EN|RU|UK
 Общество
  8469  11

 Полеглі Герої червня -2019


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за червень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Він був на цій клятій війні від самого її початку. Прийшовши навесні 2014-го до військкомату, він і думати не міг, що залишиться в розпечено-промерзлому донецькому степу на довгих п'ять років. Назви населених пунктів невидимою сіткою обплели його мозок, вклеїлися гарячими точками, і кожна з цих точок боліла та пульсувала постійними стопкадрами того, що довелося пережити й крізь що пройти. Точки мерехтіли та спалахували, і зі спалахів цих долинали вибухи та крики, стрілянина та стогони; кожна точка жила своїм життям, кожна здавлювала зсередини його голову, прострілену спогадами навиліт.

Війна стала його наркотиком. У якийсь момент він раптом зрозумів, що став якимось "війнозалежним", що його роздирають навпіл два найсильніших бажання: все кинути та поїхати звідси і залишитися у цій м'ясорубці, незважаючи на загрозу смерті у будь-яку секунду. Рішення ухвалити все ніяк не вдавалося, вгодований світ за спиною віддалився від нього настільки, що припинив бути реальним, перетворившись на пустушку, наповнену порожніми речами. Він став людиною війни, вічним солдатом, який брудними пальцями тримає автомат, завжди готовий відкрити вогонь на ураження. Але і тут теж стало нестерпно: накопичилися дика, божевільна втома і внутрішнє спустошення, що зжерло голодними зубами всі його почуття, притаманні тиловому життю.

Все закінчилося в день похорону його бойового друга, з яким він воював усі ці роки і який загинув у нього на очах під час чергового, незліченного за рахунком бою, коли 122-міліметрівка впала занадто близько, не залишивши шансів. Він віз тіло додому, скляними очима дивлячись у вікно мікроавтобуса, міцно стискаючи в руках чотки, які загиблий побратим любив перебирати у хвилини відпочинку. Це був не перший похорон, на якому він був присутній, однак почуття звикання до смерті не приходило, попри на аксіому про те, що звикнути можна до всього.

Він не звик. Кожен випадок непоправної втрати в його підрозділі з розмаху бив прямо в серце, кожен двохсотий палючою краплею відчаю проїдав нову дірку в захисній стіні розуму, в тендітній і крихкій стіні, за якою біснувалося, билося в судомах і ревло густим і соковитим голосом божевілля. Воно волало та ридало, воно сміялося та шепотіло, запрошуючи його скінчити одним махом з усім цим, воно прохало просто зламати стіну, а потім все було б дуже добре, і не потрібно було б ні за що більше хвилюватися. Він тримався, щосили намагаючись не піддаватися цьому лагідно-погрозливому шепоту, що запрошував його увійти, він просто відсікав його, зосереджуючись на головній справі останніх п'яти років життя.

Але в той день зникло усе. Тонка грань, на якій він балансував, розірвалася з гучним тріском, і розірвало її число сорок три. Саме стільки людей прийшло на урочисте прощання з людиною, яка довгі роки захищала свою країну та це місто, зокрема, місто обласного значення, в якому мешкало понад пів мільйона чоловік, переважна більшість з яких ніколи не чули свист прильоту міни та не бачили, як палає підпалена з РПГ бойова машина піхоти. Він не звинувачував їх у цьому, не всім судилося воювати на нулі, але це фантастичне співвідношення кількості тих, хто прийшов, до всіх мешканців вщент рознесло всю захисну систему, яку він так ретельно оберігав останнім часом.

У цьому спокійному та мирному місті на прощанні навіть військових було більше, ніж цивільних. Виступали функціонери з міської ради, зачитували з папірців заздалегідь написані пафосні й однотипні речі, прагнучи якнайшвидше відбути обов'язковий номер і сховатися від пекучого сонця. Товариші по службі та бойові друзі загиблого солдата розгублено і здивовано поглядали на жалюгідну купку городян, що прийшли, і він теж поглядав, відмовляючись вірити у те, що бачить, не в силах усвідомити ступінь байдужості суспільства. Ще вчора, шляхом до цього міста, він у Фейсбуці зайшов до групи міських новин і бачив там десятки та сотні обурених публікацій і коментарів, він бачив тисячі свічок і віртуальних сліз, а сьогодні сувора реальність приголомшила його числом 43.

Ось тоді він уперше відчув ненависть. До цих "втомлених від війни" людей, для яких загроза зіткнутися віч-на-віч зі смертю давно випарувалася, пішла геть і затихла. До тих, хто добре їв та солодко спав, до тих, хто свідомо відсунув війну від себе, залишивши для вгамування голосу совісті місце для одноразового обурення в інтернеті. До тих, хто майже не думав про солдатів своєї країни, про чоловіків і жінок зі зброєю, до тих, кого не хвилювала ціна їхнього розміреного та безтурботного життя. До тих, хто проходив повз площу, на якій стояла укрита синьо-жовтим прапором труна, проходив, кидаючи зацікавлений швидкоплинний погляд і неквапливо крокував далі, забуваючи про побачене наступної секунди.

Повертатися назад потрібно було наступного дня, тому цю ніч вони провели у розташуванні військової частини у селищі неподалік від міста. Лежачи на ліжку, він відчував, як голова розпухає від гіркої образи та купи запитань, на які після сьогоднішнього дня у нього вже не було відповідей. Питання стукали у скроні монотонними глухими ударами, питання потривоженою зграєю птахів билися під закритими віями, змушуючи міцно стискати кулаки, кривавими півмісяцями залишаючи на долонях сліди від нігтів. Солдат, який пройшов п'ять років війни, не розумів свій народ, який він добровільно вирушив захищати.

Під ранок він, нарешті, зміг заснути, і йому наснилися глибокі темні колодязі, наповнені стоячою нерухомою водою, в якій безперервно щось рухалося та звивалося, повзало та шаруділо.

Полеглі Герої червня -2019 01

  1. Едуард Дмитрович Лазарєв народився 04.08.1970 року у місті Боготол Красноярського краю (РФ). Ще у дошкільному віці разом із сім’єю переїхав жити до міста Броди Львівської області.

1984 року хлопець закінчив 8 класів Бродівської середньої школи №2, після чого вступив до середнього професійно-технічного училища №26 у місті Радивилів, яке закінчив 1988 року та одразу був призваний на строкову службу, яку проходив на посаді водія-електрика у в/ч 86625 Збройних Сил Радянського Союзу.

Едуард Дмитрович був військовим кожною своєю клітиною. Майже усі його розмови точилися навколо армії та служби, він з особливою дбайливістю ставився до військової техніки та автомобілів, постійно піклуючись та здуваючи з них пилинки, немов з коханих жінок.

29.01.2015 року призваний за контрактом Бродівським РВК.

Молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.

Загинув 4 червня близько 17.30 в районі населеного пункту Новоселівка Друга Волноваського району Донецької області від чисельних осколкових поранень, що їх дістав внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у вантажівку, яка  перевозила продукти харчування до позицій підрозділу.

Похований 8 червня у селі Комарівка Бродівського району. У нього залишилась донька.

Полеглі Герої червня -2019 02

  1. Олександр Петрович Лин народився 18.07.1970 року у селі Авдотівка Софіївського району Дніпропетровської області. З 1991 року мешкав у Кривому Розі.

1987 року закінчив Новоюлівську середню школу, після чого вступив до Жданівської морехідної школи (Маріуполь), у якій отримав спеціальність "матрос-моторист". Потім його одразу було призвано на строкову службу, яку він проходив з 1988 по 1990 роки у пожежній службі Москви.

Повернувшись додому, він деякий час допомагав батькові з пасікою, але незабаром одружився та переїхав з дружиною до Кривого Рогу, де влаштувався працювати на "Криворіжсталь". На цьому заводі він працював 29 років вогнетривником у мартенівському цеху підприємства.

Дуже полюбляв риболовлю та намагався привчити до цієї справи своїх донечок. Мав "золоті руки", міг полагодити будь-що у домі, не боявся ніяких складнощів. Олександр Петрович обожнював свою матір та сім’ю. Це була завжди усміхнена людина зі щирою душею, друзі цінували його саме за його відкритість та м’який неконфліктний характер.

Хоча зі своєю дружиною він розлучився у січні цього року, вони підтримували дружні стосунки, і коли Олександр загинув, то вона сприйняла це болісно. Попри все жінка бажає зберегти пам’ять про батька для її дітей, пам’ять про Героя, яким діти можуть пишатися.

30.01.2019 року його було призвано за контрактом Металургійно-Довгинцівським ОРВК. Навчання проходив у 356-му навчальному артилерійському полку 184-го навчального центру у Старичах.

Старший солдат, старший навідник мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.

Загинув 4 червня близько 17.30 в районі населеного пункту Новоселівка Друга Волноваського району Донецької області від чисельних осколкових поранень, які дістав внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у вантажівку, яка  перевозила продукти харчування до позицій підрозділу.

Похований 8 червня у рідному селі біля могили батька. У нього залишилися мати, брат, сестра та дві доньки.

Полеглі Герої червня -2019 03

  1. Владислав Олегович Бережний (позивний Бєрєг) народився 11.06.1996 року у місті Сватове Луганської області. З 2016 року мешкав у Попасній.

Виховували хлопця дідусь із бабусею, і від них він отримав таку собі ін’єкцію любові та відданості Україні, вони наповнили його серце неабиякою жагою до добра та справедливості, змішавши у його характері волю та мужність, рішучість та мотивацію, і ці якості апріорі були головними у його не надто довгому, але насиченому житті.

Владислав закінчив 11 класів Сватівської школи №6, після чого встиг небагато часу попрацювати на одному з місцевих заводів, а потім ухвалив дуже відповідальне для свого молодого віку рішення – йти на фронт.

05.11.2015 року його було призвано за контрактом Сватівським РВК до лав Збройних Сил України.

І почалося інше життя, наповнене дикою втомою, постійним ризиком та спустошеністю від втрати побратимів. Спочатку два місяці навчання, а потім негайно на передову, в район Горлівки, перший бій (Бєрєг на той час виконував обов’язки навідника бойової машини піхоти), перший гіркий ковток війни.

Владислав Олегович брав участь у тому важкому, кривавому бою на Світлодарці у грудні 2016 року, коли загинуло 5 його побратимів. Всі небайдужі пам’ятають той страшний день грудня, 18 числа. Санич, Шайтан, Гюрза, Ефа, Сім’янин назавжди залишилися на біло-червоному снігу Дуги, на місці свого останнього бою.

Наприкінці 2017 року Бєрєг підписав із ЗСУ новий контракт. А у вересні 2018-го він брав участь у міжнародних навчаннях "RapidTrident-2018", що проводилися разом з американськими, канадськими та польськими військовими на Яворівському полігоні у Львівській області, за що отримав відповідний сертифікат, справивши дуже гарне враження на іноземних колег.

Бєрєг жив та мріяв лише одним. Армією. Усі його розмови точилися навколо військових тем, він хотів у майбутньому стати офіцером, а коли перебував у відпустці і йому телефонували побратими з передової, він дуже шкодував, що зараз не може бути разом із ними, не може брати участь у постійних бойових зіткненнях.

Молодший сержант, командир бойової машини - командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Він був чудовою людиною та прекрасним другом. Поклич його рано-вранці – він усе кине та прийде на допомогу. Поклич його пізно вночі – він не буде дивитись, яка зараз година, а мовчки з’явиться поруч. Насамперед Бєрєг переймався щодо  побратимів, а потім вже – про все інше. Здатний був на блискавичне прийняття рішень, готовий був іти на штурм, у бій, йому не подобалася окопна війна, це була людина дії, здатна гори звернути заради перемоги.

Якось під час перших днів чергової ротації на передовій, коли підрозділ займався окопуванням та облаштуванням позицій, Владислав помітив неподалік бліндаж, до якого було метрів 30-50. Разом із побратимом вони пішли туди, думаючи, що це попередній підрозділ залишив бліндаж та забув попередити наступну бригаду, що зайшла на ротацію. Раптом звідти вийшов… найманець РФ та побачивши Бєрєга з побратимом, забіг до окопу, голосно повідомляючи про "укропів". Почали з’являтися інші терористи, і тоді Владислав ухвалив виважене рішення – він не міг ризикувати життям товариша. Наші хлопці відходили назад з холодним потом на лобі, прикриваючи один одного, але повернулися до своїх неушкодженими.

У нього на сторінці написані слова, з якими він жив, воював та загинув. Це – пекучі до болю слова, крик людини, яка втратила домівку та рідну землю. Крик відчаю та рішучості, з якою цей чоловік боровся за своє. До кінця. Слова кажуть все: "Я живу на Донбассе!!! Я воюю на Донбассе!!! За свой дом!!! За свою семью!!! Слава Украине!!!".

Убив його снайпер найманців РФ, і трапилось це 5 червня о 00.30 на нашому спостережному пункті в районі міста Золоте Попаснянського району Луганської області.

Поховали Владислава 7 червня у Попасній. У нього залишилися дружина та двоє дітей. Бабуся з дідусем, які виховували його у дитинстві, вже померли.

Це був Великий Воїн. Я пишу це словосполучення з великих літер недарма. Такі Воїни народжуються один на мільйон, і саме завдяки їм, людям, яким притаманні якості справжнього лідера, людям з хоробрим серцем та сталевою волею до перемоги, і тримається мир за нашими вікнами. І жодна з армій світу ніколи не зможе нас здолати, коли у лавах захисників будуть стояти на смерть такі солдати. З такими Воїнами ніхто і ніколи не переможе Україну. Ніхто і ніколи.

Ця людина повністю заслуговує на особисту сторінку у нашій Книзі Пам’яті, і на цій сторінці золотими великими літерами має бути написано: "Владислав Олегович Бережний. 1996-2019. Справжній українець із Донбасу, який поліг за свободу України".

Полеглі Герої червня -2019 04

  1. Дмитро Миколайович Пругло (позивний Круглий) народився 27.12.1990 року у Полтаві.

З 2014 року перебував у лавах "Азову", брав участь у всіх ключових операціях підрозділу, він мав неабиякий стрижень усередині, відчайдушно та хоробро бився з ворогом, його неможливо було втримати десь позаду чи у тилу, Круглий завжди прагнув бути у самісінькому вирі, маючи глибокі та чисті переконання та ідеї справжнього патріота України.

Старший лейтенант, заступник командира роти по роботі з особовим складом 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

Загинув 7 червня близько 00.30 у районі селища НоволуганськеБахмутського району Донецької області (Світлодарська дуга) внаслідок нічного прицільного артилерійського та мінометного обстрілу позицій підрозділу. У результаті влучання снаряду калібру 122 мм у бліндаж двоє бійців дістали несумісні з життям поранення та померли у медичному закладі, ще 11 гвардійців зазнали поранень, бойових травм, контузій. Разом із Дмитром Пруглом загинув сержант Максим Олексюк.

Похований 10 червня у Полтаві. У нього залишилися мати та дружина.

Полеглі Герої червня -2019 05

  1. Максим Вікторович Олексюк (позивний Максон) народився 23.11.1995 року у місті Калинівка Вінницької області. З 2005 року мешкав у місті Козятин.

Після 4-х класів Калинівської школи хлопець перейшов до школи №1 Козятина, закінчивши навчання у якій учився у Вінниці, опановував професію водія. Спокійний та врівноважений, Максим дуже полюбляв спорт, мав значні досягнення у стрибках у висоту, не сварився ні з ким, завжди вирішував спірні питання мудро та виважено, не кидаючись у крайнощі.

З червня 2016 року проходив строкову службу у Збройних Силах України, а з 13.10.2017 року перебував у лавах "Азову", підписавши контракт .

Сержант, військовослужбовець 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

Загинув 7 червня близько 00.30 у районі селища НоволуганськеБахмутського району Донецької області (Світлодарська дуга) внаслідок нічного прицільного артилерійського та мінометного обстрілу позицій підрозділу.

Похований 9 червня у Козятині. У нього залишились мати та брат.

Полеглі Герої червня -2019 06

  1. Віталій Володимирович Молозовенко (позивний Механік) народився 06.06.1995 року у селі Тирлова Балка Устинівського району Кіровоградської області у багатодітній родині.

Хлопець закінчив 9 класів Димитровської загальноосвітньої школи, після чого отримав фах електрогазозварювальника у Кропивницькому. Віталій з дитинства відчував, що таке відповідальність, мав дуже добру, кришталево чисту душу, спокійний та врівноважений характер.

Старший солдат, командир безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Недарма у нього був такий позивний, Механ мав по-справжньому золоті руки, увесь час щось ремонтував, знаходив "спільну мову" з усіма видами техніки, міг полагодити сантехніку, викласти грубку, перед його неабияким вмінням здавалися ремонти будь-якого ступеня складності.

Загинув 13 червня близько 14.00 під час виконання бойового завдання в районі селища Піски Донецької області від мінно-вибухової травми.

Похований 17 червня у рідному селі. У нього залишилися мати, шестеро братів та сестер, дружина та син.

Полеглі Герої червня -2019 07

  1. Олександр Іванович Ляшок народився 06.03.1995 року у селі Михайлівка Олександрівського району Кіровоградської області. Мешкав у селищі міського типу Лісове того ж району.

Після закінчення 11 класів Михайлівської загальноосвітньої школи у 2013 році Олександр одразу пішов служити до лав Збройних Сил України, підписавши контракт із військовою частиною А0981 (4-й арсенал боєприпасів), що знаходиться біля Лісового.

На першому місці у нього зажди була мама. Олександр Іванович любив її до нестями, і не було жодного дня, щоб він не телефонував їй, і не було жодної хвилини, щоб він не допомагав їй, коли був удома. Також він захоплювався спортом, зокрема, атлетикою, свого часу йому пропонували продовжити навчання у спортивній школі Харкова, але він не погодився.

Призваний за новим контрактом Олександрівським РВК 02.04.2019 року. Цього разу до своїх лав його прийняла морська піхота.

Старший матрос, навідник 1-го відділення 1-го взводу 2-ї роти137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 19 червня в районі селища Новотроїцьке Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, що йогодістав під час обстрілу наших позицій з боку найманців РФ.

Похований 21 червня у Михайлівці. У нього залишилися мати, двоє братів та син.

Полеглі Герої червня -2019 08

  1. Анатолій Ярославович Сорочинський (позивний Жмурик) народився 19.03.1989 року у Львові.

З 2015 року служив у батальйоні "Айдар", а згодом підписав новий контракт зі Збройними Силами України. Призваний за контрактом Бережанським РВК та 13.12.2017 року прибув до свого підрозділу.

Солдат, стрілець-снайпер 3-го взводу 8-ї роти 3-го окремого мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 червня близько 18.00 в районі населеного пункту Оленівка Волноваського району Донецької області внаслідок підриву на протипіхотній міні під час перевірки місцевості. Через шалений вогонь з боку найманців РФ негайна евакуація його тіла була неможлива. Лише вранці 24 червня після того, як із ворогом була досягнута домовленість про тимчасове припинення вогню, волонтери пошукової місії "Евакуація 200" разом із представниками підрозділу змогли забрати тіло загиблого воїна.

Похований26 червня у селі Підрясне Яворівського району Львівської області. У нього залишилися мати та сестра.

Полеглі Герої червня -2019 09

  1. Олексій Анатолійович Карлаш(позивний Карлсон) народився 30.03.1993 року у місті Богуслав Київської області. Мешкав у селі Розкопанці Богуславського району, Богуславі та Києві.

2010 року він закінчив Богуславську загальноосвітню школу №1, після чого вступив до коледжу ресторанного сервісу у туризму Національного університету харчових технологій, у якому навчався з 2010 по 2013 роки. Трохи менше року Олексій попрацював на посаді кухаря виробництва у ресторані "Готельний комплекс Русь", а у перервах між ротаціями на війну – водієм таксі та кухарем у кількох ресторанах.

Він дуже шанував своїх батьків, завжди був їхнім надійним плечем та підтримкою, з особливою любов’ю турбуючись про них та допомагаючи в усьому. Але не менше він любив Україну, гостро реагуючи на будь-які загрози та потрясіння, що сколихували його Батьківщину. В Олексія Анатолійовича було неймовірно добре та щире серце та почуття справедливості, він завжди заступався за правду та слабших, не беручи до уваги кількість або силу супротивника.

Це був неймовірний кухар-кондитер, який випікав дивовижні та смачні торти-шедеври, смак яких його друзі пам’ятатимуть усе життя. Навіть перебуваючи на війні, Карлсон примудрявся балувати побратимів своїми кулінарними творіннями, навіть випікав їм на пательні торт "Наполеон", уявіть. Саме через його здатність готувати різні смаколики йому й дали цей позивний.

На фронт вирушив добровільно 12.07.2014 року, служив у 2-й розвідувальній роті 54-го окремого розвідувального батальйону. За його плечима три ротації з перервами: спочатку один рік, а потім – дві по півроку (останній піврічний контракт він підписав 20.01.2019 року).

Молодший сержант, старший стрілець 3-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Олексій мав мрію у липні (коли спливав термін контракту) повернутися додому, до рідної Богуславщини, створити сім’ю, дуже хотів, щоб у нього були діти. Він дуже полюбляв зустрічати світанки у місці, яке наповнювало його внутрішній світ силою та енергією – на Мар’їному стрімчаку (є таке неймовірно красиве місце на берегах річки Рось). Цій мрії здійснитись не судилося, адже настав день, коли він сфотографував світанок та надіслав світлину своїй подрузі, не знаючи, що це був останній світанок, який він бачив у житті.

19 червня близько 20.00 в районі міста Попасна Луганської області він дістав надважке осколкове поранення голови внаслідок обстрілу наших позицій із СПГ-9. У стані коми був доправлений до Харківського військового шпиталю, де була проведена операція, але вона не принесла позитивних результатів. Від поранення Олексій помер 23 червня близько 10.00, так і не опритомнівши.

Похованийз усіма військовими почестями 26 червня у Розкопанцях. У нього залишилися батьки та двоє братів.

ПІСЛЯМОВА

Він звільнився з армії. Дослуживши останні три тижні, він не став продовжувати контракт, хоча не надто уявляв, чим буде займатися на цивілці після стількох років перебування у Збройних Силах. Однак всі аргументи та вмовляння голосу такої рідної йому війни були вмить перекреслені тим спекотним червневим днем, перекреслені, розчавлені та спалені в попіл величезною людською бездушністю, що огорнула одне обласне місто, що накрила всю країну, від кордонів до кордонів. Удар був настільки сильним і болісним, що став останньою краплею в його зраненій і виснаженій душі, удар змів нанівець все захисні бар'єри, збивши замки з клітки, в якій чекав свого часу посттравматичний стресовий розлад.

Повернувшись додому, він все одно залишився там, на війні. Кожна хвилина нового життя була тісно переплетена з миттєвостями минулого, що назавжди залишилося з ним, його не можна було позбавитися, його неможливо було забути. Воно світилося в його очах тьмяним мертвотним світлом бойових виходів у щільний осінній туман, воно спалахувало між вій яскравими та розмитими плямами вибухів під час артнальотів, воно пахло сіллю і пилом, в якій лежали його загиблі друзі. Виходячи на вулицю, він машинально розбивав простір на сектори, як вчили його на полігоні, не в силах звикнути до того, що ніяких секторів тут бути не може, це просто вулиця, без загроз у вікнах і розтяжок під ногами.

Вулиці були чужими. Люди були чужими. Місто було чужим. У місті незначна меншість жила війною, іншим було наплювати, вбивали й калічили не їхніх дітей і чоловіків, це не вони лежали ночами без сну в задушливих квартирах, плачучи у темряву. Це не їхні руки стискали фотографії рідних людей, яких привезли зі Сходу в дерев'яних трунах. Це не їм роз'їдало все всередині приголомшливе відчуття пригніченості та самотності, що тиснуло зверху, давило і стискало серце у крихітну гарячково пульсуючу грудочку. Солдат бачив усе це на власні очі, коли безцільно блукав вулицями та сидів на лавках під тінню тополь, безсило звісивши руки між колін.

Тоді він почав їздити по госпіталях, відвідуючи хлопців, незнайомих йому бійців, які зазнали важких поранень на нулі. Хлопці лежали у важкій тиші лікарняних палат, із роздробленими і відірваними кінцівками, з посіченими осколками тілами, були такі, навколо яких метушилися рідні, були такі, біля яких нікого не було. Нікому не потрібні поранені солдати лежали в повній самоті, а в ста метрах від стін лікарні пропливав строкатий літній натовп, усміхнені люди проходили повз, не кидаючи навіть жодного погляду на стіни, за якими лежали ті, завдяки кому життя цих людей було таким спокійним і розслабленим. Лише тільки волонтери приходили до них, ті, хто не втратив серед жорстокого сьогодення своє серце.

Бачачи всю цю черству байдужість, він ще більше закипав усередині. Шокуюче розуміння того, у цивільному житті солдати, які проливають свою кров, нікому не потрібні, просто підривало його мозок. Він цілком присвятив увесь свій час увазі до поранених і калік, подовгу сидячи біля кожного, знайомлячись і розповідаючи про те життя, яке було їм усім рідне та знайоме. Чоловіки на лікарняних ліжках ніяк не висловлювали вголос свою вдячність, але він сам був солдатом, і тому все читав у них в очах, їхній душевний біль і образу, їхнє гірке розчарування та депресію. Він з цікавістю слухав їхні розповіді про війну, про підрозділ, про бої та про поранення, він слухав і не перебивав, оскільки сам був зліплений з того самого тіста, що й вони. Іноді приходили інші солдати, побратими та друзі поранених, а іноді він був єдиним їхнім співрозмовником і слухачем.

Доволі часто, на прохання поранених бійців, він відвідував могили їхніх полеглих друзів, він побував на Краснопіллі й Кушугумі, Алеї Слави багатьох міст зустрічали його, втомленого солдата у військовій формі, який прийшов віддати честь загиблим під Степанівкою та Мар'їнкою, Новотроїцьким і Попасною. Перед кожною могилою він опускався на одне коліно, схиливши голову, і передавав хлопцям на небі послання від їхніх бойових товаришів. Розмовляючи з портретами воїнів, вибитими на граніті, він не торкався однієї теми: чому так мало людей приходить їх відвідувати, у нього просто не було відповіді, він не знав, що сказати на мовчазне запитання хлопців, які пішли назавжди.

Того ранку на залізничному вокзалі одного з великих міст було багатолюдно. Прийшло літо, і містяни дочекалися своїх відпусток, щоб помчати на курорти, потяги прибували та відбували, не змовкав голос диспетчера, який монотонно оголошував про посадку на наступний рейс, що відвозив на південь чергову партію відпочивальників. На один з перонів прибув черговий потяг, що прямував у бік моря, і багато людей кинулися займати місця в задушливих вагонах, стискаючи квитки у руках. Серед усього цього жвавого руху та галасу ніхто не помітив чоловіка у військовій формі, який вийшов з останнього вагона потяга та повільно попрямував до міста.

Алея Пам'яті знаходилася неподалік вокзалу, тому йти довелося недовго. Високі тополі та акації по боках Алеї ховали в прохолодній тіні меморіали та пам'ятники загиблим солдатам, через неї у напрямку до центру міста проходила дорога, по якій поспішали у своїх справах чоловіки та жінки, занурені у власні думки. Він повільно йшов біля пам'ятників, уважно вдивляючись у кожний з них, читаючи написи, прізвища та номери підрозділів, поки не знайшов того, кого шукав. Вибите на граніті обличчя 20-річного хлопчиська, який потрапив у оточення під Іловайськом, було вкрите тонким шаром пилу, який невтомно ганяв по місту літній вітер. Він ретельно витер надгробок, поклав перед ним дві пачки цигарок, і опустився на одне коліно.

Гаряче сонце червня пробилося крізь густі крони дерев і заграло яскравими відблисками на фігурі солдата, який мовчки віддавав честь незнайомому побратиму, поки повз нього повільно плив байдужий натовп людей, втомлених від війни.

 Ян Осока, Цензор.НЕТ

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Про загиблих у березні-2019 - стаття тут

Про загиблих у квітні 2019 читайте тут

Про загиблих у травні  - тут   

Источник: https://censor.net.ua/r3134871
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх