EN|RU|UK
 Общество
  9606  13

 Військовий водій Микола Чопенко: "Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками"


Автор: Валерія Бурлакова

Задовго до війни, діставши інвалідність унаслідок серйозної ДТП, він міг би не йти на фронт – і ніхто ніколи його за це не засудив би. Однак залишатися осторонь Микола Чопенко не захотів. Він воює вже четвертий рік і як водій з двадцятирічним стажем завжди має безліч справ. Адже йому доводиться не тільки доправляти боєкомплект або продукти, возити бійців та евакуювати поранених, а і постійно лагодити стару армійську техніку. Інколи – за власний кошт.

Боєць із позивним Медик розповів Цензор.НЕТ про те, як знайомство з батальйоном "Восток" змусило водія з шахтарського містечка приєднатися до роти правосєків, про дачу екс-регіонала Продівуса, відновлення автомобілів на "нулі", складнощі списання техніки у ЗСУ та про те, чому у рідному місті йому не хочеться виходити з дому.

"ПОВЕРТАЮЧИСЬ З ЗУГРЕСУ, НА ІЛОВАЙСЬКІЙ РОЗВ’ЯЗЦІ Я ПОТРАПИВ НА БАТАЛЬЙОН "ВОСТОК"

-Якщо не помиляюсь, на фронті ти спочатку був водієм швидкої?

-Свого часу я дійсно їхав у 1 окрему штурмову роту ДУК ПС саме на швидку - такою була попередня домовленість. І, хоча зі швидкою не склалося тоді, саме звідти пішов мій позивний – Медик.

Я, до речі, і у цивільному житті колись був водієм машини екстреної медичної допомоги. Є у нас у Павлограді підприємство "Павлоградвугілля", яке раніше було державним – і там я працював на швидкій на шахті. Пізніше перевівся на павлоградську автобазу, де виконував замовлення підприємства "Вугіллязбут". Специфіка моєї роботи була такою, що я багато їздив по Донецькій області, возив туди й назад документи. На тиждень у мене було по два-три відрядження на Донеччину.

Продовжував я їздити і коли почалася війна. Доводилося інколи бувати і на окупованих територіях – поки ще пропускали. На наших блокпостах стояли хлопці з ЗСУ. На їхніх – "ополченці" у тельняшках та будьонівках. Несамовиті якісь. Стоїть людина, розмовляє з тобою і крутить револьвер на пальці…

Я працював до тих пір, поки, повертаючись з Зугресу на іловайській розв’язці не натрапив на батальйон "Восток". Вони перекопали всю мою машину - перевернули усе, відкрили усі конверти. Адже на машині стояли дніпровські номери – і вони почали кричати, що я з "хунти Коломойського". Були репліки типу "будеш у нас окопи копати", "зараз відійдемо у посадку – ти там і залишишся". Однак я поводився дуже спокійно, і в результаті вони мене відпустили.

Але дорога з Зугресу в Павлоград все одно проходила через Донецьк. На під’їзді до Донецька мене на наступному їхньому блокпосту зупинив уже "Беркут". Пацан спитав: "Куди ти їдеш?" На Дніпро, кажу. Він відповідає: "Я тебе на дніпровських номерах не пущу у Донецьк, ти що, ти не виїдеш звідти! Розвертайся, їдь по об’їзній…"

Це було моє останнє відрядження. Бо я побачив, що робиться… І просто-напросто звільнився. У понеділок звільнився, а у середу поїхав до правосєків у 1 окрему штурмову роту.

Військовий водій Микола Чопенко: Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками 01

-А ти проходив строкову службу? Мав до війи якийсь досвід поводження зі зброєю?

-Ні. Але на базі у нас були тренування, ми їздили на полігон, стріляли. Нас учили близько місяця, і після цього я вже щось міг – хоча б розібрати та зібрати АК, відрізнити РПГ-7 від "Мухи" і так далі… Першою моєю позицією була шахта "Бутівка", але там я пробув лише чотири дні. Скажу чесно – перші дві доби на шахті, яку постійно обстрілювали, я взагалі не міг заснути. Лише потім звик, зрозумів що, де та як…

Але мене одразу перекинули на Красногорівку, де стояв один із взводів 1 ОШР – тому що там зламався автомобіль. Командиром взводу у Красногорівці був Піротехнік. Я швидко відремонтував машину, і ми з Піротехніком поїхали по його справах, яких накопичилося чимало. Коли поверталися – по нас почали гатити з 82-го міномета. Міни лягали позаду машини, розривалися там, де я проїхав три секунди тому – але страху чомусь не було. Навпаки, з’явився якийсь адреналін та азарт…

У Красногорівці, до речі, ми жили на дачі директора Федерації боксу України, регіонала Володимира Продівуса. Дача була з п’ятиметровим парканом, з власною стайнею, з будинком для прислуги… Основний будинок був розбомблений, але на першому поверсі залишилися навіть фотографії. Ми жили у підвалі, звісно.

У квітні 2016 року нас вивели з Красногорівки на базу. Але менш ніж за тиждень ми вирушили на Світлодарську дугу.

-Мабуть, ти там часто бував по роботі до цього..

-Так, я часто заїжджав на Миронівську ТЕЦ, зокрема… Коли заїхав вже з добровольцями - побачив, що траса дуже заросла. Одразу видно було, що на ній вже давно немає ніякого руху.

Ми розташувалися тоді на 930 метрів попереду позицій ЗСУ. І ці 930 метрів дебальцевської траси ми підмітали. Два кулеметники були на прикритті, а ми у цей час виходили на дорогу з віниками та прибирали осколки – для того, щоб там можна було їздити…

Військовий водій Микола Чопенко: Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками 02

Їздити там, звісно, все одно було небезпечно. Бувало таке, що ти вже поруч із позицією – і ось у твій бік йдуть трасери. Ти вивертаєш кермо вліво, потрапляєш все ж таки на свій саморобний з’їзд з траси, і думаєш у цей час: краще все ж таки перевернутися, ніж якщо влучать у машину чергою з кулемета. Адже у машині завжди було по 5-6 бійців…

-Як тобі вдалося підписати контракт згодом? Потрібно ж пройти військово-лікарняну комісію, а у тебе серйозні проблеми зі здоров’ям, інвалідність офіційно…

-Офіційно. Але коли правосєки екстрено підписували контракти – я цілу ніч возив людей групами на штаб батальйону для цього. Яка там комісія?..

Пізніше, коли бригаду вивели на полігон, медогляд дійсно був. Пам’ятаю, замість мене до невропатолога на моє прохання зайшов інший боєць. І я із заповненою вже обхідною книжкою пішов до наступного лікаря – здається, до психіатра. Психіатр взяла мене, взяла цю книжку та повела назад до невропатолога: "А ви його бачили?". Той відповів: "Ні…" Але тут підключився я. Як не бачили?! Ми ж тільки що заходили, нас троє було, то-то-то… "Справді? А, тоді бачив", - погодився лікар. Ну і все.

"МАШИНИ МИ ВІДНОВЛЮВАЛИ НА "НУЛІ". В АНГАРИ З САУ ПРИЛІТАЛО"

-На яку посаду тебе поставили?

Після оформлення я потрапив у мінометну батарею. Був там старшим водієм. На папері мені продемонстрували: "Ось, у тебе є 9 машин". А потім показали, де стоїть цей "автопарк": "Там, за посадкою…"

У мене водійський стаж понад 20 років. І я добре знаю, що таке передача автомобілів. Тому я сказав, що нічого приймати не буду і розписуватися ніде не буду. Але що ми будемо робити машини.

З обіцяних 9 машин на ходу було, можна сказати, півтори. Це були "Урал" та СОБівка (машина старшого офіцера батареї, призначена для управління вогнем батареї, - Ред). Інші дійсно стояли у посадці – та інколи доводилося дерева вирізати, щоб витягнути машину… Але ми витягували їх по одній та тягнули у бокс. Була група водіїв, з якою ми намагалися потроху лагодити автомобілі. Відновлювали ми їх на "нулі". В ангари з САУ прилітало…

На базі нашої бригади у Бахмуті був бокс із машинами, у які раніше міни влучили і так далі. І все, що можна було, ми комплектували звідти.

-Наскільки я розумію, списати машину у ЗСУ - майже нереально?

-Нереально взагалі.

Наприклад, на "нулі" ми часто розвозили продукти та навіть воду волонтерськими машинами. Чому ж водовозку не пускали на позиції? Тому що "розіб’ють, а потім ми її не спишемо". Або була у нас позиція ніби як у ярку, навкруги були насипи метрів по 5 заввишки. Туди можна було загнати екскаватор та викопати хороший бліндаж. Сєпари б нашу техніку навіть не побачили – у той час, як ми щодня бачили як екскаватори копають у них… Але ж ні. "Не дамо, раптом розіб’ють".

З цієї ж причини у час, коли 80% машин мінометної батареї тоді насправді підлягали списанню – ми відновлювали їх, вкладаючи у ці машини навіть власні гроші… Тому що ми чудово розуміли – ці машини батареї потрібні. Інших не буде. І навесні, коли ми їхали на полігон, 7 з 9 наших машин вже дісталися туди своїм ходом.

Військовий водій Микола Чопенко: Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками 03

-Ходили у бригаді чутки, що водовозку, яка все ж таки постраждала на Світлодарці, вже після сєпарів "добивали" 82 мінами наші мінометники – щоб збільшити шанси все ж таки списати розбиту техніку… Це правда?

-Я чув таке. Не знаю, правда це чи ні, і це ніби і смішно, але… Якби там "лише" півкабіни згоріло та півцистерни – сказали б, що нічого страшного, що можна відновити. Вклали б у цю машину водії вдвічі більше грошей, ніж вона коштує, і ще залишилися б винними.

… А якщо списувати все ж таки щось – тоді застпотех винний. Коли ми, вже з 46 батальйоном, знову стояли на дузі, було у нас два "шишарика": один волонтерський, і один ротний. І коли хлопці наїхали на міну і підірвалися, наш застпотех подзвонив керівнику автослужби і каже: "У нас біда. Підірвався "шишарик" на міні". А керівник автослужби запитує одразу: "Штатний "шишарик" чи волонтерський?" Застпотех відповідає, що штатний. І я чую у слухавці: "От бл#!.." Бо це безліч проблем - його списати. Хоча у нас найновіша машина була 88-го року…

Військовий водій Микола Чопенко: Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками 04

-Але ж загалом у 46-му краще було з машинами?

-Ми приїхали з попередньої бригади на своєму волонтерському "шишарику", і плюс нам в роту ще дали штатний. Ми поміняли двигун, у результаті машина стала напівробоча. Ну, знову ж приділили час, доробили її. У результаті у роті було два "шишарика".

Проблема була з легковими волонтерськими машинами – був момент, коли нам сказали, що на нулі мають стояти лише штатні машини. У результаті, коли ми заїхали у Травневе, мені довелося пораненого у перший же день вивозити "шишариком" - до місця, куди могли доїхати медики… Взводний наш зрештою сказав, що машина волонтерська хоч одна, джип, у нас по-любому на позиції стоятиме. Тоді вже стало легше.

"МАЙЖЕ НЕ СПАВ ПЕРШІ МІСЯЦІ"

-Півроку тому ти звільнився з армії. Довго зміг пробути на "великій землі"?

-Ні. Вдома було таке, що я з дому не виходив по три-чотири дні. Їздив лише у магазин, щоб купити поїсти. І майже не спав перші місяці – засинав, лише коли світало. Потім спати став вже більш-менш… Але все одно було важко.

Я зрозумів, що тут про нас зовсім не думають. Моє рідне місто, Павлоград – це 140 км до зони бойових дій. Але по місту цього зараз і не скажеш. Раніше люди пам’ятали, що йде війна. А зараз живуть своїм життям. Про війну ані слова немає у їхніх повсякденних розмовах. Хіба що коли бачать, як по місту пролітають швидкі на чорних номерах – на мить згадують про Схід…

Поспілкувався я на гражданці з друзями. Послухав про їхні проблеми: "Сьогодні зустріч зірвалася, я через це втратив гроші… Такий невдалий день!"

І все. Багато друзів перетворилися на знайомих.

Довго просидіти вдома я не зміг. Повернувся назад у 1 ОШР – і лагоджу машини…

Військовий водій Микола Чопенко: Під прикриттям кулеметників ми виходили на Дебальцівську трасу та мели її віниками 05

-А додому повернутися зовсім не тягне?

-Велике скупчення людей у місті якось тисне на психіку після війни. Дратує. Тому я хотів би жити десь, де якомога менше людей. Посадити сад великий і жити на природі…

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3106999
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх