EN|RU|UK
 Общество
  7941  9

 Чемпіон України з тайського боксу, снайпер Віктор Торкотюк: "Коли ми стояли за 400 м від сєпарів – я все одно тренувався, і вони це бачили"


Автор: Валерія Бурлакова

Президент Вінницької федерації тайського боксу, який рік тому підписав контракт зі Збройними силами України та пішов на передову солдатом, розповів "Цензор.НЕТ" про першу поїздку на Донбас у 2016 році, снайперську групу Гамлета, складнощі свого військового фаху та тренування на передовій.

Чемпіон України з тайського боксу, снайпер Віктор Торкотюк: Коли ми стояли за 400 м від сєпарів – я все одно тренувався, і вони це бачили 01

"БИВСЯ З ХЛОПЦЯМИ З ФАКУЛЬТЕТУ ВДВ – ВОНИ КРИЧАЛИ, ЩО МИ ТИЛОВІ ЩУРИ"

-Розкажіть про своє життя до війни.

-У 1997 році я закінчив Суворовське училище у Кривому Розі – туди мене на "перевиховання" відправив з рідної Вінниці батько, військовий. Це була дуже сильна школа.

Потім вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Вчився там на начальника продовольчої служби - так вже вийшло, хоч я і не хотів… Начпродом був мій батько. Бувало, я бився з хлопцями з факультету ВДВ – вони кричали, що ми тилові щури. Але згодом ми з ними подружилися. Тепер інколи зустрічаю хлопців з інституту на фронті. Наприклад, колишній командир 131 розвідбату, який зараз вже пішов на підвищення, вчився в Одесі разом зі мною… Але я "сухопутку" так і не закінчив – після третього курсу змушений був піти через проблеми зі здоров’ям.

Ще у Кривому Розі я почав займатися боксом, виграв чемпіонат Збройних сил України. А вже у Одесі захопився тайським боксом. В інституті ми займалися боксом, але тренер, який приходив до нас, сам був першим чемпіоном світу з тайського боксу. Це був Євтушенко Павло Сергійович. Я досі з ним дружу, зараз він – президент Федерації тайського боксу України та головний тренер української збірної.

Після повернення з Одеси додому я і далі займався спортом, почав власну справу у сфері сільського господарства, а згодом – відкрив охоронну фірму. На Майдані бути не зміг, тому що мав у ті часи серйозні проблеми з ногою. Лежав у лікарні із підозрою на онкологію.

Вже під час війни я навчався у вінницькій школі бодігардів і познайомився там з хлопцем, який воював у "Айдарі". "Поїхали у АТО. Подивишся", - запропонував він. Мене всі відмовляли від цієї затії, але я купив форму та вперше поїхав на Донбас… Це було у 2016 році.

-Ви поїхали в "Айдар"?

-Не в "Айдар", але до айдарівця – людини, яку я дуже поважаю, і яку знають практично всі. До Іванича. Сам він з окупованої території, з Алчевська, але зараз живе у Лисичанську. Іваничу вже 63 роки, але це людина, яка надихає дуже багатьох. Надихнув він і мене. Так я почав час від часу приїжджати до Іванича коли на кілька тижнів, коли на місяць зі своєю власною зареєстрованою зброєю. Ми воювали як добровольці. Так тривало два роки.

Іванович дуже товаришує з Парусом, який раніше був комбатом 130 окремого розвідувального батальйону. І у певний момент вони удвох переконали мене підписати контракт. У ЗСУ я вже рік.

Прийнявши рішення підписувати контракт, я вже знав, що піду до снайперської групи Гамлета – адже я не хотів просто сидіти. Я і вдома маю чим зайнятися! А група Гамлета – це люди, які постійно залишаються на передовій та працюють.

Чемпіон України з тайського боксу, снайпер Віктор Торкотюк: Коли ми стояли за 400 м від сєпарів – я все одно тренувався, і вони це бачили 02

-Дуже відчувається різниця на війні для добровольця і контрактника?

-Звісно, я вже не можу їздити додому так, як їздив раніше… Але я потрапив у групу, яка живе як одна сім’я. Наприклад, коли у моєї дружини була підозра на онкологію, хлопці зібралися та сказали, що продадуть усе, що можливо – тільки щоб моя дружина лікувалася. Але, слава Богу, все обійшлося. Більше того – дружина зараз вагітна. Це буде вже четверта наша дитина.

З хлопцями з групи ми вже дружимо сім’ями. Коли була відпустка – їздили разом відпочивати у гори. Я навіть скучаю за побратимами, коли їду кудись… Думаю, такі стосунки у підрозділі – це заслуга, у першу чергу, нашого командира Гамлета.

-Яка він людина?

-Ми знайомі лише рік, але таке враження, що я знаю його вже цілу вічність. Якщо у когось із групи якісь проблеми – це ніколи не пройде повз його вуха. За кожного бійця своєї групи він готовий перегризти горлянку будь-кому. І ми ставимося до нього так само.

Гамлет - фахівець своєї справи, він багато чого мене навчив, і вчить досі. А ще це дуже порядна людина. І, що важливо - він знає, де треба бути жорстким, а де це недоречно.

Дуже пощастило нам і з комбатом, який прийшов після Паруса. Це Кайман. Він не тільки наш командир, а і друг. Ми їмо з однієї тарілки, наш комбат ділить з нами і хліб, і кров... Допомагає в усьому. Для мене честь воювати разом із такими людьми. Крім того, Кайман повністю підтримує мене у підготовці до чемпіонату світу з тайського боксу, який відбудеться у Тайланді на початку цього літа.

"ТИ НЕ УВЕРНЕШСЯ ВІД МІНИ, ТОМУ МАЄШ КОНТРОЛЮВАТИ СВІЙ СТРАХ"

-Що для вас стало найважчим на війні?

-Товаришів я не втрачав, слава Богу. Поранені у нас були, але не загиблі…

Для мене дуже важливою є моя сім’я. Тому, мабуть, найважче – це довго не бачити їх. Важко було і просто залишати їх з власної волі - адже ніхто мене, батька трьох дітей, у армію не забрав би, якби я не хотів. Я розумів, що якщо вже йду –не зможу дати задню. Так само, як і під час роботи у нашій групі: прочитали молитву та пішли…

-А як рідні відреагували на рішення підписати контракт?

- Спочатку я розповідав близьким, що їду тренуватися, що вчуся стріляти… Потім вже сказав правду. Вони переживають, звісно. Але що поробиш? Мені не 20 років. Мої рішення вже усвідомлені. Вони можуть бути помилковими – але вони завжди усвідомлені.

-Чимало з тих, хто тільки приходить до армії, мріє саме про посаду снайпера…

-Я не можу сказати, що хотів бути снайпером. Я просто хотів воювати. Але потрапив саме у таку групу…

Бути снайпером виявилося дуже непросто. Для цього треба мати витривалість та бути психологічно стійким.

Робота така: ти відпрацював, а потім на тебе йде відповідь. І у цей момент не можна панікувати! Ти все одно не увернешся від міни. Тому маєш контролювати свій страх. Мати холодне серце… Тому якщо є бажання йти на снайпера – треба спочатку дуже добре обміркувати це.

-Пам’ятаєте свій перший бойовий вихід?

-Перший, який добре запам’ятався, був у районі Попасної - там, де вбили Бульку. Ми відпрацювали, потім по нас у відповідь почали працювати міномети та кулемети, а нам не було де заховатися… Було страшно.

Можливо, це погано, але зараз страх уже притупився. Точніше, боїшся вже не за себе. Хвилюєшся за родину. Думаєш: "Якщо щось станеться – як вони самі?!" Хоча є, звісно, друзі, які в разі чого підтримають моїх рідних.

-Що можете сказати про ворожі ДРГ? Чи відрізняється їхня робота чимось принципово від роботи наших груп?

-Мені здається, що і з того боку, і з нашого, вже працюють непогано навчені люди. Раніше, навіть у 2016 році, і вони, і ми, робили більше помилок. Але ми вчимося, і вони також. Загалом же - нічого надзвичайного у них немає, нічим вони нас не дивують. Тактика у них така сама.

Головна зброя проти них – наша пильність. Бували на фронті випадки, коли вони заходили та вирізали наших бійців. Але я вважаю, що стається таке через халатність. Коли людина чітко відповідає за свої дії, добре розуміє, що за її спиною люди, які зараз відпочивають – вороги не зможуть її перелетіти! Вони шукають слабкі місця... Так само, як і ми.

Чемпіон України з тайського боксу, снайпер Віктор Торкотюк: Коли ми стояли за 400 м від сєпарів – я все одно тренувався, і вони це бачили 03

"ВСЮДИ Я СОБІ ОБЛАШТОВУЮ НЕВЕЛИЧКИЙ СПОРТЗАЛ"

-Що хотілося б змінити у нашій армії?

-Нам би трохи більше свободи дій! Адже бажання працювати якомога більше є у багатьох – хоч і існує думка, що атовці зараз - це "заробітчани".

-Певний відсоток таких справді є…

-Звичайно. Але у мене така думка: того, хто перебуває в АТО, навіть якщо він пив, або "заробітчанин", але він тобі приніс набої, зробив чай, хоч чимось допоміг – у цивільному світі вже треба сприймати як свого. А там у нас своя кухня. Там ми розберемося, хто є хто серед нас.

-Чи вдається на передовій займатися спортом?

- Всюди, де ми жили, я собі облаштовував невеличкий спортзал, а також бігав. Є у нас де займатися і зараз. Так що я тренуюсь, і хлопці також тренуються.

Але тренування на передовій – це, звісно, не пріоритет. У пріоритеті війна.

Чемпіон України з тайського боксу, снайпер Віктор Торкотюк: Коли ми стояли за 400 м від сєпарів – я все одно тренувався, і вони це бачили 04

-Але на фронті часто залишається чимало вільного часу…

-Звісно. Наприклад, коли після тривалого складного виходу ми маємо три-чотири дні щоб відпочити – з радістю займаємося спортом.

Для того, щоб робити це, час та можливість можна знайти завжди. Перемогти потрібно тільки себе. Є трохи часу? Займайся! Коли ми стояли за 400 метрів від сєпарів – я все одно тренувався, бив мішок, і вони це бачили. Також у нас була штанга. Треба зціпити зуби, не звертати уваги ні на що та впевнено рухатися до мети… Це стосується і тренувань, і війни.

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3123236
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх