EN|RU|UK
 Происшествия
  17592  17

 Загиблі Герої липня-2018


Автор: Ян Осока

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за липень 2018 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Дорогу проклали дуже давно, і асфальт у багатьох місцях вкрився тріщинами, з яких назустріч небу тяглися стебла напівсухої, випаленої липневою спекою, трави. Дорога була не довгою, всього близько кілометра, і впиралася у зарості дубового лісу, в якому розташовувалися дитячі оздоровчі табори. Вона починалася прямо біля його будинку, відгалужуючись ліворуч від звичайної сільської вулиці, обсадженої абрикосами та яблунями.

Обабіч дороги тягнулися великі луги, вкриті пишним килимом з дикорослих трав і різноманітних польових квітів, що слугували пасовищем для корів. По дорозі дуже рідко проїжджали машини, переважно, це були відпочивальники, які вирвалися із задушливих міст, які приїхали відпочити на нешироку, але глибоку, чисту та холодну річку, що протікала неподалік. Тут були дуже красиві та мальовничі місця, які де-не-де збереглися ще в тому стані, в якому вони перебували п'ятсот років тому.

Цей кілометр безлюдного асфальту, який щедро поливався гарячим сонцем липня, за останні кілька років став йому рідним, він вивчив на його сірій поверхні всі тріщинки, кожен вигин кромки, кожне деревце та кущ з тих, що росли обабіч. Він знав, скільки часу йому потрібно, щоб повільно доїхати до тупика та розвернутися назад, але дуже часто він розвертався не відразу, а залишався на місці, заплющивши очі й підставивши обличчя сонцю, відчуваючи, як біль повзе по понівечених ногах, колючими щупальцями прокладаючи собі шлях вгору від колін.

Нижче колін не було болю, тому що там не було ніг. Ноги його залишилися десь у полях сектору Д, в таких самих квітучих розкішних полях, які дихали тонким ароматами соковитих і спілих трав, тільки аромат цей того літа перебивався іншими густими запахами: палаючої техніки, просякнутої кров'ю землі, обвуглених лахміть гуми та жирного чорного диму, який здіймався в небо над тим місцем, де їхня група потрапила під раптовий артилерійський удар.

Це був запах війни, справжньої війни, про яку ніхто й думати не міг ще пару років тому, і коли цей запах впав на дорогу, якою йшла колона, то дорога серед полів в одну мить перетворилася на місиво з вогню і болю, першу вантажівку прямим влучанням підняло й розвернуло поперек дороги, перша вантажівка купою палаючого та роздутого металу перегородила шлях решті колони, хлопці в першій вантажівці горіли, кричали, і крики ці слабшали, аж поки не вщухли, залишивши тільки сердитий тріск полум'я, а снаряди продовжували лягати навколо, засипаючи осколками поле,  людей. Від нестерпного жару у нього почали тліти волосся та брови, а хлопці, що залишилися в живих, посипалися з броні на землю, і він теж кинувся у поле, де через десять кроків наступив на міну.

Ліву ступню відірвало одразу, праву зрешетило в неймовірний фарш з м'яса і дрібних осколків кісток, больовий шок був настільки раптовим і потужним, що він спочатку відчув, як на короткий проміжок часу зупинилося серце, а через кілька секунд пірнув у чорну каламутну воду безпам'ятства. На цьому закінчилася його війна, але почалася війна інша, з нестерпним болем, що доводив до божевілля, з годинами і днями, що нескінченно тягнулися у лікарняній палаті, з неможливістю поворухнутись та депресією, із самим собою і бажанням покінчити одним махом з усім цим.

Він вистояв. Він переміг у тій війні, і тепер вранці та увечері виїжджав на свій, до болю знайомий кілометр, повільно переміщаючись по знайомих тріщинах в асфальті. Поруч з ним ніколи нікого не було, тільки його єдиний друг, східноєвропейська вівчарка, волохате дороге чудовисько, яке зовсім не реагувало на людей, але з люттю кидалося на будь-яких зустрічних собак, незалежно від їхнього розміру та кількості. Поки вівчарка носилася навколо, вивалюючись у траві, він бачив, як потихеньку наближається кінець дороги, що впирався в молодий дубовий ліс.

Ззаду почувся шум двигуна, і він звернув до узбіччя, пропускаючи відпочивальників. Самотня фігура на вкритій хитромудрими візерунками тріщин дорозі завмерла у м’якому світлі заходу сонця, а східноєвропейська вівчарка слухняно вляглася поруч, чорними краплями очей дивлячись у вкрите квітами поле, що поступово занурювалось у тонке простирадло літніх сутінків.

1. Едуард Юрійович Федоров (позивний Джигіт) народився 10.08.1996 року у селі Валява Городищенського району Черкаської області.

Хлопець навчався у у Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва, 2015 року був призваний на строкову, а після її закінчення підписав із ЗСУ контракт.

Після проходження підготовки у 169-му навчальному центрі "Десна" прибув до свого підрозділу 31.03.2016 року.

Матрос, навідник 503-го окремого батальйону морської піхоти.

27 червня поблизу селища Водяне дістав важке кульове поранення від ворожого снайпера та був евакуйований до військового шпиталю Харкова, у якому помер 2 липня о 20.45.

Похований 5 липня у рідному селі. У нього залишились батьки, брат, сестра та вагітна дружина, з якою Едуард Юрійович одружився у квітні цього року.

Загиблі Герої липня-2018 01

2. Іван Іванович Борсук народився 09.07.1986 року у селі Лютинськ Дубровицького району Рівненської області.

2006 року закінчив Західноукраїнський коледж "Полісся" у місті Березне, після чого був призваний на строкову, яку проходив у лавах 80-ї окремої аеромобільної бригади.

З 02.08.2014 до 25.01.2016 проходив службу за мобілізацією у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді, брав участь у боях за Дебальцеве. Повернувся додому, але згодом прийняв рішення продовжити захищати свою країну, тому 31.05.2018 уклав із ЗСУ контракт.

Солдат, військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

Під час обстрілу позицій 29 червня 2018 року в районі населеного пункту Попасна Донецької області зазнав вогневого кульового поранення голови, внаслідок чого 8 липня 2018 року від поранень помер у Харківському військовому госпіталі.

Похований 10 липня у Лютинську. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та донька.

Загиблі Герої липня-2018 02

3. Іван Іванович Мельник народився 10.03.1978 року у Хмельницькому.

Рік відслужив за мобілізацією у лавах Національної гвардії України, після чого уклав із ЗСУ контракт.

Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 липня о 7.30 в районі міста Золоте Попаснянського району Луганської області під час бою з найманцями РФ.

Похований 19 липня у Хмельницькому. У нього залишились мати і брат.

Загиблі Герої липня-2018 03

4. Артур Анатолійович Безсмертний (позивний Ронін) народився 12.10.1984 року у місті Лієпая (Латвія).

Батько Артура – українець, з Царичанського району Дніпропетровської області. Він 7 років тому помер, і чоловік щороку на роковини смерті тата приїжджав в Україну провідувати могилу. У 2015 році він також приїхав і був вражений ступенем апатії суспільства до війни, яка точилася в їхній країні.

Він пішов до військкомату. Але, через те, що він був нерезидентом України, там йому порадили звернутися до добровольчих сил. До того Ронін відслужив 3 роки в армії зразка НАТО, тому мав фантастичну підготовку професійного солдата.

Таким чином, він опинився у лавах 14-го запасного батальйону "Дніпровщина" Добровольчого Українського корпусу "Правий сектор", у якому розпочав службу з початку липня 2015-го року.

Надійний. Порядний. Чесний. Зібраний. Ронін (або друг Латиш, як його ще називали у ПС) завжди намагався зробити з побратимів ще більш кваліфікованих воїнів, постійно проводив вишколи, передаючи свої знання, отримані під час попередньої служби.

Кожні 3-4 місяці нові хвилі добровольців відправлялися на передову, і незабаром Артур потрапив до лав 5-го окремого батальйону ДУК, звідки його забрав до себе командир окремої тактичної групи розвідки Григорій Семенішин (друг Семен), який загинув у січні 2016-го року.

Ронін був таким собі правдолюбом, дуже вибагливим, вимагав від себе та оточуючих по максимуму, мав неабиякі організаторські здібності. Коли загинув друг Семен, який був Артуру дуже близьким другом, той повернувся до Латвії, але всидіти довго вдома не зміг, та за півроку знову приїхав до України, підписавши із ЗСУ контракт на 6 місяців, який потім постійно продовжував.

Спочатку він служив у 2-й роті 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади, потім перейшов до взводу снайперів, після чого опинився у 2-му мехбаті. Наприкінці 2016-го року брав участь у грудневих страшних боях біля Авдіївського лісу.

Одне зі значень слова "Ронін" - це вільний воїн, мандрівник, який не має над собою чужої влади. Тому в Артура, громадянина іншої країни, який бився за нашу, був такий позивний.

Це була унікальна людина з твердим та сильним характером, яка повністю присвятила себе війні. Артур з великою повагою ставився до протилежної статі, ніколи не казав про жінок нічого поганого, а навпаки, називав їх Богинями.

Життєрадісний, бойовий в усіх планах, Ронін казав, що буде на війні до кінця, він був таким собі прикладом гідності та совісті, дуже наполегливий, увесь час відвідував якісь курси та тренінги з підвищення кваліфікації, навчання у Десні. Намагався навчити побратимів культурі Воїна – спорідненню фізичної сили та інтелекту.

У травні цього року він перейшов до 72-ї окремої механізованої бригади, залишившись на Дузі.

Загинув 26 липня увечері в районі селища Новолуганське Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми, зазнаної під час зміни позиції групою прикриття.

Похований 30 липня у селі Прядівка Царичанського району Дніпропетровської області біля могили свого батька. У нього залишились мати і син.

Загиблі Герої липня-2018 04

5. Іван В’ячеславович Войтенко (позивний Дядя Ваня) народився 22.01.1974 року у Білій Церкві.

З 2014 року перебував на фронті, старшиною інженерно-саперної роти пройшов бої за Авдіївку та Савур-Могилу, мав величезний авторитет у побратимів, неодноразово йшов першим на небезпечні завдання заради того, щоб вберегти більш молодших друзів від смерті.

Старший прапорщик, командир саперного взводу 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 27 липня в районі Світлодарської дуги внаслідок мінно-вибухової травми, зазнаної під час інженерної розвідки на передовій.

Похований 31 липня у Білій Церкві. У нього залишились дружина, син та донька.

Загиблі Герої липня-2018 05

6. Юрій Миколайович Дженжера народився 02.12.1981 року у Запоріжжі.

1998 року закінчив школу №110, після чого вступив до ПТУ №5 на спеціальність "кухар-офіціант", а у 2004 році закінчив ще Дніпропетровський індустріальний технікум.

Працював на ЗАТ "ЗАЗ" і ТОВ "МетПромСервіс".

Призваний за контрактом Комунарським РВК Запоріжжя та 29.01.2016 року прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, командир бойової машини механізованого відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 28 липня о 10.00 в районі селища Кримське Луганської області під час бою з ДРГ найманців РФ.

Поховання заплановане на 1 серпня у Запоріжжі. У нього залишилась донька.

Загиблі Герої липня-2018 06

7. Василь Васильович Плотніков народився 21.08.1992 року у селі Новомилорадівка Криничанського району Дніпропетровської області. Мешкав у селі Кислівка Куп’янського району Харківської області, а останнім часом - у Рубіжному Луганської області.

Закінчивши сільську школу Кислівки, хлопець відслужив строкову та працював на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті начальником відділу охорони. З 2017 року перейшов працювати на Харківський танковий інститут різноробочим.

Порядний, надійний та скромний, Василь Васильович ніколи не дозволяв собі вилити негатив на оточуючих, не відмовляючи нікому у допомозі.

Призваний за контрактом Рубіжано-Кремінським РВК він 21.02.2018 року прибув до свого підрозділу.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 28 липня о 10.00 в районі селища Кримське Луганської області під час бою з ДРГ найманців РФ.

Похований 31 липня у рідному селі. У нього залишились батьки та п’ятеро братів і сестер.

Загиблі Герої липня-2018 07

ПІСЛЯМОВА

І поки він чекав, нерухомо сидячи і дивлячись перед собою, у голові знову й знову спалахували спогади про те, як починалася його війна. Того ранку він прокинувся, вже знаючи, що цей день буде не такий, як інші, що сьогодні щось зміниться, вирве його зі звичного штилю життя і жбурне, закрутить у якомусь лячному і хвилюючому вирі нових подій. Він був спокійний та зосереджений. Страх намагався прокрастися в голову, проте страх натикався на міцну стіну віри та сили, які завжди жили всередині, а зараз розрослися ще більше.

Потім були збори, прощання з рідними, сльози матері, міцні обійми батька, полігон і швидка підготовка, швидка, тому що на Сході вже точилися жорстокі бої і втрати були великими, втрати були страшними, і хлопців, які прийшли на війну зі звичайного розміреного життя, ніколи було ретельно готувати, потрібно було кидати підкріплення за підкріпленням у різні сектори, молодих і літніх, трактористів і будівельників, і їх кидали, хвилю за хвилею, і його теж кинули в місце, назву якого він запам'ятав на все життя.

У нього з'явилося багато друзів, справжніх людей, чиї серця були сміливими й шляхетними, чиї думки були чистими й справедливими, чиї руки, хоч і були брудними від боїв і польових умов, але були міцними, і завжди могли підхопити пораненого. Ті люди відрізнялися від людей, чиє життя анітрохи не змінилося, людей, які вранці йшли на роботу, а вечорами відпочивали в кафе, людей, у новинних стрічках яких просто з'явилося щось нове: щоденні зведення про втрати, на які багато хто не звертав уваги, обмежившись своїми закритими й затишними світами. Різниця між цими людьми була колосальна, але люди спокійних маленьких світів залишилися жити далі, в той час, як більшість з його нових друзів не вибралися з сектору, а деяких не знайшли ще до цього часу.

Він вибрався, але ціною цього стала вузька дорога завдовжки в кілометр, по якій він щодня на самоті здійснював прогулянки зі своєю вівчаркою серед чудової природи обабіч. Ця дорога стала його власним сектором, і цей сектор оселився у ньому, сектор кривавив і кричав ночами, стривоженим птахом біснуючись біля серця. Час від часу він не міг стримувати себе і голосно плакав у порожній кімнаті, дозволяючи болю та спогадам вийти через очі. Це допомагало, але ненабагато і ненадовго, кадри із сектору згодом знову оживали, набираючи силу, і в ніс знову бив невимовний запах палаючих полів, у вухах нестримним гулом стояв різкий тріск вибухів, а очі знову й знову бачили, як падали на обвуглену землю хлопці з його роти.

Люди, які їхали в автівці на природу, почали веселитися задовго до прибуття на місце. Вони чекали цих вихідних довго, збиралися в місті, складали списки, скільки брати м'яса та пива, хто візьме вудки, а хто - намет. Людям страшенно набридла пильна рутина міського життя, і вони прагнули хоча б на кілька днів вирватися на річку, щоб відпочити і змити із себе втому. Тому, коли автівка виїхала за межі міста та помчала серед полів, вони відкрили своє пиво та голосно відсвяткували початок відпочинку, кепкуючи з водія, який теж хотів пива, але був змушений крутити кермо.

Одне село змінювало інше, одне поле із соняшниками поступалося місцем полю пшениці, місто з його дурманливою духотою дедалі більше й більше віддалялося від автівки. Нарешті вони майже приїхали. Звернувши на сільську вулицю, автівка різко зменшила швидкість, повільно поїхавши серед абрикосових і вишневих дерев, що росли біля будинків. На потрібному повороті автівка виїхала на стару коротку дорогу, уздовж якої стояло всього три будинки, а далі починалися луги та дубовий ліс, в який ця дорога і впиралася. До річки залишалося дві хвилини тихої їзди, і людей в автівці настільки сильно охопила радість і передчуття першого купання в чистій і холодній воді, що вони майже не звернули уваги на людину в інвалідному візку, що стояла на узбіччі, подивившись на неї лише коротким байдужим поглядом.

Він почекав, поки автівка проїде повз, спокійно дивлячись прямо перед собою. З відкритих вікон автівки до нього долинув веселий жіночий сміх, поступившись незабаром місцем звичному співу птахів, дзижчанню джмелів та вітру, що проводив невидимою долонею по високій траві. На луг сів красивий біло-чорний лелека, походив поважно на довгих ногах і важко піднявся в повітря, ляскаючи великими крилами.

Людина в інвалідному візку довго дивилася лелеці услід, а потім погладила свою вівчарку, розвернулася та не поспішаючи покотила по тисячі метрів потрісканої самотності свого особистого сектору Д.

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут
Про полеглих у листопаді читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття
тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв червня 2018 матеріал тут.

Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3079160
 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх