EN|RU|UK
 Общество
  10227  21

 Майор ЗСУ Оксана Якубова: "Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть"


Автор: Валерія Бурлакова

Історія 5 батальйону 30 ОМБр, який став 1 батальйоном 54 ОМБр. Петрівна - заступник комбата - розповіла "Цензор.НЕТ" про дзвінки на гарячу лінію Міністерства оборони, про по шию закопаного у землю командира роти, пожежу на Ширлані, зимову переправу через Буг, про те, як загибель оперного співака Василя Сліпака змінила хід наступу на Світлодарській дузі, та про самогубства у підрозділі.

"100% БУЛИ МОБІЛІЗОВАНІ, НАВІТЬ КОМБАТ"

… На роботі мене криє. Там люди мирні, тому інколи хтось щось як ляпне… "А чому ти проти того, щоб у нас були відкриті кордони з Росією?" - наприклад. Ну, як ти їм це поясниш?! Починаєш заводитися, колотить. Тоді йдеш у туалет, закриєшся там, сядеш навпочіпки, знайдеш у кишені "Корвалол"… Відпустило трохи? Повертаєшся назад. Навушники всунеш, на комп’ютері увімкнеш наші пісні - і вже не чуєш нікого.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 01

Військову службу я починала у 30 ОМБр, де спочатку була начальником фінансової служби. Коли нашу бригаду "розковбасили" у Степанівці, було дуже багато як загиблих, так і зниклих безвісти. Мене тоді попросили допомогти розшукати людей - і ми їздили, шукали, впізнавали та ховали.

Потім було Дебальцеве… Коли все закінчилося, мені дозволили поїхати на 10 днів у відпустку. Вдома я прийшла у військкомат щоб відмітитися. "Ти коли на дємбєль?" - спитали там. "20 березня", - відповіла я. "О, значить, тоді син твій піде…", - кажуть мені. Опа! А там війна! Я вже бачила її на власні очі… До того ж, чесно кажучи, мені не хотілося йти з армії. Так я підписала контракт, і незабаром стала замполітом (заступником командира батальйону з роботи з особовим складом. - Ред.) 5-го батальйону 30-ї бригади.

У нашому 5-му батальйоні 100% бійців були мобілізовані, і навіть наш комбат не був винятком. На базі я жила у гуртожитку навпроти їдальні. Вранці бачила, як всі йдуть снідати. Ось іде на сніданок 4 батальйон, у якому було дуже багато добробатівців, що прийшли тоді у 30-тку. Красунчики такі, супер! Йдуть з піснею! А ось іде наш нещасний 5 батальйон. Бомжі бомжами, матінко рідна!.. Батальйон наш бухав. Якщо якийсь зальот траплявся – то лише у 5 батальйоні. Побилися? Там. Зброя зникла? У нас! Бійці купили пляшку отруєної горілки та ледь дуба не дали? Наші… Щодня була якась надзвичайна подія.

На той момент у 5-му батальйоні дуже бракувало людей, другої та третьої рот фактично не було. Але якраз прийшла четверта хвиля мобілізації, і ми змогли сформувати з новачків другу та третю роти. Порівняно з новими підрозділами, перша рота вже здавалася кращою. Був серед наших новеньких, наприклад, Зима. Чоловік 56-го року народження, який мав за плечима 20 років в’язниці. Зима заварював собі трилітрову склянку чифіру та носив кожух на голе тіло.

Потім ми разом із новими бійцями повернулися на фронт. Пам’ятаю, як у один з перших днів після повернення інтенсивно працювала наша арта. Ми сидимо, стеля на нас сиплеться, і я кажу комбату: "…А там же ж "молодь" наша у кілометрі, що там з ними взагалі?!"

Прибігли ми туди. Сидять наші новобранці, нервуються, недопалків вже гора навкруги. Я кажу їм: "Пацани, спокійно, це ми стріляємо. Але згодом може прилетіти і по нас. Я вам казала шанці рити, бліндажі… Де це все? Де ви ховатися будете?!". О 5 ранку я знову приходжу туди – а у них вже навіть бліндажі готові! І копають, копають!

"ВВАЖАЙ ЦЕ ЧИМ ХОЧЕШ – ДЕЗЕРТИРСТВОМ, САБОТАЖЕМ, АЛЕ БАТАЛЬЙОН НА ПЕРЕДОВУ НЕ ВИЙДЕ"

Незабаром 30 бригада зітхнула з полегшенням, адже наш 5-й батальйон передали у 54 бригаду. З першим її комбригом стосунки у мене не склалися, тому що вирішити щось у бригаді було неможливо взагалі. Навіть посвідчення учасників бойових дій для своїх бійців, які вже були на фронті, ми оформлювали через 30 бригаду.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 02

Наш батальйон не ходив у відпустку не те, що після Дебальцевого – взагалі з моменту призова! І коли ми перейшли у 54 – хотіли оформити бійцям відпустки. Але відпускні на перших 10 бійців нам виписували 10 днів. На десяту добу ми прийшли у стройову частину і дізналися, що відпускних немає досі. Санич тоді поперевертав столи у стройовій, потім ми сіли та самі виписали папери. Наші пацани поїхали у відпустку з горем навпіл.

Невдовзі комбриг сказав, що ми будемо виходити на Золоте-4. І я зрозуміла, що ми маємо виходити на передову… Але при цьому нас, цілого батальйону, немає у списках військової частини! Тоді я пішла у штаб батальйону, але комбат попросив, щоб до командира бригади сходила я: "…Ти баба, тобі буде простіше". Пішла до штабу бригади. Кажу комбригові: "Вважай це чим хочеш – дезертирством, саботажем. Але поки я не побачу наказ про включення бійців до списків частини – батальйон на передову не вийде. Не приведи Господь що - як тоді?". Мені у відповідь – матюки…

Стикнувшись з такою реакцією, ми почали дзвонити на гарячу лінію Міністерства оборони. "Я такий-то такий-то. 1 батальйон 54 бригади на передову не вийде", - казали. Тієї ж ночі до нас приїхали представники штабу АТО, приїхала купа комісій. Усі питають – що у вас таке з хлопцями?! З хлопцями, кажу, все нормально. Це я їх не пущу, особисто я. І, повірте, вони нікуди не підуть, бо я добре поясню, чому я їх не пускаю… Опівночі вже був виданий потрібний наказ. Я його відксерила, і залишила копію собі. На пам’ять. Тієї ж ночі ми вирушили на передову.

Але проблеми на цьому не закінчилися. "Завдяки" тодішньому керівництву бригади, солдати місяцями не одержували заробітну плату, через що нам довелося звертатися до журналістів та знову дзвонити на гарячу лінію. Або ж продукти… Перший раз нам їх видали повністю гнилими. Але як видали – так ми їх і повернули.

Ми постійно бігали та сварилися з керівництвом. У результаті з комбригом розсварилися остаточно, вже до мордобою доходило. І тоді ми дійшли простої згоди: він не чіпає нас – а ми не чіпаємо його. Ми самі з усім розберемося, тільки давайте нам найнеобхідніше! Відтоді у штабі бригади гадки не мали, що нас обстрілюють, що ми чимось відповідаємо… У штабі висіла мапа, на якій наші позиції були позначені взагалі не там, де були насправді. І єдиний раз, коли я злякалася – коли приїхала підписати якісь документи наші, і бачу – там комісія планує якусь операцію. Тицяють у мапу. Думаю, не дай Боже зараз по нас лупануть - вони ж не знають навіть де ми стоїмо! Ми були як партизанський загін.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 03

Перша рота у нас на той час вже була ідеальна. Це було наше обличчя! Друга рота – розп#здяї. У роті було багато місцевих, багато хто раніше сидів, і вони влипали всюди, де було можливо. А бійців третьої роти я називала профспілковими працівниками (сміється). "Я нічого не роблю, але хочу боротися за справедливість!". У них були найлегші позиції… одна була гівняна, однак більшість взагалі на другій лінії стояли. Але вони завжди боролися за правду: "Чому м’яса не докладають?!" Третя рота унікальна була ще й тим, що на Золотому вони закопали свого командира. Нам дали нового ротного – скотину скотиною. Коли я везла його до хлопців – вже розуміла, що буде біда. Коли він знайомився з ротою, Санич жартома сказав хлопцям: "Якщо щось - прикопаєте". А я попросила: тільки голову залиште зверху, а то з трупами важко розбиратися. І от, минає чотири дні. Дзвонять мені третьої роти: "Петрівно, ми його прикопали, як ви казали. Голова зверху". Жарти жартами, але про всяк випадок я поїхала туди. Дійсно – командир закопаний по шию… Ми розкопали його тихенько… Незабаром він пішов від нас.

Боєць Зима, про якого я вже згадувала, до речі, був у другій роті. Пам’ятаю, дзвонить його ротний, каже, що той бухає: "Йди з ним розбирайся". Я сідаю у машину. Приїжджаю на місце, а прямо по дорозі криють. Я падаю. Зла на Зиму страшенно, а тут ще й стріляють, падли… Аж раптом відчуваю – хтось на мене зверху лягає. Це Зима – він у броніку лягає зверху, прикриває мене, і ще й каску свою мені на голову одягає… Ось тобі і "алкаш"! Пізніше він зазнав поранення, після якого знову повернувся на фронт.

"НЕ ПРИВЕДИ ГОСПОДЬ, КОМБАТА УГ#НДОНИЛИ. ТІЛЬКИ Ж ПРИЇХАВ!"

У бригаді ми перші почали бунтувати, і нас боялися, з нами просто не зв’язувалися. Але коли погано стало у 3 батальйоні бригади - командування не відреагувало. Бійці 3 батальйону також звернулися до ЗМІ, почали кіпішувати, і зрештою нас просто як бригаду, яка занепадає, раніше часу вивели у тил. Спочатку на Черкаське.

Тоді звільнялася якраз третя хвиля мобілізованих. Пішов і командир нашого батальйону.

Потім зняли комбрига. Сталося це після того, як вже у Черкаському у нас вибухнув танк. Йшло шикування, поруч стояли машини заправлені та з боєприпасами, аж раптом шарахнуло. Вибухнуло щось під танком. Почали детонувати боєприпаси. Кіпіш був конкретний. Новим командиром бригади незабаром став Бурий (Володимир Горбатюк. - Ред).

Після Черкаського ми вирушили на Ширлан. Нового комбата нам призначили і одразу зняли, тому я за комбата ходила на всі наради. Ми тоді готувалися до виходу на фронт, потрібно було приводити до ладу техніку, щодня на нарадах необхідно було доповідати про її стан. А я ж у цьому нуль…Тому я робила собі таблички, щоб хоча б розуміти що на нараді казати. Щодня розпитувала хлопців, які працювали з технікою: "Що саме не працює? А де воно? А покажи, як саме воно не працює?"..

1 грудня до нас приїхав новий комбат, Купол (Олексій Оцерклевич, - Ред). Вже 5 грудня ми мали виходити у зону АТО. Але командир однієї з рот, унікальний товариш, не підписав акт прийому техніки. Через це вихід відклали, а ввечері 6 грудня у нас сталася пожежа. Офіційна версія пожежі була банальна – загорілася буржуйка. У наметах були боєприпаси, які почали розриватися. Поруч стояли танки, бензовози… Декілька наметів згоріло, у тому числі і намет офіцерів управління. Коли намету вже не стало, я не могла додзвонитися їм, ніхто не відповідав. Думала ще: "Не приведи Господь, комбата уг#ндонили… Тільки ж приїхав!" Але ближче до другої ночі комбата я побачила живим. Він був у військових штанях та якійсь літній кофті. "Всі інші речі згоріли, - сказав. – Це вже втретє. Машина також згоріла". Це була та машина, на якій він до нас щойно приїхав. А розвідка наша тоді взагалі залишилася у самих трусах. Однак головне – що жодного загиблого не було.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 04

Почалося розслідування, і ми залишилися на Ширлані, де й зустріли новий 2016 рік. Потім за те, що ми горіли, 2 січня нас відправили переправлятися через Південний Буг на понтонах. Холод був собачий. До того ж, якийсь кретин дав нам літнє паливо. Звісно, наші бехи стали, не могли доїхати до того Буга, техніку тягнули... Познущалися з людей жорстко, дуже багато було обморожень.

Ми тоді підняли хай. Але вже не тільки наш батальйон скандалив! А і комбриг Бурий підключився, за що я йому була дуже вдячна. Історію з літнім паливом він не зам’яв.

"МИ ЗАЛИШИЛИСЯ ЛИШЕ ЗІ СВОЇМИ БМП, І КРИЛИ НАС З УСІХ БОКІВ"

Після цього ми вийшли на Світлодарську дугу. Першу роту поставили туди, де позиція "Лівша" - у найгірше місце. На той момент більшість загиблих була саме з першої роти. Поповнення не було ніякого. А працювали по наших здебільшого з "Мурашника". Кошмарили звідти не на жарт…

Купол зібрав управління батальйону тихенько у окремій кімнаті. Сказав, що треба брати "Мурашник", що бригада допоможе. Але ким брати? Людей немає. Однак може допомогти "Правий сектор", вони самі просилися. Хто за?.. "За" були Купол, я і Санич. Деякі були проти, деякі утрималися.

Правосєки мали зайти як волонтери. Про цю операцію знав Бурий, знали про неї і вище. Коли все почалося - все нібито було добре, всі нас підтримували. Вище пообіцяли, що допоможуть нам артою. Все йшло ідеально. До перших загиблих.

Першим двохсотим був Василь Сліпак. Його на "Замок" привезли. Я приїжджаю, дивлюся, мене питають: "Твій?". Обличчя я ніби десь бачила… Але він не з батальйону - я своїх знала. Кажу: "Це "Правий сектор", і подаю його як загиблого волонтера. ВСП було в курсі. Потім був наступний загиблий у 25-му батальйоні… Аж раптом нам надходить дзвінок – здається, це був заступник командувача АТО. Як він кричав, як він матюкався!

Вище були в курсі всього, але влаштовувало їх це, лише поки не було загиблих. Війна мала йти лише як по маслу. "У вас руки у крові, ви покидьки!" - кричали нам.

Куполу дали наказ відходити. Але ж перша рота вже ж зайняла "Мурашник"… Ми намагалися пояснити, що відходити неможливо, що позицію вже криють артою. Нам же артилерією не тільки не допомогли додатково, а й забрали нашу арту. Я не можу стверджувати, але мені здається на той момент вже і Бурий не дуже командував… І ми залишилися зі своїми БМП та з озброєнням 25 батальйону "Київська Русь". Крили нас з усіх боків.

Ми слухали перехоплення. Знали, що вже йде евакуація Дебальцевого - вони думали, що ми будемо брати його! З Авдіївки почали стягувати підкріплення. Ми слухали, як вони викликали колони … І, якби ми не залишили "Мурашник" та пішли далі – можливо, ми б дійсно взяли Дебальцеве.

Ми знову і знову намагалися пояснити командуванню, що відходити неможливо. Але не було з ким розмовляти. Тоді рота, яка вже взяла позиції, змушена була відступити. Коли хлопці почали відходити стало ще гірше. Фізику ногу відірвало, Артему ногу перебило… А медик Юрій Татарчук, санінструктор першої роти, коли почув, що немає кому їхати за пораненими – пішов туди сам. Всі знали, що він дійшов, всі його бачили. Але коли почали зводити особовий склад – з’ясували, що Татарчука немає. Куди він подівся було незрозуміло. Ми подали його як зниклого безвісти. А наступного дня ми з’ясували, що він загинув. Мама його, коли я подзвонила, попередила мене, що опізнати його можна за татуюванням.

Тіло Татарчука нам віддали лише за три дні. Його з машини ще не вивантажили – а вже дихати не було чим. Півголови не було, вона обгоріла. Він був розпухлий весь. Просто неможливо було його роздягнути, щоб шукати те татуювання… ВСПшники блювати пішли. А я перебинтувала обличчя ганчіркою змоченою у бензині та стала роздивлятися. Єдине, що здалося знайомим – це лише розгрузка його… Тому я підписала акт, що не впізнала бійця. У вересні Юру опізнали за ДНК-експертизою.

"ВОЄНКОМУ ОГОЛОСИЛИ СУВОРУ ДОГАНУ"

… За присутність "Правого сектору" на передовій комбригу дали по шапці сильно. Від Муженка була команда – кого можна легалізувати, а всіх інших прибрати.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 05

Ті, хто тоді оформився до нас – це був насправді "Правий сектор". Це було класно. Я "аватарів" інколи відправляла до добровольців на перевиховання, бо вже сил не було боротися з ними. Наприклад, під час боїв за "Мурашник" один у мене висмикнув чеку з гранати та заліз під бензовоз. Вирішив так життя самогубством покінчити! Пацани його витягнули звідти, повезли у дурку, здали… Там війна йде, а тут він!

Але були на Світлодарській дузі і "вдалі" самогубства. Один у нашому батальйоні і тижня не встиг пробути – і вже сидить з гранатою на річці. Вирішив підірватися. Довго я його вмовляла. Дзвонила його мамі, сестрі, йшлося про якусь дівчину... Потім ми домовилися з ним, пішли, він викинув гранату, але у лікарню їхати відмовився. "Добре, тоді завтра поїдемо зуби лікувати!" - сказала я йому. Ми поселили його на "Замку" у підвалі, медик приїхала, щось йому вколола, всі заспокоїлися… А за дві години він все ж підірвався. Поклав гранату під подушку. Все було у пір’ї. Голови немає, ніс висить на стелі, мізки по всій кімнаті. Там ще кошеня маленьке було, і його мізки також… Інший хлопець спав вже у тій самій кімнаті коли все це сталося. Не знаю, як його не зачепило. Розслідування почалося. Наступного дня ми приїхали відправляти тіло додому з моргу, а начальник моргу питає мене: "Ти бачила його військовий квиток?". Ні, а що там? "Він непридатний. У нього 20Б". А його призвали. Я зла була, як собака. Воєнкому, який його призвав, оголосили сувору догану та премію зняли на 20% потім – от і все…

Інший покінчив з собою якраз коли у грудні 2016-го вже котру добу йшли важкі бої за ліс. Спочатку він викрав бензовоз. Був п’яний. Ледь не влетів у хату. Намагався комусь з 25-го батальйону морду набити, приїхали наші, забрали його разом із машиною. Привезли його на КСП батальйону. "Скотина, ну що ж ти робиш, тут і так всі ледь на ногах тримаються, ти нормальний?" - питали. А він пішов до себе, взяв чужий автомат. "Пах!" - і пів голови немає.

Найсмішніше, що з тих, хто був у активних бойових діях, – жодного так не накривало! У нас у батальйоні за час боїв за ліс було 6 убитих та 80 поранених (разом із контуженими). Людей бракувало, нам почали давати поповнення. Багато хто відмовлявся йти до нас. А деяким з тих, хто все ж погодився, потім зривало дах, і ми забирали їх з позицій. Однак ставалося таке тільки з новенькими!

Щоправда, в нас було три людини, які після лісу по одному йшли у бій… Вдягали бронежилети, каски, і знову перлися у той ліс.

Майор ЗСУ Оксана Якубова: Ми були як партизани. У штабі бригади не знали, де позиції нашого батальйону. Думала - не дай Боже по нас лупануть 06

Після виходу на полігон після тієї ротації змінилося командування батальйону та бригади, правосєки перевелися в інший підрозділ. А я звільнилася. Було тоді у мене відчуття, що батальйону старого більше немає.

… В обід з роботи я інколи тікаю у церкву. Сядеш там, згадаєш усіх наших – і сльози градом. Але коли поговориш з ними, стає легше. Наступного дня знову приходиш, і знову говориш. І так щодня. Приходиш та говориш із кожним із загиблих. Адже я всіх пам’ятаю. Хоча снитися мені вони вже перестали.

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3122380
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх