EN|RU|UK
 Общество
  7509  12

 "Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні", - спогади про бійця Віталія Шума


Автор: В.Ясинська

10 грудня виповнилося б 34 роки Віталію Шуму – кулеметнику 28 окремої механізованої бригади. Хлопець загинув влітку 14-го року, під час бою під селом Маринівка (Донецька область). Він був єдиним сином у батьків.

Родина загиблого живе в Чорноморську (Одеська область), на вулиці, яку перейменували на честь їхнього сина. На фасаді будинку - пам’ятна дошка, а вазу для квітів під нею зробили зі снаряда побратими Віталіка.

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 01

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 02

Мама Катерина: Віталік змалку був для нас помічником. І, можна сказати, що він нас багато в чому контролював, а не ми його: наприклад, коли їдемо кудись, усі сумки перерахує, чи нічого не забули. І в садочку, і в школі був дуже відповідальний за все. Читати почав рано, ще до школи - йому хотілося все знати. А коли підріс, почав вивчати історію, англійською сам займався. В школі був принциповим, конфліктував з учителями, якщо бачив, що комусь вони нечесно ставлять оцінку. Вчився гарно. Займався хіп-хопом - чемпіон України, в нього є кубок, і окрім того, купа нагород. Після школи без проблем вступив до Одеської воєнно-морської академії. (Національний університет "Одеська морська академія")

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 03

Тато Олександр: Але він закінчив три курси і вирішив, що плавати не буде. Я пропрацював сварщиком на судні, проплавав 20 років. І син сказав, що я не хочу, як ти - ніколи не бувати вдома.

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 04

Мама: Спочатку син вирішив перевестись на заочку. Батько допоміг, щоб його не брали в армію - і Віталік потрапив у резерв Генштабу. Строкову не служив, але все одно покинув вуз. Потім пішов у Водний інститут (Одеський національний морський університет), але теж два курси закінчив – і на третьому не захотів. Хоча він скрізь поступав сам. І його одразу вибирали старостою групи, тобто легко сходився з людьми. В результаті сказав, що я піду на роботу. Працював в Одесі в магазині, почав з продавця, дійшов до старшого менеджера. І втретє поступив в МВД на юридичний факультет, але заочно. І знову через 2,6 року кинув, хоча в юридичній справі розбирався і по таких питаннях допомагав багато кому зі знайомих. Він заспокоював мене, що не переживай, мама, я все одно матиму вищу освіту.

Т: А коли почалося в Криму, Віталік повідомив нам, що хоче піти на контракт.

Хоча Катерина була проти армії, розуміючи, що це початок війни, 30 березня 2014 року Віталік підписав контракт. Хлопця розподілили у 28 бригаду. Звання солдат, посада гранатометник. Спочатку їхній підрозділ охороняв аеродром під Миколаєвом. Потім, перед відправленням у зону АТО , займався в "Десні".

Т: Начальник штабу хотів залишити сина на полігоні інструктором, сказав, що на фронт підемо з наступною групою. Але Віталік відмовився і поїхав разом з хлопцями - спочатку в Запоріжжя, а звідти на початку липня на фронт. Служили в Донецькій області. Ми домовилися з ним, що мамі буде дзвонити щодня і казати, що він на полігоні.

М: Я не знала де він майже до його загибелі. Якось проговорився, що в них їжа закінчилась, вода теж, то треба сідати на техніку і їхати в село. Але одразу викрутився, щоб я нічого не запідозрила, що, мовляв, погані продукти привезли на полігон. Але я все одно переживала. Коли розповів, що один боєць у них сам собі ногу прострілив, щоб додому потрапити, я сказала, що, сину, зроби і ти так само, краще ми тебе вдома вилікуємо. А він як почав на мене кричати, що мамо, ти ж хіба так мене виховувала?

Т: А 16 липня він загинув. Дізнались ми про це не одразу. Син подзвонив у той день біля шостої вечора не з свого номера, ми з мамою тоді були на дачі. Сказав, що, тато, нам труба. Потім хлопці розказали, що вони всі дзвонили своїм рідним – прощалися. Каті про його дзвінок я сказав не одразу. Як з’ясувалося вже потім, бій відбувся під селом Маринівка. Наших хлопців там було 17 чоловік. З техніки - 2 БМП.

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 05

Розповідь про бій побратима Віталіка Івана, позивний Юрист, який був разом з загиблим на завданні того дня:

"Ми були в одному взводі з Віталіком, але він у піхоті, а я навідником БМП. Познайомились, коли він перейшов до нас у роту. А вже ближче роззнайомилися, коли приїхали на ротацію під Амвросіївку( Місто районного значення в Донецькій області). Разом поїхали на ВОП за містом. Віталік готував дуже смачно, він був веселий, заводний, товариський, чуйний. Завжди допомагав з вирішенням усіляких проблем. А ще він був дуже ініціативним: коли треба було сходити в ближню розвідку, прочистити посадки і так далі , Віталя визвався першим. По ньому взагалі було видно, що людина розумна і адекватна. Реальний патріот, не "ура", а той, хто тихо робить свою роботу. Віталік був дуже добре підготовлений – досвід він отримав, коли служив під Миколаєвом. Там його багато чого навчив по військовій справі один офіцер.

Якось нам поставив завдання командир батальйону, що сєпари захватили село Маринівка і треба терміново його відбити. Поїхав наш взвод. По дорозі один раз поламалися, стояли довгенько. Приїхали на місце, офіцери провели рекогносцировку, домовились, що будемо робити: одне відділення з нашого взводу забрали в резерв, а два інших повинні були зробити обманний маневр. Ми мали вийти на околицю села, витягнути сили сєпарів на себе, а основна група в цей момент зайти з іншого боку і провести штурм Маринівки. Віталя і я попали в ту групу, що мала відволікати. Ми виїхали, але так як карта в нас була 42 року, а місцевість давно змінилася, вийшли не в ту точку. За селом зібралося близько 80 сепаратистів. Тоді, що в них, що в нас ніяких розрізнювальних знаків не було і сєпари прийняли нас за своїх. Ми пройшли повз них, розвернулися, наш замкомандира батальйону почав говорити з їхнім командиром. Той до нього підійшов, представився підполковником і дав йому якусь ксіву, там було вказано, що він, так би мовити, підполковник так званої "ДНР". Але коли наш старший побачив документи - відкрив вогонь по командиру цієї групи. Цікаво, що серед сєпарів були іноземці, якісь найманці, схоже що араби, бо навіть розмовляли на подібній мові. Ми опинилися в центрі цієї групи сепаратистів, нав’язали їм бій, в ході якого вони почали тікати,а наша піхота активно їх відстрілювала, Віталік в тому числі. Хлопці молодці, дуже тісно вели бой.

Але у нас були проблеми з БМП – і ми не могли відкрити вогонь з пушки, і взагалі не одразу зорієнтувалися, що до чого, тому що зв’язку між нашими екіпажами і піхотою не було. З мого сектора ні чорта не було видно. Доводилося вилазити з "бехи" і питати в командира взводу, куди стріляти. Мені показали напрямок, і поки я перекручував зброю в потрібному напрямку, виїхав сєпарський танк. Став навпроти нас, десь орієнтовно метрах в 40, і почав прямою наводкою стріляти по піхоті. Першим снарядом попало в групу, де був Віталя. Він і ще троє бійців загинули одразу. Ще протягом того бою було четверо поранених. Ми почали відходити, бо виявились під жорстким вогнем противника. Забрали лише поранених, і то не всіх - частина нашої піхоти пішла в бік в поля. Добиралися до своїх вони самі. А ми уїхали на одній БМП, другу довелося підірвати, тому що вона заглохла і можливості забрати звідти її не було. На ранок ми всі з’єдналися з піхотою. А загиблі хлопці пролежали на полі бою, мабуть, тижнів три. Увесь той час ми намагались їх забрати, і білі прапори вішали, і червоний хрест . Але як тільки намагались виїхати, щоразу нас обстрілювали, то ворожа артилерія, то танк. В результаті хлопців забрали аж десь у  серпні.

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 06

Потім сєпари заявляли, що їхніх в тому бою загинуло понад 40. І якби не танк, ми б свою задачу нормально виконали, відійшли б без втрат. А так село зачистити не вийшло".

Тато: Разом з Віталіком загинули старший лейтенант Василь Новак, молодший сержант Андрій Майданюк і солдат Костянтин Ковальчук. Під час того бою мій син прикрив собою санінструктора, звуть Саша. Нам цей старлєй дзвонив і сказав, що Віталік мене врятував. А ще один з бійців, Іван, розповідав, що коли почав працювати танк, він підскочив до Віталіка, думав, що він живий. А придивився – очі відкриті, посмішка застила, посічені ноги, руки, в груди осколок зі снаряду влучив, і закрив йому повіки.

До нас інколи приїжджають побратими Віталіка, які були з ним у бою. І не дуже хочуть розповідати подробиці того, що там відбулося, кажуть, що то було пекло: "Ми знали, що ми всі там поляжемо. Але нам повезло, а Вашому сину ні"

Мама: 16 числа якась така тривога у мене була. І тут Саша мені каже, що дитина там, на війні, а не на полігоні. І коли я це почула, розуміла, що треба додому, мені здавалося, що щось має трапитись і там я зможу слідкувати за новинами. Батько лишився на дачі, а я ніч не спала. Наступного дня ми поповнили рахунки на телефонах і Віталіку, і тому хлопцю з чого номера він дзвонив. Набирали обох – ніхто не відповідає. А більше ніяких контактів у нас не було. А потім до нас прийшов племінник і говорить, що бачив в інтернеті свічку на фото Віталіка. Я на нього як напала, що він таке несе?

Після того, як два дні від Віталіка не було звісток, 18 числа ми зібралися і поїхали у військову частину. Вийшов до нас замполіт. Ми питаємо, де дитина, дайте чиїсь номери, щоб ми могли з ним зв’язатися? А він нам, що хлопці на завданні – все нормально. Заспокойтесь.

Повернулися додому і не знали, що робити далі. Але згодом додзвонилися тому хлопцю, з чийого номера дзвонив востаннє Віталік, він розповів про бій, проте сказав, що його самого поранило, а Віталік живий. І ми трохи заспокоїлись.

Тато: А потім почитали, що одеський госпіталь прибув борт, і там є поранені з 28 бригади. Поїхали туди і натрапили на хлопця, який сказав нам, що не шукайте вашого сина. Дав телефони якихось офіцерів - і вони повідомили, що Віталік загинув, і що його тіло забрати не виходить через ворожий вогонь. Нам сказали писати листа на міністра оборони, президента, щоб намагались зробити зелений коридор для вивозу загиблих. Не тільки ми, а й інші батьки, звернулися письмово з цим проханням – і через 20 днів нам подзвонили, що йдіть зустрічайте сина. Приїхали в морг, там були і інші батьки загиблих, – і хоча наші діти були, як мумії, ми їх впізнали. Тільки Новака не одразу - його так розірвало, що там були тільки нижня частина тіла. А поховали ми сина аж 16 вересня - тіло нам не віддавали, ми тричі робили аналіз ДНК. Врешті-решт, поки з усім бардаком, який виник щодо забирання тіла, розібрались – пройшло багато часу.

Як розповідають батьки Віталія, усіх чотирьох хлопців поховано поряд. Людей на похороні Віталіка було багато. В організації поховання допомагала міська адміністрація. Багато хто прийшов віддати шану загиблому з військової частини.

Мама:. Тоді, в 14 році, в нас залишилось дві старенькі мами – моя і чоловіка. Про обох треба було дбати. Але у січні 16 року померла Сашина мама, а моя минулого квітня.

Тато: Ще у 14 ми почали в госпіталь їздити до хлопців. Збирали для них гроші. Продукти. Я хлопцям машини лагодив.

Ми знали, що ми всі там поляжемо, але нам повезло, а вашому сину - ні, - спогади про бійця Віталія Шума 07

Мама: Президент чоловіка нагородив за волонтерство. Зараз трохи менше, але ми і далі цим займаємось. Але в більшості живемо пам’яттю про сина. Щосуботи йдемо до Віталіка на могилу. Літом трохи дача нас відволікає. А так… хоч і п’ятий рік пішов, а з кожним днем не легше. Спочатку здавалося, що може це все неправда, ще на щось сподівались. Я ставала на балконі і чекала на сина, як колись, коли він десь затримувався. Цілу ніч ось так могла стояти, та й зараз таке буває. А коли виходила на вулицю - не могла на молодь дивитись. А ще якщо попадалися на шляху алкаш чи наркоман, мені хотілося такого вбити, думала: "Чого ж ти живеш, а сина мого немає?" Але потім це минуло. Ми з чоловіком тепер одне одного витягаємо, коли важко на душі, - і наодинці стараємось не залишатись.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Читайте на Цензор.НЕТ: "Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся, і думала: "Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина?"" – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша.

"Я не могла представить, что моего ребенка сожгли. Но его хлопцы мне сказали, что сыну не больно было – это случилось мгновенно", - воспоминания мамы погибшего под Иловайском добровольца Евгения Харченко

Источник: https://censor.net.ua/r3101252
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх