EN|RU|UK
 Общество
  8446  13

 Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: "Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір"


Автор: В.Кіртока

У Києві відбувається виставка фотографій, які доброволець зробив безпосередньо в Донецькому аеропорту в 2014 році, коли він там воював. Це ексклюзивні знімки, яких у жодного фотографа, що заїжджав у ДАП, немає.

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 01

"Більше не погоджуватимуся робити подібні виставки в Києві, - хитає головою Руслан. – На жаль, це нікому не потрібно. Напередодні відкриття обдзвонив усіх своїх знайомих, друзів, рідних, тих, з ким воював. А прийшли всього двоє… Всі зайняті своїми справами, війна десь далеко. В невеличких містечках це ще цікаво, люди приходять, роздивляються обличчя тих, хто захищав аеропорт, хто там загинув, розпитують. А в столиці до цього, таке відчуття, вже нікому немає справ"…

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 02

Я переходила від фотографії до фотографії, читала підписи під ними і розуміла: саме це і є зафіксована наша історія, яку не перебрешеш, тому що вона закарбована такою, якою була в ті страшні дні осені та зими 2014 року…

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 03
Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 04
Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 05

Саме книга фотографій Руслана Боровика "ДАП" стала першою вагомою збіркою знімків з передової. Але вона так і залишилася подарунковим виданням, яке не продавалося в книжкових магазинах. Тепер це раритет. У книзі зібрані фотографії, зроблені Русланом в основному в 2014 році та на початку 2015, до його поранення. Але він і після того, як вилікувався, повернувся в батальйон і продовжив службу. Звичайно, фотографував війну аж до дембеля у вересні 2015 року. Ось ці знімки можна побачити тільки на виставках бійця.

"ПРИЗИВАЛИ ПОВАРІВ, ПРИЗНАЧАЮЧИ ЇХ СНАЙПЕРАМИ"

Я демобілізувався з армії тому, що жінка поставила ультиматум: як не повернешся додому, подам на розлучення. Обрав родину. Зараз нашій старшій донечці п’ять років, а молодшій дев’ять місяців. Коли я йшов на війну, старша була зовсім маленькою. Відслуживши, я повернувся на свою роботу – продовжив працювати інкасатором в одному з великих банків. Але контузії та поранення змусили мене цього травня звільнитися. Мені важко перебувати у замкненому приміщенні, як інкасаторська машина, наприклад. А якщо довго сиджу, починає німіти стегно – дається взнаки пошкоджений нерв. Тепер я працюю уночі в готелі, а вдень займаюся доньками, поки дружина на роботі.

Поранення примусило мене відкласти і походи в гори. Я не можу довго ходити, тим більше з навантаженням. Але продовжую займатися своїми хобі: збираю та висаджую у батьків за містом квіти, готую цікаві страви різних кухонь світу, вивчаю історію України. Днями мені в руки потрапила книга Миколи Аркаса видання 1912 року "Історія України-Русі", в якій детально в тому числі розповідається саме про захват нашої митрополії Росією. Це сталося за царя Федора Олексійовича після смерті Богдана Хмельницького… А ще дуже цікаві події відбувалися під час царювання Івана Грозного. У 1530 році він пішов війною на велике князівство Литовське і захопив їх землі під приводом начебто захисту православного населення. Ні на що не схоже? На жаль, люди не знають історії власної країни, тому і стаються такі події, як у нас на сході. На тих, хто не знає свого коріння, легко діяти за допомогою пропаганди, підтасовуючи та пересмикуючи факти.

У 2004 році я вперше потрапив в Ірак. Після строкової служби в армії підписав контракт. У той час американці якраз зменшували чисельність своїх військових в Іраку, бо зазнавали втрат. І в цю країну увійшла ціла бригада української армії, яка зайняла п’ять баз, контролювала ірано-іракський кордон. Все, що я там бачив, мене вражало. Замальовувати побачене – а я любив малювати – не було можливості. Та й як будеш це робити, пересуваючись на БТРі? Я знайшов вихід – фотографувати. Купив "мильницю" і почав робити знімки. Через рік я потрапив в Ірак ще раз, у другу ротацію. Тоді зі мною вже була цифрова камера. А дзеркальна, яку мені на 30-річчя подарувала дружина, я вже використовував на нашій війні. Вона, правда, постраждала. Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір.

На Майдан я приходив після роботи – тоді вже працював інкасатором. Бував там до другої-третьої ночі. Не приставав ні до жодної сотні чи організації. Допомагав чим міг. Треба було – будував барикади, жбурляв каміння, чинив спротив разом з усіма... Коли країна віддала Крим, я цього ніяк не міг збагнути. У військових є бойовий статут, його вони мали дотримуватися. Так, ситуація була непростою і делікатною, але ж можна було навіть завалити перевал з Сімферополя до південної частини півострова, і вже були б перешкоди ворогу... Легко віддали...

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 06

Коли почалася війна на Донбасі, я ніяк не міг зрозуміти, чому не приходить повістка мені, людині з досвідом. Ходив у військкомат, питав, а там лише знизували плечима. При цьому я бачив, що призивали поварів, через два тижні навчань призначаючи їх снайперами. Та неможливо, щоб за такий термін людина, яка не мала військового досвіду, ставала снайпером... Вже почав думати записатися в батальйон "Донбас", хоча я не до кінця розумів їх суть, бо було не багато інформації. Тому надавав перевагу офіційним підрозділам.

Коли нарешті я потрапив у 90-ий батальйон, який тільки почали формувати на базі 95-ої десантної бригади, виявилося, що відсотків 70 тих, хто туди потрапив, так само як і я, місяцями оббивали пороги військкоматів.

Йдучи в армію, я відразу взяв з собою фотоапарат. Дружина казала, що шкода буде, якщо його пошкоджу. Але я відповів так: повернуся або з ним, або вдвох не повернемося...

Коли я починав фотографувати, хлопці не хотіли показувати свої обличчя, відразу вдягали балаклави. Максим Ридзанич, позивний Адам, який пройшов аеропорт і загинув через місяць після його падіння, відразу попросив його не знімати, тому, на жаль, у мене немає його портрета.

"ЩО ТАКЕ ВІЙНА? ЦЕ ЗАПАХ КРОВІ І СМЕРТІ"

Перші знімки в аеропорту я зробив, коли ми приїхали туди за пораненими. Тоді там якраз була 79-а бригада, старшим був Арефьєв, позивний Спартак. Коли ми залетіли в термінал, стрільба була активна. Але бійців було достатньо, щоб вести бій. І тому я відклав свій автомат і дістав камеру. Зробив перший кадр, як хтось вхопив мене за плече: ти хто такий? Журналіст? Я показав свій гранатомет. І відразу стало простіше – ти один із нас, роби, що хочеш. Просто крім гранатомета та автомата у мене є ще й фотоапарат. Ще одна зброя.

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 07

Війна в Україні зовсім інша, ніж те, що я бачив в Іраку. Там не використовували артилерію, там не було тривалих боїв. Головне, що там робили найомники-араби, - закладали фугаси на дорогах, по яких могли проїхати колони техніки. Причому підривали, як правило, останній БТР. І коли ми починали відстрілюватися, ворог тікав, кидаючи свою зброю. Там не було лінії фронту, тому ніколи не було зрозуміло, де може вибухнути. Там за два з половиною роки українська армія втратила двадцять бійців.

Бойовики, не маючи змоги використовувати артилерійські установки, брали снаряди від "Града", робили саморобні установки і стріляли по нам. Тому в нашу другу ротацію ми вже почали використовувати у відповідь міномети. Але тоді я весь час відчував себе не в своїй тарілці. Ми були не у себе вдома. Чужинці.

Що таке війна? Це запах крові і смерті. Це коли з БТРа випадає людина без рук, без ніг. А ще кумулятивний струмінь пропалює наскрізь броню, бронежилет. Я бачив це на власні очі. Коли в нас таке сталося, начмед розгубився, бо поранення бійця були страшними. Він кричав усім навкруги: робіть щось! Врятувати того бійця не вдалося.

Дорога мені фотографія - це портрет Жені Яцини. У нього немає жодного серйозного знімка, ні дитячого, ні вже дорослого. А це 1 січня після наряду ми змінилися. Я навіщось взяв з собою підсумок з фотоапаратом. Що мав знімати вночі - незрозуміло. Але ранок був такий гарний. Мороз. Сніг. Все навкруги біле. І на секунду Женя задумався. В цей момент я і клацнув. Через два тижні він загинув... Найбільше мені шкода, що багатьох бійців не сфотографував.

Поранення я дістав 16 січня під час штурму церкви, яка знаходиться на території Донецького аеропорту. Сепаратисти знали, що ми йдемо, чекали нас. Та й нас було замало, щоб узяти під контроль дві будівлі. У підкріпленні у нас були два танки, але у одного не працювала башта, а у другого заклинило пушку. Якби нас підтримала артилерія, може, нам би щось і вдалося зробити. А так... Я розумів, що завдання перед нами поставили складне. Навіть подзвонив дружині і сказав, що можу не повернутися. Коли ми їхали в БМП, всередині було дуже страшно. Нас набилося максимально, а люк не відкривався відразу, його клинило. І ми боялися, що в разі попадання в машину снаряда, ми б не вибралися зсередини, згоріли б заживо. Під час нашого руху я добре чув, як по броні цокотять кулі та голосніше - гранати. Але церкву ми так взяти і не змогли. Коли відходили, чесно кажучи, не вірили, що повернемося... І от під час відходу мені під коліно зайшла куля. Мене вивезли до Водяного, а звідти вже далі – у шпиталь…

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 08

Звичайно, що найбільш дорожчі мені знімки тих, хто загинув. Цього пса також немає в живих. Тайсон був унікальним собакою. Він не боявся пострілів. Більше того, якщо біля нього хтось стріляв, кидався на дуло автомата. Особливо не любив п‘яних, на одного навіть напав.

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 09

Знімок Ігоря Брановицького з бутербродом я зробив після нашого першого виходу з аеропорту. Будь-яка їжа здавалася смачнющою. У січні 2015 року в аеропорту було так холодно, що вся їжа позамерзала. Гріти можливості не було - будь-який вогонь викликав страшенну стрільбу. За день могли три ложки тушонки з‘їсти, та й вистачало. Помитися також не могли. Вологі серветки перетворювалися в лід. Обтертися було неможливо. Тому, виїхавши з аеропорту в Костянтинівку, ми наїдалися гарячої їди і замовляли баню. І навіть за чотири заходи в парилку весь бруд з пор не виходив. Руки все одно залишалися якимись чорними. Саме це і помітив першим Ігор. Показував свої руки, в які порох та бруд аеропорту в‘ївся намертво.

Після поранення я повернувся в підрозділ на милицях. Як я міг їхати на реабілітацію, коли багато наших хлопців залишалися в полоні, деяких не відома була доля? Я прослужив до 15 вересня 2015 року. Потім демобілізувався. З того часу лише один раз з‘їздив на фронт. Журналісти попросили показати місця, де ми воювали.

Насправді я мрію колись приїхати на руїни Донецького аеропорту. Хотілося б побувати там знову, зробити фотографії. Думаю, після нашої перемоги там варто облаштувати меморіал.

Гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний Багдад: Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір 10

Далі я не служив, хоча таке бажання було. У моїй роті лише двоє бійців, які прийшли в 2014 році, і залишилися на службі дотепер. Та й війна зараз не та, що була в 2014-2015 роках. Важко бути в окопах, не відвойовуючи свою землю. Але я в будь-який момент готовий повернутися на фронт, готуюся до цього. Нещодавно наш командир Віктор Баранов, позивний Біба, організував нам стрибки з парашутом. Я також виконав стрибок.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3095105
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх