EN|RU|UK
 Общество
  8461  17

 Загиблі герої березня 2019


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за березень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Попри дику втому, сон не приходив. Миттєвості минулого дня асинхронними ривками пульсували під закритими повіками, то уповільнено, то з подвійною швидкістю. Нерви тремтіли, натягнуті до межі, нерви посилали безладні й безперервні сигнали до мозку, нерви втрачали свої часточки та ставали нестабільними, перетворюючись на ланцюгову реакцію відчаю та болю. Медики не змогли врятувати того пораненого снайпером хлопчину з разюче глибокими синіми очима, тіло якого здригалося у передсмертних конвульсіях, а руки судомно шкребли по землі, і спогади про це грибоподібною хмарою накривали душу, кидаючи тінь на все живе у ній.

Парамедики підрозділу, який знаходився на одній з найбільш небезпечних ділянок фронту, були безсилі. І хоча вони примчали на місце всього за кілька хвилин після пострілу снайпера, першого ж погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що можна було вже не поспішати. Куля увійшла у шию та вийшла за вухом, полетівши далі в чорнильну темряву прохолодного весняного вечора, полетіла, вимазана кров'ю молодого солдата, з розірваної сонної артерії якого різкими та сильними поштовхами почало вихлюпуватися життя.

Солдат помер у реанімобілі, що з усією можливою швидкістю мчав у напрямку лікарні. Останній подих його був довгим і якимось приреченим, знесилений подих вичавленої до кінця людини, яка вирішила нарешті відпочити. А відпочинок цей тривав вічно. Медики щосили усіма доступними засобами намагалися повернути солдата назад. Нічого не допомогло, занадто страшною була рана, занадто фатальною була крововтрата. Хтось сказав водієві, щоб той вже не поспішав, хтось присів на сидіння, опустивши голову та звісивши руки донизу, хтось тримав хлопчину за руку.

Вони привезли тіло до моргу, заповнили всі необхідні документи і розбрелися у різні боки, оскільки на чергування заступила інша бригада. Потрібно було якось знайти в собі сили поспати. Але у жінки-медика сну не було, він сховався за ширмою чергового потрясіння, викликаного смертю молодого солдата. Це була не перша смерть, яку вона бачила, але щоразу смерть все глибше проїдала дірку всередині, гострими зубами розриваючи душу, і випускаючи свою особливу отруту.

Темрява накрила задушливим сталевим ковпаком, і після півгодини безуспішної боротьби з безсонням, жінка відкинула ковдру та вийшла на вулицю. Нервові закінчення випускали по тілу розряди шоку і глибокого темного суму, викликаного тим, що, тримаючи чиєсь життя в своїх руках, вона дозволила йому вислизнути. Відпустила, не втримала, не змогла допомогти молодому хлопчині, чиє дихання припинилося в реанімобілі, що мчав по холодній дорозі серед сонних полів. Хлопчина помер, а медик тепер не могла заснути, борсаючись у в'язкій трясовині моторошних миттєвостей.

Вона за своєю природою була дуже доброю, примудрившись зберегти цю доброту в нелюдських умовах війни, не давши собі зачерствіти та огрубіти, зберігаючи постійний оптимізм і намагаючись завжди знайти до кожного солдата свою особливу стежку, щоб той відчував, наскільки він їй важливий. Її чоловіка не стало задовго до війни, донька виїхала за кордон, і тепер ця самотня жінка цілком віддала себе головній та улюбленій роботі - нескінченній боротьбі за життя бійців її підрозділу.

Але сьогодні вона програла свій бій. Блукаючи між наметів, жінка-медик беззвучно плакала, не в силах забути ті сині очі вражаючої глибини, які тьмяною плівкою застелила смерть.

Загиблі герої березня 2019 01

  1. Богдан Миронович Гаврилів народився 20.04.1999 року у місті Калуш Івано-Франківської області.

Після закінчення 9 класів школи Богдан вступив до Калуського вищого професійного училища №7 на спеціальність "лицювальник-плиточник, муляр-штукатур", але не довчився, оскільки у 2018 році підписав контракт із Збройними Силами України та був відрахований на підставі довідки з військового комісаріату.

Солдат, розвідник-далекомірник 1-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 4 березня внаслідок мінометного обстрілу поблизу села Лебединське Волноваського району Донецької області. О 6 ранку противник з боку окупованої Ужівки почав обстріл з танків, артилерії, мінометів та ПТРК. Солдат Гаврилів передав на командно-спостережний пункт координати. Близько 7:40 безпосередньо на спостережному посту, де він перебував, розірвалася міна. 19-річний воїн дістав мінно-вибухові травми, що несумісні з життям.

Після прощання у Львові поховали Богдана Мироновича у Калуші 8 березня. У нього залишилися батьки.

Загиблі герої березня 2019 02

  1. Руслан Григорович Слісаренко (позивний Фокс) народився 09.10.1981 року у Хмельницькому. Мешкав у селі Іванівці Барського району Вінницької області.

1997 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №2 у місті Деражня Хмельницької області, після чого вступив до Барського автомобільно-дорожнього технікуму (нині - Барський коледж транспорту та будівництва), на спеціальність "будівництво та експлуатація автомобільних доріг та аеродромів", де провчився до червня 2001 року, отримавши фах "технік-будівельник". Після технікуму деякий час попрацював у Деражні, а 2004 року разом зі своєю майбутньою дружиною, з якою познайомився 2002 року на весіллі у друзів, переїхав до Києва.

Його мрією було стати моряком, море приваблювало своєю могутньою та таємничою силою. Руслан напрочуд гарно малював, захоплювався читанням, був ерудованою та дуже розумною людиною, люблячим чоловіком та батьком.

Одружився у 2005-му, а наступного року у подружжя з’явився перший син. У 2007 році Руслан Григорович разом із сім’єю переїхав до Іванівців, де невдовзі народився другий син. Чоловік продовжував працювати у Києві, виїжджаючи туди на заробітки.

У вересні 2016-го він підписав контракт зі Збройними Силами України.

Солдат, гранатометник 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 березня о 12.40 від осколкового поранення голови, якого він зазнав внаслідок обстрілу поблизу хутора Вільний, що входить до складу міста Золоте Попаснянського району Луганської області.

Похований 20 березня в Іванівцях. У нього залишилися батько, дружина та двоє дітей.

Загиблі герої березня 2019 03

  1. Віктор Васильович Грабар (позивний Дуглас) народився 15.05.1990 року у селі Шевченківське Синельниківського району Дніпропетровської області. З 2005 року мешкав у Дніпрі.

2003 року хлопець закінчив 7 класів Тельманівської неповної середньої школи, а по тому перейшов до Миролюбівської повної загальної середньої школи, де провчився ще 2 роки, закінчивши 2005-го 9 класів. Після школи Віктор Васильович вступив до Дніпропетровського ПТУ №6, у якому отримав фахи "муляр, штукатур, плиточник-лицювальник", достроково захистивши навесні 2008 року диплом, щоб встигнути на весняний призов до строкової служби.

У червні 2008-го, у Севастополі, Віктор Васильович прийняв присягу на вірність українському народові. Строкову проходив у 73-му морському центрі спеціальних операцій у місті Очаків, демобілізувавшись у званні "матрос" за 18 місяців, у жовтні 2010 року.

З дитинства Віктор мріяв стати військовослужбовцем та присвятити себе армії. Захоплювався він мотоциклами та страйкоболом, мав величезну повагу до своїх батьків, а зі своєю старшою сестрою був єдиним цілим, настільки вони розуміли та відчували одне одного.

Він планував після строкової залишитися на контракті, але захворіла мати, тому чоловік вимушений був повернутися додому, щоб допомагати та підтримувати своїх рідних. Спочатку він влаштувався працювати у групу швидкого реагування охоронної служби "Барс", де працював з 2010 по 2013 роки, а потім перейшов до служби охорони Придніпровської ТЕС.

У червні 2016 року він підписав контракт із Збройними Силами України.

Солдат, водій-електрик радіолокаційної станції окремої радіолокаційної роти 164-ї окремої радіотехнічної бригади повітряного командування "Схід" Повітряних Сил ЗС України.

З 17.08.2016 до 18.11.2016 проходив службу у Донецької області в одному з радіолокаційних взводів Харківської радіотехнічної бригади. У листопаді 2018 року Віктор Васильович був відряджений до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, у якій обіймав посаду навідника.

Загинув 17 березня близько 19.30 в районі селища Водяне Донецької області внаслідок смертельного осколкового поранення, якого зазнав під час обстрілу наших позицій з мінометів.

Похований 20 березня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишилися батьки та сестра.

Загиблі герої березня 2019 04

  1. Євген Миколайович Керечанин народився 07.05.1998 року у селі Деркачівка Недригайлівського району Сумської області.

2013 року, закінчивши 9 класів Деркачівської загальноосвітньої школи, хлопець вступив до Недригайлівського ВПУ, у якому отримав фахи: "слюсар з ремонту автівок, водій, електрогазозварювальник".

Як і всі хлопці, у дитинстві Євген був розбишакою, але рано подорослішав через загострене почуття відповідальності. Родина хлопця мала чимале господарство, яке й годувало їх. І Євген Миколайович робив разом із батьком усю важку роботу, не лінувався, розвозив людям сіно та дрова на батьківському тракторі.

28.07.2016 року хлопця було призвану на строкову, яку він проходив у 91-му окремому полку оперативного забезпечення, потім вирішив підписати із ЗСУ контракт і був переведений до 184-го навчального центру Національної Академії сухопутних військ України, що базується у Старичах Львівської області. Звідти Євгена було доправлено на несення служби до його підрозділу.

Солдат, навідник 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

У лютому цього року Євген приїздив додому у відпустку. До закінчення контракту залишалося 4 місяці, тому він охоче ділився з рідними та друзями своїми планами на майбутнє: придбати власну автівку, відкрити якусь свою справу, продовжувати допомагати батькам, а згодом – і забрати їх із села, адже він мріяв мешкати у Харкові.

Він захоплювався музикою та аудіотехнікою, придбав собі ноутбук та разом із своїм близьким другом замовив собі професійні колонки та навушники. Хоча не можна сказати, що він розкидувався грошима, усі витрати були чітко заплановані, прораховані та виважені, адже хлопець розумів, що для втілення своїх мрій одного бажання мало.

Перебуваючи на війні, Євген Миколайович змінився. У ньому з’явився міцний стрижень справжнього дорослого чоловіка, він змужнів, загартувався у шаленої полум’ї бойових дій. Патріотизм не був для нього порожнім словом, переймаючись долею України, він також дуже хвилювався за її щасливе майбутнє.

Вже після поховання Євгена у його речах було знайдено щоденник. Написані у ньому слова вражають тим, які глибокі та дорослі думки панували у його душі. Він був невиправним оптимістом, мріяв і закликав мріяти інших. Мріяти та вірити у добро. Коли ночував у друга в Полтаві перед поверненням на фронт, зробив у щоденнику такий запис: "Напоминание на каждый день: твои возможности безграничны! Так же, как и мысли, порождающие действия, в твоей голове. Помни об этом!"

Загинув Євген 18 березня о 9.55 в районі хутора Вільний, що входить до складу міста Золоте Попаснянського району Луганської області, від смертельного кульового поранення голови, якого зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту зі стрілецької зброї.

Похований 21 березня у Деркачівці. У нього залишилися батьки.

Загиблі герої березня 2019 05

  1. Сергій Вадимович Валах (позивний Борода) народився 17.12.1984 року у Дніпрі.

2002 року закінчив 11 класів загальноосвітньої школи №76, після чого був призваний на строкову службу, яку проходив на посаді механіка-водія у військах ППО. Демобілізувавшись у 2004 році, Сергій Вадимович працював водієм-експедитором та охоронцем у приватній охоронній фірмі.

02.04.2014 року Сергій був мобілізований до лав ЗСУ та з 1 червня того ж року виконував бойові завдання у зоні проведення Антитерористичної операції, демобілізувавшись 20.03.2015 року.

У складі першої зведеної роти 93-ї ОМБр Борода пройшов усі кола пекла, але пройшов їх, посміхаючись та з викликом дивлячись в очі смерті. Брав безпосередню участь у бойових діях в районах Карлівки, Добропілля, Авдіївки, Тоненького, Пісків, Слов’янська та Краматорська. Також забезпечував прикриття конвоїв, що йшли смертельно небезпечними шляхами до Донецького аеропорту. Дістав контузію, але пролікувався та повернувся до своїх.

Солдат, старший стрілець 1-го взводу 4-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

У 2015 році чоловік одружився, дружина мала сина від першого шлюбу, якого Сергій полюбив та виховував, як свого рідного. Наприкінці червня дружина має народити їхню дитину, донечку, яку йому не судилося побачити, та яка ніколи не побачить свого батька.

15.02.2016 року Сергій підписав із ЗСУ контракт.

У травні 2017 року він дістав важкі осколкові поранення спини внаслідок підриву на розтяжці, але інвалідність йому не дали, тому після лікування та реабілітації він знову повернувся на фронт.

Наприкінці літа 2017-го Борода вступив до заочного відділення Кропивницького будівельного коледжу на спеціальність "Будівництво та експлуатація будівель та споруд", у якому мав би отримати фах "технік-будівельник". Він мріяв повернутися додому та дочекатися народження дитини, завершити навчання (захист диплому мав би бути взимку 2019-20 років), розпочати власну справу, займатися своєю улюбленою риболовлею.

Востаннє він підписав контракт із Жовтневим РВК міста Дніпро 01.12.2017 року.

Старший солдат, старший оператор 1-го розвідувального відділення 1-го розвідувального взводу розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Цей чоловік віддав 5 років війні. 5 довгих років він перебував на захисті спокою свого народу, і невідомо, чи є якесь більше досягнення, що варте шани та поваги. Невідомо, коли ця війна скінчиться, але є впевненість, що коли б це не трапилось, Сергій Вадимович зустрів би її завершення, перебуваючи у формі та тримаючи напоготові свою зброю, що була б націлена у бік ворога.

Загинув 20 березня у районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок підриву бойової машини на міні. Сергій Вадимович зазнав опіків тіла 4-го ступеня, які виявилися несумісні з життям.

Похований 23 березня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишилися батьки, сестра, вагітна дружина та син.

За роки служби отримав такі нагороди: "За оборону рідної держави", "Захисник Вітчизни", "За оборону Донецького аеропорту", "За військову службу Україні", "За оборону країни", "За хоробрість у бою". Про останню нагороду Сергій Вадимович навіть не встиг дізнатися, її вручили дружині вже після його загибелі.

Загиблі герої березня 2019 06

  1. Максим Миколайович Сирін (позивний Шалений) народився 23.07.1982 року у місті Станиця Луганська Луганської області.

Призваний за контрактом Станично-Луганським РВК 23.09.2017 року.

Солдат, старший водій 1-го розвідувального відділення розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 березня о 15.30 в районі міста Авдіївка Донецької області у бою з найманцями РФ, зазнавши смертельного  кульового поранення голови.

Похований 24 березня у Станиці Луганській. У нього залишились батьки, дружина та двоє дітей.

Загиблі герої березня 2019 07

  1. Володимир Михайлович Маркевич народився 05.02.1971 року у селищі міського типу Розділ Миколаївського району Львівської області.

Закінчивши 8 класів неповної середньої школи, вступив до Бориславського медичного училища, у якому отримав фах фельдшера.

Згодом Володимир Михайлович виїхав до Білорусі, де у нього було багато родичів по батьківській лінії, одружився там та працював, хоча й кожного літа приїздив до рідного села, до своєї матері, провідувати та допомагати. Після розлучення він у січні 2018 року знову приїхав до Роздолу, працював фельдшером у Трускавці.

Призваний за контрактом Миколаївським РВК 27.04.2018 року. Перший контракт у нього був на півроку, чоловік повернувся додому, але у лютому цього року знову вирушив на фронт.

Старший сержант, старший бойовий медик 1-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 22 березня в районі села Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 26 березня у Роздолі. У нього залишилися батьки, сестра та син.

Загиблі герої березня 2019 08

  1. Дмитро Степанович Костенюк народився 08.10.1989 року у Чернівцях.

Старший сержант, військовослужбовець десантно-штурмового взводу батальйонної тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 29 березня в районі населеного пункту Широкине Донецької області від смертельних осколкових поранень, яких  зазнав під час обстрілу наших позицій зі 120-мм мінометів.

Поховання заплановане на 2 квітня у Чернівцях. У нього залишилися брат, сестра та двоє дітей.

ПІСЛЯМОВА

Ця загибель особливо сильно вдарила по ній. Все накопичене і пережите за роки роботи на передовій, все те, що зберігалося за під міцними замками самоконтролю, спінилося і завирувало, з силою вдаривши зсередини по цьому сховищу спогадів, і сталеві двері вигнулись назовні, з м'ясом вирвавши засуви. Це була перша істерика холоднокровної людини, чию душу переповнив відчай, істерика лавиною вирвалася на волю, внутрішні запобіжники перегоріли одночасно, і пекуча лава безвиході вирвалася на волю безперервним потоком сліз, що бризнув з очей.

Хтось побачив, як вона плаче, та спробував наблизитися до неї. Красномовним жестом руки жінка-медик дала зрозуміти, щоб її залишили одну, і цей хтось нечутно зробив крок назад, розчинившись у ночі. Вона не побачила, хто це був, але в думках подякувала людині, яка без зайвих слів все зрозуміла та дала їй можливість побути насамоті. Сівши на якийсь ящик, медик спробувала закурити, але після першої затяжки їй стало ще гірше, дим напівпрозорим нальотом вкрив стінки горла, змішуючись зі сльозами. Відкинувши цигарку у темряву, вона опустила голову на руки і завмерла.

Що ти є таке, війно? Хто придумав тебе? Хто полюбив тебе настільки, щоб використовувати для задоволення своїх цілей і бажань? Навіщо ти прийшла на цю прекрасну землю, несучи біль, смерть і страх? Звідки у цьому світі з'явилося місце для тебе? Чи була ти завжди, чи тебе все-таки можливо прогнати? Як позбутися тебе, чи можливо чимось перебити твій солоний присмак у роті? Чому ти завжди відроджуєшся з попелу минулого? І як забути всі ці сині, карі та зелені очі, які ти закрила назавжди? Розкажи, війно, як мені тепер їх забути?

Питання, адресовані до порожнечі, стрімкими, яскраво-блідими блискавками проносилися у голові, вони були схожі на маленьких нічних метеликів, що гарячково били напівпрозорими крильцятами у запаленому мозку. Метелики носилися туди-сюди і знесилено падали, розчиняючись серед повної тиші, оскільки відповіді не було, порожнеча уважно слухала, але мовчала, і, врешті-решт, жінка замовкла теж.

Минуло півгодини. Або година. Або рік. Вона не знала, час тугою спіраллю крутився навколо, то завмираючи, то прискорюючи свій хід. Розсипана у пил свідомість припинила сприймати рух стрілки годинника на лівій руці. Так чи інакше, але медик піднялася з ящика, сльози не могли зупинити війну, яка все так само палала десь неподалік, на нульовій позиції, та у будь-який момент була здатна зачепити чергового солдата, якому потрібна буде невідкладна медична допомога. Глибокий погляд синіх очей загиблого хлопчини все не залишав її, але він несподівано та різко смикнувся убік, коли медик перечепилася об щось на землі.

"Щось" виявилося великим осколком із гострими зазубреними краями, що зарився у землю під час минулорічних боїв і обстрілів. Піднявши шматок металу, жінка довго дивилася на нього, відчуваючи, як повертається невгамовне тремтіння. Величезним зусиллям волі взявши себе в руки, вона розмахнулася та викинула осколок у ніч і попрямувала на свій пост, заступати на чергове, невідомо яке за рахунком, чергування. Звичайний, нічим не примітний сержант-парамедік медичної роти, символ одвічної боротьби зі злом, прототип Бога на цій клятій війні.

Осколок пролетів незначну відстань та впав на землю, в якій йому судилося провести найближчі тисячу років. Розірваний вибухом шматок сталі, левову частку у складі якої займає залізо, що колись подолало мільярди кілометрів і мільйони світлових років та прийшло до нас із далеких холодних сузір’їв. Залізо дало людству потужний поштовх у розвитку цивілізації, але згодом люди винайшли бомби та снаряди, стрибаючі міни та стратегічні бомбардувальники, кулемети та реактивні системи залпового вогню.

І завдяки цим винаходам з’явилися згорілі танки та зруйновані села, авіаудари та артнальоти, замасковані розтяжки та посічені кулями стіни, молоді вдови та невтішні матері, скалічені солдатські життя та розгублені дитячі очі, що дивляться на труну, в якій лежить молодий батько.

Жодна дитина не загадувала зіркам такого бажання.

 Ян Осока, "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні 2018 року читайте тут

"Полеглі Герої вересня" читайте тут.

"Загиблі Герої жовтня-2018" читайте тут.

Полеглі Герої листопада 2018 читайте тут

Про загиблих у грудні 2018 читайте тут

Про загиблих у січні 2019 - тут

Полеглі Герої лютого-2019 - стаття тут

Источник: https://censor.net.ua/r3119850
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх