EN|RU|UK
 Общество
  15646  24

 "Віддав наказ вступити в бій гучним: "Контакт!". Пролунав перший постріл в окупанта"


Автор: Михайло Ухман

19 квітня 2014 року під Слов’янськом відбувся перший бій з російськими окупантами та їхніми найманцями.

У ньому взяв участь підрозділ добровольців "Правого сектору". Ніхто з тодішнього керівництва держави не давав письмової згоди на цю військову операцію. Існувала лише усна домовленість. Тому про нього майже не розповідають.

Михайло Станіславенко з Києва загинув у перші хвилини бою. Ярослав Антонюк – дістав важкі поранення від розриву гранати.

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 01

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 02

Батько Михайла

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 03

Михайло Станіславенко з дочкою.


Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 04
Мама Михайла біля школи, де він навчався. Там йому відкрили меморіальну дошку

Після бою, один із генералів звинуватив добровольців у тому, що вони зірвали мирний процес і розпочали війну з Росією. Хоча, він чомусь не згадав, що 17 квітня в Слов’янську російськими терористами були вбиті троє наших патріотів: Юрій Дяковський, Юрій Поправка, Володимир Рибак.

Щодо цієї теми починаються різні спекуляції. Отож, чому бійці "Правого сектору" відправилися під Слов’янськ та що там сталося насправді – розповідають учасники цього бою.

"Я ЗНЯВ АВТОМАТ ІЗ ЗАПОБІЖНИКА І ЗАДРІМАВ... МЕНЕ РОЗБУДИЛА МОСКОВСЬКА ЛАЙКА"

Віктор Панаско, позивний Іранець, активний учасник Революції Гідності, учасник боїв за селище Карлівка, Піски. Він першим відкрив вогонь та виніс з-під обстрілу пораненого Ярослава Антонюка.

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 05
Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 06

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 07

- 19 квітня, ми були на базі в Дніпрі. Нам поступила задача - знищити телевежу під Слов'янськом, що на горі Карачун. Я намагався пояснити, що до цього завдання ніхто не готовий. Тим більше, що в нас не було зброї. Проте мене не почули і доручили надати бійців для диверсійної операції.

Загрузилися ми в 4 позашляховики та один автобус, завантажили спецзасоби. І почали рух у напрямку Слов'янська. Вже темніло, хлопці були виснажені. До того ж на шляху до гори, з'ясувалося, що ніхто не знає, як реагувати, коли машину обстрілюють. Тоді ми звернули з основного шляху, щоб зупинитися і провести короткий роз’яснювальний курс водіям та членам екіпажів.

З'ясувалося, що в першому автомобілі їхав водій без зброї, без броні. Проте повертатися було пізно. Тому провели кілька пробних тренувань по випаданню з машини під час руху і поїхали далі.
Проскочивши всі наші лінії оборони, ми з’їхали з дороги в хащі. По планшету, який нам дали нібито працівники СБУ і в якому мав бути вказаний правильний шлях до вишки, ми визначили потрібний напрямок просування, щоб без перешкод добратися до цілі, знешкодити її і повернутися на базу.

Оскільки я був у голові колони, тому забрав планшет і ми продовжили рух далі. Проїхавши якийсь відрізок, ми виїхали на асфальтовану дорогу. Зробили контрольний привал, адже нам залишився дуже малий ривок до цілі...

Подальший маршрут проходив по прямій дорозі. Тоді мене на спостережному місті підмінив друг Француз. Ми рушили з місця. Я зняв автомат із запобіжника і задрімав...
Мене розбудила московська лайка. Ще не розплющивши очей, я зрозумів, що автомобіль стоїть.

Відкривши очі, побачив машину, яка вперта в бетонну перегородку - це був блокпост, Подивившись вверх, я побачив прапор з двох кольорів. Та радіти довелося недовго. Адже біля авто стояв воїн у камуфляжі "партизан"(на той час він стояв на озброєнні ВДВ РФ), лаявся на водія. Світла від фар інших машин за спиною не було. Я зрозумів, що вони відстали. Проте, не був упевнений, що вони наздоженуть нас на цьому маршруті.

Коли солдат попросив водія показати права, я помітив, що інший прапор мав три кольори. В той момент я зрозумів, що перший прапор ВДВ РФ, а поруч російський "триколор". Відколи пробудився і до моменту перевірки документів минуло 20 секунд.

Я усвідомлював, що звідти ніхто живим не вийде. Попереду водій без броні та зброї, поруч друг "Француз" із двома ПМ. Позаду я - з чехословацьким АК, одним магазином до нього і купою патронів розсипних. Та два побратими, в одного гвинтівка двоствольна - в іншого карабін "сайга". А в багажнику автомобіля - священик, якого ми випадково забули висадити біля церкви.

"Я БЕЗ РОЗДУМІВ ПОЧАВ ВЕСТИ ВОГОНЬ КОРОТКИМИ ЧЕРГАМИ ПО БЛОКПОСТУ"

Пролунав крик: "Немедленно покажите документы!". Тоді я й віддав наказ вступити в бій гучним: "Контакт"..
Я не пам'ятаю, хто точно: друг "Короп" чи друг "Довбуш" - дав перший постріл в окупанта, який вже зняв автомат з запобіжника і збирався на нас націлити зброю. Перший постріл прийшовся в автомат, солдат відскочив, проте не впав. Слідом його наздогнав другий постріл, який для окупанта був фатальним.

Я дав коротку чергу через лобове скло в напрямку блокпосту, намагаючись влучити в кулеметну бійницю. Водночас вигукнув: "З машини". Ми всі як один вискочили на землю. Мені і "Французу" пощастило більше, ми зразу викотилися на узбіччя в хащі.
Короп і Довбуш вистрибнули на лівий бік і опинилися на середині дороги, прямісінько під прожектором. Я без роздумів почав вести вогонь короткими чергами по блокпосту, не даючи змоги ворогу вести прицільний вогонь по хлопцях на дорозі..

У ріжку швидко закінчилися набої, тоді мене підмінив Француз, який стріляв одиночними з пістолета, поки я заряджав. Завдяки цьому, хлопці вже були в безпечній зоні. А ось Михайлу, водію машини не пощастило, він був розстріляний у перші хвилини бою..

Почувши позаду шум двигуна і побачивши світло фар, я не знав, що то наші, тому віддав наказ зайняти кругову оборону. Але не відкривати вогонь, адже ми мали дуже обмежений боєкомплект..


Розгледівши, що це наші прибули, почав повзти до понівеченого джипа. "Француз із хлопцями мене прикривали одиночними пострілами з пістолета та рушниць. Лежачи біля правого заднього колеса автомобіля, я чітко бачив того вбитого російського солдата, що ще декілька хвилин тому лаявся і вимагав у нас документи. До нього прибіг інший солдат з автоматом, стріляючи в нічну темряву.

Я здогадувався, що він хоче забрати свого, проте не міг відпустити окупанта. Зробивши один прицільний постріл у ногу, він упав, хоча продовжував гатити з автомата. Короткою чергою в район верхньої частини грудей – знищив окупанта. Я поруч із собою побачив Француза, сказав: "Працюємо". І почав обходити джип ззаду, а "Француз" вів прицільний вогонь по бійницях з ПМ.

Присівши біля задньої лівої частини машини, відкрив вогонь по кулеметній бійниці, і вона замовкла. Тоді, я ще не знав, що там вже працює друг "Сева", і думав, що влучив саме я. Ми переключалися з бійниці на бійницю і гасили їх своїм вогнем.

"Відходжу в зеленку, прикривай!" - вигукнув Французу і кулею прилетів у чагарники на узбіччі. На льоту, він відстібнув ріжок, забив у нього 5-7 патронів і примкнув його до автомата.

Придивившись, звідки ще лунають поодинокі постріли, прицілився і гукнув Французу: "Прикриваю"- дав одну затяжну чергу в ту єдину бійницю. "Француз" уже був поруч і мені стало спокійніше, хоч досі, де-не-де, лунали поодинокі постріли, короткі кулеметні черги, москальська лайка.

"МИ ВИЯВИЛИ "СЕПАРСЬКИЙ" СЕКРЕТ ІЗ КУЛЕМЕТНИМ РОЗРАХУНКОМ, Я ВИМАНИВ ЙОГО НА СЕБЕ КОРОТКИМИ ЧЕРГАМИ"

Я заряджав ріжок і в котре проклинав погане технічне забезпечення. Адже маючи хоча б 3-4 магазини, ми б працювали ефективніше і витрачали б менше часу. Проте, дякувати Богу, ми живі. На той момент Француз вистріляв майже всі 9-мм набої, та й в мене вже кишені спорожніли від патронів. Почувши тріск гілок, я зрозумів що до нас хтось наближається.

Вся наша увага була прикута до джерела шуму. Я вже зняв запобіжник, загнав набій до кулеприймача, поклав пальці на спусковий гачок, коли пролунав знайомий голос :"Іран, сваі" - хоч і було то кацапською мовою сказано, я точно був упевнений, що то друг "Сева".


Ми разом з ним відступили назад, метрів за сто від наших авто. Картина була дивовижна: попереду обстріляний блокпост, горить перша машина, лежать тіла окупантів. Автомобілі розкидані по різні боки..
Друг "Чуб" віддав мені одну гранату, іншу залишив собі. Ми висунулись. Одна група з чотирьох чоловік пішла по правому флангу, троє по центру, троє зі мною висунулися по лівому.

Задача стояла зачистити блокпост. Просунувшись вперед, ми виявили "сепарський" секрет з кулеметним розрахунком, я виманив його на себе короткими чергами. З першого пострілу хлопці не змогли його зняти, а вдруге виниряти мені з бур'яну було небезпечно. Адже ліворуч від мене був кулемет із бойовиками. Праворуч - останній живий бандит, який час від часу давав по мені короткі черги.

Не відриваючи тіло від землі, я підняв руки з автоматом догори і дав довгу чергу в напрямку ворожого кулеметника. У відповідь дістав чергу з блокпосту і коротесеньку чергу з ПК, яку заглушив одиночний постріл з СКС. Я полегшено видихнув, коли почув голос одного з наших: "Мінус один".
Я розумів, що вовк загнаний у кут ще небезпечніший, тож ми приготувалися до серйозного бою, з останнім московським найманцем на посту. Дозарядив майже порожній ріжок, розігнув вусика на гранаті і почув глухий стукіт об асфальт. Повернувши голову праворуч, побачив силует одного з наших бійців, що падав. Він встиг вигукнути: "Граната".

Я притиснувся до землі і за двадцять метрів від мене пролунав вибух!!! Мене трішки присипало щебенем. Я перехопив автомат у ліву руку, в правій стиснув гранату і висмикнув кільце. Під крик: "Прикривай", підвівся і щосили швиргнув гранатув напрямку сепаратистів. Вона точно перелетіла барикади. Тоді я побіг до лежачого побратима, супроводжуючи свій рух чергами в напрямку блокпосту.


Тіло лежало за другим джипом, навколо якась калюжа. Було важко розібратися, кров це чи автомобільне мастило. Наш воїн подавав ознаки життя. Я зняв із нього автомат та спорядження - накинув на себе. Він мав змінні ріжки, я збив напівпорожній і причепив повний. Тільки піднявся, щоб бігти до першого авто, в якому їхав, як хтось зупинив мене, поклавши руку на плече, фразою: "Ти куди?" Відповів : "Перевірити авто і забрати водія" . На що почув : "Цим його вже не врятувати"… Нам треба думати про інших.

Я побачив, що до нас наблизилася "Газелька" і розвернулася наполовину. Я передав автомат побратиму, інший тримав у правій руці. Піднявши його, дав коротку чергу по автомобілю, закинув пораненого на ліве плече і почав відходити назад.

Короткими чергами стріляв по блокпосту, і промовляв про себе: " Він виживе, не загине, ми вийдемо звідсіля..." Хоча з кожним пострілом окупантів, які прибували, я все більше в цьому сумнівався..

Метрів за тридцять до машин, які були на ходу, в наш бік полетів вистріл з РПГ- 7, він упав по лівому флангу. Тоді я впевнений був, що все скінчилося, але поранений щось прохрипів, і це надало мені сили. Я випустив у блокпост все, що лишилося в ріжку, розвернувся і побіг до наших автомобілів.

Обережно поклав бійця в багажник і заскочив сам в автомобіль. В цю хвилину я відчув вибух ще одного пострілу з РПГ, що вдарився в асфальт в 10 метрах від нас.. З криками: "Газуй" - ми почали набирати оберти, хоча автомобілі були вже зі спущеними колесами.
Як довго ми їхали по дорозі - не знаю. В багажному відсіку джипа ми були в трьох. Лише тоді я зрозумів, що поранений був мій побратим з Тризуба, друг Бурий.

Він всю дорогу марив, розповідав про свою бабусю і рідну тітку. Про те, як він їх любить і хвилюється. Священик був третім у багажнику. Він читав якісь молитви, а я знімав з "Бурого" бронежилет і кітель. Адже він був весь у крові, тим більше, що мені потрібно було зупинити кровотечу.

Слава був весь побитий осколками.. Спершу я перев’язав голову другові. В ті хвилини я не міг стримувати сліз. Чесно кажучи, руки самі усе робили, а я ридав..

Машина з’їхала з дороги, і ми зупинилися. Я не став витрачати часу, відклав зброю, дістав свою аптечку, хлопцям сказав принести бинти. Хтось лишився поруч, я сказав йому, щоб зрізав кітель з Бурого. Приготували два шприци зі знеболюючим. Один я поклав до нагрудної кишені, інший вколов Бурому в плече.

Зібравши бинти, я швидко перев’язав побратима і почав міняти пов’язку на голові. Коли прозвучала команда:" По машинах, рушаймо..", продовжив бинтувати на ходу. То було геть незручно, адже мало того, що ми їхали по бездоріжжю. Гуми на колесах уже не було, машину кидало.. Проте мені вдалося закінчити процедуру і маркером написати, що саме колов побратиму.

Виїхавши на дорогу, ми зробили останню зупинку. Я вклав Бурого на руки священику і зачинив багажний відсік. Сам став на поріг автомобіля, схопився за дах і ми поїхали.

Я був не єдиний, хто так пересувався. Адже нас поверталося 20 чоловік на двох автомобілях. Без шин, лишень на самих дисках.

Коли проїжджали через села, нам з хат вигукували: "Слава Україні!". Проте ми їм не відповідали, боялися провокацій. Слава Богу нам вдалося виїхати у безпечну зону..

Віддав наказ вступити в бій гучним: Контакт!. Пролунав перший постріл в окупанта 08

Ярослав Антонюк у цьому бою був важко поранений. Він пройшов тривале лікування, проте лишився інвалідом. Його спогади про 19 квітня 2014 року.

"МЕНЕ РОЗВЕРНУЛО, І Я ВПАВ НА СПИНУ. ЦЕ БУЛА ГРАНАТА"

- До самого початку операції я не знав про її мету. Того дня, 19 квітня, нам привезли чотири джипи. Вся група розмістилася в них і ми вирушили в Слов’янськ. Говорили, що ці машини отримані від СБУ і вони пройшли повний технічний контроль. Хоча в моїй не було масла і довелося заливати. А під час руху виявилося, що в мого автомобіля також несправні гальма. Коли передня машина різко зупинилась, я не зміг загальмувати і врізався у неї. Після цього випадку у мене зародився якийсь неспокій. Але хлопці підбадьорили і ми поїхали виконувати завдання.

Правда, по дорозі трапилася одна неприємна несподіванка. Ми підвозили одного священика в багажнику машини. Це було перед Великоднем, і він спішив на вечірню службу. Проте забули його висадити і повезли з собою в Слов’янськ. Це зараз смішно, а на той момент було не дуже. Адже по машинах гатили з кулеметів, гранатометів, автоматів. І він міг загинути в будь-який час..

У кожного з водіїв і командирів екіпажів були навушники, тому, ми мали змогу підтримувати зв'язок один з одним. Вночі по дорозі у Слов’янськ, хлопці заснули. Перша машина була попереду на відстані 500 метрів. Перед тим, як я її наздогнав, був крутий поворот. Оминувши його, побачив наш автомобіль перед блокпостом із включеними фарами. Перші секунди не знав, що робити далі?

Розбудив командира машини, інших бійців. У той час попереду уже тривав бій. Я вирішив поставити автомобіль боком. Ми вилізли з машини і пішли на допомогу побратимам. Просувались лісопосадкою, яка росла нижче дороги. Нічого не було видно, йшли наосліп. Якби там окупанти поставили кілька розтяжок – не жити б нам більше.

У той час наш третій автомобіль чомусь під’їхав упритул до першого. Бійці теж вийшли з нього і почали вести бій. Командир наказав мені забрати саме цю машину і сказав, що прикриє. Він випустив чергу з автомата в окупантів, а я побіг у напрямку автомобілів. Хотів залізти через задні двері, щоб дотягнутися до коробки передач і від’їхати в тил.

У момент бігу щось сильно задзвеніло. Мене розвернуло, і я впав на спину. Це була граната, яку кинули з блокпосту  московські загарбники. Від голови до поясниці страшно пекло, було враження, що мені туди ллють окропом. Лежу на землі і чую, що ліва рука не рухається. Думав – відірвало її. Повернув голову, продивився, але не побачив рани.

У той момент прибігли хлопці, Щось там говорили, але я не міг відповісти, адже щелепа була розбита. Ногою і рукою – не ворушив. Тоді друг "Іранець" підхопив мене собі на спину і відніс до машини. Все відбувалося під величезну стрільбу з боку росіян. Як вони в нас не влучили, не знаю. Коли закидали мене в багажник, то прищемили руку дверями. Тоді я відчув біль і зрозумів, що кінцівка дихає. Але права частина голови була геть розбита.

Друг "Іранець" надавав мені першу медичну допомогу. А поряд лежав священик, якого ми тоді забули в багажнику. Я постійно марив і прощався із життям. Говорив, що в мене є старенька бабуся, яку потрібно доглядати. Мені ввели знеболююче і я прокинувся в Харківській лікарні..

Відкрив очі, побачив, що руки ноги прив’язані до ліжка. Кругом люди в білому і всі розмовляють москальською мовою. Стало страшно, не розумів, де я? Тоді підійшла одна медсестра і пояснила, що зі мною все гаразд.

Я хотів передати своїм рідним, що зі мною все гаразд. Але медсестра боялася телефонувати з лікарні. І зробила дзвінок до моєї знайомої у Тернополі, тільки вдома. Тоді було дуже неспокійно в Харкові, всі боялися, не знали, яка влада буде у місті.

Через кілька днів мене забрали і швидкою перевезли в Київ. Там уже чекали побратими, родичі. Далі було кілька операцій і за кордоном, в тому числі. І все це завдяки волонтерам, які назбирали грошей.

На даний момент зі мною все більш менш нормально. Хоч кінцівки не працюють, плюс до всього металева пластина в голові. Маю групу інвалідності, живу за рахунок пенсії від держави. Отримую трохи більше ніж чотири тисячі гривень. Ось таке життя.

На момент після поранення мав 1024 гривні пенсії. Коли запитав, чому так мало, мені відповіли, що стажу не маю.. Який стаж в 23 роки? А ще доглядаю стареньку бабусю, яка уже ледве ходить. Проте не жалію, що цей бій відбувся. Я живий і це головне.

Завдяки допомозі побратимів, друзів, справлюсь.."

Номер картки для допомоги воїну: 5167809999296405 Ощадбанк, Ярослав Антонюк

____________________________________________________________________________

Також своїми спогадами про перший бій під Слов'янськом 19 квітня 2014 розповіли Андрій Півень (позивний Писар) та Михайло Тихий (позивний Тихий):

 

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3123253
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх