EN|RU|UK
 Общество
  25863  37

 Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: "Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет…"


Автор: В.Кіртока

Під час звільнення Лисичанська цей молодий танкіст знешкодив та підірвав декілька одиниць ворожої броньованої техніки, знищив два десятки ополченців та ще й намагався врятувати свого командира.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 01

Розповідаючи про події літа 2014 року, згадуючи день, коли довелося вести бій майже наодинці з ворогом, Богдан в якийсь момент сказав: "Коли по нашому танку впритул почали стріляти із гранатомета, я був упевнений, що ми загинемо. Перед очима пронеслося все моє життя". І тут я перепитала: "Скільки в той момент вам було років?" Ми особисто не знайомі з танкістом, вели розмову телефоном. А по голосу важко було визначити вік мого співрозмовника. І тут він каже: "22"... В такому молодому віці не тільки успішно вести бій, але ще й приймати важливі рішення! На це здатні тільки справжні Герої. І я щиро радію, що зараз цей вже досвічений воїн здобуває освіту в академії. І згодом обійме керівну посаду. Таких треба берегти, щоб саме вони змінювали армію і країну на краще.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 02

"ПЕРЕД ТАНКОМ ЗІРВАЛАСЯ ВИБУХІВКА. ДУМАВ, ЩО МИ ВПАДЕМО ВНИЗ. АЛЕ ЯКИМОСЬ ДИВОМ ЗАВИСЛИ. МЕХАНІК НЕГАЙНО ВКЛЮЧИВ ЗАДНЮ ПЕРЕДАЧУ І МИ ПОВЕРНУЛИСЯ ДО СВОЇХ"

-Я в армії з 2011 року, - розповідає Богдан. –З початком війни за наказом ми прибули в Дніпропетровську область, в село Дачне неподалік від Волновахи. Це була середина травня. Нас розкидали по блокпостах. Піхота була ближче до Донецька, ми трохи далі. Після розгрому нашої піхоти під Волновахою наші підрозділи переформували на полігоні Широкий Лан. І після злагодження екіпажів техніку загрузили на платформу і відправили в Ізюм. Вже своїм ходом ми поїхали в сторону Рубіжного Луганської області. Зупинилися неподалік села Стара Краснянка. Мій екіпаж був підпорядкований командиру блокпоста капітану Плужнику, піхотинцю. Крім мене в екіпажі були механік-водій Олексій Коляно та навідник Юрій Боштан. Ми там простояли два місяці. Окопувалися і підтримували техніку на випадок раптового наступу. Це ж була траса Харків - Луганськ. Важлива за своїм значенням.

Там нас ночами регулярно обстрілювали з мінометів. Ворожі сили були за кілометр від нас.

Тоді, в червні-липні люди ще мали змогу виїжджати з окупованих міст на українську територію. Рух ішов постійно. Блокпост відкривався о шостій ранку і зачинявся о восмій вечора. Люди вже знали, що ввечері немає чого їхати, бо починаються обстріли. Нас намагалися залякати. По 15-20 обстрілів за ніч було з 80-х та 120-х мінометів.

Коли нас розподіляли, мені дали не мою техніку. Тому я мав купу роботи. Мусив перевірити, чи справний танк, чи стріляє пушка, чи працюють кулемети. В кінці червня до нас прибув підполковник Спасьонов, він привіз нам зенітну установку. Як старший за званням він взяв на себе командування блокпостом. Вже у нього я спитав дозволу, чи можна перевірити справність пушки. О п’ятій ранку він дозволив зробити постріл розряджаючим снарядом. І пушка не спрацювала, бо техніка була стара, поржавіла, заклинена. Ми довго працювали над справністю пушки, але все одно за один день її зробили. Наступного ранку нам ще раз дозволили спробували зробити постріл. Тоді я перший раз і вистрілив в сторону сепаратистів. Вона спрацювала! Тільки командирський кулемет калібром 12,7 не працював. З того моменту я почував себе більш впевнено. Розумів, що в разі чого зможу відбити атаку противника.

Під час залпового вогню в самому танку нічого не бачиш через порохові гази, немає чим дихати. Вентиляція є, але вона не дуже працює. Тому в голові паморочиться, в очах мерехтить. Але мета одна: стріляй, а потім будемо розбиратися.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 03

Щоб стріляти з командирського кулемета, треба було вилазити наверх, на танк, і стріляти вручну. Електроспуск зсередини, з башти, не працював. Пізніше, коли 23 липня ми потрапили в засідкув Лисичанську, я не міг ним користуватися. На жаль.

Всередині липня ми виїхали на Рубіжне, а потім на Воєводівку, що поблизу Сєверодонецька. На блокпосту зайняли оборону. Простояли два чи три дні, окопалися, техніку сховали. Там ми стояли в 700 метрах від блокпосту ворога. Наш інформатор доповідав, що так звані "ополченці" із Рубіжного пішли в Сєверодонецьк, і що серед них багато кадирівців.

Дуже страшно було, коли ми отримали наказ іти вперед. Спасьонов підійшов і каже: "Богдане, треба буде поїхати на блокпост і почати його знищувати. За даними розвідки, там має бути гаубиця, легка броня і кулемети. Спочатку потрібно знищити гаубіцу. Після цього під’їдуть БМП". Ми вийшли виконувати наказ о п’ятій ранку 19 чи 20 липня. Зв’язку з командиром не було, тому працювали ми з закритими очима. Гаубиці на блокпосту не було, під мостом стояла ворожа БМП-2. Вона явно була не робоча. Життя там не було ніякого. Броню ми знищили про всяк випадок і почали знищувати дзоти. Людей я там взагалі не бачив. Пізніше сказали, що коли ми почали рух, вони відійшли. Хоча я добре знаю, що напередодні по нас стріляли саме з того боку.

Відходячи, ворог підірвав міст. Відпрацювавши з дороги, я виїхав на залізничну колію, яку ворог раніше підірвав, завчасно готуючи відхід своїх військ та роблячи перешкоди. Перед нами стояв один вагон. Розуміючи, що колії можуть бути ще замінованими, під’їхали до нього впритул і почали пхати його, щоб він зірвався першим. І вибух таки пролунав. Вагон упав на бік.

Там я вистріляв до десяти танкових снарядів. Знищував усе, що могло нам загрожувати. Під’їхала БМП з кулеметом 30-го калібру. На блокпосту висів прапор так званої Новоросії. По ньому дали декілька черг з кулемета. Коли пішла піхота, я почав пересування по залізничній колії. Піхотинці зачистили, все перевірили. Військ там не було. Підійшла Нацгвардія, зайняла оборону. А ми чекали, куди далі висуватися.

Через лічені години ми отримали команду здійснити пересування в напрямку самого Северодонецька, до Лисичанська. Пам’ятаю, ми їхали по місту, а по нас декілька разів вистрілили. Підполковник попросив прочесати з танка і кулемета зеленку. Здійснив це, і ми продовжили рух. До Лисичанська залишалося кілометра півтора, коли в приціл я знову побачив прапор Новоросії.

БМП перед нами стріляли туди, мені також дали наказ відпрацювати. Але коли ми підійшли ближче, нікого вже там не було. Хоча залишилося свіжевогнище, там ще була їжа, особисті речі.

Потім ми зачистили ще один блокпост і дійшли майже самого Лисичанська. Зупинилися перед мостом. Підполковник Спасьонов зробив розвідку. Після чого дав мені наказ: першим висуватися на міст і знешкодити блокпост за мостом. Ми вийшли. Зробили п’ять пострілів. По нас не було відповіді. Все навкруги горіло і палало. Міст завдовжки метрів сто. Вже залишалося 10-15 метрів, коли перед танком зірвалася вибухівка. Я ж весь час дивився в приціл. Думав, що впадемо вниз. Але якимось дивом ми зависли. Механік негайно включив задню передачу і ми повернулися. Тоді по нас почали працювати з АГСів. Ворог зробив пострілів десять, але нікого не зачепило. Ми змушені були зайняти оборону перед мостом. Окопалися. Танк стояв першим. За мною вже були БМП і решта техніки. Ми чекали подальші команди. Простояли так в очікуванні дві доби.

"Я НЕ ЗНАВ, ЩО РОБИТИ. ЗДАВАЛОСЯ, ЦЕ ОСТАННІЙ ДЕНЬ МОГО ЖИТТЯ"

Ми зайняли оборону перед мостом, а командир бригади Пивоваренко - зі стороні Воєводінки. Згодом він загинув... Танк, який був у його підпорядкуванні, виявився поламаним. Тому нам надійшла команда танком і БМП вирушати до командира бригади. Це було саме 23 липня.

Півоваренко на місці довів нам, що доведеться йти на зачистку міста, в так звану прогулянку. Я кажу, що маю досить мало снарядів: у мене в конвеєрі було лише три кумулятивні снаряди. А так я не поїду. Тоді мені дозволили забрати все, що було в поламаному танку. Ми загрузили до 15 осколочно-фугасних снарядів. І були готові до виконання завдання.

Я розумів, що ті війська, що відступили з Сєверодонецька, були саме в Лисичанську.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 04

Ми мали зайти в місто з одного боку і зустрітися з іншими підрозділами в центрі міста. Я відразу наголосив: у мене не працює командирський кулемет, чим я маю стріляти? Тобі не доведеться стріляти, - була відповідь. У Лисичанськ ми заходили таким чином: мій танк-64БВ, БМП-2 з нашого блокпосту 51-ої бригади та близько 50 чоловік нацгвардійців та бійців добровольчого батальйону "Чернігів", які мали зачистити і утримувати місто.

Коли ми вийшли, я постійно крутив баштою. Дивився, де наші. Спостерігав, слідкував, щоб ззаду всі були. Десь два кілометри ми так пересувалися.

У місті стояли згорілі  машини, місто було побитим. На зенітний кулемет намотався зірваний тролейбусний дріт...

Ми просунулися до двох кілометрів у глибину міста. У мене вже було обмежено місце для повороту башти. Коли крутили, могли стовпи задіти пушкою. Тому я вже не мав змоги слідкувати за тим, що робиться позаду. І в момент, коли була така змога, не побачив своїх БМП і людей. Ми вирвалися на 900 метрів.

Що трапилося? – думав я. Може, відступили чи в іншу вулицю повернули? Зв’язку ж у мене ні з ким не було. Механіку кричу стій, а він мене не чує. І тут - постріли. В провулку бачу ворожий БРДМ, крупнокаліберний кулемет калібром14,5 поливає нашу броню вогнем. Знаходився ворог на відстані десь триста метрів. В приціл дивлюся - п’ять бородатих дядьків-чеченців сидять на броні, бачу спалахи кулемета. Я не переживав, що ці кулі нам особливо зашкодять. Броня танка їх витримує добре. В каналі у нас стояв снаряд. Навідник зрозумів, що робити, навіть без моїх наказів, за рухами. Прямим попаданням той БРДМ було знищено. Коли пилюка осіла, побачили, що на дорозі вже немає БРДМ - одні колеса залишилися стояти. Людей також вже не було.

Тоді вже почав кричати: відступаємо. Але механік-водій мене не чув. Ще просунулися метрів на п’ятдесят. В центр нашої машини і праворуч по нас почали працювати вже протитанкові гранатомети. Із РПГ по нас влупили метрів з 50-80! Механік зупинився. А нерухомий танк – це смерть, жива мішень! Нехай вже вперед їде, кричу, аби не стояти на місці.

Знову по нас зробили три-чотири постріли. Першим попали в гусянку, розбили її трошки. Слава богу, танк не роззувся. Другим - в лобовуху. Там був захист - коробочки з пластидом, при попаданні в які вибухівка зривається і міняє траєкторію снаряду. Третя поцілила біля люка механіка-водія. Загорівся брезентовий кожух навкруги башти.

Ще по нас працювали з кулемета. Зовнішні баки були продирявлені. Добре, там не було палива.

В той момент я не знав, що робити. Здавалося, це останній день мого життя. Поряд з кожним з нас лежали по дві гранати Ф-1. Нас попереджали: танкістам та артилеристам краще в полон не потрапляти. Тому я морально був готовий себе підірвати, якби до нас побігли.

Скажу відверто – було дуже страшно! Але бажання жити перебороло страх. Я згадав, що в конвеєрі у нас є простір, через який можна докричатися до механіка-водія. Для цього треба було розвернути башту. Зробили так – і він нарешті почув, що треба відходити заднім ходом.

І хоча ми не бачили ворога, стріляли в їх бік, то вони боялися ближче підходити.

Коли відступали заднім ходом, я побачив у приціл три групи мінометів. Вони, може, працювали не саме по нас, але точно - по нашимх військах. Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. А потім іще в одну поцілили. Взагалі тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет…

Заднім ходом ми їхали в нашу сторону. Побачили нарешті наш БМП на дорозі. Пізніше ми дізналися, що 120-ий міномет спрацював перед БМП, механік знепритомнів. Ми цього просто не почули, в танку ж нічого не чутно.

Ми стали перед БМП і почали прикривати відхід наших хлопців. У нас ще залишалося шість чи сім снарядів, постійно вели вогонь. І тут я бачу, що біля танку лежить підполковник Спасьонов. А я ж розумію, що снаряди у нас закінчуються. Поставив нову стрічку патронів спареного кулемета. І вилажу з танка. Мій навідник прикривав мене в той момент, бо по танку працював снайпер. Гатили й міномети.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 05

Я швидко виліз з танка. Там не було коли думати про небезпеку. Адреналіну в крові багато. Все вирішується за долі секунди. Я думав лише про одне: закінчаться снаряди і тоді що? У нас не буде чим відбивати атаку. Треба було отримати команду командира. Кожен би так учинив на моєму місці. Командир екіпажу має робити все сам, щоб підлеглих не наражати на загрозу.

"ДАВАЙ, БОГДАН, ЗАКУРИМ НАПОСЛЕДОК"

Підбіг я до Спасьонова."Товаришу, - питаю, - що нам робити? Які наші подальші дії?" А він відповідає - розвертай танк, під’їжджай задом. Треба забрати загиблих і поранених. У той момент вже дістав поранення в голову і живіт генерал-майор Нацгвардії Радієвський.

І тут прилетіла міна. Я був непритомний хвилин п’ять. Мене сильно контузило. Відкрив очі - праву сторону не відчуваю, думав, мені півспини розірвало. Помацав сам себе - все на місці, тільки у вухах страшенно пищало та в очах мерехтіло. Поряд лежить підполковник Спасьонов. Його уламками поранило в ногу, а мене, як виявилося, в праве плече. Отямився, знову почав чути. Лише за третім разом почув Спасьонова: "Не вздумай бежать к танку, снайпер уберет". Радієвський на той момент вже загинув.

А танк стояв на дорозі і продовжував нас прикривати. Коли кулемет замовк, я зрозумів що його заклинило. Але періодично ще працювала пушка. Ми із підполковником почали відступати дворами. Через три пролізли. Я допомагав йому переповзати, відстрілювався з його автомата, бо я виліз без зброї…

Коли ми зупинилися в якомусь дворі на хвилинку, Спасьонов мені сказав: "Давай, Богдан, закурим напоследок". А я чую, що по нас працюють з мінометів все ближче і ближче. Кажу: відступаємо. Мене в той момент прикривав будинок. А я бачу, як до загиблого Радієвського нахилився сержант і - кулеметна черга з лівої сторони. Відразу впали підполковник Спасьонов і сержант Нацгвардії, а я кинувся відтягувати Спасьонова з лінії вогню. Знову пролунала кулеметна черга, але вже по землі. Тоді нацгвардійці взяли мене під руки і відтягли, сказавши, що їде підкріплення наших військ. Спасьонов у цей момент був ще живий. Я думаю, що він стік кров’ю…

Почали відступати під постійним мінометним обстрілом. Вибухи були постійно навкруги. Але ми таки вибігли до нашої сторони.

З териконів в цей час працювали снайпери. До моста залишалося метрів 300. І тут я бачу, як їде мій танк. Горить і їде. Я ж вже думав, що моїх немає в живих. Навіть подумав, що за ричаги сіли сєпаратисти, тому ми розбіглися по сторонах. І тут бачу - сидить мій навідник на башті. Я вибіг на дорогу.

Після того, як я виліз із башти, міна 120-го калібру влучила по башті танка. В результаті вибуху повідкривало люки танка. Хлопців контузило. Тому навідник і тримався за голову, коли я його побачив.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 06

Бійці батальйону "Чернігів" допомогли загасити машину. Механіку я дав команду не глушити двигун і їхати в нашу сторону. Побитий танк був сильно. І коли він доїхав до того місця, де вже було безпечно, і заглушив двигун, більше танк не завівся. Двигун заклинило…

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 07

Мене повезли в лікарню Сєверодонецька. Там дістали уламки, поставили крапельницю. Хтось мені сказав, що краще тут не залишатися, бо багато ополченців навкруги. Навіть в сусідній палаті можуть такі лежати. Тому я забрав речі і наш інформатор, колишній афганець завіз мене на позицію. Там нам запропонували борщу. Як же я його хотів! Ми ж останні тижні майже не їли. Банку згущонки на трьох розподіляли, водою запивали. Та й їхали далі. Із своїх запасів м'ясо поїли в першу чергу. Тому залишалася вже потім лише згущонка.

І от я сів їсти борщ. А якраз наша артилерія працювала по Лисичанську . Але попадали дивно: два снаряди по місту, один – по нас. Дві ложки я з’їв, і довелося стрибати під причеп КамАЗа.

Я дочекався, поки заберуть наш танк у Харків на ремонт. Приїхав трал і забрав його. Не знаю, де він і чи служив ще… Але ми з екіпажем, коли забирали наш танк, чуть не цілували його. Якби не він, полягло б там, у Лисичанську, набагато більше людей. І так було семеро загиблих та більше десяти поранених.

Після того, як ми залишилися без танка, бійці батальйону "Чернігів" завезли мене на бригадну базу, в медичний пункт. Я ще потребував допомоги. Механік і навідник ще залишалися з технікою.

Командир бригади нам всім дав відпустку на десять діб, бо ми ж були танкісти без танка.

Але моя відпустка закінчилася шпиталем у Луцьку. Потім я пройшов реабілітацію в Словакії. До цих пір в плечі залишився уламок. Після лікування я служив в частині. До 2015 року був тимчасово виконуючим обов’язки командира танкового батальйону. Всі були в АТО. Крім мене в частині знаходилися ще два сержанти, що отримали поранення на війні, ремонтували пошкоджену техніку. Потім мене призначили командиром відділення зв’язку.

А у вересні 2015 року я знову став командиром танку. Вже з іншим екіпажем ми виїхали в Мар’їнку. Тримали позиції біля терикону. Вже не воювали так, як у 2014 році. Ми стояли трохи далі, ніж піхота, яка страждала регулярно. Але ми працювали, прикривали піхоту. А виїжджали танком максимум для того, щоб налякати ворога. В кінці жовтня 2015 року ми виводили техніку з першої лінії оборони на другу лінію, а це майже на 20 кілометрів від передової.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 08

Після ротації знов поїхав у зону АТО. Тепер це була станиця Луганська. З жовтня 2016 року були там рік. Стояли на другій лінії оборони в резерві командира бригади, але окремо від них. Нам визначили три рубежі поблизу Щастя і Станиці Луганської. Я вже був командиром танкового взводу. А це офіцерська посада. В бригаді бракувало кадрових офіцерів, тому командири батальйону ставили на посаду сержантів.

Командир танкового екіпажу 51-ої бригади Богдан Макаров: Одним снарядом ми влучили прямісінько в одну групу мінометів і знищили її. Тоді ми знешкодили від 30 до 35 осіб. Якби ще працював мій командирський кулемет… 09

Зараз я навчаюся у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Я не планую йти з армії. Та й зараз у мене три роки навчання, потому потрібно відслужити п’ять. Отже, вісім років нікуди не подінуся. Але тепер я зможу обіймати посади. Якби я не бачив надії в цій системі, то не пішов би вчитися. Вважаю, необхідно змінювати совдепію. Ми ще вчимося і діємо за зразками Другої світової війни. А потрібно весь час планувати дії. І не стояти і окопуватися, а повертати свою землю, як ми це робили у 2014.

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3090887
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх