EN|RU|UK
 Общество
  7871  14
Материалы по теме:

 Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах


Автор: Д.Рибаков

"Цензор.НЕТ" публікує фрагмент мемуарів із серії "Моя війна". Автор спогадів - Віталій Баранов, позивний Біба, підполковник запасу, доброволець.

 У 2014-му - помічник командира батальйону з оперативного забезпечення, в.о. командира 90-го батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади – після того, як у січні 2015 року комбат Олег Кузьміних потрапив у полон у ДАПі. Воював за Донецький аеропорт, Піски, Авдіївку, Водяне, Опитне. Демобілізований восени 2015 року. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів.

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 01

***

Довго зволікав, щоб комусь розповісти про свій шлях у цій війні. Спершу намагався про неї не думати, просто повернутися до мирного життя. Мені, кадровому військовому, добровольцю, для цього знадобилося кілька місяців. Уявляю, наскільки важко "повернутися" з війни більш молодим солдатам. Тим більше тим, хто на війні втратив віру в людяність… А таких немало.

На п’ятому році війни суспільство досі не готове приймати цих хлопців. Що вже говорити про психологічну роботу з ветеранами, адаптацію, медичне забезпечення. Добре, якщо когось із них знайдуть волонтери й повернуть "до життя".

Ті саме волонтери, що у 2014-му нас одягали, годували, перев’язували, заправляли, ремонтували і навіть озброювали. Завдяки їм ми змогли вистояти на початку війни, коли доводилося стримувати реального ворога, а не уявного гравця штабних навчань… Ворога, який впродовж двох останніх десятиліть постійно воював – на своїй території, на сусідній. Якби не волонтери, наші ЗСУ зустріли б його голими, босими, деморалізованими.

Вся армія досі тримається на самому лише волонтерському рухові. Цим українці справді непереможні…

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 02

***

До армії я прийшов у 1988-му, випускником Кам’янець-Подільського вищого військового інженерно-командного училища. Служив в інженерних військах, починаючи з командира взводу. Завершив заступником командира частини з озброєння. Демобілізувався у 2004-му "за вислугою років". Але насправді: не мав сил дивитися, як руйнують, ба навіть знищують Збройні сили України.

Після звільнення працював на інженерних посадах в корпоративному бізнесі. Військова школа багато чого навчила, на "гражданці" попит на військових спеціалістів був завжди. Але в 2014-му таки не стримався, особливо коли почув про бої за Семенівку та Краматорськ…

І, от, приходжу я у травні до Вишгородського військкомату, а воєнком каже: сапери не потрібні, немає рознарядки. Це був час, коли до військкомату справді стояли черги неначе в пізньому "совку" до гастроному. Але все одно якось дивно було почути, що не потрібні спеціалісти з моєю спеціальністю та вислугою…

Зателефонував на гарячу лінію Міноборони, кажу, готовий іти сапером, гранатометником, інженером, просто сержантом. Пообіцяли допомогти. І знову тиша…

На той час у військкоматах ще діяла радянська система рознарядок - вакансії надходили лише в місцеві військкомати. Тобто, якщо в Оболонському військкоматі столиці потрібний офіцер, а сам якийсь "запасний" з відповідною спеціальністю живе у Дарницькому районі, армія його не знаходила…

Так і футболили мене аж чотири місяці. Довгі чотири місяці війни! За цей час звільнили Краматорськ, Слов’янськ, Савур-Могилу, сталася трагедія під Іловайськом, а мене, кадрового військового й далі футболили. Аж допоки не звернувся особисто до свого знайомого Оболонського воєнкома, із яким свого часу служив в одній інженерній частині.

Кажу йому, допоможи піти захищати Батьківщину… Той зателефонував іншому своєму однокашнику до Житомира. Там знайшлася вакансія командира інженерно-саперного взводу. Це штатна посада старшого лейтенанта. Але мені, підполковнику запасу, було байдуже. Бо я тоді вже й на сержанта в "Айдар" готовий був податися, як це зробив один із моїх однокашників, також кадровий офіцер.

Подолав усі медкомісії. Просив лікарів пропустити мене, бо з віком бозна що в мене там повилазило, тим паче що в 2007 році я справді пережив інсульт.

Далі було найважче – треба було якось повідомити жінці. В мене вже речі були складені в рюкзак. Всю форму й амуніцію закупили друзі. Все потайки. Але вона дещо здогадувалася. І коли в останній день перед від’їздом я почав кваплячись викопувати бульбу, щоб не лишалася, вона мені каже: "чого так поспішаєш проти ночі, наче на фронт зібрався"... і виплакалася немов за все життя.

Я тої картини ніколи не забуду. Мати мене поблагословила, а жінка навіть на ногах не трималася… Син все зрозумів, особисто відвіз мене на місце злагодження.

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 03

***

До гарнізону я прибув уже повністю екіпірованим - від берців, зимової білизни й аж до кевларової каски та бронежилета. Всім іншим забезпечували волонтери вже на місці, включно з харчами, пальним, запчастинами, наметами та обігрівом. Армія на той час була гола, боса, незаправлена, жерла якусь "резервну" мівіну. Але, дякувати Путіну, той повернув нас "на землю" - дав зрозуміти ціну нашої незалежності і чого варта боєздатність армії…

У Житомирі на базі 95-ї десантно-штурмової бригади виявилося, що, за уставом, мене - підполковника, не можуть призначити на посаду більше, ніж на два ранги нижче. Зробили рокіровку, призначили на капітанську посаду - помічника командира батальйону з оперативного забезпечення. А командиром взводу було призначено майора.

Коли побачив батальйон, зомлів – то була суцільна махновщина. Половина прийшла з Майдану, свідомі, але ніким не керовані. Вони вже кілька тижнів мешкали в наметах, про все вже домовилися – хто комендант, хто "начштабу". Офіцери їм були не потрібні.

Минув не один тиждень, поки вдалося переконати, що доброволець – це мотивація, з якою вони прийшли захищати Батьківщину. У всьому іншому – це виконання наказів старших за званням і дотримання уставу. Отаманщина – це не доброволець.

Боровся з цим по-різному. Десь "через мать", десь на підвищених тонах. Удень і вночі був разом із своїми саперами, жив із ними в одній казармі, хоча від офіцерів цього не вимагалося. Але вивітрилася ця отаманщина лише з першими вибухами, коли земля тремтіла під ногами, коли з-під мін почали витягувати скривавлених товаришів.

***

Чому Біба? - питають мене. Був такий футболіст у київському "Динамо". А я з дитинства у футбол грав, переймався грою Андрія Біби, і в школі мене стали кликати Біба. Так це псевдо перейшло у військове училище. Я до нього звик. На війні знадобилося. Так побратими мене й охрестили.

***

Не на одну лише отаманщину страждала наша добровольча мобілізація 2014 року. Значно гіршою ситуація була зі зловживанням алкоголем. Алкоголізм валив армію безбожно. Було таке, що я особисто виливав волонтерську "антистресуху" в нужник цілими баклагами.

Якось на блокпосту зупинив волонтерський бус і змусив самим випити 6 літрів "тещиного" самогону. Випили третину і здалися… А я їм показую, от дай вам зараз в руки зброю або важелі від БТРу, перестріляєте самих себе, а техніку в ставку утопите.

Так одного разу й трапилося, коли група моїх бійців вирушила на позиції в районі Спартака. Напередодні хтось з рідних таємно передав їм "антистрес". Уранці, проїхавши 300 метрів, один із моїх "шешариків" (ГАЗ-66 – ред.) "зустрів" на шляху ЛЕП. Три стовпи протягнув за собою. Лихо, але це дозволило уникнути більшої трагедії, бо попереду була дамба через ставок 5-метрової глибини. Із 40 кг амуніції на собі ще ніхто не випливав…

Але найважче було втримати бійців в казармі, ще в Житомирі. Я був з ними практично невідлучно. Якось вийшов уночі в туалет, а тут всі повскакували з ліжок і "в пляшку". Повертаюся, а вже ні з ким і розмовляти. Як нам бракувало інституту сержантів, неначе в армії США…

А куди ж їх діти, цих "аватарів"? Дехто навіть і не доїхав до фронту, бо вже у Житомирі не просихали. Благо, дехто замість фронту поїхав у медичні заклади лікуватись від алкоголізму.

Але більшість командирів будували свій авторитет на тому, що самі очолювали "всєп’янєйший собор". Командирів я розділяв на три категорії. Перша – ті, хто боровся з цим злом і нагороджував "аватарів" карцером. Друга – ті, які не звертали на них уваги й жили своїм життям, доживали до демобілізації, як могли. Третя – ті, хто сідав у голові столу й очолював п’янки. І на фронті відбувалося те саме – і в ЗСУ, і в добробатах.

Ще на злагодженні мені нічого не залишалося, як цілком ізолювати своїх від решти, над якими не мав повноважень. Керівництво 95-ки пішло мені назустріч, дали окрему казарму. Так підпорядкуванню і навчилися.

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 04

***

Із Житомира до Костянтинівки їхали дві доби. І досі не збагну, яким дивом доїхали, бо вся техніка була 70-х років. Не лише у нас - вся дорога була усіяна військовою технікою і перетворилася на одну велику СТО. Але автомобілю, який зламався, сторонні люди власним коштом купували все необхідне для ремонту та привозили. Прості люди солдатам виносили їжу, пропонували всіляку допомогу.

У Костянтинівці розквартирували нас у колишній психлікарні. Там не було нічого – ні води, ні каналізації. У моїх вояків почали, було, руки опускатися. Озброєння застаріле як фізично, так і морально, транспорт – консерви, логістики жодної. Побутове скотство у ставленні до нас з боку командування. Не раз пограбоване місцеве населення тільки-но й чекало, щоб здати нас Путіну…

Але не були б ми інженерами, якби так просто здалися… Взяли екскаватор, вирили яму, поробили нужників. Знайшли дроти від давно непрацюючого вуличного освітлення й підключилися. Викликали волонтерів. Ті підігнали інструменти, опалювачі УФО, навіть музикантів привезли, щоб солдата депресія не зжерла. Так і почалася наша війна…

***

Найбільша помилка була в тому, що на полігонах нас учили лише наступати, зачищати міста. Все як у 41-му. Як вести оборонний бій, проводити евакуацію ніхто не вчив. Жоден психолог з нами не працював. Те, що доведеться зазнавати  втрат у живій силі і як до цього ставитися бійцю, ніхто не пояснював. Як наслідок – перший загиблий призвів до психологічного надлому, з якого кожен виходив по-своєму…

Перших втрат ми зазнали під аеропортом на початку листопада, коли готувалися до ротації. Нам було важливо коректно зістикуватися з підрозділами, які ми мали змінити. Спершу на рекогносцировці від кулі снайпера загинув наш боєць. Тільки заїхали в Піски, по нас ударили "Градами". Гадаю, здали місцеві, які бачили, що ми виїхали з Тоненького в напрямку Пісків.

Стріляли прямо з житлового масиву Київського району Донецька, де колись був автосалон Volvo. Дали два залпи, майже по нас. Двоє загиблих, один офіцер і один солдат, декілька бійців вогневої підтримки були поранені.

Перші втрати призвели до кількох наслідків. По-перше, ми розуміли, що навіть у власному тилу треба дотримуватися максимальної секретності, бо місцеві есемесили на той бік про все, навіть про номери волонтерських автівок.

По-друге, різко скоротилася кількість добровольців, готових за першим наказом їхати в аеропорт. Троє моїх бійців попросилися в тилове забезпечення. Я відпустив, бо розумів, що в даній ситуації корисні лише мотивовані люди.

По-третє, махновщину, яка буяла при злагодженні, як вітром здуло. Авторитет командирів, особливо тих, хто знав, що робити і як зберегти життя солдату, ставав беззаперечним.

Зрештою, стало ясно, кому можна довіряти у скрутну хвилину. Пам’ятаю, були в нас шибайголови-водії МТЛБ (легкий броньований транспортер, – ред.). Але щоб ви розуміли, броньований – це умовно сказано. 7,62 його прошивав наче фанеру. Так оці МТЛБ-ешники щоночі курсували в аеропорт і назад – возили харчі, воду, боєкомплект, особистий склад на ротацію, забирали поранених. Пакувалися під самі "помідори" – й на броню, і в трюми. А за кермом, іноді здавалося, сиділи самі лише шумахери.

Уявіть собі – вночі, без прожекторів, видимість не далі простягнутої руки. А вони гасали до терміналу і диспетчерської вежі. Й поверталися! Один МТЛБ-шник проскочив новий термінал і вилетів прямо на сєпарів. Ті вночі теж не одразу опритомнили. Він виліз, зрозумів, що не там запаркувався, дав чергу в темряву, по газах і назад.

Але двоє бійців – медик і стрілець встигли зістрибнути з броні й залишилися між старим і новим терміналами. Під час стрілянини всліпу медик дістав влучення в ногу. Сам надав собі допомогу, вилучив кулю, перев’язав. Так, щоб не бути виявленими з тепловізора, вони загрібали з тилу сніг і повзли на пузі до нового терміналу.

Всю ніч повзли, хоча було лише 300 м. Підгрібали з боку ворожих позицій сніг і повзли далі. На ранок дісталися своїх. Медика звали Артем. Стрільця – не пам’ятаю. Але це були справжні кіборги.

***

Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі – все це вчилися робити стихійно в польових умовах. Все давалося власним досвідом, а не натаскуванням в учебці. Повторюся, на перших порах морально до втрат ми були не готові, про ведення послідовних оборонних дій не знали практично нічого.

І статус добровольця тут точно ніяк не допомагав. Дехто з добровольців, почувши розриви в Костянтинівці, одразу попросився додому. Зокрема й ті, хто в учебці більше за всіх горланив: "Дайте наказ, порвемо всіх, звільнимо Україну".

До передової багато хто з них навіть не доїхав. Хтось із першими втратами впав "на стакан" і вже не просихав. Ті, що хитріші, знайшли болячки й довойовували в шпиталях.

Але були й такі, що прийшли до мене і прямо сказали: командире, мені страшно. Я намагався прилаштувати їх на службу подалі від траншей, у Костянтинівці. Адже роботи всім вистачало, особливо порядним бійцям, свідомим патріотам. Війна ж – це не лише передова, це й транспортна логістика, технічне забезпечення, взаємодія з тилом…

Така-от проза війни. Лише ті, хто пройшли природний відбір, зайшли до ДАПу на початку листопада 14-го. І це були ті, кого потім не даремно назвуть кіборгами…

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 05

Зліва направо: Ігор Тетянiшко, Віталій Баранов, Віктор Iванiна, березень 2015. Піски. Нині всі демобілізовані.

Підполковник запасу, доброволець Віталій Баранов: Ми на власному досвіді переконалися, що наш порятунок – у землі. Траншеї, бліндажі вчилися робити стихійно в польових умовах 06

Зліва направо: Володимир Сидорук, Андрій Бойко, Віталій Баранов, Сергій Гуссiдi, Олег Панасюк. Всі - 90-й батальйон 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Дмитро Рибаков, для "Цензор.НЕТ"

Читайте:  Подполковник Виталий Баранов: Мы кошмарили терминалы донецкого аэропорта так, что мне запрещали открывать огонь. Сепары просили перемирие за перемирием

Источник: https://censor.net.ua/r3080783
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх