EN|RU|UK
  104025  101

 ПАРТИЗАН СЕРГІЙ: "МИ ПОМІТИЛИ, ЩО В ОДНОГО ТАНКА ВІДКРИТИЙ ЛЮК, ПІДІБРАЛИСЯ БЛИЖЧЕ І ЗАКИНУЛИ ВСЕРЕДИНУ КОКТЕЙЛЬ"

З метою безпеки героя цієї історії, а також його родини, ми вирішили змінити його ім’я. Сергій живе на Львівщині. Він батько чотирьох доньок, двоє з них хворіють на цукровий діабет. Був активістом Майдану, хоча до цього переніс операцію на серці. Але усі ці обставини не заважають йому добровільно йти на фронт. Ми розмовляли з ним, коли він приїздив до Києва, а зараз Сергій вже вдруге з друзями перебуває на сході, під Маріуполем.

Неможливо сидіти вдома і дивитися, як гинуть зовсім молоді хлопці. Ми з друзями вирішили теж іти воювати. Ми могли піти в добровольчі батальйони, але не пішли, бо різні чутки є, наприклад, про той же "Айдар". Хоча воюють вони дуже добре. Вирішили спробувати в 24-ту бригаду. Нам підполковник один сказав, щоб ми приїхали туди і там це питання можна буде вирішити. Приїхали на фронт без зброї, написали рапорти, здали воєнний білет. Довго чекали, тиждень у них просиділи, а в результаті нам сказали, що ми не виконали процедуру мобілізації. А коли були ще в воєнкоматі, там виявилось, що ми не потрібні, бо більшість з наших хлопців - старші за 45 років.

Так вийшло, що стали партизанською групою. Нас приїхало 12 чоловік на звичайному автобусі, вікна в ньому позамальовували фарбою, номери змінили на місцеві.

Під Маріуполем на блокпості нас зупинила Нацгвардія, перевірила документи і запитали якось так з ухмилкою: "зачем вы сюда едете?". Ми сказали, щоб допомогти вам. В нас там на Львівщині поки що тихо, але тут ми зможемо хоча б окопи рити, хоч чимось допоможемо. Вони сказали, що ми їм не потрібні і що вони самі впораються.

Тоді ми звернулися до брата одного з наших хлопців, що жив там в посьолку. І він нас прийняв. Там і машину в сараї залишили, бо ми хоч і причепили донецькі номери, але паспорти ж не змінимо, якщо перевірять. З собою у нас було кілька касок, продукти, пальне і бронежилети. Коли до 24-ки приїхали поробили карти докладні. Там скрізь - дуже недобра місцевість, одні посадки і поля, усе просвічується. Якщо місячна ніч, то тебе видно за півкілометра. А якщо хмарно, то ти сам нічого не бачиш. Нам хлопці допомагали, намалювали розташування військ. Ми фактично не думали там якусь диверсію робити чи ще щось подібне, проти росіян. В них просто неграмотно караульна служба поставлена, тому що в таких випадках, коли йдуть якісь бойові дії, у караулів повинен бути плаваючий графік. А у них все було чітко в один і той же час. І нам легко було їх вичислити. Караул - це 8- 10 озброєних чоловік і з ними не поборешся. Ми поділилися на групи і три ночі виходили у розвідку, слідкували за ними, записували собі в якій годині вони міняються. З собою мали один звичайний бінокль, який я купив на базарі в Англії. Одного разу побачили, що караульний розмовляв по телефону, звісно, що вичислити його було легко, бо він світився. Вийшло так що ми до нього підкралися і зв' язали. Просився, щоб ми його не вбивали, але у нас такого на думці навіть не було. Ми лише забрали зброю, бо мали лише пляшки з горючою сумішшю, які навчилися робити під час Майдану.

Там ще стояли танки. Хоча й темно було, але ми помітили, що в одного танка відкритий люк. Це якийсь просто фарт був. Ми до нього підібралися ближче і закинули всередину коктейль.

Від нього купа диму валила й на наступний день, тому що вибухнув боєкомплект, вони ж укомплектовані. А потім нам місцеві розказували, що наша авіація розгромила танкову роту.

Ми там ще ніч пробули, а на другу виявилося, що ми вже на території окупантів, що скрізь їздять і ставлять свої блокпости ДНРовці. Неждано-негадано лінію фронту вирівнювали. І куди наші поділися - було не зрозуміло. Ми опинилися кілометрів на 20, а може 15 в глибині. Коли про це дізналися - це був шок, бо треба було якось вибиратися звідти. Нам дехто з місцевих пропонував стареньку "Ниву", "Жигуля", щоб могли виїхати. Але виїхати - нереально. Нас зупинять - і зрозуміють, хто ми і звідки. А пропавшим безвісти, чесно кажучи, не дуже хотілось бути.

Дорогами ми не стали вибиратися, тому що розстріляють. Ховалися по посадках. Але вночі часто натикалися на машини, вони зупинялися, бо здалеку приймали нас за своїх. При світлі фар можна було зрозуміти, що ми не регулярні війська: форма врізнобій. А коли ми приймали бій, то розбігалися і викликали допомогу. Але не чекали, що хтось приїде і намагалися скриватися, хоча там це зробити було важко. Вдень, бувало, включу швидко телефон, подзвоню дочці, скажу, що все нормально і вимкну, але руки трусилися. Ми виходили протягом трьох ночей. Якщо натикалися на когось - далі не йшли, бо в них і рації були і телефони, вони б нас перехопили. Однієї ночі ми десь кілометрів 20 просунулися на північ.. Ми йшли до тих пір, поки не натикалися на когось, але щоночі з кимось перестрілювались Якби в них були прилади нічного бачення - нас би було так само легко вичислити, але ні вони нічого не бачили, ні ми. Це нас і рятувало. В нас було таке відчуття, що нас якась сила охороняє і це нам додавало якогось духу. Правда, в останню ніч виходили, то одному з хлопців, Віталіку, осколком від гранати руку заділо, ми мали з собою целокс-бінт, перемотали. Рана була рвана, кістку не заділо.

Коли ми пересікли трасу Маріуполь-Донецьк, вже знали точно, що на нашій території. Ту зброю, що ми мали - заховали, тому що коли ми приїхали, нам би потрібно було її здати. Нас втрьох разом з пораненим забрав брат Віталіка і на машині повіз додому.

А взагалі ті солдати, що звідти їхали, платили за автобус. Я здивувався, що армія не вивозить людей. Вони їдуть на 10 днів у відпустку і платять за дорогу. 49 чоловік по 350 грн, хтось собі непогано заробляє. Хоча я розумію, що не кожен автобус поїде туди, щоб забрати людей.

партизан

У нас у владі щось твориться незрозуміле. Весь світ називає це війною, а у нас - операція АТО. Росіяни в нас стріляють, але чомусь - це не називають конфліктом з Росією.

Дуже нарікають хлопці на наше керівництво. Ми з різними батальйонами спілкувалися. Коли підписали указ про особливий статус Донбасу - думки порозбігалися. Одні сказали, що буде, може, спокійніше, тому що дуже хотілося б щоб більше не гинуло людей. От мене хлопці просили: "поїдеш в Київ запитай, чому українське вугілля вивозять в Росію, а потім Україна у Росії ж це вугілля купляє?" Це ж маразм. Спитати у Сталіна, небіжчика, чи він купляв би у Гітлера під час війни нафту, чи вугілля?!

Фактично - ми дуже маленька одиниця. І щось відвоювати дуже важко. Але чому, коли всі кричали в один голос: "дайте нам наказ - і ми відвоюємо…" -, це коли Росія ввела війська, тоді наказа не було. Його і зараз немає, але зараз це вже не так реально. Це не стрілкова війна, а війна важкої артилерії. Потрібна техніка, яка вичислює координати і далекобійна артилерія.

Ніби ми були на Майдані, ніби зробили нову революцію, але стало якщо і не гірше, то топчеться на тому самому місці. І тому у людей різні настрої. А ми готові покласти життя, якщо це буде не безглуздо, якщо в цьому буде сенс. А не просто померти, а нічого так і не зміниться. Ці дані про загиблих, що об' являють, - вони не правдиві. Я суджу по тому, скільки у нас с 24-ки, та з інших батальйонів загинуло. Я розумію, що точних цифр ніхто не знає, але ж вони й не такі смішні, як їх оголошують. В мене знайомий з другого батальйону зараз захворів. Він пакував останки солдатів у мішки і важко отруївся трупним ядом. Лежав в госпіталі. Він багато тіл бачив і теж у ці офіційні цифри не вірить.

А ідентифікацію як проводять? Був у нас в місті такий випадок: привезли одного хлопця в цинковій труні, поховали, а він через тиждень дзвонить. Живий.

Мати його ледь інфаркт не получила. А для когось іншого, ті останки, що поховали - це буде безвісти зникла людина.

В нас є люди, що поїхали, повернулися і кажуть: " Я не поїду більше", - а є й такі, що самі рвуться. Наприклад Саша, 23 роки, він зі Львова. Високий такий, неуклюжий, десь метр дев' яносто на зріст. Він єдиний син в батьків, видно такий хаяний-лєлєяний. Але захотів йти добровольцем. Ми йому ще привозили наколінники.

Зараз там холодно, ми мали з собою спалні мішки, а вони літні. Бушлати трохи гріють, а в ноги холодно. В бліндажах - дуже сиро. Я казав хлопцям про термобілизну, а вони не знають, що це таке. Про водонепроникні носки лижні теж розказував, що можна в тазік стати з водою, а вони не можуть повірити, що таке може бути. Хлопці в тому навіть не орієнтуються, дивляться на мене, наче я Європу відкрив. Добре, що волонтери багато чого привозять. По накладних продукти закінчуються, наприклад, а вони їжу ще мають.

А взагалі - армія гола.

Ми не хочемо, щоб обстріли дійшли й до нас, на захід, тому їдемо боронити країну. Але якщо б і в нас почалося, то в нас простіше. В нас не буде такого, що люди розділяться. Навпаки, всі будуть допомагати. А ще в нас багато лісів, є де сховатися.

Якби була чітка лінія влади - треба перемогти, то питання їхати туди чи ні не виникали б взагалі. А от коли там воюють, а тут продовжують збагачуватися, купувати машини, будувати особняки і немає нормальних наказів, - тут починаєш думати .

Я розумію, що війна - це жертви. Але цей заморожений конфлікт, це перемир'я - це так само жертви щодня.

Вже після запису інтерв'ю стало відомо: партизанський загін, в якому воює Сергій, знешкодив групу бойовиків і лідера так званої "Казачьей Гвардии" Маршала.

Текст: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

TUVwRVVYWmtSME13VEdwU1ozUkRNVEJaUkZKblRrTXJNRmxFVVhWT1IwSXdXVXhSZFU1SFNEQk1XRkpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGMmRFTXZNRXhZVW1kT1EzY3dXV0pSZFU1SFVFeDVMMUYyT1VOM01GbEVVbWQwUXpRd1RHWlJjMDVET1RCWmREZ3dTeTlTWjJSRE5EQk1NMUpuWkVNMk1FeEVVbXA1UkZGcmRFTTBNRXh5VVhORE9IWXdURWhSZG5SRE1UQk1URkYxVGtNMlprNUhRekJNV0ZKblRrZEJNRXczVW1kT1F6UXdUR1pSZGtoNlVXdE9Remt3V1V4UmRVNUhRekJNV0ZKblRrZEJNRXczVW1kT1F6UXdXVWhTWjNSRE5EQlpabEYwWkVkQ01FeHlVWE5PUjFCSlRrTXJNRXd2VVhSa1IwRXdURVJTYUhSRE5EQlpPVGd3VEZSUmRuUkRlREJaUkZGMmRFTjVNRXczVVhVNVIwMHdXV0pTYVhjOVBRPT0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
Страница 2 из 2
<<<1 2
Страница 2 из 2
<<<1 2
 
 
 
 
 
 вверх