно рухатися далі до вступу в НАТО. Тому що це захистить нашу країну і дасть якісь гарантії. Не ті, які були раніше, коли ми відмовилися від ядерної зброї, і країна-сусід дала гарантії, що буде нас захищати, а зробила все навпаки - напала на нас і розповідає, що ми як країна навіть не брали участі у Другій світовій війні.

Чому я іду саме від Оболоні? Тому що я у цьому районі виріс, навчався тут. І те, що я побачив, коли повернувся з війни, було прикро. Квітуча Оболонь починає підзасихати. Особливо мені незрозуміло, чому не будуються нові школи. Днями я мав розмову з викладачами 239-ї школи, яку закінчив свого часу. Вони мені розповіли, що міністерство освіти хоче відмовитися від спеціалізованих шкіл. Тобто, тепер діти в моїй школі не будуть поглиблено вивчати німецьку мову. Я все ж думаю, що спеціалізація та напрямки в освіті необхідні.

- Ти не вважаєш, що занадто багато зараз іде в політику непрофесіоналів?

- Знаєш, в 2014 році ми не вміли воювати, але швидко навчилися. Якщо ти дійсно ідеш у Верховну Раду не заробляти гроші, не набивати собі кармани, провертати схеми і кришувати свій бізнес, а щось зробити для держави, то справишся з цим і будеш розвиватися. Там кожний має створювати закони для людей, а не для депутатів, щоб між рядками були прописані можливості тільки для своїх. І якщо таких, як я, у Раді буде більшість, ми зможемо писати хороші закони для народу. Я в цьому впевнений. Багато хто каже, що потрібно зробити цю Верховну Раду справді народною, щоб вона турбувалася про людей. Така ідея мені до вподоби.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3136525
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх