EN|RU|UK
 Общество
  13378  14

 Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: "У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку"


Автор: Валерія Бурлакова

Донеччанин, бойовий шлях якого розпочався за 700 метрів від рідного міста, – про "Дніпро-1", засідку на Донецькій об’їзній дорозі, про дагестанських спецпризначенців та брак людей у бойових підрозділах.

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 01

"ВІД ПОЗИЦІЇ ДО МОГО ДОМУ МОЖНА БУЛО Б ДІЙТИ ПІШКИ"

Я народився та виріс у Донецьку. До війни був бізнесменом.

Біля мого будинку є супермаркет. На початку травня я побачив там перших нохчі (чеченців, - Ред). Не я приїхав у Грозний, а вони приїхали у моє місто, щоб грабувати та вбивати. Байдуже було, якої національності ворог – він прийшов на мою землю. А ще місцеве бидло отримало зброю. Власті у місті не було, почалися віджими всього, що тільки можна, вбивства… Я з дитинства багато читав про жовтневу "революцію" - і тоді побачив її аналог. Мене просто бісило, що я нічого не можу зробити – з огляду на те, що до червня я на милицях ходив. Був перелом ноги.

Мене не переслідували, але оскільки я займався бізнесом – не сумнівався, що до мене прийдуть. Не одразу, але прийдуть. У мене була офіційна зброя, я захищався б та захищав би своє. І тоді мене просто вбили б. Один у полі не воїн. Тому тільки-но я почав ходити без милиць - вирішив йти на фронт… І 4,5 роки потому можу сказати, що я жодного разу не пожалкував про це рішення.

Я дзвонив у батальйон "Донбас", дзвонив у "Азов", але у цих підрозділах мені відмовили – на той момент їм потрібні були "круті воїни". Тоді я подзвонив у "Дніпро-1". "Не питання, приїжджайте", - відповіли мені. І я поїхав.

Тоді виїхати з Донецька ще було не складно. Можна було просто сісти на потяг. Люди якраз масово залишали місто. Але добре пам’ятаю, що у моєму вагоні практично не було чоловіків – здебільшого жінки та діти. У той період чоловіки відправляли родини подалі, однак самі ще залишалися у Донецьку, щоб доробити справи, щоб вивезти щось. Потім також їхали.

Я оформився у "Дніпро-1", і за місяць, 23 липня, ми приїхали на Донеччину, у Курахове. А 24 липня – вже брали Піски.

Нас тоді "кинули" по їжі, дали один сухпай. Але ж розрахунок був, що ми пробудемо у Пісках дві-три доби. Насправді ж перша наша зміна там тривала 65 діб. Добре, що у селищі були городи – ми їли картоплю, цибулю, помідори, перець. Знаходили битих мінами кур, з пір’ям яких доводилося добряче повозитися. Різали свиней. А ще на кухнях у хатах нам траплялися консерви, чай, кава, цукор… Згодом волонтери почали нам допомагати, тому все було добре. Єдиною проблемою завжди залишався свіжий хліб – він був тільки тоді, коли хтось виїжджав у Красік (Покровськ, - Ред.) та затарювався.

Моя позиція у Пісках – "Альпініст". До Донецька від неї було метрів 700. А до мого дому - кілометрів 13. Навпростець пішки можна було б дійти за дві години… Але це, звісно ж, було нереально.

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 02

Прикольний був час. Якби пацани не двохсотилися, не трьохсотилися – взагалі чудово було б.

"ВІДСУТНІСТЬ БРОНЕЖИЛЕТА ВРЯТУВАЛА ЛЮДИНУ"

У "Дніпрі-1" я був і старшиною роти, і функції заступника командира роти виконував, і склад на мені висів… Але на самому початку я був санінструктором.

Вперше надавав допомогу пораненим 14 серпня. Ми тоді виїхали з Пісків та поїхали по недобудованій об’їзній дорозі, де ще стояла купа будівельної техніки – видно було, що її тільки кинули… Там ми потрапили на охорону "Градів". По нас вистрілили з РПГ-7. Не влучили, але граната розірвалася зовсім поруч із першою машиною. У ній всі були трьохсоті, і навіть двигун від вибуху вискочив.

За кермом цієї машини був наш ротний, Шилов Володимир Іванович. Це був той рідкісний випадок, коли відсутність бронежилета врятувала людину: куля зайшла у бік, пройшла по ребрам та вийшла спереду. Була б там плита – 5,45 зрикошетила б від неї та увійшла б назад.

Ця засада згадується як якесь жахіття. Пам’ятаю хмари пилу… Але паніки не було. Ми розвернулися та "пішли" звідти на двох вцілілих машинах. Дуже вчасно – я бачив, що навскоси, по якійсь грунтовій дорозі, до нас вже неслися сєпарські автомобілі.

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 03

… Зараз у мене 44 перев’язаних поранених. 12 з них були важкі. Так, я рахував… Здебільшого це були ЗСУшники. Були і відкриті переломи, і відірвані щелепи.

Насправді понад 50% поранень на фронті – це дурість. Наприклад, перед "Альпіністом" на наших же мінах підірвалася беха. Потім туди пригнали евакуаційний танк, який також підірвався. У БМП ніхто не загинув, а у танку – загинув мехвод. Якби вони хоч підходили спочатку, якби щось питали – але ж ні… "Я воював! Розберемося!" - і таких випадків безліч.

"ТРУПИ ЛЕЖАЛИ, І НІХТО ЇХ НЕ ПРИБИРАВ"

Більшість моїх адекватних знайомих з Донецька виїхали в Україну. Але були й такі, що пішли воювати за "ополчення". Хтось із них вже задвохсотився, хтось затрьохсотився. Хтось розчарувався та повернувся, тикається-микається у Донецьку, роботу шукає. Деякі поїхали у Рашку.

У 14-15-му ми чимало спілкувалися з сєпарами. Найбільше мені подобався мій колишній вантажник. Спілкуватися з ним було весело – він говорив виключно шаблонами, писав тільки те, що їхні замполіти впихнули у його голову. Крок уліво, крок управо – і він вже "сипався". Тому що потрібно було думати, а думати в нього не виходило. Кумедні були розмови.

Наприкінці 90-х я і сам прожив у Росії 2,5 роки. Катався від Москви до Тюмені. Менталітет у них дійсно відрізняється від нашого. П’ють вони точно більше нашого – і чудять відповідно більше. А ще вони не хазяйновиті. Ми для них – одвічні "кулаки", бо кожен все тягне додому… А ще ця російська доброта – вона буває лише по синьці, ніколи по тверезому. Тоді вони останнє з себе знімають. Але наступного дня можуть назад забрати – тому що це ж по п’яні було, це ж не рахується.

Якщо говорити про їхнє військове мислення, то там спрацьовують старі стереотипи. "Бабы новых нарожают" - у Пісках це можна було побачити, тим більше, що аеропорт був поруч, термінали були від нас відносно недалеко. І на метеостанції стояли хлопці з "Дніпра-1".

"Ополченців" кидали вперед, як м’ясо, і ніхто їх потім не витягував. У нас реальний стрьом був у середині січня, коли ще морози стояли – що якщо все зараз розтане, то почнеться епідемія. Тому що трупи лежали, і ніхто їх не прибирав.

Був випадок, коли в аеропорту працювала дагестанська спєцура. Їх поклали чимало, і вони вимагали, щоб їхні командири домовилися про перемир’я – адже потрібно було дістати трупи. Він загинув у бою, його вже чекають 40 гурій, життя вдалося – але ж його треба ще поховати нормально! Без цього він не потрапить у рай. До того ж, собаки бігають, починають тіла їсти, які ще не замерзли… Дагестанці всіх своїх витягнули.

Після того, як сєпари аеропорт взяли – трупи вони прибрали ще до тепла. Навіть завали розібрали для того, щоб витягнути тіла. Тому що вони самі чудово розуміли, чим це загрожує.

"СТРАШНО, АЛЕ БАГАТО ХТО НЕ ХОЧЕ ПОКАЗАТИ СВІЙ СТРАХ"

Цивільним здається, що на фронті весь час ідуть бої. Насправді ж стрілкотня займає у найкращому випадку 10% часу. В інший час – ти копаєш, спостерігаєш, спиш, їси… Або шукаєш їжу. Звісно ж, ще є побутові дрібниці: помитися, поголитися… (Хоча голитися вже не треба. Зараз 669-й наказ на польових виходах і у секторі бороду дозволяє. Аби вона не заважала).

Ще у нас були на передовій гітари, ми співали пісні. Гумору було багато. Відпочивати потрібно, адже негативу там більш ніж достатньо…

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 04

Чому під обстрілами люди часто сміються? Бо вихід адреналіну у всіх іде по-різному. Бо страшно, але багато хто не хоче показати свій страх. До того ж, новачки дивляться на тих, хто вже не боїться, хто вже звик до обстрілів. Коли ти звик – ти корегуєш, засікаєш, звідки були виходи хоча б за звуком, передаєш, куди ворог влучає. Дивишся… Я тільки фосфору панічно боюся. Якось фуганули по нас фосфором, хоч і з перельотом – я тоді вискочив з позиції, на якій ми спали, босим. Лише у шкарпетках.

"ЇЗДИВ У ВІДПУСТКУ У ПІСКИ, ДО НАШИХ ХЛОПЦІВ"

Після Пісків нас почали розкидати по різних населених пунктах на Донеччині. Але вже тилових. Після них була Авдіївка. Там нас кинули на блокпости, та все одно Промка була поруч. Зміну відтарабанив – і можна поїхати туди. Це було ще відносно нормально…

Але потім, у 2016 році, "Дніпро-1" перекинули на блокпости у Бахмут. Це вже було занадто далеко від передової. Треба було ходити, шмонати, перевіряти, шукати незрозуміло що… Після Пісків, після Авдіївки – це вже було не моє. Звідти я їздив у відпустку до наших хлопців, які оформилися у ЗСУ та стояли у Пісках. Допомагав їм.

Два місяці я простояв на блокпостах у Бахмуті – і поставив для себе хрест на батальйоні. Звільнився з "Дніпра-1" та пішов на контракт у ЗСУ солдатом. За місяць після того, як я прийшов у частину, мене відправили на офіцерські курси. За чотири місяці я отримав офіцерське звання. Став молодшим лейтенантом.

Навчання мені сподобалося. За три місяці не отримати тих знань, які інші офіцери отримують роками. Але тому на курси і беруть людей з вищою освітою – бо вони вміють вчитися самостійно.

Артилерію обрав тому, що після піхотного варіанту у "Дніпрі" захотілося воювати головою. Це якраз арта...

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 05

"У 2014-МУ НАША АРМІЯ БУЛА НАВІТЬ НЕ РАДЯНСЬКОЮ"

Найгірше у ЗСУ – це олдскульні офіцери, яких не переробити. Вони не можуть, не вміють та не хочуть керувати та служити по-новому. У 2014 році, коли все починалося, наша армія була навіть не радянською. Це був шлак. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку.

Але зараз вона трансформується, в принципі. Старі офіцери самі по собі відсіюються. На моїх очах вони йдуть. Не витримують, як це не парадоксально. Дуже часто починають петляти, коли пахне передком, виходом у сектор. Йдуть тоді на пенсію, або переводяться в інші штаби.

Штаби забиті. Всі солодкі місця за письмовими столами зайняті, і за них точаться бої. Але у будь-якому польовому підрозділі – що у піхоті, що в артилерії – зараз не вистачає людей. І рядового, і сержантського, і офіцерського складу.

Офіцер ЗСУ Володимир Мірон: У 14-му році наша армія була навіть не радянською. Вона деградувала до рівня якогось Мозамбіку 06

Чи не набридло мені все це? Набридло. Змін немає. У країні змін немає, і на Донбасі також – позиційна війна, глуха. І поки не видно чітко, коли це закінчуватиметься. А заробляють на цій війні з обох боків. День бабака...

Три роки я "бомжував". Два роки тому купив квартиру під Києвом, перевіз маму з Донецька. Вона вже старенька – 70 років. Мама, звісно, не рада тому, що я воюю – яка ж мама відпустить дитину на війну? Але підтримує те, чим я займаюся. Їй приємно, коли до мене побратими приїжджають, вона прислуховується до наших розмов… Але пилить: коли я це все закінчу? Коли повернуся на гражданку?

Не знаю… Бо я впевнений, що ще повернуся у Донецьк. Нам треба дочекатися розвалу Рашки. Всі передумови для цього є. Вона розвалиться, як Радянський Союз розвалився.

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3111506
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх