EN|RU|UK
 Общество
  15269  12

 Боєць батальйону "Донбас-Україна" Марина Валицька: "Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді"


Автор: Валерія Бурлакова

Помічник гранатометника першої штурмової роти 46 батальйону спеціального призначення "Донбас-Україна", дівчина з позивним Ксена, розповіла "Цензору" про участь у двох Майданах, свій довгий шлях зі штабу в окопи, про різну мотивацію жінок на фронті та про те, як їм з побратимами вдалося "відвоювати" у найвищого командування право підіймати червоно-чорний прапор.

"НАС ЗМУШУВАЛИ ПІДТРИМУВАТИ ЯНУКОВИЧА ТИСКОМ І ПОГРОЗАМИ"

-Що ти робила у цивільному житті? До війни?

- Ми з колишнім чоловіком займалися виготовленням корпусних меблів - це було нашою спільною власною справою. Як це часто буває у невеличкому бізнесі, я відповідала і за проектування та дизайн, і за бухгалтерію, і за замовлення, і навіть прибирала… Але все одно і тоді намагалася знаходити час на громадську активність та на допомогу тим, хто цього потребував – наприклад, безпритульним тваринам.

-Громадська активність? Чи була якась відправна точка, щось, що змусило тебе перейматися не тільки своїми особистими справами, але й загальною ситуацією у країні?

- У мене така мама... Вона завжди аналізувала політичну ситуацію, ніколи не залишалася байдужою до того, що відбувається навколо – і мене так виховала. Так що я брала участь ще у Помаранчевій революції. Тоді мені було 22 роки. І, чесно кажучи, я ще не дуже розбиралася у політиці, але мене дуже обурювала безправність людей. Обурювала відсутність вибору.

Я зі Знам’янки, що на Кіровоградщині. Місто в нас залізничне. Під час першого Майдану я і сама працювала на залізниці. Майже всі мої колеги були членами створеної екс-міністром транспорта Георгієм Кірпою партії "Відродження" - мабуть, я була єдиною у нашому колективі, хто до партії так і не вступив.

Усіх нас змушували підтримувати Януковича – тиском і погрозами щодо звільнення. Також ми брали безпосередню участь у "каруселях". Запускалися додаткові потяги, люди курсували містами, підкидали бюлетені. А нам доводилося пакувати "сухпаї" для таких голосуючих мандрівників…

Я не хотіла бути бараном. Адже кожна людина має право приймати власні рішення… І Ющенко мені здавався в будь-якому випадку кращим за "двічі несудимого" Віктора Федоровича.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 01

-Ти тоді не втратила роботу?

-Мені цим погрожували. І на помаранчеву символіку реагували жорстко… Але мене не звільнили. Щоправда, перевели до управління Одеської залізниці.

-За дев’ять років почався другий Майдан…

-Коли побили студентів – я не витримала. 1 грудня 2013 року вже була у центрі столиці. А далі їздила до Києва цілу зиму - коли на тиждень, коли на два-три дні. Потрапляла на всі ключові моменти. Пам’ятаю перші спроби розігнати Майдан, перших загиблих. З 19 лютого я також була на Майдані, хоча це важко згадувати…

-А у твоїй рідній Знам’янці у той час не відбувалося нічого цікавого?

-Була певна кількість активних людей, різні паради вишиванок проводилися… Але, як засвідчив виїзд на Майдан у ніч з 18 на 19 лютого, насправді майже ніхто не готовий був діяти. Коли дійсно потрібно було вирушати у Київ на допомогу – практично у всіх наших активістів з’явилися невідкладні справи, загострилися хвороби і так далі. Поїхали тоді лише ми з моєю мамою, якій було вже 62 роки, та два молодих хлопці, два брати.

… Вже після кривавих подій у Києві в нашому місті з’явилася громадська організація, об’єднання євромайданівців. Я була у колегії співзасновників і вірила, що ми не дозволимо регіоналам залишитися при владі… Але наші активісти зрештою пішли з ними на перемовини, почали шукати компроміси. Тоді я вирішила, що мені це не підходить. Та ввічливо пояснила, що особисто мене запрошувати на такі "розмови" більше не потрібно.

"Я НЕ УЯВЛЯЛА СЕБЕ ДОБРОВОЛЬЦЕМ, ТОМУ ЩО НІЧОГО НЕ ЗНАЛА ТА НЕ ВМІЛА"

- Як ти прийшла у "Правий сектор?"

-Правосєки подобалися мені ще на Майдані. Здавалося, що це найбільш радикально налаштовані представники патріотичних сил. Але під час Революції Гідності я жодного стосунку до ПС не мала – вони ж постійно "шифрувалися", ховалися, тому ми навіть знайомі не були…

Потім, вже навесні 2014 року, я знайшла можливість вступити до "Правого сектора" як до партії та долучилася до роботи. На Сході вже почалися бойові дії… Але я не бачила себе там. Не уявляла себе добровольцем, тому що не знала та не вміла взагалі нічого. І гадала, що більше користі від мене буде у передвиборчій агітації.

… Згодом відбулися вибори, результати яких, чесно кажучи, не дали мені впевненості у світлому майбутньому. Ситуація була незрозуміла. "А раптом почнеться повномасштабний наступ?" - думала я. Тому вже почала замислюватися про необхідність отримати хоч якусь підготовку, хоч якісь навички поводження зі зброєю.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 02

Тож одразу погодилася, коли мені запропонували поїхати на прифронтову базу ПС – допомогати чим скажуть та водночас тренуватися. На базу я потрапила 1 грудня 2014 року. І вже фактично не поверталася звідти.

-Що ти там робила?

-Спочатку розгрібала волонтерську допомогу, яку нам надсилали. Сортувала, комплектувала, видавала людям, відправляла на позиції… Фактично була комірником.

Потім виникла потреба мати діловода. А мені легко працювати з будь-якими документами – довідками, наказами, рапортами… Так я потрапила у штаб.

-Але ти в цей час проходила навчання разом з іншими бійцями. На передову не хотілося?

- Хотілося… Але я дослухалася до того, що мені казали більш досвідчені люди, побратими, яким я довіряла. Вони просили мене залишитися у штабі, пояснювали, що тут я потрібна – а стріляти й без мене є кому. Підкреслювали, що паперову роботу я роблю швидше, ніж інші…

Та, звісно, тренування я все одно продовжувала. Раділа, що стріляю влучно… Але ще навіть на передовій жодного разу не була - лише на різних прифронтових базах. І участі у війні, в своєму розумінні, не брала – хоча, звісно, нібито і кухарі та діловоди в ній беруть участь насправді… Однак щоб кулі над головою свистіли – такого в мене тоді не було.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 03

"НАШІ БРАТИ ГИНУЛИ ПІД ЧЕРВОНО-ЧОРНИМИ ПРАПОРАМИ. А НА МИРНІЙ ЗЕМЛІ ВОНИ КОМУСЬ ЗАВАЖАЮТЬ?"

- Коли ти вперше потрапила на "нуль"?

-Це була Світлодарська дуга влітку 2016 року. Тоді певна кількість бійців Правого сектора – і я разом з ними – вирішили підписати контракти із ЗСУ.

-Страшно було на початку?

-Ні, саме страху за своє життя або ступору в мене не було. Була втома. А головне – нервозність від невпевненості в тому, чи впораюсь я, чи вийде в мене бути бійцем…

-Знаю, що в тебе вийшло. Але правосєків незабаром почали "розпорошувати" по бригаді, і тебе однією з перших перевели з передової у штаб…

-Так. У тил, але не зовсім у штаб – адже штабну роботу я виконувати дійсно вміла, тому таке переведення ще зрозуміла б. Але мене тоді призначили начальником пересувної лазні, яку я так і не побачила. Підозрюю, що тієї лазні не було взагалі…

Таким чином командування просто намагалися зруйнувати наш "незручний" колектив.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 04

-Бачу на Facebook твоє фото з червоно-чорним прапором серед наметів на полігоні з підписом "Відвоювали! Наказ відмінено!". Що це за історія?

-Це було коли нас вивели з передової на ротацію у Харківську область. Я сиділа у наметі з побратимами-правосєками - хоч ми і були вже всі в різних підрозділах, все одно постійно спілкувалися та трималися разом. Аж раптом ми почули по рації наказ командування: зняти всі червоно-чорні прапори - а вони майоріли над багатьма наметами… Залишити вимагали лише державні. Без жодних пояснень…

Це викликало подив та обурення. Ми воювали під червоно-чорними прапорами, наші брати гинули під ними, на позиціях у нас були червоно-чорні прапори – там, де вони не демаскували нас, звісно… А на мирній землі вони комусь заважають?

Як виявилося, до нас приїхав представник ОК "Схід" генерал Красноок. І наші знамена здалися йому недоречними.

Ми з побратимами швидко зібрали "делегацію". Хотіли спитати – чому так? І пішли до штаба з проханням передати, що є група бійців, які не розуміють, чому надійшов такий наказ. Також я тоді написала пост у соцмережі про те, що відбувається. Він викликав резонанс…

Біля штабу ми довго чекали. Стояли з червоно-чорним прапором. Але ніхто до нас не вийшов. Ніхто не став нам нічого пояснювати. Лише комбат потім підійшов до нас та сказав, що не треба вже нічого знімати, що він це питання нібито залагодив…

-Зараз ти у штурмовій роті 46-го батальйону. Нарешті офіційно на бойовій посаді?

--Так. Вже понад рік я помічник гранатометника. Певна підготовка в мене була і до цього, але тут були свої чудові інструктори. Вони перевіряли нас, оцінювали наші здібності, вчили новому. Готували ретельно. Так що питань до мене немає, нарікань немає.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 05

- А тобі самій подобається?

-Дуже.

-Що запам’яталося найбільше з місць, де ви воювали за останній рік? Мабуть, Мар’їнка?

-Мені подобається всюди, де є активні бойові дії… Так, Мар’їнка була місцем не дуже спокійним, звісно, але я там була не на найгарячішій позиції… Потім під Маріуполем ми здебільшого "спостерігали". Але згодом під Горлівкою чимало працювали. Засвідчили, що ми не безхребетні, і що не можна по нам гатити з чого завгодно та не отримувати відповіді. Саме там в мене вже була можливість перевірити всі свої навики, нормально попрацювати з різною зброєю на позиції – від автоматів та РПГ до АГС.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 06

"А Я? НІЧОГО, ЩО Я ТЕЖ ДІВЧИНА?"

-Ти не просто жінка на війні – ти гарна жінка на війні. Часто відчуваєш якесь особливе ставлення до себе - можливо, поблажливе?

-У чоловічому колективі я вже майже чотири роки, і мені здається, що у таких обставинах зникають всі статеві відмінності. Можливо, я не така сильна, як пересічний чоловік – не можу щось дуже важке підняти, наприклад. Але ж це і чоловіки не всі можуть – комусь вік заважає, комусь власна вага… Тому інші бійці сприймають мене як "братанчика", побратима. Я ж з ними всюди і завжди – і на навчаннях, і на бойових. Поблажок мені не роблять.

Якось ми їхали на навчання на "шишарику". У кабіну ГАЗ-66 може влізти водій та ще 1-2 особи, і це місця привілейовані. Бійці заповнюють кузов.

У той день з нами тренуватися їхала дівчина-медик Ліана. І Ліані одразу запропонували найкраще місце, бо там зручно, там не трясе: "Ти ж дівчина, давай у кабіну…"

Я не витримала. Кажу: "А я? Нічого, що я теж дівчина?". Посміялися ми тоді. Адже нікому з нашого підрозділу і на думку не спало запропонувати зручне місце у кабіні мені. Всі вони вже просто забули якої я статі.

Насправді я рада такому ставленню.

-Чи завжди позитивно ставишся до інших жінок у ЗСУ?

-Про жінок у армії в мене думка двояка. Не вважаю, звісно, що жінки недостатньо розумні чи недостатньо сильні, щоб служити в армії. Але все залежить від мотивації.

На жаль, приходять у армію не тільки нормальні вмотивовані жінки, а й ті, хто хоче влаштувати своє життя. Не тільки особисте життя – а і просто зручне. Підкреслюю це тому, що я не проти, коли люди на службі закохуються та одружуються, якщо це не заважає виконанню обов’язків кожного з них. Але коханки командирів часто про свої службові обов’язки забувають… І, звісно, це викликає обурення інших бійців.

Дуже неприємно, що через знайомство з такими екземплярами чоловіки-військові потім часто ставляться зверхньо до жінок, які реально прийшли воювати та дійсно гідні поваги. Мені пощастило зустріти чимало таких дівчат, і я пишаюся дружбою з ними.

-Як армія змінила твій характер?

-Мабуть, я стала пунктуальнішою. Раніше часто запізнювалася.

Боєць батальйону Донбас-Україна Марина Валицька: Ми не безхребетні. Не можна по нас гатити та не отримувати відповіді 07

Крім того, до війни я інколи засмучувалася через різні дурниці. Зараз вже бачу що того варте, а що – ні. А навіть якщо настрій все ж таки псується – я одразу починаю думати як виправити ситуацію. Мабуть, тепер у мені більше рішучості. Хоча таке питання краще поставити тим, хто знав мене ще до війни і з ким ми спілкуємося досі…

-Ти зараз їздиш додому на судові засідання. Розкажи, що сталося?

-Я дуже хотіла б їздити додому для того аби відпочити, але в мене на гражданці, на жаль, суцільні проблеми. Накопичилися за час війни, і вирішувати їх можливості не було…

Наш спільний бізнес офіційно був записаний на батька мого чоловіка, ми ж фігурували як звичайні наймані працівники. Тому, звісно, їдучи на Схід я звільнилася з компанії за власним бажанням, щоб за мене дарма не сплачували податки.

Незабаром мій чоловік знайшов мені заміну. Ми розлучилися – я не була проти, написала згоду, щоб нас розлучили без мене, бо їздити туди-сюди часу не мала.

Але в нас була усна домовленість щодо бізнесу та майна. Так, наприклад, він пообіцяв, що одна з машин залишиться моєю: "Забереш, коли потрібно буде"… Але у 2016 році в мене помер батько, захворіла мама, я попросила його продати цю машину, бо мені потрібні були кошти: а він відмовився…

Не знаю, чи вийде зараз щось довести у суді. Але справа навіть не у фінансових та юридичних, а у моральних аспектах. Повертаєшся у "тил" з війни – і отримуєш ніж у спину. З цим часто стикаються військові…

-Бачиш своє майбутнє у Збройних силах?

-Так, я залишаюсь у армії. Хотілося б, звісно, до перемоги. Щоб смерті не були даремними. Щоб дійти до тієї мети, до якої вже не дійдуть наші загиблі побратими. Сподіваюсь, що на це в мене вистачить сил…

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3077567
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх