EN|RU|UK
 Общество
  9081  12

 Полеглі Герої вересня


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2018 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Вже чотири роки в її голові не змовкав голос сина. Чотири роки вона слухала, як тим сонячним ранком кінця серпня 14-го задзвонив її простенький мобільний, і крізь перешкоди та далекі постріли, син прокричав у слухавку: "Все добре, мам, не хвилюйся, йдемо на нове місце, як прибудемо - відразу зателефоную". Вона теж кричала в трубку, не в силах утримати в собі страх, виплескуючи його тремтячим голосом: "Синку, бережи себе, чуєш, люблю тебе, рідний мій", але зв'язок перервався, і вона так і не дізналася, чи почув він її слова, оскільки більше не дзвонив, і його номер був поза зоною доступу вже чотири роки.

Увесь день та всю ніч вона безперервно набирала його, наосліп натискаючи кнопки, тому що сльози застилали очі, розмиваючи чіткі контури, набирала й ридала, набирала й кричала, кричала та вила, вдаряючись об кути та спіткаючись об пороги, нічого не бачачи перед собою, нічого не розуміючи та нічого більше не роблячи, крім безплідних спроб почути у телефоні гудки виклику. Однак щоразу безпристрасний голос робота повторював слова-леза про відсутність зв'язку з абонентом, і слова-леза зрізали шар за шаром з її серця, підбираючись все ближче до оголеного клубка пульсуючого горя.

Сонце ледь показало свою верхню кромку з-за обрію, коли примчала сестра, подолавши за ніч сотні кілометрів на автівці, пролітаючи з убивчою швидкістю по темних нічних дорогах. Дві немолоді жінки довго тримали одна одну в обіймах в напівтемряві вітальні, й сльози їх змішувалися, оскільки підсвідомо вони відчували, що сталося саме те, чого вони обидві так боялися. Сестра дуже любила свого племінника, який був єдиним сином у матері, що рано втратила чоловіка та не знайшла іншого. І коли прийшла повістка, вона була готова заховати його у себе, але той навідріз відмовився, з посмішкою сказав, що якщо будуть ховатися всі, то скоро не залишиться місця в Україні, де можна буде ховатися, бо не буде більше України.

Коли син ішов, склавши найнеобхідніше до рюкзака, вона вчепилася в його руку, не бажаючи відпускати від себе, не змирившись із думкою, що вже пізно, документи підписані та готові, що син тепер є частиною армії. Довго-довго вона гаряче шепотіла йому у вухо слова материнської любові, а серце оглушливо стукало в грудях, і стукіт цей сильним дробом віддавався у скронях. Вона вклала йому в рюкзак маленький молитовник із синьою стрічкою всередині, а на стрічці тій було виткано його ім'я, просячи, щоб він увесь час молився, гарячково вірячи, що це хоч якось захистить сина від небезпеки. Однак учора настала катастрофа, і тепер вона з жахом чекала, коли ж їй подзвонять з військкомату.

Деякий час по тому першими краплями почали просочуватися новини, і вони були такими страшними, що жінки не могли спочатку в них повірити. Але краплі дуже швидко перетворилися на водоспад, бризки якого били з усіх засобів масової інформації та соцмереж. Надія згасала, бо колону розстріляли. Колону знищили, і білі пелюстки кволої квітки надії, яка все ще жила у самій глибині душі, почали тліти від палючих крапель, які прилетіли з відрізка Червоносільське-Новокатеринівка. Десь на тому відрізку й перебував телефон найдорожчої людини, номер якої вийшов із зони доступу. Пелюстки тліли, згортаючись у майже прозорі завитки сірого пилу, один за іншим щезаючи у вогні розстрілу колони, поки не залишився останній, напівзгорілий, але ще злегка дихаючий мазок білого на чорному полотні відчаю.

Сина тоді так і не знайшли. Вона разом із сотнями інших, почорнілих від горя матерів, билася в усі двері, хапалася за будь-яку соломинку, кидалася на кожного, хто хоч якесь відношення мав до того клятого відрізку маршруту колони. Ні, не знаємо, казали їй. Може перебувати в полоні, казали їй. Тіло не виявлено, казали їй. Перебуває у списку офіційно зниклих безвісти, казали їй. Зателефонуйте туди - і вона телефонувала. Приходьте на стільки-то - і вона приходила за декілька годин до призначеного часу, терпляче чекаючи під дверима чергового кабінету ще чотири години понад призначеного часу, серед таких самих розчавлених бідою жінок, серед невидимої аури спустошеності, що оточувала кожну з них.

Минули роки, і кожен день вона жила тільки однією метою: знайти, знайти за будь-яку ціну, у будь-який спосіб. Вона побувала на тому боці, але навіть там їй ніхто не допоміг, не було сина у списку полонених, а якщо і був, то їй не вдалося виявити хоч якусь ниточку. І тільки три дні тому їй зателефонували, повідомивши, що пошуковою групою було виявлено поховання, зроблене восени 2014-го, братську могилу знайшли випадково, чи не може вона приїхати на опізнання, раптом серед зотлілих речей солдатів знайдеться орієнтир, що вказував би на її сина.

О, так, вона могла. Вона ще й як могла. Вибігши з будинку, мати побігла на вокзал, і провела безсонну ніч у потязі, дивлячись скляним поглядом перед собою. У морзі їй дали випити якусь безбарвну рідину, і, підтримуючи за руки, повели до непримітної кімнатки без таблички на дверях, де на великому столі були розкладені речі з номерками біля кожної купки. Від страху кожен крок віддавався глухим сплеском нудоти в шлунку, вона перебирала записні книжки, світлини, ланцюжки, переходячи від купки до купки. І в передостанній мати одразу побачила той самий молитовник, який колись, мільйон років тому, вклала синові до рюкзака, і стрічка з його ім'ям також була в ньому, тільки з синьої перетворилася на брудно-сіру, з темними плямами на ній. Вона встигла схопити її в руки, коли денне світло стиснулося у горошину, з якої в обличчя їй стрибнула темрява.

Яскраво спалахнувши, дрібним попелом розсипалася остання біла пелюстка.

Полеглі Герої вересня 01

  1. Іван Олександрович Бєляєв народився 21.03.1986 року у Харкові.

Хлопець закінчив 9 класів школи, після чого вступив до професійно-технічного училища, у якому здобув фах повара. Потім його було призвано на строкову службу, яку він проходив з 2006 по 2008 роки у батальйоні військової служби правопорядку міста Києва.

Після демобілізації Іван Олександрович влаштувався працювати за фахом – поваром в одному з ресторанів Харкова. У часи Революції Гідності чоловік брав активну участь у Самообороні Харкова, відстоював проукраїнську позицію. То були важкі часи для міста, коли шальки терезів будь-якої миті могли схилитися до шляху темряви та хаосу, проте Іван не здався та не склав руки, він був патріотом, готовим на все заради збереження України.

Він був позитивний в усьому, любив екстрім, автівки, займався парашутним спортом, надзвичайно захоплювався зброєю. Це була людина руху, якій не подобалось сидіти на місці та все більше занурюватись у повсякденність, це була людина ідеї та дії, він був одним з тих, на чиїх плечах тримається наш мир.

У Івана був намір влаштуватися служити до Національної Гвардії України, проте не склалося, але він наполегливо йшов до своєї мети, тому у березні 2017 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший розвідник-радіотелефоніст 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 1 вересня під час проведення інженерних робіт із фортифікаційного обладнання спостережного посту на Світлодарському напрямку, внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 5 вересня на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова. У нього залишилися мати та брат.

Полеглі Герої вересня 02

  1. Максим Олександрович Авдієнко народився 29.01.1998 року у селі Гірськ Сновського району Чернігівської області. Мешкав у Сновську.

2013 року хлопець закінчив 9 класів Гірської середньої школи та вступив до Щорського вищого професійного училища лісового господарства, яке закінчив у 2016 році за спеціальністю "озеленювач, лісник, єгер", одразу після чого, наприкінці липня 2016 року, підписав із ЗСУ контракт. Спочатку проходив навчання у 184-му навчальному центрі у Старичах, після завершення якого прибув до свого підрозділу.

Старший матрос, номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 503-го окремого батальйону морської піхоти.

У липні цього року Максим одружився, а 2 серпня повернувся до своїх побратимів на нульові позиції, де незабаром віддав своє життя.

Загинув 5 вересня о 18.45 в районі населеного пункту Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок смертельного осколкового поранення, якого він зазнав під час обстрілу наших позицій з протитанкових гранатометів.

Похований 8 вересня у Гірську. У нього залишилися батьки, брат та дружина.

Полеглі Герої вересня 03

  1. Владислав Миколайович Карпун народився 27.07.1998 року у селі Велика Рублівка Котелевського району Полтавської області.

Одразу після досягнення повноліття, у серпні 2016 року, підписав із ЗСУ контракт. Навчання проходив у 169-му навчальному центрі "Десна", після чого був доправлений до свого підрозділу.

Старший солдат, стрілець зенітно-ракетного взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремо мотопіхотної бригади.

7 вересня близько 13.30 в районі селища Новгородське Донецької області, під час бою з найманцями РФ дістав вогнепального поранення грудної клітини, після надання невідкладної медичної допомоги був евакуйований до шпиталю, де 8 вересня о першій годині ночі помер.

Похований 11 вересня у Великій Рублівці. У нього залишилися мати, сестра, дружина та син.

Полеглі Герої вересня 04

  1. Сергій Вікторович Платонов (позивний Ганс) народився 15.08.1980 року у місті Арциз Одеської області.

Хлопець рано втратив батьків, а з початком бойових дій на Сході України проходив службу у 3-му десантно-штурмовому батальйоні 79-їокремої десантно-штурмової бригади, брав участь у бойових діях на Приазовському напрямку.

2015 року був демобілізований, проте наступного року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 10 вересня о 18.15 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від осколкового поранення, яке дістав під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 вересня в Одесі. У нього залишилися дружина та троє дітей.

Полеглі Герої вересня 05

  1. Ярослав Вікторович Бугаєвський народився 11.04.1998 року у місті Шостка Сумської області.

Після закінчення школи №12 вступив до Шосткинського хімічно-технологічного коледжу, але навчання не закінчив, підписавши із ЗСУ контракт. Також був вихованцем Шосткинського міського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки "Патріот", мав коричневий пояс з айкібудо.

Молодший сержант, розвідник 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 вересня в районі міста Майорськ Донецької області зазнав смертельного поранення під час мінометного обстрілу наших позицій. Військовослужбовця було евакуйовано до шпиталю, у якому він 12 вересня вночі помер.

Похований 14 вересня у Шостці. У нього залишилися мати та троє братів.

Полеглі Герої вересня 06

  1. Федір Сергійович Рубанський (позивний Кокс) народився 18.04.1995 року у селі Казаклія Чадирського округу Гагаузії (Молдова). Невдовзі мати хлопця разом із двома дітьми переїхала до села Рудниця Піщанського району Вінницької області.

Хлопець закінчив 9 класів Рудницької школи, після чого вступив до Кодимського професійно-технічного училища. За станом здоров’я його не взяли на строкову, але Федір не зупинився та у січні 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

У березні 2016 року він прибуває до свого підрозділу. Позитивний та справедливий, з великим почуттям гумору, він ніколи не уникав будь-якої роботи, робив те, що йому наказали, не мав страху перед труднощами, був готовий іти у вогонь та воду, робив неможливе можливим.

У червні 2017-го Федір Сергійович брав участь у міжнародних навчання у Старичах, де дуже гарно показав, що має лідерські якості та чудове володіє зброєю. Після Старичів у складі кращого взводу поїхав до Боснії, продовжив навчання там, потім повернувся до свого підрозділу, спочатку на злагодження у Дніпропетровській області, звідки його було перекинуто до Авдіївки.

Сержант, командир бойової машини-командир відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Коли хлопці зайшли до Авдіївки, шість побратимів мешкали в одній кімнаті, мешкали дружно, міцними товариським колективом. І так вийшло, що у Федора увесь час на пальцях помічали пил від штукатурки, через що над ним почали жартувати, мовляв, знову коксу понюхав, признавайся. Через це за ним і закріпився такий позивний.

Він був справжнім професіоналом. Майбутнє нашої армії уособлювалося у його особистості. Федір завжди допомагав будь-кому у роті, розбирався у техніці, був штатним СПГшником, адже одного разу після Старичів, де він стріляв лише зі штатної зброї, спробував АГС та СПГ та зрозумів, що це – його, це – те, з чим він спорідниться душею.

Він почав читати військово-технічну літературу, вдосконалювати свої знання у гранатометній справі, опанував техніку прямого пострілу з закритих вогневих позицій. Зі своїм СПГ він не розлучався, увесь час відправляючи ворогу подаруночки тоді, коли той на це не очікував.

29.01.2017 року відбувся жорстокий бій за позицію "Алмаз-2", штурмова група наших хлопців, у складі дев’яти бійців прийняла на себе перший удар ворога, і Федір Сергійович був у її складі, одним з перших кинувшись назустріч небезпеці.

На нього цілком можна було покластися, це була людина слова, його авторитет серед побратимів постійно зростав, на нього завжди можна було розраховувати. Коли бригада зайшла на Світлодарську дугу, Кокс організовував вогневі позиції, копав, облаштовував місце для ПТКР, це було 23 червня цього року, а наступного дня трапилося лихо.

24 червня увечері під час проведення інженерних робіт раптом пролунало два вибухи. Що саме прилетіло, точно зараз не скаже ніхто, але осколки від одного з розривів зустріли на своєму шляху Федора. Важкопораненого бійця спочатку доправили до Харківського військового шпиталю, а згодом – до Київського головного військового клінічного шпиталю, у якому 12 вересня він помер.

Поховали Федора Сергійовича 15 вересня у Рудниці. У нього залишилися мати та дві сестри.

Полеглі Герої вересня 07

  1. Володимир Вікторович Ткачов народився 19.02.1970 року у селі Вергуни Черкаського району Черкаської області.

Хлопець закінчив сільську школу, після чого навчався на водія у Черкаському ДТСААФ. Закінчив навчання з відзнакою та був призваний на строкову службу, яку проходив у Німеччині. Повернувшись додому, працював на Черкаському ПАТ "Азот".

У березні 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, гранатометник 1-ї роти 12-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 вересня близько 23.00 в районі населеного пункту Луганське Донецької області від смертельних осколкових поранень, яких зазнав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 21 вересня у Вергунах. У нього залишилась сестра.

Полеглі Герої вересня 08

  1. Володимир Анатолійович Матвієнко народився 12.12.1982 року у Києві.

Навчався у школі №55, останній рік перебував у складі ЗСУ.

Сержант, командир відділення 1-ї роти 12-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 вересня близько 23.00 в районі населеного пункту Луганське Донецької області від смертельних осколкових поранень, яких зазнав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 22 вересня у Києві. У нього залишилися батьки.

ПІСЛЯМОВА

Потрібна була ще експертиза ДНК, але і без будь-якої експертизи материнське серце, що чотири роки жило однією лише надією, вже знало все. Одна мета змінилася іншою - тепер їй потрібно було поховати сина в рідній землі. Як і навіщо жити після цього, вона не уявляла, але думки про це були відкинуті за межу першочергового, зараз, крізь каламутну пелену прострації, мати ходила по потрібних кабінетах, підписувала потрібні папери, зустрічалася з потрібними людьми. Кабінетів, людей і папірців було багато, проте сили на це знаходилися, заради сина вона здатна була перекусити горлянку самому дияволу. Нарешті всі документи було підписано, всі кабінети - пройдено, і настала найтяжча пора перед похованням - очікування.

Сестра та інші родичі постійно перебували поруч, до того ж, увесь час дзвонили та приїжджали незнайомі люди, які казали слова співчуття і підтримки. Слова марними стрілами пролітали повз, не затримуючись у серці, іноді вона відповідала: "дякую", іноді - ні, порожніми очима дивлячись крізь людей. Брудно-сірий молитовник з колись синьою стрічкою був міцно затиснутий в її руках, вона не розлучалася з ним ані на хвилину, дбайливо очищаючи його від крихточок землі та сухих травинок. З'явилися журналісти зі своїми мікрофонами та камерами, але вона нічого їм не відповідала, поки журналістів не вигнала геть сестра.

Туманом були оповиті дні, коли вона їздила до кладовища, обираючи місце поховання, туман був густий і слизький, і вона сама пливла у ньому, серед приглушених звуків реальності, пливла й падала, піднімалася і знову пливла, не чуючи та не бачачи нічого, не відчуваючи болю в збитих ногах, не розрізняючи предметів навколо. Одного разу вона впала і залишилася лежати, без усіляких спроб підвестися, тільки глухі ридання стрясали її плечі, та з закушеної губи на землю стікав струмочок крові. До неї підбігли, її підвели на ноги, її обтрусили, а вона байдуже дозволяла робити з собою все, руки її безсило звисали вздовж тіла.

Нарешті прийшов результат експертизи, розкидавши найдрібніші пилинки згорілої пелюстки в її душі. Результат був прогнозованим, і коли вона прочитала офіційний висновок того, що її серце давно вже знало, особливого шоку вже не було, лише невидимий обруч ще сильніше здавив горло, перекриваючи вільний доступ повітря, і дуже закололо ліворуч в грудях. Колоти не переставало ані у наступні години, ані в день прощання, але вона не звертала на це ніякої уваги, сидячи біля закритої труни, в якій лежав її син, що повернувся нарешті додому після чотирьох років.

Похорон був довгим, урочистим та багатолюдним. Попрощатися з солдатом, зниклим безвісти страшного літа 14-го року, прийшло багато людей. Знайомі та незнайомі, цивільні та військові, молоді та літні, всі вони стояли нерухомо щільним напівкільцем навколо почесної варти, що оточувала труну. Говорили багато, хтось тому що було треба, хтось тому що боліло всередині. Говорили побратими, які дивом вирвалися з того випаленого відрізка дороги, говорили друзі, які не забули її сина, говорили вчителі, згадуючи здібного, але неслухняного хлопчика, з якого виріс захисник своєї країни.

Коли на Алеї Героїв її містечка з'явилася нова могила, вона щодня ходила туди, подовгу сидячи біля пам'ятника, тримаючи в руках той самий молитовник. У грудях кололо все сильніше, але, незважаючи на це, вона сиділа й сиділа там, але іноді опори, що підтримували крихкий баланс гарячкового спокою, з тріском ламалися, і тоді мати падала на коліна біля пам`ятника, обіймаючи його, проводячи пальцями по світлині молодого хлопця у військовій формі. Знову та знову вона шепотіла йому ті слова, які він міг і не почути під час їхньої останньої розмови: "Люблю, люблю, люблю тебе, синочку мій. Люблю, і завжди буду любити, мій дорогий".

Той день з самісінького ранку був похмурим. Літо закінчувалося, літо відступало під різкими поривами сердитого північного вітру, що гнав низькі хмари над містом. Холоднішало, і люди вдягалися тепліше, з сумом дивлячись на небо, яке віщувало невідворотний прихід зими. Сестра, яка щодня забирала матір з кладовища, іноді силою ведучи її від могили, цілий день бігала по кабінетах і коридорах, завершуючи останні справи, пов'язані зі смертю племінника. Час летів швидко, і під вечір вона приїхала на могилу, купивши по дорозі свіжих айстр, які він дуже любив.

Біля могили нікого не було. Айстри посипалися на землю, а сестра різко розвернулася, сіла до автівки, і швидко помчала додому, однією рукою тримаючи кермо, а іншою - перебираючи висипану на сидіння аптечку. На вулиці швидко сутеніло, але вікна їхньої оселі не світилися. Ліфт був зайнятий десь на верхніх поверхах, тому вона помчала вгору пішки, перестрибуючи сходинки і відчуваючи, як шалено калатає її серце.

Почався дощ, і остання гроза літа гучним гуркотом грому вдарила по мокрих дахах будинків. А в одній квартирі немолода вже жінка плакала біля матері, яка лежала на ліжку, і холодний спалах блискавки освітив молитовник із синьою стрічкою, що випав з її руки.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут
Про полеглих у листопаді читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.

Про полеглих у червні 2018 читайте тут

Стаття "Загиблі Герої липня-2018" тут

Про полеглих у серпні читайте тут

Источник: https://censor.net.ua/r3088825
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх