EN|RU|UK
 Общество
  47516  19

 "Мы в полной жопе. Тут вокруг "двухсотые", "трехсотые". Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!". Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня", - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших

В.Ясинская

Когда эксгумировали тела наших парней, Лешу достали первым – удивительно, но наручные часы у него шли.

ЯКОСЬ ЛЬОША СКАЗАВ ДУЖЕ ДИВНУ, АЛЕ ПРОРОЧУ ФРАЗУ: "МАМО, Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО!"

Спогади Нелі Григорівни Горай, мами добровольця, старшого інспектора батальйону "Миротворець", Олексія Горая.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 01

Фото: Вика Ясинская

Я мама Льоші Горая, ні, не так, я мама Героя, який загинув в зоні АТО.

Він народився у 79 році, 14 жовтня. Добре вчився в школі, при тому сам, я ніколи не заставляла його сидіти над уроками. Взагалі, Льоша, був безпроблемною дитиною, активним, ініціативним. Він кругом встигав - був дуже шустренький. В його однокласника тато займався комп’ютерами, і син часто бував в них в гостях - згодом це вплинуло на вибір професії. Льоша поступив у Політехнічний інститут на інформатику і обчислювальну техніку. Такий факультет був на той час єдиний у Києві.

Коли він був на третьому курсі, помер мій старший син, Саша. В нього обірвався тромб. Різниця з молодшим в них була три з половиною роки, і для Льоші це була дуже велика трагедія. В той період він перейшов на заочне навчання і пішов на роботу. В більшості син працював системним адміністратором. А ще з 20 років Льоша займався страйкболом – і стріляв дуже влучно. Його команда була дуже сильною, вони їздили на змагання в різні міста, і щосуботи та неділі займались під Києвом. А ще Льоша був завзятим автомобілістом, і дуже цікавився машинами. Незадовго до війни син купив собі автомобіль. Був членом клубу "BMW". Вже тоді в нього з’явився позивний Змій. Згодом йому захотілося стати інструктором по водінню. Казав, що в нас люди дуже погано їздять і треба їх вчити робити це краще. Пішов працювати в автошколу, і його настільки любили учні, що новачки займали чергу, щоб потрапити до сина на курс. Там він познайомився з Настею. Згодом вони стали жити у нас.

Льоша був дуже справедливий і чесний по життю. І вважав, що треба жити по закону. Він не пив і не курив, як і його тато, мій чоловік Зігмунд. Старший Саша теж був такий.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 02

В 13 році в сина почалися серйозні проблеми з почками. Спочатку він лікувався і так припало, що в січні, коли вже був Майдан, його відправили в санаторій. Пам’ ятаю, він ще сказав мені тоді, що почувається ніяково, бо хлопці на Майдані, а він їде лікуватись. І як тільки повернувся додому, поставив сумку і одразу поїхав на Майдан. Розповідав, що зустрів там багато друзів, які приїхали з різних міст. І з тих пір Льоша днював і ночував на барикадах, був в Самообороні, носив жовтий шарфік на шиї.

А коли почали формуватись батальйони, він хотів піти або в "Донбас", або в "Миротворець", переміг останній. 16 травня син прийшов додому, дістав з кишені посвідчення і каже: "Мамо, я тепер "мєнт"". Я йому, що, Льоша, ти ж в нас один залишився. А він мені, що, мам, а хто тоді піде? Я 12 років займаюсь страйкболом, подивись, як я стріляю. І міліцейський батальйон не буде на передовій – не переживай.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 03

Спочатку вони були на базі під Києвом. А потім хтось з бізнесменів їм подарував машину "Шевроле Тахо", броньовану. І йому дали її водити, він ще дзвонив і розповідав, що, ти собі навіть не уявляєш, яку мені дали машину. В результаті він став водієм комбата – Андрія Тетерука. Андрій його дуже хвалив і казав, що такого водія ще не бачив. Льоша, працюючи в автошколі, паралельно закінчив курси екстрім-водіння. Поки він був під Києвом, періодично приїжджав додому. Ми всі дуже його ждали. А 11 липня він поїхав на схід. Сказав мені, що я сам подзвоню тобі, коли зможу. І перший раз вийшов на зв’язок лише через 5 діб, а потім старався повідомляти про свої справи регулярно.

З батальйоном вони стояли в Слов’янську, Констянтинівці, Бахмуті. Коли в них вже в серпні пішла мова про те, що скоро ротація, Льоша казав, що неясно, як саме їх виводитимуть, але в перших рядах він додому не піде, бо комбата не кине. А потім якось подзвонив чоловіку і, як завжди сказав, що в них все добре, але рукавичок не вистачає. І ця інформація нас насторожила, було ясно, що вони десь багато стріляють, якщо так швидко зношуються рукавиці. "Миротворець" вже тоді був в Іловайську, але ми про це не знали.А в 20 числах серпня я бачила по телевізору, як з пікетом під АП стояли мами, які просили про вивід своїх дітей з того котла. Тоді я навіть не підозрювала, що я така ж сама, як і вони.

28 серпня, десь о 15,30, Льоша зателефонував, ми розмовляли і я почула такі розкати, наче це був грім. Спитала: "А у вас там що, дощ йде?". А він мені каже, що, мамо, в нас і дощ, і "Гради". І мені так стало страшно тоді. Я дуже попросила берегти себе, а Льоша відповів: "Добре, мамо, я вас люблю і Насті скажи, що я її дуже люблю". Це була остання наша розмова. Після неї я одразу набрала його дівчину, процитувала їй ту фразу про "Гради", а вона витримала паузу і сказала, що не хотіла мені розповідати, але вчора від Льошиних друзів дізналася, що він в Іловайську. Тоді і закінчився мій спокій.

Настуаного дня я вже сиділа біля телевізору і дивилася про те, що сталося на сході. А коли третього вересня я побачила інформацію, що командир батальйону "Миротворець" з бійцями вийшов з оточення, в мене було одне єдине питання, якщо комбат вийшов, то де Льоша? Бо якби він був з ним, то подзвонив би додому. Я написала мільйон есемесок сину, але не отримала жодної відповіді. В батальйоні вони самі ще не могли розібратися, хто вийшов, хто загинув, хто зник, тому ми просто чекали на звістку.

13 вересня нас запросили в прокуратуру. Слідчий сказав, щоб ми написали заяву, що Льоша пропав безвісти, і розпитував у нас різні подробиці про сина, коли востаннє були на зв’язку і так далі. І тут Настя сказала, що якщо вам це допоможе, то він возив комбата на такій-то машині,а позивний у нього Змій. І тут слідчий підняв очі, подивився на мене, взяв якісь папірці, почав їх перебирати, і я побачила, як в нього трясуться руки. А потім поклав їх убік, дещо додрукував, підвівся і сказав: "Ваш син загинув на хуторі Горбатенко, під Іловайськом. Ось вам номер телефону хлопців, які вийшли з полону і були свідками його загибелі. Зараз вони лежать у київському госпіталі". А я була в такому шоці, що навіть не знала, що я роблю - підвелась і сказала Насті і Зігмунду, що плакати ми будемо потім, а зараз нам треба його забрати.

Окрім номерів бійців, слідчий дав нам номер телефона Ніни Сухенко, мами Максима Сухенка, який теж загинув на тому хуторі. І номер телефона бійця Роми, який бачив Льошу неживим. Ми приїхали до нього в госпіталь, і він все підтвердив. Як розказав Роман, у Льоші була перебита нога і він виповз до дороги з поля. Хлопці не могли підійти до нього ближче, бо були по інший бік дороги, і по ним одразу починав стріляти снайпер. Коли нарешті Рома дістався до Льоши, побачив, що вже пізно. Мій син помер від втрати крові. Хоча він і жгут собі наклав, але в нього було серйозне поранення вище коліна. Зрозумівши, що нічим не зарадиш, хлопці попросили місцевих, щоб вони прикопали тих, хто там загинув: і Льошу, і Максима Сухенка, і ще деяких хлопців.

А щодо того, чому Льоша не вийшов разом з іншими - коли їхню машину вже розстріляли так, що навіть колеса порозлазились, вони вискочили з неї і розсипались хто куди. Тетерука підібрав Береза. І ще декілька хлопців поїхало з ним. А два медика і Льоша залишились. І вийшло так, що медики теж врятувалися, а син – ні.

Сестра Максима Сухенка порадила нам куди звернутись, щоб дізнатись про тіло. Ми поїхали до пошуковців, з "Евакуація-200". І коли сина привезли в київський морг, слідчий не радив мені йти на упізнання. Сказав, що тіла хлопців лежали під відкритим небом, потім в землі, тобто видовище буде дуже важке. Тому ходив чоловік і наш племінник. Але після упізнання Зігмунд сказав: "Слава Богу, що ти цього не бачила!". Хоронили ми Льошу 24 вересня. Відспівували його у Михайлівському соборі.

Похорон був у закритому гробу і я його не бачила. І до сьогоднішнього дня не вірю, що мого сина немає в живих - змиритися з цим ніколи не зможу. А сенс я знаходжу в тому, що намагаюсь робити щось, щоб про мого Льошу пам’ятали. Я живу тим, що постійно його згадую. Перечитую про те, що сталося в Іловайську. Вдивляюся в кожну фотографію. Мені хочеться знати все, до самої останньої хвилини його життя.

Але попри все, я пишаюсь своїм сином. Льоші кругом треба було бути першим, кращим, лідером. Машина в нього завжди була помита і підготовлена до поїздки. Вороги постійно збивали в нього з капоту українські прапорці , але він завжди був з новим прапором. Хлопці розповідали, що коли вони мали виходити тим "зеленим коридором", Льоша їх всіх обійняв і сказав: "Пацани, не переживайте, я вас вивезу!". Казали, що він ніколи не панікував. В мене до сих пір його речі висять у шафі так, як він залишив, коли їхав. І комп’ютер стоїть на тому самому місці. Навіть на поличках, де на одній колекція машин, а на другій ножів, – ми не витираємо пил. Мені хочеться, щоб кімната завмерла в тому часі. Зараз в ній живе Настя.

Неймовірно, але коли ексгумували тіла наших хлопців, Льошу дістали першого - і годинник на його руці йшов. Пам’ятаю, якось я казала йому, що Льоша, в кого ти такий високий вдався, він був метр дев’яносто. А він мені, що я в обох дідів одразу, і в мене і в Зігмунда були високі тата і прожили довгі життя. І я йому відповіла, що тоді і ти будеш довгожителем. А він сказав на це дуже дивну, але пророчу фразу: "Мамо, я буду жити вічно!".

МЫ БЫЛИ В МАКДОНАЛЬДСЕ. ОБСТАНОВКА МИРНАЯ, И ОЧЕНЬ СЛОЖНО БЫЛО ПРЕДСТАВИТЬ, ЧТО ЗВОНИТ МУЖ С ВОЙНЫ И ПРОЩАЕТСЯ.

Воспоминания Анны Фесюры – жены командира взвода 93 бригады Андрея Ольховского.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 04

Фото:Вика Ясинская

Моего мужа звали Андрей Ольховский. Он офицер, закончил Национальную академию Национальной гвардии в Харькове. Это был конец 90х, потом он два года отслужил в армии в Крыму. Но вскоре решил уйти, на тот момент он боялся, что учитывая зарплату, не сможет обеспечить семью. В итоге Андрей уволился из армии, хотя надеялся, что армия все же возродится и он сможет туда вернуться и достойно работать. Он пробовал себя в бизнесе, разных других профессиях. А уже в 14 году, однажды я пришла с работы, его дома не было, а когда вернулся, сообщил, что его забирают воевать. И, конечно, эта новость меня неприятно удивила. Как именно это вышло: сам ли он пришел к ним или его вызвали, я не знаю. Хотя он всегда говорил только правду, но, как и многие военные сообщал только то, что считал нужным. Поэтому многих вещей я не знала. Я приняла позицию послушной жены и лишних вопросов не задавала.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 05

Про то, что его забирают, он сказал 18 июня. И предложил поехать попрощаться с дочкой, она тогда была у дедушки и бабушки. Нашу дочь зовут Кира. Когда он погиб, ей было три с половиной года. Я не подала виду, что слово "попрощаюсь" мне было больно слышать. Просто спросила, а зачем прощаться? А он мне, что ну ты же понимаешь, ведь это все серьезно – просто на всякий случай. Мы поехали, и он объявил моим родителям, что отправляется на войну. Они не поняли его поступка, и спросили, хорошо ли он подумал? А он сказал четко и однозначно, что если не я, то кто же тогда туда пойдет? Я помню эту фразу, после которой было бесполезно обсуждать эту тему.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 06

На следующее утро, 19 числа, он собрался, взял с собой не самые лучшие вещи, купил телефон попроще - и уехал. Я старалась себя успокоить, что муж просто идет в часть. Но когда он ушел и закрыл дверь, я сидела и рыдала. Еще ничего плохого не случилось, но я не могла объяснить, почему плачу. Такой я себя не знала - мне по жизни казалось, что я какая-то железная.

Андрея распределили в 93 бригаду. А в военкомате, скорее всего, он рассказал о своих умениях. Он отличался очень меткой стрельбой. Его папа был военным и, когда Андрею было три года, брал с собой на полигон. Уже после его гибели я узнала от ребят, что когда он приехал, сразу должности для него не было. Ему предложили - езжай домой. А муж сказал, что нет, я приехал – значит останусь, буду ждать, когда дадут должность. В итоге, как офицера, его назначили командиром взвода снайперов.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 07

Два месяца он был неподалеку Днепра, в Черкасском на полигоне. Мы его навещали. Бывало, что он приезжал на ночь домой, а один раз он приехал с другом и привез мне длинную красную розу. Он любил дарить цветы не по какому-либо поводу, а просто так.

Потом они ездили на полигон в Житомир. После этого он приехал на два дня домой. Как-то, пока я работала, несколько часов гулял с доцей. А когда я пришла к ним, предложила, что давай зайдем в кафе – попьем пива, расслабишься. А он мне: "Нет, вот когда все закончится, я вернусь - и будем пить пиво". Это был последний день Андрея с семьей. Утром я проснулась от его поцелуя, затем он подошел к детской кроватке, о чем-то думал, стоя над доцей, – и ушел.

Мы в полной жопе. Тут вокруг двухсотые, трехсотые. Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!. Это было 28 августа примерно в 4-5 часов дня, - четвертая годовщина Иловайской трагедии. Воспоминания близких погибших 08

Через пару дней позвонил и сказал, что мы уезжаем в зону АТО, и произнес такую фразу "Я домой уже не заеду". Я тогда еще подумала, что как-то так жутко он это сформулировал. А дальше Андрей периодически звонил, секунд на 30, в основном говорил, что у нас все нормально. А я ему отвечала: "Пусть Господь Вас бережет!"

Муж даже примерно не говорил, куда именно он отправился. Хотя, как потом оказалось, с 19 августа уже был в Иловайске. А однажды как-то позвонил и говорит, что если со мной что-то случится - и дал свои советы по поводу того, как мне жить дальше. Но после первой половины фразы, мне было уже не так важно, что он говорил дальше, то есть он намекнул на то, что у них происходит что-то серьезное. Голос у него был уставший, замученный. Через час он перезвонил снова и опять сказал, что ты меня услышала? Если со мной что-то случится, поступай так-то!

А потом как-то в разговоре, я сообщила ему, что тебе звонили друзья, и просили меня, чтоб ты их набрал. А он ответил, что я никого набирать не буду: "Мы в полной жопе. Тут вокруг "двухсотые", "трехсотые". Мы не знаем, доживем ли до вечера. Молитесь за нас!" Это было 28 августа примерно 4-5 дня, и я поняла, что происходит что-то ужасное, раз прекрасно подготовленный военный просит меня о молитве. Мы с дочерью в этот момент были в Макдональдсе. Обстановка мирная, и очень сложно было представить, что звонит муж с войны и прощается. Я дала трубку Кире, и я думаю, что ему было очень тяжело с ней говорить. А когда я снова взяла телефон, он сказал "Я вас люблю".

Следующих три дня я не смотрела телевизор, Андрей мне всегда говорил: "Не смотри новости!" А на связь он итак выходил не каждый день, поэтому я понимала, что у него может не быть возможности звонить. Но мысли все время были о нем.

4 сентября у меня день рождения, родственники тогда подбадривали, что позвонит – поздравит, но этого не случилось. Я все равно старалась быть спокойной. Но через какое-то время стало ясно, что Андрей слишком долго не выходит на связь. Мы с папой приехали в часть, там ничего толком не сказали, но когда мы вышли, какой-то военный завел серьезный разговор с моим отцом. Я подбежала к нему и спросила, о чем они говорили – мне тоже надо знать. Он не сразу ответил, но в результате сообщил – есть высокая вероятность, что Андрея нет в живых. После этой новости, мы пытались разузнать хоть какую-то информацию о муже, но тщетно.

А 24 сентября к нам с доцей без предупреждения приехали родители, и я догадалась, что именно они хотят сказать. Мама вывела Киру в другую комнату, а папа сообщил, что Андрея больше нет. Я спросила, откуда ты знаешь, и отец рассказал, что они были в морге на опознании. Мне было сложно в этом поверить и на следующий день мы снова поехали в морг, чтоб я сама могла убедиться в том, что это Андрей. В мешке под номером 717 нам вынесли тело - рук и ног практически не было, только голова и туловище. И так как прошел почти месяц, как и предупреждал меня папа, кожи тоже не было, то есть ни губ, ни носа. Были волосы, зубы, но волосы были его…челку я сразу узнала, а по зубам опознала моя мама, она стоматолог и делала ему пломбу в одном из зубов. Из личных вещей, которые вынесли в полиэтиленовом мешочке, был тот телефон, который он покупал накануне отъезда, его цепочка, цитрамон, банковская карточка, по которой нас и нашли, и "Барбариска". Удивительно – все вещи были целые.

26 сентября были похороны. Сначала с Андреем прощались в Днепре, а потом мы повезли его в Харьковскую область, там, где живет его мать. И похоронили на том кладбище, где похоронен его отец. У Андрея папа был подполковником, он умер за 5 лет до гибели сына. Он тяжело болел, и муж за ним долго ухаживал. Отец у него всегда был примером для подражания, и когда он заболел, я так понимаю, для Андрея это была большая травма - увидеть отца в таком состоянии. Поэтому Андрей часто говорил мне: "Я не хочу, чтоб мои дети видели меня когда-либо старым и беспомощным. При этом он очень не хотел стареть. Так и вышло, в памяти муж остался молодым, красивым, здоровым.

О том, как он конкретно погибал, я не знаю. Те ребята, которые были недалеко в момент его гибели, рассказывают разные версии. Но главное, что его тело было найдено и что мы его похоронили. А я продолжила жить и держалась ради дочки. Не давала себе сойти с ума, понимая, что ей надо вырасти здоровым и достойным человеком - живой памятью о папе.

 Текст и фото: Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3083534
VEhrdlVYSTVSMEl3VEdwUmRtUkhRakJNY2xGelRrZFFTVTVEVXpCTWFsRjFkRU4zVEhrdlVXMU9RemN3VERkUmMzUkRkekJNYmxKblpFTTI=
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх