EN|RU|UK
 Общество
  7603  7

 "Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети", - спогади мами артилериста Володимира Кияна


Автор: Вика Ясинская

"Я в церкву не ходжу, не хочу, хіба що для годиться", - говорить мені по телефону Валентина Ізидорівна, мама Володі Кияна, військового, якого не стало в зоні АТО третього вересня 2015 року. Вдруге про Бога ми поговоримо вже в неї вдома, в місті Ковель.

"Як я молилася тій Пресвятій Богородиці, щоб з Вовою нічого не сталося - і тепер, хай мене не розуміють, але я розчарувалася"

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 01

Поки ми згадуватимемо про її сина, артилериста, помічника командира батальйону 80 бригади, Валентина Ізидорівна пригостить мене обідом. Борщиком, як вона каже, який дуже любив її Вова.

У ВЕРЕСНІ 14 РОКУ, В БОЯХ ПІД МЕТАЛІСТОМ, ВОЛОДЯ ВИВІВ СВОЇХ ХЛОПЦІВ З "ЛАП" ВОРОГА.

"Добрий….такий син у мене добрий був! Я досі відчуваю, що Вова просто десь поїхав і ще повернеться додому.

У першому шлюбі в мене 4 роки не було дітей, тобто син був довгоочікуваним. Його тато перестав жити з нами, коли Вові було 9 місяців, і я старалася бути і дуже хорошою мамою і замінити йому тата. Жодного разу навіть не вдарила Вову і не підвищила голос. Володя мав у мене все, незважаючи на те, що дохід був невеликим. Я спочатку була медсестрою в санчастині, підробляла на швидкій, а потім пішла служити в армію – санінструктором.

Мої батьки дуже любили Вову. І виховували його в більшості я і мій тато. Але батька нема з нами вже п’ ять років. Він теж був військовим, а взагалі смерті Вови він би не пережив.

В мене ще від другого шлюбу є молодша донька Інна. Вони з сином дружили, Вова її оберігав. Чоловік афганець, але квартиру отримав пізно, коли діти вже були дорослі. І я хотіла продати її, а гроші поділити на двох, а Вова сказав, що, мама, залиш все дитині, - так він назвав сестру, - а я собі зароблю, я ж хлопець. Зараз я не бачу сліз в Інни, коли йдеться про Вову, але я бачу великий сум в її очах. Ще в мене є онучка Аня – Іннина донька, а онук Даня (син Володимира, на момент загибелі тата Дані було три місяці) – це мій маленький Вова, хоча характерами вони поки не дуже схожі.

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 02

Володя був дуже розумним хлопчиком. Я не бачила, щоб він сидів над уроками, він усе запам’ятовував у школі. Математика Вові давалась добре і його ніхто не примушував гарно вчитись. Він сам тягнувся. Проте Вова багато хворів в дитинстві, в нього була плоскостопість і переніс інфекційний арахноїдит – голова боліла часто (Запалення павутинної оболонки головного або спинного мозку). Багато разів мав проблеми з вушками, вилікувала я їх йому, лише коли служили з чоловіком в Німеччині, але в результаті Вова на одне вухо погано чув. Тому, коли поступав у військовий вуз, не пройшов медкомісію. І дуже просив, що, мамо, зроби щось. Він з дитинства хотів бути військовим. Я його маленьким брала на стрільби, і коли залишались патрони, дозволяла йому потренуватись - Вова навчився стріляти. Він гордився мною. Йому було приємно, що я гарно стріляю, найкраще серед жінок підтягуюсь, бігаю. Але я бачила, яка в нас армія зсередини і не дуже хотіла, щоб Володя туди потрапив. Я мріяла, щоб він поступав у цивільний вуз. Був якимось айтішником, бо йому це подобалось. Але армія взяла верх. І довелось докласти зусиль, підлікувати деякі хвороби, щоб його таки взяли – врешті-решт Вова в 99 році поступив у Сумський інститут артилерії, закінчив його в 2003 році з червоним дипломом. Окрім цього він закінчив школу бойового гопака.

Вову прийняли служити у львівську 80 бригаду. Через деякий час він поїхав в Ірак. Я і тоді, звісно, переживала за нього, але син казав, що, мамо, якщо бути обачним і робити все по уставу, то небезпека мінімальна. Він був дуже правильний у мене, не любив несправедливість, йому навіть за службу в Іраку американці вручили нагороди. Він подружився там з хлопцями з інших країн, листувався з другом з Британії. А коли повернувся додому, його мали поставити командиром батареї, але раптом поставили іншого. Вова мені про це не сказав. Я думаю, що йому було це образливо і дійшло до того, що він звільнився. Пішов у свій бізнес, знімав квартиру у Львові і все в нього чудово виходило, якби не почалася війна.

Як тільки стало ясно, що відбувається на сході, Вова хотів повернутися в армію, але його документи десь загубили. Син розпсихувався і пішов ув "Шторм" (Добровольчий батальйон патрульної служби поліції особливого призначення, створений у травні 2014 року у структурі ГУ МВС України в Одеській області). Був там командиром взводу. Мені він не казав, де і що робить насправді, розповідав, що полуницю їсть на морі. Але потім я дізналася, що вони були під Луганськом, і хлопці, з якими служив в батальйоні розповідали, що в нього була дуже сильна військова "чуйка", наприклад, коли казав, що треба тікати, бо щось зараз буде – туди дійсно прилітало. А ще знаю, що в них там був такий випадок, коли Вові довелося повзти кукурудзою 11 кілометрів.

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 03

Досвід з цього бату йому дуже пригодився у 80-ці, коли він туди перейшов.

У вересні 14 року, в боях під Металістом (Луганська область), Володя вивів своїх хлопців з "лап" ворога. Правда, як вже після смерті сина мені розповіли його солдати, нагороду за це отримав не Вова, а його командир. Я про ті бої під Металістом дізналася з телевізора, і тоді ми всією родиною ледь не зомліли. Вже потім він розказав, як вискочив з палаючого БТРа, а по ньому і його бійцях зовсім з невеликої відстані ворог стріляв з гранатомета. З одного боку, Вова не дуже старався ділитися тим, що пережив, щоб мені не було боляче, але з другого, йому хотілося, щоб я знала, що він все робить так, як має робити справжній військовий.

Ще хлопці розповідали, що якось він спалив російську техніку і засняв це на відео. Я пам’ятаю той момент, але про це Вова мені тоді дуже поверхнево розповів, що, мамо, я таке зробив, ти собі не уявляєш. Пам’ятаю, він був дуже задоволений.

Володя був безстрашний і дуже твердий у своїх переконаннях. Якось я сказала йому, що киньте ви той Донбас. А він мені: "Як ти, моя мама, можеш таке говорити? То наша земля від Сяну до Дону".

Його бійці розповідали, що він ніколи не принижував підлеглих і не віддавав проблемних хлопців, а перевиховув їх. Був момент, коли Вова на собі витягував мертвого солдата… І я не розумію, як на таку чудову мою дитину в когось піднялася рука? Бо я впевнена, що його вбили наші військові.

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 04

"Я ПРОСИЛА, ЩОБ МЕНІ ВІДДАЛИ ВОВИНУ ФОРМУ, НЕХАЙ НАВІТЬ У КРОВІ – ВИТРИМАЮ, АЛЕ МЕНІ ТАК ЇЇ І НЕ ВІДДАЛИ"

Офіційно Володимир Киян загинув під час розвідки з бійцями 92 бригади, поблизу міста Щастя, натрапивши на "розтяжку" з міною. Але через деякий час після загибелі Володі з’явилася неофіційна версія, за якою артилериста було вбито.
Третього числа Володимир збирався поїхати перевірити місце загибелі свого друга, волонтера Андрія Галущенка, який загинув 2 вересня і, як розповідає мама, повідомив про це багатьох друзів у переписці. Бійців 92 бригади теж. Чому він опинився зовсім в іншому місці з розвідкою 92-ки,– залишається загадкою.

"Вова переписувався з Андрієм – і я вважаю, він просто вліз не в свою справу. Коли він дізнався, що у Андрія є інформація про контрабанду, в нього спрацювало таке правило: "чому хлопці гинуть, а хтось на цьому наживається?". І Андрій, і Вова були дуже чесні, син був упевнений, що Ендрю розстріляли свої ж - і не міг змиритися з загибеллю друга, не розібравшись. Вже після загибелі, з’ясувалося, що навіщось хтось стер все з телефона Вови. Але в нього був дублікат переписки і ми прочитали багато чого такого, що хтось не хотів, щоб ми бачили.

Ще я не розумію, чому його тіло нікому не показували. Один з бійців підрозділу "Золоті ворота" розповів мені, що в той день в нього була запланована зустріч з моїм сином, але коли він приїхав, Вова був уже мертвим. Він попросив, що дайте я попрощаюсь з товаришем, але йому відмовили. Наскільки мені відомо, тіло просто ховали від очей інших військових.

Я просила щоб мені віддали Вовину форму, нехай навіть у крові – витримаю, але мені так її і не віддали. Чому? В машині, якою його перевозили з місця загибелі, мали б залишитись сліди крові, тим більше, що бійці з 92-ї, що начебто були з ним, казали, що надавали йому допомогу на сидушках, але жодного сліду крові в машині немає. Коли тіло Вови нарешті можна було бачити, він був взагалі без одягу. Судячи з опису патологоанатома, рани на тілі були такі, що ніхто б не вижив.

Я не вірю жодному з тих, хто начебто був тоді з моїм сином. А вони вирішили тулити неправду не тій людині - я служила в армії, і знаю, що якщо група пішла в розвідку, то всю операцію має бути зафіксовано. Просто в той період мені було дуже тяжко аналізувати будь-що.

А потім з’явилася друга версія, що Вова – самогубець і начебто це сталося через дівчину. Але, по-перше, самогубство на міні – це дивно, а по-друге, я дуже добре знаю свого сина, він би ніколи так не вчинив, хіба що якби довелося здаватися в полон. Тим більше він за декілька днів до того казав, що, мамо, я скоро приїду і зробимо тобі операцію на серці. Річ у тому, що коли син пішов на війну, в мене почалися проблеми з серцем, я стала задихатися і мені сказали, що треба ставити стент. Це ще одна з причин, чому в той період, коли він загинув я не мала фізично сил, щоб розібратись в цьому. Але зараз Вова наче допомагає мені з того світу - я досі не зробила операцію, періодично підліковуюсь.
До лютого 16 року я думала, що слідство впевнено рухається вперед. Слідчий погоджувався, що у цій справі занадто багато нестиковок. Потім навіть призначили ексгумацію, але після неї все заглохло.

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 05

МАМО, СМЕРТЬ – ЦЕ Ж НЕ СТРАШНО

Вову ховали 5 числа. Я хотіла, щоб він провів ніч у квартирі моїх батьків, де зараз мешкає його бабуся. Коли він народився, ми там жили, і син дуже любив бувати у моєї мами. Там залишилась його кімната, іграшки…Але коли я побачила ту масу людей, які приїхали на похорон, я їх пожаліла, бо їм довелося б усім шукати, де ночувати. Тому його занесли на 4 поверх всього на годинку…. Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети.

Жихарка моя мила….я називала в дитинстві його Жихаркою. Він дуже любив цю російську казку. В півтора року вже міг її переказати. Вова рано навчився читати. Він дуже любив тварин. У нас хоч і тісно було, але завжди ми мали якесь звірятко. Мій син був всебічно розвинений і був патріотом, хоча не любив гучних патріотичних лозунгів, але в нього на сторінці в соцмережі було написано так: "Маю честь битися за Україну".

Я усі ці три роки старалася себе відволікти чим завгодно, і так інтенсивно, щоб не думати ні про що: роботою, в ліс ходити по гриби. Пам’ятаю, через декілька тижнів після Вовиної смерті я теж пішла в ліс, щоб хоч якось забутись, але в голові звучало одне "Мій Вова загинув". А якось взяла з собою мотузку, але подумала про дітей – і нічого з собою не зробила. Прийшла додому і знову задихаюся, подумала, що от, нарешті, все саме собою відбудеться, але раптом почула сина, що мамо, а як же Оля, Даня, Інна?? Не знаю, що це таке було…але зараз дурних думок про самогубство в мене немає, проте депресивні приступи бувають.

Під кінець нашої розмови Валентина Ізидорівна показала мені Вовин рюкзак – повністю забитий його речами. Я почала фотографувати, а вона плакати, діставши звідти тільняшку, рушник і цілуючи їх так, наче самого сина.

"Я не можу їх попрати. Пахнуть Вовою. Рушничок його, спальник. Дещо Інночка собі взяла нюхати, поклала в пакет. Збирали цей рюкзак вже без Вови. А я навіть його форму новеньку нікому не змогла віддати.

Коли Вова був у труні, мені так хотілося взяти його і міцно обійняти, а тепер мені хочеться обіймати його портрети, - спогади мами артилериста Володимира Кияна 06

Я ходжу на могилу через день, два, кладу квіти, але я там чомусь не відчуваю Вови. Немає в мене з ним там контакту. І сама думаю, що мамо, ти прийшла до дитини – поплач. Але там не можу. А тут , вдома, інколи так сильно прориває…

Ми з Володею про смерть не раз говорили, уявляєте собі? Він і про полон казав, що краще себе підірвати, а не це приниження, і в якомусь інтерв’ю казав, що готовий віддати життя за Україну. Зараз це так важко згадувати, бо бувало так з іронією скаже мені, що, мамо, смерть – це ж не страшно.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Читайте: "Тёмин танк остался один - и на него выскочил российский танк. Сын закричал: "Прощайте, пацаны, на меня идут Т-72-ые"", - интервью с мамой командира танкового взвода Артема Абрамовича

Читайте также:"Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся, і думала: "Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина?"" – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша.

  и "Я не могла представить, что моего ребенка сожгли. Но его хлопцы мне сказали, что сыну не больно было – это случилось мгновенно", - воспоминания мамы погибшего под Иловайском добровольца Евгения Харченко

Источник: https://censor.net.ua/r3084165
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх