EN|RU|UK
 Общество
  6837  21

 Треба відкривати нові теми й документи. Інакше ольгинські тролі знову писатимуть, що Бандера – фашист, а ми знову розвінчуватимемо цей міф, і так по колу, - директор архіву СБУ Андрій Когут


Автор: Ольга Скороход

Відкриття архівів радянських спецслужб в Україні називають справжньою революцією. Так говорять історики з усього світу, які отримали доступ до матеріалів ЧК, НКВС та КДБ. Статус Галузевого державного архіву Служби Безпеки України підтвердив Інститут розвитку свободи інформації, назвавши архів СБУ найвідкритішим поміж інших архівів репресивних органів на території колишнього СРСР.

Директор архіву СБУ Андрій Когут повідомив Цензор.НЕТ, що український архів є не лише найвідкритішим, але й найбільшим з усіх доступних. Що можна знайти в архіві СБУ і як туди потрапити? Хто засекречує свої справи, а хто хотів би, але йому забороняє закон? Які документи радянських органів безповоротно втрачені? І навіщо перевозити всі документи з архіву СБУ до нового архіву Інституту нацпам'яті? Про це - у детальній розмові з паном Когутом.

Треба відкривати нові теми й документи. Інакше ольгинські тролі знову писатимуть, що Бандера – фашист, а ми знову розвінчуватимемо цей міф, і так по колу, - директор архіву СБУ Андрій Когут 01

МАЄМО ШАНС ЗМІСТИТИ ЦЕНТР ДОСЛІДНИЦЬКОЇ УВАГИ З МОСКВИ НА КИЇВ

- За рейтингом Institute for Development of Freedom of Information Галузевий архів СБУ є найвідкритішим архівом на пострадянському просторі.

- Україна в унікальній ситуації. Ми є найбільшим доступним і найвідкритішим архівом КДБ. Не скористатися з цього українській науці і Україні як державі було б злочином. Маємо шанс показати дослідницькій спільноті, що Радянський Союз – це не лише те, що варто аналізувати крізь призму історії Росії, але й України, Білорусі та багатьох інших країн. Це шанс показати іншу перспективу історії і частково змістити центр дослідницької уваги з Москви на Київ.

- Як ви поясните те, що київський архів КДБ є ще й найбільшим? Адже окрім центральних архівів у Москві, які могли чистити, є архіви у країнах Балтії чи Польщі, де репресії були значними.

- Усі спецслужби країн Центрально-Східної Європи або так званих народних демократій у Польщі, східній Німеччині, Угорщині, Чехословаччині створювалися за лекалами радянських спецслужб. А на території республік колишнього СРСР лишилися архіви комуністичних спецслужб, чи як їх називають на Заході, архіви КГБ. У Києві найбільший відкритий комплекс таких документів у хронологічному плані, з 1919-1920 до 1991 року. Тобто це весь період існування радянської влади. Приблизно схожа ситуація у Грузії. Молдова – це повоєнні архіви, після 1944-1945 років. Бо довоєнні документи з Молдови під час евакуації потрапили під бомбардування і були знищені. Країни Балтії – це також повоєнний матеріал. Там зберігається вузький сегмент матеріалів – переважно кримінальні справи. Як я розумію, робота з цими документами у країнах Балтії буде ускладнена у зв'язку з тим, що законодавство про доступ до персональних даних в ЄС стало ще жорсткішим. Навесні вступила в дію нова директива ЄС про захист персональних даних. Якою є ситуація на сьогодні - я не знаю.

Окрім того, з країн Балтії більшість документів вивезли в Росію. З України великих вивезень не проводили. Є перекази, що деякі документи з України таки вивозилися. Ми також знаємо, що наприкінці 80-х років в архіві проводилися читки, бо є накази, які це регламентували.

Але разом з тим комплекс збережених документів є унікальним. Тому що тематично це не лише кримінальні справи, але також накази, розпорядження, друковані видання, зразкові справи, які розсилалися з Москви по всіх республіках для прикладу місцевим кадебістам. Цей спектр документів стосується не лише історії України, але і всього Радянського Союзу.

- Чи відомо, які документи були передані у Москву або знищені?

- Підтвердити, що у 80-х відбувалося вивезення, зараз складно. Але відомо, що величезний масив документів був знищений відповідно до наказу № 00150. Були знищені агентурні й оперативні справи. І, як кажуть наші колеги з московського "Меморіалу", також був наказ № 00111 про знищення документів, так само як і попередній у 1990 році. Однак ми не маємо цього наказу і не знаємо, що в ньому було написано. Щоб зрозуміти, що саме було вивезене, а що знищено, необхідно провести ґрунтовне дослідження. Це справа майбутнього.

- Відкриття архіву СБУ відбувалося поступово. З якого часу ви ведете цей процес?

- Якщо починати з кінця, то останній факт – це прийняття закону про доступ до архіву репресивних органів 9 квітня 2015 року. Цьому передував арешт історика Руслана Забілого у часи президентства Януковича. Його арештувала СБУ за те, що він буцімто хотів поширити документи, які містять державну таємницю. Такою "державною таємницею" була інформація про боротьбу НКВС з українським збройним антикомуністичним рухом. При чому, частина цих документів була з литовських архівів. І цей випадок, коли Руслана було заарештовано, спонукав колег до того, щоб зробити відкритість цих архівів незворотною.

До 2010 року була успішна спроба з розсекречення матеріалів архіву, коли його очолював Володимир В'ятрович. Він почав роботу в рамках існуючого на той момент законодавства. Але виявилося, що як тільки міняється політична ситуація, то все може повернутися на 180 градусів. Відповідно ми прийшли до того, що необхідно прийняти спеціальний закон та створити окрему архівну установу для документів радянських спецслужб.

- Ви заявляли, що після відкриття архіву СБУ кількість відвідувачів зросла. Наскільки?

- Якщо у 2014 році кількість звернень становила 1329 осіб, то у 2017-му – понад 3500. Тобто крива відвідуваності постійно йде вгору. З одного боку, вона нас мотивує і радує. З іншого – сприймаємо її із застереженням, бо нам потрібно давати відповіді на усі звернення, які до нас ідуть. Не завжди буває легко вчасно дати відповіді усім, хто до нас звернувся.

- Кого більше серед відвідувачів – науковців чи звичайних людей?

- Понад половину – це ті, хто шукає інформацію про своїх рідних. Третина – це дослідники. Решта – журналісти й ті, хто шукає інформацію пенсійного характеру.

- Іноземних дослідників багато? Чи збільшилася їхня кількість за останні роки?

- У 2015 році в нас було 42 іноземні дослідники. У 2016-му – більше ніж 80, а у 2017-му – понад 90.

- З яких країн?

- До нас навіть з Австралії приїжджали. Польща, Росія, Білорусь, Німеччина, Франція, Ізраїль, Канада, США, Італія, Швеція, Грузія, Молдова, три країни Балтії – географія широка. Писали дослідники з Індії, але не приїжджали. Частина тих, хто нам пише, потім не приїжджають, бо виявляється, що документи, які їх цікавлять, ми встигли оцифрувати. Тож ми надсилаємо їх в електронному варіанті.

ВАРТО УСВІДОМИТИ: НЕ ВСЕ, ЩО ЗБЕРІГАЄТЬСЯ В АРХІВІ КДБ, Є ПРАВДОЮ

- Перед прийняттям закону про відкриття архівів його противники лякали тим, що це спричинить конфлікти на побутовому рівні. Попросту кажучи, якщо люди дізнаються, хто здав КДБ їхнього батька чи діда, це позначиться на стосунках з їхніми нащадками – аж до розпаду сімей. Ви стверджуєте, що подібні випадки в Україні вам не відомі.

- Ні, не відомі.

- Як ви це пояснюєте? Побутує переконання, що свого часу в Польщі або Чехії та Словаччині таких випадків було чимало, що там навіть були змушені обмежити доступ до певної категорії справ.

- В Україні дискусія хто кого здав вже не настільки гостра, як могла би бути на початку 90-х. Переважна більшість фігурантів цих справ вже або неживі, або не відіграють серйозної ролі в суспільстві. З іншого боку, є більш важливе питання - війна Росії проти України. Перед ними всі інші питання відходять на другий план.

У Польщі, Чехії, Словаччині такі випадки були, але не масові. Єдина проблема, яка дійсно проявилася і обросла скандалом у Польщі – як це подавали ЗМІ. Був випадок коли один журналіст опублікував картотеку осіб, які згадувалися в архівних документах. При чому, це були робочі матеріали архіву, не знаю, як він їх отримав. Всі подумали, що це перелік агентів. А насправді серед опублікованих прізвищ були як агенти, так і ті, за ким стежили. Тобто, це просто перелік прізвищ. Але ми знаємо, що після того, коли щось у медіа прозвучало, спростувати це дуже важко, навіть якщо озвучене не відповідає дійсності. Бо помилкову інформацію прочитають всі, а спростування – умовно кажучи, 1%.

- Подібні випадки надихнули вас на створення посібника "Архіви КДБ для медіа"?

- Цей випадок у Польщі пов'язаний з некоректним використанням архівної інформації. Тому важливо вчити журналістів, як правильно працювати з документами репресивних органів. Варто усвідомити, що не кожен документ, який зберігається в архіві КДБ, є правдою. Вони могли бути створені з метою провокації або фальсифікації. Тому не потрібно одразу сприймати буквально інформацію з документу КДБ. Це потрібно пояснювати журналістам, у яких об'єктивно мало часу для аналізу такої інформації. Вони просто мають знати, що можуть бути підводні камені, і дуже суттєві.

Треба відкривати нові теми й документи. Інакше ольгинські тролі знову писатимуть, що Бандера – фашист, а ми знову розвінчуватимемо цей міф, і так по колу, - директор архіву СБУ Андрій Когут 02

- Є випадки, коли певні особи засекречували свої справи? Така можливість передбачена законом.

- Так, інформацію про себе мають право закрити ті, хто були жертвами режиму. До нас надійшло до 10 таких заяв. Тимчасово було закрито справу лише на одну особу – дисидента, не з Києва. Решта заяв не була задоволена, бо не було підстав. Половина заяв були подані від колишніх співробітників спецслужб, але закон забороняє закривати справи агентів і співробітників КДБ. Зокрема нам писав Борис Стекляр, вже покійний нині працівник НКВД і КДБ, з проханням закрити його справу. Він навіть подав до суду на СБУ, але потім відкликав свій позов, бо певне усвідомив, що справа безперспективна. Решту заяв подали родичі дисидентів, але виявилося, що у нас немає справ на цих людей, а отже і немає чого закривати. Тобто задоволена була одна заява, яка мала під собою підстави. Одна справа на сотні тисяч – це навіть не відсоток. Тому всі решта справ відкриті.

- Можете назвати прізвище цього дисидента?

- Ні, не маю права.

- Не можу не поставити запитання про чутки, які ширяться щодо діяльності вашого попередника на посаді - Володимира В'ятровича – про те, що поряд з відкриттям архівів були вилучені певні документи, що можуть бути "незручними" для історії українського національного руху. Прокоментуйте будь ласка.

- Це нісенітниці які не мають і навіть не могли мати жодного реального підґрунтя. Той, хто поширює схожі плітки не розуміє ані того, як українські архіви працюють, ані принципу відкритого доступу до архівів, які послідовно відстоює Володимир В'ятрович. Саме такий принцип було закладено, зокрема й ним, як одним із авторів, у Законі "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". В результаті кожен має можливість працювати з архівними справами, а документи завжди залишають сліди. Особливо це стосується архівних справ. Щось непомітно приховати чи вилучити неможливо. Можу точно ствердити що з 2008 р. жодних документів з архіву, створених чи зібраних КДБ, не вилучалося і не знищувалося. Власне принцип відкритого доступу, який був запроваджений в тому числі й завдяки Володимиру В'ятровичу і пізніше продовжений моїм попередником Ігорем Куликом, і є головним принципом команди, яка зробила можливим перше місце в міжнародному рейтингу і для України і для архіву СБУ.

- Архів СБУ регулярно викладає колекції документів у публічний простір. За яким принципом ви обираєте тему, про яку українці мають дізнатися з таємних документів?

- Закон говорить про те, що ми маємо здійснювати оцифрування документів. З документами в електронному вигляді можна ознайомитися у нашому читальному залі. Крім того, будь-хто, заповнивши відповідний бланк заяви, може прийти зі своїм носієм і скопіювати певну колекцію.

Також ми співпрацюємо з науковими установами, які готують або спеціалізовані видання або онлайн збірки документів, що публікуються в інтернеті. Є Електронний архів українського визвольного руху. Останній результат такої співпраці – великий том про німецьку операцію у часи Великого терору, підготовлений спільно з "Норд-Ост Інститутом".

Окрім того, маємо хорошу співпрацю з різними медіа щодо публікації підбірок документів. Намагаємося прогнозувати теми, які викликатимуть зацікавлення – як правило, щодо ювілеїв і пам'ятних дат історичних подій. Наприклад, викладену таким чином онлайн колекцію документів щодо аварії Чорнобильської АЕС переглянуло близько 30 тисяч людей.

СУЧАСНІЙ СБУ НЕ ПОТРІБНА СПАДЩИНА У ВИГЛЯДІ АРХІВУ РЕПРЕСИВНИХ ОРГАНІВ

- Відповідно до одного з декомунізаційних законів раніше засекречені архіви радянських репресивних органів мають бути зведені в одне місце. Для цього має бути створений спецархів при Інституті національної пам'яті. На якому етапі цей процес?

- Йдеться про створення Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам'яті, який би мав зібрати у себе ті документи репресивних органів, що зберігаються в інституціях, для яких не є властивими архівні функції. Процес триває. Прийнята постанова Кабінету міністрів про його створення. Але ключовим питанням є належні умови зберігання. Для того, щоб ми могли передати справи, потрібно, щоб було куди і кому передавати. Куди – це означає, що має бути належним чином обладнане приміщення. По-друге, архів має бути юридичною установою, яка перебирає на себе ті чи інші справи. Як тільки Інститут національної пам'яті буде готовий це забезпечити, ми у будь-який момент готові почати передачу.

- Ще треба розуміти, які саме документи передавати. З архіву СБУ мають передати усі документи, створені до певного періоду, чи всі?

- Нам до певної міри простіше. Ми починаємо від 1917 і по 1991 рік. Виникне питання тільки щодо перехідних справ. Тобто коли людина працювала у КДБ, а завершувала працювати в СБУ. Є питання, як краще бути: передавати копію справи чи оригінал. Але це технічне питання і воно буде вирішене спеціальним нормативним актом, що регулюватиме процес передачі.

- Поясніть для наших читачів нагальність створення нового великого архіву, на облаштування якого будуть вилучені кошти. Крім того, постає питання безпеки документів при перевезенні.

- Є питання потреби сьогоднішнього дня. Йде гібридна війна - не лише на фронті, але і в інформаційній сфері. І бойові дії дуже часто витікають з того, що пишуть публічні інтелектуали. Ключовим питанням для України є вихід за межі радянського і пострадянського наративу. СРСР за час свого існування дуже добре розумів потребу того, що називають метанаративами. Метанаратив – це схеми та міфи, які пояснювали радянському громадянину що і чому. "Краткий курс истории ЦК ВКПб" продовжує жити своїм життям. Бо якщо подивитися на дискусії, які зараз точаться, то вони повторюють биті-перебиті факти, аргументи, тези.

Мало того, більшість людей на Заході, які займалися дослідженням Радянського Союзу, продовжують жити у парадигмі, створеній Кремлем. І навіть якщо сьогодні вони намагаються це аналізувати, то все одно цей критичний погляд формується у заздалегідь заданих рамках. Вийти за ці рамки неможливо без введення в обіг історичної науки невідомих раніше документів. Якщо ми хочемо відбутися як сучасна незалежна держава, то необхідно почати відкривати те, що раніше було невідомо. Почати відповідати на нові питання і розширювати контекст настільки, щоб ті теми, які були задані Кремлем, попросту загубилися в обширі нових тем, які запропонує Україна.

Наш архів у кращому стані, ніж інші, але це не значить, що ми достатньо забезпечені копіювальною технікою і матеріалами для реставрації. Вони коштують достатньо дорого. Є можливості, як можна було б ці питання вирішити, але тут ми стоїмо перед обмеженнями, які існують для СБУ. Тобто ми не можемо отримати нове приміщення, нових працівників. Інша річ, що ми співпрацюємо з різними науковими установами в Україні та за кордоном, і можливостей отримати ресурс для наукової роботи ми бачимо багато, зокрема й через дослідницькі гранти. Але не можемо ним скористатися, бо є складовою СБУ.

А архів Інституту нацпам'яті буде цивільною установою, і він зможе користатися усіма можливостями. Створення такого архіву не є чимось унікальним. Такі структури діють у більшості центральноєвропейських країн – або як окремий архів, або архів при місцевому аналогу Інституту нацпам'яті.

Інше питання – імідж СБУ. Цей вимушений вантаж у вигляді документів репресивних органів – це точно не те, що Службі безпеки потрібно зберігати.

- Що ви маєте на увазі?

- Архівне збереження документів не належить до основних функцій СБУ. Крім того, КДБ, ОГПУ, ЧК не є попередниками Служби безпеки, а Служба безпеки не є їхньою правонаступницею. КДБ було розформовано 20 вересня 1991 року. Новий орган – СНБУ створили згодом у тому ж році. Де-юре правонаступництва немає. А коли у 1992 році була створено СБУ, то їй було передано матеріально-технічний комплекс разом з архівом. Більшість людей також перейшла працювати у новий орган. Спеціальна комісія проводила співбесіди із офіцерами КДБ щодо того, чи готові вони працювати на незалежну Україні. Погодилися не всі.

Якщо ми говоримо про створення ефективної спецслужби європейського зразка, то це точно не той спадок, на якому вона має базуватися. Знати і працювати з цими документами треба однозначно, бо методами КДБ зараз фактично працює ФСБ. Але це не має бути спадщиною оновленої спецслужби.

Треба відкривати нові теми й документи. Інакше ольгинські тролі знову писатимуть, що Бандера – фашист, а ми знову розвінчуватимемо цей міф, і так по колу, - директор архіву СБУ Андрій Когут 03

АРХІВИ МАЮТЬ БУТИ МАКСИМАЛЬНО ДОСТУПНИМИ АБО Й ДАЛІ ТОВКТИМЕМОСЯ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ БОЛОТІ

- Влітку в Україні набули чинності нові правила доступу до архівів, які викликали масу питань. Зокрема – встановили ряд заборон на право фотографувати документи самими відвідувачами. Наприклад, не можна самостійно робити фото справи, яка товстіша за 4 см. Наскільки я розумію, ви цієї норми не схвалюєте.

- З багатьма новими обмеженнями особисто я посперечався б. Однак це питання нас обходить меншою мірою, бо наш архів керується прямою нормою закону, яка гарантує безкоштовне копіювання документів репресивних органів, а не обмежуючими нормами цього нового порядку. Для нас ключовим у роботі є закони "Про національний архівний фонд та архівні установи" та "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Вони говорять, що єдиною підставою для заборони копіювання власними пристроями є небезпека завдати шкоди оригіналам документів.

- Тобто зараз ви дозволяєте відвідувачам робити копії документів власними засобами?

- Звичайно. У нашому архіві єдиною умовою для обмеження копіювання справ власними засобами є незадовільний стан документів. Тобто якщо справа потребує реставрації, то ви її отримаєте саме після реставрації. Якщо ж справа у хорошому стані, то не має значення це 4 см чи 5 см, це А4 чи А4+.

- Після прийняття цих норм розгорілася дискусія щодо того, чи можуть приватні сканери зашкодити історичним документам. Все-таки, на вашу думку, вони шкодять паперу?

- Це залежить від виду сканерів. Протяжні сканери можуть пошкодити документ, і використання їх потребує спеціальної підготовки. Є ще планшетні сканери – коли справу треба розкрити і покласти на нього. Рівень можливої шкоди від них залежить від стану справи. Найкращий варіант – це планетарні сканери, спеціально створені для фотокопіювання книг. Тобто сканування йде згори без контакту з папером.

Питання у тому, чи може дослідник власноруч копіювати своїми засобами. Я не бачу доцільності забороняти копіювання, за умови, що дослідник акуратно ставиться до справи, фотографує без спалаху і без звуку, який може дратувати решту відвідувачів. Більше того, якщо людина, працюючи зі справою, постійно її гортатиме, то це більше шкодитиме справі, ніж одноразове фото.

Насправді є питання щодо комерційного використання відфотографованих матеріалів. Але вона не мала би бути пов'язана з роботою дослідника. Питання регламентації комерційного використання копій, які зроблені в архіві, мали би відбуватися через інші нормативні механізми.

- Власне, постраждали всі історики, а не лише ті, що копіюють документи з комерційною метою. Скажімо, для дослідження родоводу за гроші.

- Як на мене, важливішою є потреба максимально підтримати і дати поштовх історіографії, щоб ввести в обіг новий комплекс джерел. Нові документи дозволять по-іншому поставити питання до української історії і вивести історичний наратив на той рівень, коли існуючі міфи відійдуть на другий план. Без цього ми і далі товктимемося в минулому і даватимемо тисячу й одну відповідь на всім знайоме питання. Ольгинські тролі знову представлять нам, що Бандера – фашист, а ми знову розвінчуватимемо цей міф. Це шлях в нікуди. Саме архівісти можуть дати можливість розірвати це замкнене коло, але для цього вони мають зрозуміти, що Україна стоїть перед завданням вийти за межі радянського дискурсу. Або ми це зробимо і як історична спільнота вийдемо на цивілізований рівень. Або й далі товктимемося у пострадянському болоті.

- У тому порядку є пункт, що ця норма не поширюється на архіви репресивних органів…

- Там зазначено, що обмеження не стосуються архівів репресивних органів, але ця примітка прописана не зовсім вдало – ця фраза стоїть не в кінці абзацу, а всередині. Ми звернулися з пропозицією до Мінюсту та Держархіву внести редакційні зміни до цього пункту таким чином, щоб він повністю відповідав прямим нормам Закону "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3096594
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх