EN|RU|UK
 Общество
  13625  11

 "Через вік мене вигнали з "Правого сектора". Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі". Як почуваються на фронті неповнолітні бійці


Автор: Валерія Бурлакова

"Цензор" поспілкувався з хлопцями, які на початку війни потрапили на передову 16- та 17-річними, дізнався, як вони зараз оцінюють свій тодішній вибір, як склалися їхні подальші долі та як ставляться до зовсім юних бійців їхні бойові побратими.

"ВПАВ ВОГ ЧИ МІНА, НЕ ЗНАЮ. МЕНІ НОГИ ПОПЕРЕБИВАЛО"

Зараз Михайлу Стрижці 21 рік. Він проходить черговий етап реабілітації у одній з київських лікарень. Але, каже, почувається вже добре. Пару тижнів тому разом із іншими пораненими на фронті військовими Стрижка брав участь у "Іграх Нескорених". Призового місця не зайняв – але переконаний, що до змагань просто потрібно було довше готуватися. Коли долікується – планує знайти роботу. А ще дуже сподівається, що йому, бійцю АТО, не доведеться йти на строкову службу та вчитися розбирати автомат: адже повістки з військомату додому приходять…

Через вік мене вигнали з Правого сектора. Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі. Як почуваються на фронті неповнолітні бійці 01

Михайло Стрижка на "Іграх Нескорених"

Річ у тому, що офіційного статусу Михайло Стрижка не має. На війну у 2014 році він пішов нелегалом. У його випадку інакше бути і не могло: адже хлопець просто не проходив за віком.

"На фронт я пішов після Майдану, - згадує. – Мені було 17. Я навчався в училищі. Але всі ці події вже почалися, і я зрозумів, що спокійно продовжити навчання не зможу: мушу їхати на Схід. Спочатку я хотів піти у батальйон "Донбас", але туди мене не взяли. Воно й не дивно. Адже у мене не було навіть документів. Під час Майдану, коли мєнти зайняли Український Дім, всі мої документи залишилися там… Потрібно було щось вигадувати. Тому одного знайомого я попросив, щоб він відсканував свій паспорт. Іншого – щоб він виправив у фотошопі прізвище, ім’я та дату народження. Все це я роздрукував. І з цією "копією" однієї-єдиної сторінки паспорта я поїхав на війну".

Через вік мене вигнали з Правого сектора. Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі. Як почуваються на фронті неповнолітні бійці 02

Спочатку хлопець з друзями вирушив у батальйон "Шахтарськ". "Як не дивно, з цим папірцем, згідно з яким мені вже було 18 років, мене там прийняли без жодних проблем. І навіть видали мені посвідчення бійця підрозділу МВС. Але незабаром ми прийняли рішення їхати в "Айдар", який брав участь у найактивніших бойових діях. Там нас ніхто не чекав, і поставилися до нас спочатку не дуже, але потім було нормально… Там нас не оформлювали".

Батьки, каже Михайло, спочатку думали, що він десь на полігоні. Але потім хтось зі знайомих показав матері його фото з війни. "Це було вже у "Айдарі". Мама тоді подзвонила. Питала: "Ну як там, дуже стріляють?.. Коли повернешся?" Були моменти, коли вона намагалася мене контролювати, не пускати на Майдан, але нічого з того не вийшло. І вона вже розуміла, що рішення я прийматиму сам".

У складі "Айдару" Стрижка був у Щасті. Вже восени 2014-го не порозумівся з командиром. "Я хотів поїхати додому, щоб забрати атестат з училища. А він сказав – тоді їдь та не вертайся, - розповідає. – Я поїхав до Києва, забрав атестат та свідоцтво про отримання професії, зробив паспорт… Думав навіть влаштуватися на роботу. Але у Києві мені було просто нестерпно – це ніби різка зміна клімату. Тому на деякий час я поїхав у село – там було і людей менше, і безглуздих розмов, і пафосу…"

У жовтні 2014-го хлопець на декілька тижнів потрапив у СІЗО, а потім – під домашній арешт. Це сталося після бійки активістів з правоохоронцями на марші УПА. Зрештою, тільки-но все вирішилося і Стрижку звільнили - він зібрався та поїхав назад на війну. У Піски, у батальйон ОУН. "18 мені тоді вже виповнилося", - зауважує.

Взимку у Пісках він дістав поранення. "Впав ВОГ чи міна, не знаю. Зачепило мене і напарника. Мені ноги поперебивало, а напарнику у дупу осколок влучив, - згадує Михайло. – Спочатку мене пораненого повезли у Покровськ. Зняли з мене штани, берці… А хлопці наші мені речі і телефон так і не привезли – тому я у кальсонах, кітелі та капцях їхав звідти у дніпровський шпиталь. Далі волонтери допомогали з лікуванням…"

Після тривалого лікування Стрижка ще епізодично повертався на фронт – зокрема, до лав "Карпатської Січі". Однак до офіційної армії не приєднався. "Не дуже хочеться сидіти на полігонах", - каже.

Через вік мене вигнали з Правого сектора. Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі. Як почуваються на фронті неповнолітні бійці 03

Як оцінює свій досвід загалом? "Все залежить не від віку, а від конкретної людини, - переконаний він. – Хоча… Коли мені було 18, у бою загинув мій друг, якому було 22 роки. Я тоді подумав, що 22 – це вік, як-ніяк. Зараз мені 21. І я розумію: 22 це взагалі не вік! Тому питання дуже складне. З одного боку – так, інколи на фронті опиняються ну дуже молоді хлопці… З іншого боку – це ж їхній власний вибір. Як у "Кіборгах"! Там Антона Ясинського через те, що він лауреат міжнародних конкурсів, Серпень хоче відправити додому. Хлопець воювати приїхав, а його відправляють у тил через те, що він музикант – ну, це ж смішно. Кожна людина сама має обирати".

"ЧЕРЕЗ ВІК МЕНЕ ВИГНАЛИ, АЛЕ ЗА ЧОТИРИ ДНІ Я ВЖЕ БУВ У ІНШОМУ ПІДРОЗДІЛІ У ПІСКАХ"

Другий наш герой просить не називати його імені. На відміну від Михайла, він прийняв рішення залишитися у війську. Сьогодні С. – молодший сержант у одному з батальйонів спеціального призначення ЗСУ. Йому 19.

На війні С. з 16 років. Cпочатку, ще навіть не закінчивши школу, хлопець приєднався до "Правого сектора". Пішов у 7-й батальйон ДУК.

Через вік мене вигнали з Правого сектора. Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі. Як почуваються на фронті неповнолітні бійці 04

"Я пробув у складі підрозділу на фронті два тижні, а потім командир дізнався, скільки мені років насправді, – і через вік мене вигнали. Сказали їхати додому, - згадує. – Але за чотири дні після цього я вже був не вдома, а у іншому підрозділі у Пісках. На щастя, там ніхто не дізнався, скільки мені насправді років. А згодом вік приховувати практично перестав. Люди, яких я поважав і до яких мав довіру, знали скільки мені. Я просто прижився. І мене не виганяли – як ненав’язливого та слухняного собаку".

Вже понад рік С. офіційно перебуває у лавах ЗСУ. "Контракт я підписав за два тижні після свого вісімнадцятого дня народження. Міг би підписати і раніше, але тоді ми перебували на передовій, на Світлодарській дузі… І взагалі всі ці паперові питання займають багато часу", - каже.

На дузі хлопець був старшим на одній з позицій піхоти – адже вже мав неабиякий бойовий досвід. Отримав за цей час нагороду та звання молодшого сержанта.

"Чесно кажучи, мені здається, що велика частина наших людей – просто нитики, - розмірковує він про вічну тему щодо того, чи місце "дітям" на передовій. – Адже смерть 18, 20 чи 22-річного бійця – це, звісно, трагедія… Однак трагедія не більша, ніж загибель 30-річного воїна. Не має жодного значення, скільки тобі років, – перед смертю ми всі рівні. І всі ми добровільно дивимося їй в очі – хто у 16 років, а хто у 55. На війні все залежить лише від самої людини… І ще трішечки від Бога, звісно".

"На фронті я зустрічав дуже багато молодих хлопців. Зовсім малолітніх, як я свого часу – лише парочку, і, на мій погляд, до воїнів вони ще не дотягували… Але щодо решти – я дуже пишаюся тим, що мав та маю честь битися поруч зі справжніми вікінгами, багатьом з яких немає і двадцяти", - каже.

"ВОНИ СЕБЕ НЕ ПОВАЖАТИМУТЬ, ЯКЩО НЕ ПІДУТЬ"

Якщо на сьогоднішній день серед нелегалів на передовій і є неповнолітні бійці – свій вік вони приховують навіть від командирів. Що ж стосується лав офіційної контрактної армії – туди можна потрапити тільки з 18. Але навіть після підписання контракту, розповідає С., військовослужбовців, яким ще немає 21 року, на першу лінію оборони відправляють виключно за їхнім бажанням. Для цього кожен такий боєць має особисто написати заяву про те, що службу він бажає проходити саме на "нулі".

Як ставляться до хлопців старші колеги?

"Я зустрічав таких, - зізнається колишній командир групи спеціального призначення 73-го МЦСО, нині офіцер запасу, 39-річний Максим Музика. – Якось, наприклад, під Савур-Могилою познайомився з 19-річним танкістом. Ну, я йому і сказав: "Ладно я, в мене вже двоє дітей. Але ти ж навіть дівчат толком не пробував. Що ти тут робиш?" Хлопець відповів, що він потомствений військовий, що в нього дід воював, що батько офіцер… І запитав мене: "Хіба я міг не піти?" На мою думку, молоді хлопці мають повне право робити те, що наказує їм серце, честь та совість. А не пускати їх кудись – тупо. Вони ж себе не поважатимуть, якщо не підуть і будуть сидіти у тилу, коли гинуть інші. Це не питання віку. Це питання нутра людини".

Добре ставиться до добровольців незалежно від того, скільки їм років, і Народний Герой Роман Косенко (псевдо – Яшка Циганков), колись доброволець "Правого сектора", а нині – боєць Сил спеціальних операцій. Роману 32 роки. "Ніхто не може заборонити людині воювати за свою країну, - констатує він. – А воювати офіційно, доречі, в нашій країні можливо тільки, якщо пощастить потрапити у підрозділ, який на цей момент буде у дійсно гарячій точці. Але щастить тільки обраним. А так виходить – служба, служба, служба… Яка калічить юну психіку. Тому я завжди кажу – піди спочатку у добробат, у 1 штурмову роту ДУК ПС, там зможеш навчитися багато чого, докласти своїх сил для допомоги. А в армію завжди можна оформитися. Тільки не завжди там вийде повоювати".

Молодший сержант з 93 ОМБр, Владислав Стафійчук, свій шлях також починав у добробаті. Чи пригадує бійців, яким ще не було 18? "Звичайно! – каже. – Ліптона з "Азова" пам’ятаю, Рудольфа з 5-го батальйону ДУК, а ще Захар був, батько якого теж воював на Сході… Всіх їх і не згадаєш - багато".

Самому Владу незабаром виповниться 25. Чотири роки тому, восени 2014-го, він втратив на війні свого найкращого друга – Сергія Табалу на псевдо Сєвєр. Сергію, який загинув під час штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі в аеропорту Донецька, тоді було лише 18.

Через вік мене вигнали з Правого сектора. Але за чотири дні я вже був у іншому підрозділі. Як почуваються на фронті неповнолітні бійці 05

Сергій Табала у Донецькому аеропорту

"Враховуючи те, що Сєвєр був моїм найближчим другом, а Захар – моїм бійцем, то я багато всякого пройшов з ними пліч-о-пліч, бачив їх у різних ситуаціях… І, якщо чесно, далеко не кожен дорослий мобілізований або кадровий військовий може показати подібну витримку, мотивацію та виваженість, - розмірковує боєць. - Скільки б років цим хлопцям не було, вони – справжні чоловіки. З них треба брати приклад та шанувати їхній подвиг".

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3069670
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх